На нашу думку, проблема капеланства має бути вирішувана в комплексі з проблемою запровадження релігійної освіти в неконфесійних навчальних закладах. Існування теологічних факультетів у складі світських університетів не новина для Європи – радше, стала традиція. В Україні ця проблема лише дискутується (досвід відкриття богословського факультету в Чернівецькому університеті навряд чи можна назвати вдалим) Бондаpенко В.Д., Єленський В.Є., Жуpавський В.С. Релігійне життя в Укpаїні: стан, пpоблеми, шляхи оптимізації – К.: Логос, 1996. – С.34­35.. Одним з напрямків діяльності таких факультетів мала б стати підготовка спільно світськими і церковними педагогами майбутніх капеланів українського війська.

Показово, що сьогодні, за відсутності нормативно­правової бази, яка б реґулювала питання діяльності капеланів у Збройних Силах, сам інститут капеланства вже de facto існує в Україні. Так, проглядаючи періодику, ми натрапили на згадку про "отця Михайла Торконяка, військового капелану полку Національної Гвардії" Новини­Україна // Інформаційно-аналітичний звіт Радіо «Воскресіння». – 31 серпня 1999р. – № 9: http://www.ugkc.lviv.ua/RR_archive/Num9/ukr.html., а також на може не зовсім компетентне, проте симптоматичне твердження Телевізійної Служби Новин, що капелани в українському війську вже з’явились Українські вояки відзначають Різдво / ТСН ONLINE: http://koi-www.1plus1.net/slots/tch/online/ 1999/0701_1930.html..

Закінчуючи тему інституту військових капеланів, зазначимо, що при її розв’язанні Україні не потрібно "вигадувати велосипед" – варто скористатися з багатого досвіду у цій сфері держав Європи та Америки, адже капелани тривалий час є невід’ємною складовою збройних сил Великобританії, Швеції, Австрії і навіть радикально відокремлених від церкви США.

Наступне питання, що стоїть на порядку денному в сфері особистих прав і свобод, безпосередньо пов’язаних з правом на свободу совісті, – законодавче реґулювання місіонерської діяльності релігійних організацій та окремих віруючих. Мабуть, по більших містах України не лишилося людини, до якої б не підходили молоді люди зі специфічним виразом обличчя і не пропонували "поговорить про Библию" або "узнать побольше про Христа". Часто­густо це робиться у нав’язливій і некоректній формі: якщо співрозмовник відмовляється слухати їхній примітивний лікнеп або дискутувати з ними, вони не залишають її у спокої, а знов і знов провокують на дискусію. Особливо активні сектанти (як правило, свідки Єгови) здійснюють "місіонерські рейди" по домівках, пропонуючи мешканцям "прийняти у серце Христа". Нерідко акції прозелітизму відбуваються під виглядом «благодійних» акцій. Так, нещодавно у київських кінотеатрах відбувався безкоштовний показ фільму Ісус: під час демонстрації кінострічки перегляд кілька разів переривався і присутнім пропонували стати членами релігійної організації, яка спонсорувала показ. Все б нічого, та от тільки в рекламі «благодійної акції» чомусь не було ані слова згадки про місіонерські заходи «благодійників».

Вочевидь, наведені факти (а це лише деякі приклади "хибного" – за термінологією страсбурзького суду – прозелітизму) є порушенням права особи сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої та права на приватне життя. Держава має законодавчо захистити своїх громадян від нав’язливих модерних місіонерів, які нерідко ображають почуття вірних традиційних церков своїм ставленням до Українського народу як до нації, що дізналась про існування Біблії і християнства лише наприкінці ХХ століття зі стадіонних шоу проповідників з США. Нам здається доцільним ввести певну цивільну відповідальність для особливо ревних "місіонерів", які будь­що, попри ясно висловлене небажання своїх співрозмовників, намагаються навернути їх на свою віру. Людина, котра чітко висловила небажання "узнать побольше про Христа" або "поговорить о Библии", має бути захищена законом від нав’язливого та нетактовного прозелітизму – захищає ж закон врешті­решт особу від нав’язливості п’яниць та жебраків.

Останнє питання, яке ми хотіли б підняти, говорячи про особисті права віруючих, – це правове реґулювання масових церковних заходів, що відбуваються у громадських місцях. Згідно з частиною 5 статті 21 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, такі заходи щоразу проводяться з дозволу місцевої влади. Але, як цілком слушно помітив Микола Хавронюк, зазначена норма закону не узгоджена з нормою "статті 39 Конституції, де встановлено, по­перше, реєстраційний, а не дозвільний порядок проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, і, по­друге, можливість обмеження цього політичного права лише за рішенням суду та виключно в трьох випадках, визначених безпосередньо Основним Законом" Конституція України: Офіційний текст: Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина…– С. 310.. Оскільки згідно з пунктом 1 розділу Перехідні положення Конституції, "Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України", згадані норми Закону Про свободу совісті… можна вважати такими, що втратили чинність.

Насамкінець, потрібно згадати позитивні надбання українського законодавства щодо визначення особистих прав і свобод в сфері свободи совісті та ґарантій щодо їх реалізації. Вдалою і аж ніяк не зайвою здається положення частини 5 статті 3 Закону Про свободу совісті…, яким проголошено, що "ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих". Принципово, що норма носить абсолютний характер: "Ніхто не має права…". Таким чином визнається пріоритет тайни сповіді перед банківською та комерційною таємницею. Зауважимо водночас, що, на жаль, українське законодавство ніде не передбачає санкцій за порушення цього забороняючого припису.

В дусі справжньої поваги до прав людини сформульовано також частини 3 та 4 статті 21 Закону: "Командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів. Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях,