розкриває через правомочності змінювати релігію та сповідувати релігію Саме таку формулу містить Загальна Декларація прав людини (ст. 18) та Конвенція про захист прав людини та основних свобод (ст. 9). Міжнародний пакт про громадянські та політичні права розширює її до "мати, приймати та сповідувати" (ст. 18)., здається нам невиправданою. Принаймні записана в Конституції формула потребує на уточнення в поточному законодавстві.
Також нічим, окрім данини богоборницькому минулому і сучасним лівим парламентським фракціям, не обумовлено введення у конституційний текст права "не сповідувати ніякої релігії". Тут, до речі, абсолютно слушною буде заувага щодо непідвладності правовому реґулюванню внутрішнього світу людини, оскільки "несповідування" передбачає пасивний стан особи щодо релігії, відсутність з її боку певних зовнішніх проявів, дій, право на які, власно кажучи, тільки і може бути ґарантоване й захищене державою. До того ж, вже само право сповідувати релігію, оскільки воно є сбме правом, а не обов’язком, об’єктивно передбачає право особи бути атеїстом.
Другою відмінністю частини 1 статті 35 Конституції від аналогічних міжнародних норм є інший набір термінів, в яких зафіксовано її зміст. Якщо міжнародні акти говорять про свободу думки, совісті та віросповідання, яка розкривається через свободу мати, змінювати та сповідувати релігію або переконання, то конституційна норма проголошує свободу світогляду та віросповідання, що "включає право сповідувати релігію". Ми вже зазначали, що вважаємо абсолютно виправданим і природним поєднання свободи думки не з свободою віросповідання, а з свободою слова, що знайшло закріплення в 34й і 35й статтях Конституції України Див. розділ І Термінологічні зауваження..
Не таким безспірним здається доцільність перенесення до тієї ж 34 статті права "на вільне вираження своїх поглядів і переконань". Ми вже говорили про співвідношення між поняттями свобода совісті і свобода віросповідання. Якщо релігію і віру розуміти не так широко, як запропонували ми в першому розділі цієї роботи, то вдалим здається визначення свободи совісті як родового поняття, яке включає в себе свободу світогляду та свободу віросповідання. В такому разі логічним буде для кожного з цих видових понять знайти інше видове поняття, через яке описати процес реалізації кожної з двох свобод. Щодо віросповідання таким відповідником, безумовно, є релігія: свобода віросповідання розкривається через свободу мати, змінювати та сповідувати релігію. Світогляд же залишений в тексті Конституції без пари. Найбільш доречним відповідником для нього був би термін переконання (або погляди): свобода світогляду розкривається через свободу мати, змінювати та сповідувати переконання (погляди).
На жаль, з буквального прочитання тексту конституційної норми можна зробити висновок, що проголошується право діяти лише у відповідності до релігійних переконань, нерелігійні переконання (світогляд) можна мати, але чи можна "сповідувати"? Отже, аналізована норма набуде внутрішньої цільності та завершеності у двох випадках. Перший. Поняття віри та релігії тлумачаться у запропонованому нами в цій роботі найширшому сенсі, як невиводима шляхом раціонального дискурсу система ціннісних орієнтирів, поєднана з психологічною установкою на їх активну реалізацію в житті віруючого. При такому підході відпадає потреба у використанні терміну світогляд, оскільки свобода віросповідання охоплює традиційні релігії, секти, моральні доктрини на кшталт толстовства, світоглядні системи, які декларують свій атеїзм, як, наприклад, секулярне просвітництво, і навіть оригінальні філософськоетичні погляди окремої особи.
Другий підхід передбачає вужче розуміння релігії і віри. Ті самі феномени, які ми вище розглядали як форми віросповідання, поділяються на дві великі групи, одна з яких складається з релігій, а друга з світоглядів. При такому підході коректно було б сформулювати частину 1 статті 35 так: "Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або переконання…" і так далі. Сбме таку формулу містять норми міжнародного права. Але, забігаючи наперед, зауважимо, що з неї випливають серйозні труднощі при класифікації організацій як релігійних чи не релігійних… Та про це на своєму місці.
Остання "національна новела" розглядуваної норми – проголошення свободи "вести релігійну діяльність". Постає питання: що розуміти під релігійною діяльністю? Судячи з тексту статті, це форма сповідання релігії, яка безпосередньо не пов’язана з богослужінням. Якщо конституєдавець мав на увазі сбме це, таке доповнення можна вважати цілком виправданим і доречним.
До частини другої статті 35 ми не маємо зауважень: вона майже дослівно повторює пункт 3 статті 18 Пакту та частину 2 статті 9 Конвенції. В ній, щоправда, не міститься положення про те, що обмеження свободи совісті мають бути "необхідними у демократичному суспільстві", проте громадська безпека не вказується серед підстав, з яких таке обмеження може бути запроваджено.
Частина 3 статті 35 визначає засади відносин між державою й церквою. Як видно з її тексту, Україна обрала сепараційну модель побудови цих відносин. Оскільки це акт політичної волі, його важко критикувати з юридичних позицій. Але все ж таки зробимо певні застереження на берегах. Друге положення норми: "Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова", – не викликає жодних заперечень або питань. Посуті, це така ж аксіома сучасної правової держави, як і заборона дискримінації на підставі релігії або переконань. Що ж до "відокремлення церкви та релігійних організацій від держави, а школи від церкви", то таке формулювання, на наш погляд, не є найкращим – коректнішим було б записати в Конституції норму про відокремлення церкви і держави, школи і церкви. Тим самим, як слушно зазначає Віктор Єленський, було б підкреслено "рівноправність суб’єктів цих відносин, а не взаємини, сказати
