не було в 1991 році, так немає й досі. Нижче ми спробуємо довести цю тезу.
2. Класифікація релігійних організацій.
Перше, з чим ми стикаємось, починаючи аналіз статусу релігійних організацій в Україні, – це жорсткий, вичерпний перелік таких організацій, який містить чинне законодавство: "Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій". На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія Закону України Про свободу совісті та релігійні організації не поширюється Частини 2 та 3 статті 7 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації. .
Нам здається абсолютно невиправданим такий підхід. І от чому. Поперше, в наведеному вище переліку згадано далеко не всі навіть традиційні для України назви організаційноправових форм релігійних організацій. Так пропущено парафію (в формі якої утворено більше половини всіх релігійних організацій, зареєстрованих в Україні), митрополію, патріархію, незрозуміло, який статус за такої класифікації мають церковні подвір’я та чернечі ордени. Буквальне додержання літери Закону має призводити до таких мовних неоковирностей як (Релігійне?) Об’єднання Українська Православна Церква, (Релігійний?) Центр Патріярхія УАПЦ, Релігійна громада парафія Св. Миколая тощо в якості офіційних назв релігійних організацій. Практика пішла іншим шляхом: в офіційних документах, на печатках та бланках релігійних організацій зазначається, як правило, їх традиційна назва без зазначення організаційноправової форми за класифікацією Закону. Але навіть не це головне…
Справжня проблема полягає в тому, що законодавець просто не в змозі передбачити всі різновиди релігійних організацій як таких. В складі Української ГрекоКатолицької Церкви існує організація Чин Святого Василія Великого – український аналог західних чернечих орденів. Як її реєструвати? Хіба що як об’єднання монастирів… Але це не зовсім відповідає інституційній структурі самого Чину. Казус виходить і з подвір’ям (представництво одної помісної церкви на території іншої), оскільки воно не може бути віднесено до жодної з наведених у Законі категорій, хоча по своїй суті, безсумнівно, є релігійною організацією.
Ще приклад. 1999 року автор реєстрував в Міністерстві юстиції України статут Пріорату (традиційна назва національних відділень лицарських орденів) Ордену Святого Станіслава. Одною з цілей організації, згідно з її статутом, було "Ствердження віри в Єдиного Вишнього Бога". Пріорат був зареєстрований як структурний осередок міжнародної неурядової організації. 1993 року Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України було зареєстровано статут православного братства "Чин Святителя Іларіона" Статут Православного братства "чиn святителя іларіоnа", зареєстрований Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України 24 червня 1993 року, протокол № 7, реєстраційний № 357: Особистий архів автора., що ставило собі за мету "всебічне духовноморальне виховання, систематичний богословський і гуманітарний вишкіл молодих осіб з середовища української ортодоксальної інтелігенції […] на базі українського фундаменталізму і традиційних шляхетних засадах лицарства: щирості, щедрості, мужності та войовничості". Постає питання, за яким критерієм першу організацію (Пріорат) кваліфіковано як громадську, а другу (Чин) – як релігійну? І чи є взагалі критерій, за яким можна було б чітко визначити, яка організація є і яка не є релігійною?
На наше глибоке переконання, законодавець має відмовитись від закріплення в законі вичерпного переліку релігійних організацій, а лише дати загальне визначення релігійної організації як такої. Право визначати назву, організаційноправову форму та саму класифікацію організації як релігійної потрібно залишити за віруючими. Вдалим тут потрібно визнати досвід Російської Федерації, законодавство якої дає лише дефініцію релігійного об’єднання Частина 1 статті 6 Федерального закону Про свободу совісті та релігійні об’єднання від 26 вересня 1997р.: Русская Православная Церковь и право: комментарий / Отв. ред. М.В. Ильичев. – М.: Изд-во БЕК, 1999. – С. 114., після чого визначає: релігійні об’єднання можуть утворюватись в формі релігійних груп (релігійні об’єднання без статусу юридичної особи) та релігійних організацій (релігійні об’єднання зі статусом юридичної особи), причому останні, в свою чергу, поділяються на місцеві та централізовані Частина 2 статті 6, статті 7 та 8 Федерального закону Про свободу совісті та релігійні об’єднання від 26 вересня 1997р.: Там само. – С. 114115.. Тут за основу кваліфікації взятий суто юридичний критерій наявності/відсутності статусу юридичної особи та наявності/відсутності в складі релігійної організації інших релігійних організацій. Якто кажуть, просто, слушно і зрозуміло. Визначити ж, який критерій брав за основу класифікації релігійних організацій український законодавець, неможливо.
3. Порядок утворення релігійних організацій.
На перший погляд, українське законодавство передбачає найдемократичнішу процедуру утворення релігійних організацій: для одержання статусу юридичної особи достатньо бажання 10 "віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку" Частина 1 статті 8 та частина 1 статті 14 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації. , для діяльності без статусу юридичної особи Закон взагалі не передбачає жодних вимог Частина 3 статті 8 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації.. Але одразу постає питання: чому лише "громадян", адже реалізація права на свободу совісті не може бути пов’язана з наявністю/відсутністю певного громадянства? Гадаємо, що ця обмежувальна норма не більше ніж вада юридичної техніки написання законів – принаймні нам не відомо жодного випадку, коли б відсутність українського громадянства у одного з засновників релігійної громади стала на перешкоді реєстрації її статуту. Проблеми виникають при застосуванні інших норм.
Перша і головна з них – далека від досконалості дефініція релігійної організації при відсутності – як в чинному
