Примітки

РОЗДІЛ 4

Розмаїття національних законодавств

Нам слід усвідомити, що багатоваріантність стосунків між церквою та державою може суміщатися з актуалізацією свободи релігії і що різні рішення можуть прийматися залежно від різних культурних та історичних обставин.

Коул Дюрем, професор права

університету Брігам Янг (США)

Нам здається, що думка, якою ми завершили попередній розділ, особливо актуальна для України. Наше законодавство про свободу совісті дослівно повторює силу міжнародних норм і, дійсно, є одним з найліберальніших не лише в СНД, а й у Європі. Проте воно чомусь не врятувало Україну від справжніх релігійних війн першої половини 90­х. Воно також не викликає захвату ані у церковних достойників, ані у професійних юристів. Більш того навіть Держкомрелігій постійно виходить з ініціативою змінити та доповнити профільний закон. В чому ж тут справа? На наше глибоке переконання, в ігноруванні при розробці законодавства про свободу совісті як надбань тисячолітньої християнської історії України, так і трагічних наслідків войовничого богоборництва, що було оголошено державною політикою щодо релігії з початку 20­х до середини 80-х років.

З огляду на це, ми ввели в нашу роботу спеціальний розділ, в якому вирішили проілюструвати поліваріантність нормативного реґулювання свободи віровизнання, яке зустрічаємо в різних правових системах. Наголосимо одразу, що ми подаємо сбме ілюстрацію, а не ретельний аналіз, оскільки ставимо перед собою доволі скромну задачу – довести, що не лише сепараційна, франко­американська модель, яку наслідувала Україна, відповідає міжнародним стандартам релігійної свободи. В межах цих стандартів існує цілий спектр цілком леґітимних з точки зору міжнародного права відтінків і кольорів.

І друга заувага. Національні правові інститути реґулюють в основному державно­церковні відносини – правовий статус особи як суб’єкта права на свободу совісті докладно реґламентований міжнародними актами. До компетенції національного законодавства віднесено також питання, безпосередньо пов’язані зі свободою віросповідань, як­то: право на проходження невійськової (альтернативної) служби, статус релігійної освіти в національній освітній системі, майнові права та податкові зобов’язання релігійних організацій тощо.

Усі національні правові інститути свободи совісті можна об’єднати в кілька великих більш­менш однорідних груп. Більшість дослідників при цьому беруть за основу класифікації модель державно­церковних відносин. Ми не будемо відступати від цієї традиції. При цьому класифікацію оберемо таку, яка найбільше відповідає скромній меті цього розділу. Цим пояснюється, чому ми не скористались ретельно розробленою типологізацію відносин релігія – політичні системи, яку наводить у своїй розвідці Теоpетично-методологічні аспекти поpівняльного аналізу стосунків між цеpквою та деpжавою в Укpаїні канадський дослідник Богдан Боцюрків і яка охоплює всі історичні типи державно­церковних стосунків Див.: Боцюpків Б. Теоpетично-методологічні аспекти поpівняльного аналізу стосунків між цеpквою та деpжавою в Укpаїні // Укpаїнський часопис пpав людини. – 1995. – № 2. – С. 78-87. . Не зовсім вдалою нам здається і класифікація, якої тримається московський науковець Л.А. Морозова, котра пропонує брати за визначальний критерій правовий статус церкви в державі і, відповідно, поділяє держави на ті, в яких існує державна церква, і ті, в яких проголошено відокремлення церкви від держави Морозова Л.А. Государство и церковь: Особенности взаимоотношений // Государство и право. – 1995. – № 3. – С. 86-95..

Найбільш коректною і водночас найбільш адекватною нашим завданням нам здається, типологія, запропонована іспанським професором Глорією Моран, яка всі моделі реґулювання відносин між церквою та державою поділяє на сепараційні або та коопераційні С испанской точки зрения: Беседа с профессором Глорией Моран // Религия и права человека: Hа пути к свободе совести. Вып. ІІІ / Институт религии и права / Сост. Л.М. Воронцова, А.В. Пчелинцев, С.Б. Филатов. Под общ. ред. С.Б. Филатова. – М.: Наука, 1996. – С. 91.. Зауваживши, що така кваліфікація буде повною лише в межах сучасної макрохристиянської цивілізації, ми приймемо її на озброєння й надалі розглядатимемо окремо особливості національних правових інститутів свободи совісті кожної з названих моделей.

4.1. Сепараційна модель

За цього типу відносин, пише Глорія Моран, "спеціальне законодавство [про свободу совісті] не створюється, споруджується стіна між державою та релігійними об’єднаннями, релігія витісняється з усіх сфер діяльності держави" Там само. – С. 91.. Конкретизуючи це положення, можна виокремити певні ознаки сепараційної моделі:

1)

2)

3)

4)

5)

В межах цієї моделі можна виділити два напрямки: антагоністичне (французька модель) та неантагоністичне (американська модель) відокремлення церкви від держави.

1. Антагоністичне відокремлення церкви від держави.

Перший зафіксовано у французькій Декларації прав людини і громадянина, 10 стаття якої проголосила: "ніхто не повинен зазнавати утисків за власні погляди, навіть релігійні…" Международные акты о правах человека: Сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Изд. группа НОРМА–ИНФРА · М, 1999. – С. 33. (курсив автора). В цьому зневажливому «навіть» квінтесенція ставлення до релігії Просвітництва, яке було ідеологією Великої французької революції. Не дивно, що остання носила яскраво виражений антицерковний характер. В основі такого підходу лежить ставлення до релігії як до певної людської слабості, а свобода совісті розглядається як право на комизу, примху, забобон. Відокремлення церкви від держави проходить під гаслом боротьби з церквою, емансипації від будь­яких церковних впливів, "з явним або прихованим фанатизмом месників за минуле панування церкви" Карташев А.В., проф. Св.-Сергіевской Духовной