Ми не будемо тут аналізувати положення названих норм, оскільки докладно говорили про них в розділі, присвяченому міжнародним актам. Натомість зупинимось докладніше на питаннях, які знаходяться поза юрисдикцією міжнародного права.

1. Право на альтернативну (невійськову) службу.

Як зазначалося вище, міжнародно­правові акти залишають вирішення цього питання на розсуд національного законодавця. Тому, мабуть, в межах однієї лише Європи існує дуже широкий спектр підходів до цієї проблеми: від кримінального покарання за відмову нести службу зі зброєю в руках у Швейцарії до дозволу представникам певних релігійних сект не проходити навіть альтернативну службу по мотивах релігійних переконань у Швеції.

Право це порівняно нове: вперше воно було проголошено у Великобританії (1916), в Данії (1917) і, як не дивно, в Радянській Росії (1919) Пчелинцев А. Право на альтернативную службу // Религия и права человека: Hа пути к свободе совести. Вып. ІІІ / Институт религии и права / Сост. Л.М. Воронцова, А.В. Пчелинцев, С.Б. Филатов. Под общ. ред. С.Б. Филатова. – М.: Наука, 1996. – С. 53.. Щоправда згодом в останній його скасовано 1939 року з прийняттям Закону СРСР Про загальний військовий обов’язок. Десь з початку 70­х років цим питанням впритул зайнявся Комітет ООН з прав людини. В своїй резолюції 1987/46 від 10 березня 1987 року він закликав держави визнати, що відмова від військової служби з міркувань совісті має розглядатися як законне здійснення права на свободу думки, совісті і віросповідання і не піддавати покаранню осіб, які реалізують це право Там само. – С. 57.. І хоча ця резолюція не має обов’язкової юридичної сили і носить рекомендаційний характер, більшість європейських держав ввела до національного законодавства інститут альтернативної служби.

Україна стала на цей шлях наприкінці 1991 року з введенням в дію закону Про альтернативну (невійськову) службу Закон України Про альтернативну (невійськову) службу від 12 грудня 1991року № 1975-XII.. В 1999 році було прийнято його нову редакцію. На жаль, положення цього акту, що є принциповими в розрізі нашої розвідки, не зазнали змін.

Перше з них, навколо якого постійно точиться дискусія, – перелік підстав для заміни військової служби альтернативною. Згідно зі статтею 2 названого закону, "право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю". Належність до відповідної релігійної організації, як і істинність переконань мають бути підтверджені перед спеціальною комісією Стаття 4 та абзац 2 частини 3 статті 11 Закону України Про альтернативну (невійськову) службу.. Комісія має право зажадати "у разі потреби додаткове підтвердження істинності релігійних переконань в документальній або іншій формі" Пункт 9 Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066.. Причому якщо в силу якихось причин призовник не переконав комісію у щирості своєї віри або в приналежності до відповідної релігійної організації, це є достатньою підставою, щоб відмовити їй у клопотанні замінити проходження військової служби альтернативною Абзац 2 частини 3 статті 11 Закону України Про альтернативну (невійськову) службу..

Закон та прийняті на його виконання підзаконні акти передбачають силу інших формальностей, невиконання яких фактично позбавляє особу права на проходження альтернативної служби. Так, той, хто не бажає йти до збройних сил з релігійних переконань, має звернутися до комісії із письмовою заявою не пізніше ніж за два місяці до чергового призову; до заяви додаються довідка про склад сім’ї, копія документу про освіту та довідка з місця роботи (навчання); заява подається призовником особисто, причому відсутність у нього паспорта під час подання заяви є підставою для відмови у її прийнятті Див. пункти 4­6 Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066..

Оскільки у нормативних актах не міститься чітких підстав для визначення істинності переконань, доля особи, яка не бажає проходити військову службу, повністю віддається на відкуп членам комісій у справах альтернативної (невійськової) служби, які, до речі, не обираються, а призначаються, через що перебувають, фактично, поза громадським контролем. І навіть там, де визначеність існує, – ми маємо на увазі затверджений постановою уряду Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю Перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 року № 2066. – залишається більше питань, ніж відповідей. По­перше, сам список некоректний: в ньому перелічено як конкретні, індивідуально визначені релігійні об’єднання, так і невизначену за складом групу "харизматичних християнських церков" (цікаво, чи вважає Кабінет Міністрів «харизматичною» (від грецького чЬсйумб – благодать) Православну та Католицьку Церкви?); містить Перелік і зовсім неоковирно визначену категорію релігійних об’єднань – "церкви, прирівняні до [інших, наведених у списку релігійних організацій] згідно із зареєстрованими статутами".

Наскільки нам відомо, жодне з положень Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, яким визначено порядок реєстрації статутів релігійних організацій, не передбачає механізму такого "прирівнювання". Оскільки згаданий закон не вимагає вносити до цивільного статуту "церков" положень про віровчення, ба й прямо проголошує: "Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в