б, сюзеренітетувасалітету" Єленський В. Конституцію пpийнято. Що далі?: Пpо напpями pозвитку укpаїнської системи цеpковно-деpжавних відносин // Людина і світ. – 1996. – № 9. – С. 10.. За зразок нейтральної і коректної формули може правити частина 1 статті 7 Конституції Італії: "Держава і католицька церква незалежні й суверенні в належній кожній з них сфері" Конституции государств Европейского Союза… – С. 423..
Цікаво також, який зміст конституєдавець вкладав в поняття церква та релігійні організації в контексті розглядуваної норми? Хіба Церква не є релігійною організацією? І чи не називають релігійні організації церквами? Нам здається, що дублювання термінів в Конституції заради красного слівця не є чимось добрим.
Це стосовно форми. Стосовно змісту. Закріплення на конституційному рівні відокремлення церкви від держави – традиція, що приходить в Україну на більшовицьких багнетах і веде свій родовід з Конституції УСРР 1919 року, оригінал якої писано російською мовою Стаття 23 Конституції УСРР 1919р.: Слюсаренко А., Томенко М. Історія української конституції. – К.: Тво "Знання" України, 1993. – С. 127, 132.. Традиція власне українського конституціоналізму, починаючи від Пактів й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького і закінчуючи проектом Конституції основ державних законів УНР професора Отто Ейхельмана, в тій або іншій формі тяжіла до коопераційної моделі державноцерковних відносин. Але, з іншого боку, чого можна було чекати від парламенту, який мінімальною більшістю голосів погодився внести у преамбулу нової Конституції України слово Бог лише після того, як депутат Мулява (філософ за освітою) пояснив колегам, що Бог це не обов’язково Бог, а, мовляв, природа чи совість, одне слово – "все те, що допомагає нам, власне, бути людьми на цій землі" Шуба О. ...Пеpед Богом і власною совістю: Хpоніка пpийняття положень нової Конституції Укpаїни з pелігійно-цеpковних пpоблем // Людина і світ. – 1996. – № 9. – С. 4..
Закінчуючи аналіз частини 3 статті 35, нагадаємо, що навіть у межах сепараційної моделі державноцерковних відносин можливе певне, і іноді доволі ефективне співробітництво держави і церкви. Чи є нормативноправові умови для такого співробітництва в Україні? Думаємо, відповідь на це питання доречніше давати в контексті аналізу поточного законодавства, і тому ми повернемось до нього нижче.
Остання, четверта частина 35 статті майже не викликає нарікань. Її загальна норма про те, що релігійні переконання не звільняють від виконання обов’язків перед державою та додержання законів, – міститься в абсолютній більшості конституцій цивілізованих держав, її відповідність положенням Конвенції про захист прав людини та основних свобод підтвердила Європейська комісія з прав людини Заява № 10358/83. – Decisions and Reports of the European Commission on Human Rights. – Vol. 37. – P. 142.. Спеціальна норма, що ґарантує заміну військової служби альтернативою з мотивів релігійних переконань, з деякими застереженнями (про які нижче, при аналізі Закону України Про альтернативну (невійськову) службу) відповідає позиції Комітету ООН з прав людини у цьому питанні та зобов’язанням України як члена ОБСЄ. Єдине питання, яке постає в цьому зв’язку: чому тільки релігійних, а не також етичних, моральних, філософських – одне слово, світоглядних, якщо додержуватись термінології Основного Закону? Якщо б не це питання, розглядувана норма відповідала б найприскіпливішим вимогам, що ставлять до законодавчого закріплення права особи на проходження невійськової служби відповідні міжнародні установи.
Остання конституційна норма, що безпосередньо зачіпає питання релігії, міститься в 11 статті, яка ґарантує державне сприяння розвиткові релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. В принципі, позитивна дискримінація щодо найбільш уразливих ланок суспільства не є винаходом українського конституєдавця. Щодо сприяння розвитку етнічної, культурної, мовної самобутності національних меншин така дискримінація є абсолютно зрозумілою і виправданою. По іншому обстоїть справа з релігійною самобутністю.
Релігія, на відміну від мови та культури, не є національним феноменом. Певне віросповідання не є ознакою приналежності особи до того або того етносу. Не є вже давно – з тих пір, як людство, виросши з пелюшок яскраво забарвленого у національні кольори поганства, прийняло у своїй абсолютній більшості універсальні надетнічні релігії, якот християнство, мусульманство, буддизм. От і виходить, що проголошуючи підтримку релігійної самобутності певної національної меншини, ми водночас дискримінуємо її представників, що до цієї "самобутньої релігії" не належать. Бо ж, додержуючись літери Конституції, держава має підтримувати євреїв, що сповідують юдаїзм, поляків римокатолицького сповідання, православних греків та росіян, угорцівреформаторів і водночас відмовити у підтримці євреям, що належать до поширеної нині течії Євреї за Христа, православним полякам, росіянам, що сповідують кальвінізм, грекам, що навернулись на буддизм, угорцямбахаїстам тощо.
І друге питання, яке виникає в цьому зв’язку: а що українська нація Ми не будемо спеціально розглядати у цій роботі ще одну термінологічну проблему, що її закладено у текст Конституції. З Преамбули і статті 11 Основного Закону випливає, що Український народ складається з громадян України всіх національностей, які (тобто національності) об’єднані в три великі групи: українську націю, національні меншини та корінні народи. Таким чином, термін нація набуває в Конституції України етнічного звучання, в той час як в європейських країнах він означає державну приналежність, незалежно від етнічного походження особи. В контексті цього розділу роботи ми вживатимемо терміни нація, національна меншина, корінний народ в тому сенсі, в якому їх вжито в статті 11 Конституції. , на відміну від національних меншин та корінних народів, позбавлена "релігійної самобутності"? Чи може держава