будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії". Але знову ж таки, для порушників цих подержавницькому мудрих норм закон не передбачає жодних санкцій.
В цьому контексті аж ніяк не зайвою виглядає норма статті 139 Кримінального кодексу України, яка кваліфікує як злочин дії, що перешкоджають відправленню релігійних обрядів, якщо останні не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян.
5.3. Правовий статус релігійних організацій
Найбільший вузол проблем, пов’язаних зі здійсненням права на свободу совісті, накопичився в українському законодавстві навколо статусу релігійних організацій. Не дивно. Бо ні для кого не секрет, що найактивніші рефлексії у народних депутатів України (рівно як і у українських урядовців) викликають питання, пов’язані з перерозподілом майна. Цивільноправовий статус віруючих, фактично, нічим не відрізняється від статусу решти громадян, тому, проголосивши певні особисті права і свободи в сфері свободи совісті, Верховна Рада майже не поверталась до перегляду, зміни або уточнення правових норм, в яких ці права і свободи викладено З 1991 року в Законі України Про свободу совісті та релігійні організації було змінено, доповнено або скасовано більше ніж півтора десятка норм. З них лише три стосувалися особистих прав і свобод віруючих: вже згадувана нами неконституційна норма про реєстраційний порядок одержання дозволу на проведення масових церковних заходів в громадських місцях (ч. 5 ст. 21); про статус священнослужителів, релігійних проповідників, наставників, інших представників зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні (ч.4 ст.24); та про статус громадян, які працюють в релігійних організаціях як наймані працівники (ст.ст. 2628).. Натомість статус релігійних організацій, що вимагали повернути протиправно вилучене у них майно та мали пільговий режим оподаткування, переглядався, корегувався та уточнявся не раз як самим парламентом, так і урядом, іншими центральними органами виконавчої влади та навіть окремими коментаторами чинного законодавства з "державного органу у справах релігій" Так узагальнено називає закон Про свободу совісті і релігійні організації орган виконавчої влади, що в різні часи був відомий як Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, Управління у справах релігійних організацій Міністерства України у справах національностей, міграцій та культів, Державний комітет України у справах релігій..
Не дивно, що в цій точці перетину інтересів нерідко далеких від церкви і релігії взагалі, зосереджено найбільше колізій, протиріч і навіть просто мовних неоковирностей. Але про все по порядку…
1. Трохи історії.
За часів російської імперії Православна Церква мала статус державної, була повністю звільнена від податків та інших обов’язкових платежів, а також від громадських відбутків; одержувала щедре фінансування з державної скарбниці Див.: Морозова Л.А. Государство и церковь: особенность взаимоотношений // Государство и право. – 1995. – № 3. – С. 87.. Радянська влада радикально змінила ставлення держави до церкви. Декретом РНК від 20 січня 1918 року релігійні організації було позбавлено прав юридичної особи з усіма випливаючими звідси наслідками: "Жодні церкви та релігійні організації не мають права власності. Прав юридичної особи вони не мають. Усе майно існуючих в Росії церков і релігійних організацій оголошується народним надбанням" Русская Православная Церковь и право: комментарий / Отв. ред. М.В. Ильичев. – М.: Изд-во БЕК, 1999. – С. 34.. На території України ці драконові норми встановлено Декретом Тимчасового робітничоселянського уряду Української СРР від 19 січня 1919 року Лилак Д. Судовий захист майнових прав релігійних організацій // Свобода віpовизнання. Цеpква і деpжава в Укpаїні: Матеpіали міжнаpодної наукової конференції, Київ, 28-30 веpесня 1994 p. – К.: УПФ. Видво "Право", 1996. – С. 158.. Так було сформульовано основні засади правового статусу релігійних організацій, які – з певними модифікаціями – було закріплено в законодавстві УРСР аж до прийняття Верховною Радою в квітні 1991 року Закону Української РСР Про свободу совісті та релігійні організації.
Закон, як і більшість законодавчих актів тієї переломної доби, носив революційнодекларативний характер: з одного боку він визнав за релігійними організаціями статус юридичної особи, надавши водночас віруючим можливість утворювати релігійні громади навіть без повідомлення про це державних органів, з іншого – "забув" визначити механізм судового захисту проголошених ним прав і свобод, через що частина його норм протягом року (до внесення Законом № 2295 від 23квітня 1992 року відповідних змін до Цивільного процесуального кодексу України) залишалась простою декларацією.
Згодом найбільш наочні недоробки Закону було усунуто, Президент та Кабінет Міністрів видали низку підзаконних актів на його виконання, Вищий Арбітражний Суд дав роз’яснення щодо застосування його окремих статей Див.: Роз’яснення Вищого Арбітражного Суду України від 29 лютого 1996 року № 02-5/109 Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" із змінами і доповненнями, внесеними роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду України від 18 листопада 1997 року № 02-5/445., державний орган у справах релігій видав Методичні рекомендацій до практичного застосування Закону Див.: Методичні pекомендації до пpактичного застосування Закону Укpаїни "Пpо свободу совісті та pелігійні оpганізації" (постатейні pоз`яснення щодо їх застосування) / Міністерство України у справах національностей, міграцій та культів. Упpавління у спpавах pелігійних оpганізацій – К., 1995.… Проте цілісної, добре продуманої концепції правового реґулювання статусу релігійних організацій як
