Так ми виходимо на одне з найактуальніших та найскладніших питань, пов’язаних з реалізацією права на свободу совісті: проблему правової реґламентації обмеження релігійної свободи. Загальний принцип її розв’язання, який сформульовано в міжнародному праві, ми наводили вище. Але в силу свого універсального характеру цей принцип має неабияку "амплітуду коливань" при імплементації у різні національні законодавства. Причому, якщо обмеження особистих свобод в усіх цивілізованих державах допускається хіба що у вигляді загальнокримінальних норм, то обмеження прав релігійних організацій нерідко стає предметом спеціального законодавства.

Світова практика знає два підходи до визначення статусу релігійних організацій. Перший – назвемо його умовно американським – передбачає повідомний порядок одержання релігійною організацією статусу юридичної особи, презумпцію її лояльності та законослухняності, повну свободу поширення віровчення без огляду на його зміст. На практиці це має наслідком те, що США стали притулком для сили тоталітарних сект, діяльність яких заборонено в багатьох інших країнах Типовим прикладом можуть служити "церква саєнтології" та "церква преподобного Муна", діяльність яких заборонено в більшості європейських країн., мають найбільший в світі корпус сатаністів За оцінками американських дослідників сьогодні у США близько 3 млн. шанувальників диявола. Див. Петренко В. Виклик "Чорного папи": Сатанізм – реальна загроза людському духові. // Людина і світ. – 1996. – № 9. – С. 41. та перманентні проблеми з радикальними квазірелігійними угрупуваннями, що час від часу самоспалюються у есхатологічному екстазі після кількаденної перестрілки з поліцією. Не сильно відстає від Сполучених Штатів і Франція, де послідовно проводиться в життя принцип відокремлення церкви від держави та рівності усіх релігійних організацій перед законом Див. Петренко В. Виклик "Чорного папи": Сатанізм – реальна загроза людському духові. // Людина і світ. – 1996. – № 9. – С. 41; Пореш В. Дети и секты // Религия и права человека: Hа пути к свободе совести. Вып. ІІІ… – С. 32..

Другий підхід до визначення статусу релігійних організацій практикується в державах, які законодавчо закріпили диференційований підхід до церков. Найбільш вдало в термінологічному плані його зафіксовано, нам здається, в Конституції Греції, стаття 13 якої ґарантує свободу та безперешкодне відправлення релігійних обрядів лише відомим (курсив автора) віросповіданням Международные акты о правах человека… – С. 249.. Те ж саме, але по­іншому проголошує Конституція Литовської Республіки: "Держава визнає традиційні у Литві церкви та релігійні організації, а інші церкви та організації – в тому разі, якщо вони мають підтримку в суспільстві та їх вчення і обряди не суперечать законові й моралі. Визнані державою церкви та інші релігійні організації мають права юридичної особи" Частини 1 та 2 статті 43 Конституції Литовської Республіки: Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: УПФ. Вид­во "Право", 1996. – С. 58..

В практичній площині другий підхід реалізується через певне обмеження в правах новоутворених або таких, що вперше розпочинають діяльність на території даної країни, релігійних організацій. Вони мають протягом певного часу "проявити себе", засвідчивши своєю діяльністю повагу до громадського порядку, суспільної моралі, прав і свобод інших осіб, а також нешкідливість для фізичного і психічного здоров’я пропонованих ними практик. До спливу "випробувального строку" релігійні групи (за термінологією російського законодавства – релігійні об’єднання без статусу юридичної особи) не мають права будувати культові споруди, набувати права власності на нерухоме та інше майно, засновувати засоби масової інформації тощо. "Приміщення та потрібне для діяльності релігійної групи майно надаються у користування групи її учасниками. Релігійні групи мають право здійснювати богослужіння, інші релігійні обряди та церемонії, а також провадити навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників" Частини 1 та 3 статті 7 Федерального закону Про свободу совісті та релігійні об’єднання від 26 вересня 1997р.: Русская Православная Церковь и право… – С. 115..

Такий на перший погляд дискримінаційний підхід насправді є проявом державного піклування про особу. В сучасному секулярному світі, в якому низкою революцій та війн порушено природну тяглість соціумів, більшість людей є абсолютно беззахисними перед псевдорелігійним шахрайством квазірелігійних авантюрників. Модерна Європа це не Візантія, в якій "навіть на базарах і в лазнях" народ жваво обговорював животрепетну проблему: Бог­Син єдиносущний чи подобосущний Богу­Отцю. І тому, як держава бере на себе обов’язок сертифікації нової продукції, ліцензування певних видів