через якісь поважні причини не хоче цю самобутність підтримувати? Принаймні 11 стаття говорить про сприяння розвиткові лише "історичної свідомості, традицій і культури" української нації – і тут існує певний баланс із сприянням розвиткові "етнічної, культурної та мовної самобутності" національних меншин та корінних народів – і замовчує давню християнську традицію українців, ставлячи їх таким чином у невигідне становище по відношенню до інших націй, розвиткові релігійної самобутності яких ґарантовано державну підтримку.
З огляду на все сказане, нам здається, достатньо було б в Конституції ґарантувати представникам національних меншин право сповідувати "свою" Це вдале формулювання використано в статті 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та статті 8 Рамкової конвенції про захист національних меншин 1995р.: Международные акты о правах человека: Сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Изд. группа НОРМА–ИНФРА · М, 1999. – С. 61, 636. релігію рідною мовою, і водночас проголосити підтримку їх культурної, мовної та етнічної самобутності.
Перед тим, як підводити певні підсумки реґулювання права на свободу совісті конституційними нормами, ми вважаємо за доцільне коротко розглянути одну звичаєву норму, що не записана ані в Конституції, ані в законах України. Ми маємо на увазі порядок складання присяги новообраним Президентом України, а радше один атрибут цього порядку – Пересопницьке Євангеліє. Справа в тім, що стаття 106 Конституції докладно реґламентує, коли, ким і де приводиться до присяги новообраний глава держави, проте вона нічого не каже, на чому складає присягу Президент. Начебто заповнює цю прогалину частина 5 статті 4 Закону Української РСР Про Президента Української РСР, яка проголошує: "Президент Української РСР приносить присягу в урочистій обстановці на засіданні Верховної Ради Української РСР, тримаючи Конституцію Української РСР" Закон Української РСР Про Президента Української РСР від 5 липня 1991 року № 1295-XII. – ВВР. – 1991. – № 3. – Ст. 446.. Але практика пішла іншим шляхом: тричі (тобто щоразу з часу введення в Україні інституту президентства і досьогодні) Президенти України складали присягу народові на Пересопницькому Євангелії.
Лише вітаючи таку пошану до національної традиції, ми вважаємо, що питання це потребує на певне юридичне осмислення і закріплення – лише так Україна уникне двозначностей і непорозумінь, які можуть виникнути у майбутньому. Тим більш, що аналогічне питання вже було предметом розгляду Європейського суду з прав людини Рішення у справі Бускаріні та інші проти СанМарино. Комюніке Секретаря Суду // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 2. – С. 68-70.. Оптимальним в цій ситуації здається закріплення на законодавчому рівні традиції, що склалася (складання присяги новообраним Президентом України на Пересопницькому Євангелії) Що така традиція не протирічить принципам світської держави, говорить хоча б стала традиція складання присяги на Біблії в процесі судочинства як в Європі, так і в Америці., з одночасним ґарантуванням главі держави права на альтернативну форму складання присяги (скажімо, на Конституції України).
Завершуючи огляд конституційних норм щодо свободи совісті, зазначимо, що більшість прав та свобод, проголошених у них (зокрема в "профільній" 35й статті), можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану Див. статтю 64 Конституції України.. Така конституційна норма, по суті, протирічить зобов’язанням України, взятим на себе у відповідності з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, пункт 2 статті 4 якого забороняє державамучасницям обмежувати права і свободи, проголошені, зокрема, у 18 статті (Право на свободу думки, совісті та віросповідання).
Такі засади правового реґулювання свободи совісті закладає Конституція України. Як ми бачили, її положення не бездоганні. Але констатуючи це, потрібно пам’ятати, що Україна – держава, яка пережила жахливе 70річне гоніння на церкву та релігію, через що тисячолітня традиція побудови ефективних і взаємовигідних державноцерковних відносин була перервана, а спроби її неупередженого осмислення викорінювалися вогнем і мечем. На цьому тлі конституційні норми потрібно вважати безумовним прогресом і здобутком новітнього українського державотворення. Ми вважаємо недоцільним ставити питання про їх перегляд: Roma locuta – causa finita. Мудрішим буде в межах, накреслених Конституцією, формувати поточне законодавство, яке б дало змогу реалізуватися величезному соціальнокультурному потенціалу церков і водночас забезпечило справжню свободу і незалежність релігійних організацій. Пріоритетом при цьому має залишатися захист реальної можливості особи реалізувати своє право на свободу совісті.
5.2. Права і свободи віруючих
Більшість особистих прав віруючих визначено безпосередньо у Конституції України. Закон України Про свободу совісті та релігійні організації Закон України Про свободу совісті та релігійні організації від 23 квітня 1991 року
№ 987-XII. в тому, що стосується статусу особи як суб’єкта права на свободу совісті, буквально скрізь дублює відповідні міжнародні та конституційні норми. Так, частини 14 статті 3 Закону (Право на свободу совісті) є парафразою статті 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права; стаття 4 (Рівність громадян незалежно від їх ставлення до релігії) – компіляцією статей 20 (пункт 2) та 26 Пакту, статей 24 та 35 (частина 4) Конституції; частини 35 статті 6 (Відокремлення школи від церкви) – повторюють положення статті 26 (частина 2) Загальної декларації прав людини, статті 18 (пункт 4) Пакту, статті 2 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод; IV розділ Закону (Права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання) трансформує в національне законодавство приписи статті 6 Декларації ООН про ліквідацію
