Ми усвідомлюємо, що пропонуємо доволі радикальну правову реформу, проте певні, що без її проведення життя і право надалі існуватимуть в сфері свободи совісті як дві паралельні площини. Зміна ж законодавства у запропонованому напрямку, навпаки, відбиватиме як тривалу традицію України в сфері державно­церковних відносин, так і непрості реалії та потреби сьогодення, що дасть змогу реґулювати ці відносини та впливати на них сбме через правові (а не адміністративні) механізми.

5. Майновий статус релігійних організацій.

Як вже зазначалось, майнові питання викликають найбільш активну і водночас найбільш особистісну рефлексію у нашої політичної еліти. Мабуть, тому після активного перерозподілу церковної нерухомості у 1990­1995 роках Закон України Про свободу совісті та релігійні організації попри його очевидні вади, практично, не змінювався. І це при тому, що нова Конституція України 1996 року заклала нові підвалини відносин власності у нашій державі. Отож, розбивши для зручності всі питання, пов’язані з майновим статусом релігійних, організацій на три групи: реституція церковного майна, особливості правового статусу церкви як власника, питання оподаткування – перейдемо до аналізу їх правового реґулювання чинним законодавством.

Приймаючи Закон України Про свободу совісті та релігійні організації, законодавець визначив, що одним із завдань цього правового акту є "подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви" Абзац 5 частини 1 статті 1 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації.. На жаль, цей шляхетний намір не знайшов свого послідовного втілення в самому Законі. Навіть поверхові знання новітньої історії України не лишають сумнівів, що одним з негативних проявів державної політики УРСР в сфері державно­церковних відносин була націоналізація церковного майна. Багато написано про те, з яким цинізмом та жорстокістю вона провадилась, скільки шедеврів церковного мистецтва було знищено через примітивний атеїзм радянських можновладців, як недолуго навіть з господарської точки зору використовувались конфісковані у церкви храми та інше майно. І начебто усвідомивши всю хибність радянської політики щодо "підриву економічних основ функціонування релігії", держава взяла курс на повернення релігійним організаціям протиправно вилученого у них майна.

Таке політичне рішення знайшло юридичне закріплення в статті 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації, постанові Верховної Ради України про введення цього закону в дію Постанова Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року № 988-XII Про порядок введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації"., двох актах Президента України про повернення релігійним організаціям культового майна Указ Президента України від 4 березня 1992 року № 125 Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна та розпорядження Президента України від 22 квітня 1994 року № 53/94 Про повернення релігійним організаціям культового майна., відповідному розпорядженні Кабінету Міністрів України Розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 року № 290-р.. Фактично, перед державою стояла дилема:

–

–

Україна обрала другий шлях, причому в дуже обережній формі. Закон закріпив лише "переважне право релігійних організацій на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель" Частина 6 статті 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації., постанова парламенту вже зобов’язала "Кабінет Міністрів України, Уряд Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські державні адміністрації забезпечити відповідно до Закону України Про свободу совісті та релігійні організації повернення у власність чи передачу у безоплатне користування релігійним громадам (чому тільки громадам? – Д.Г.) культових будівель і майна" Пункт 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року № 988-XII Про порядок введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації"., актами Президента було визначено термін, до якого "місцеві органи державної виконавчої влади" повинні були здійснити комплекс відповідних заходів, Кабінет Міністрів зобов’язав ті самі органи скласти і подати йому "повний перелік культових будівель, які перебувають у державній та комунальній власності і не використовуються або використовуються не за призначенням, з визначенням термінів та умов повернення їх релігійним організаціям" Абзац 2 пункту 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р. № 290-р.. Додатково уряд затвердив перелік культових споруд – визначних пам'яток архітектури, що не можуть бути передані у постійне користування (а також, за тлумаченням Вищого Арбітражного Суду України, – у власність) релігійним організаціям Постанова Ради Міністрів Української РСР від 5 квітня 1991 року № 83 Про перелік пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне користування релігійним організаціям з наступними змінами і доповненнями..

Так держава перетворила націоналізоване радянською владою церковне майно на розмінну монету політичних торжищ. На наше глибоке переконання, уповноваження вкрай політизованих на зорі української незалежності місцевих органів виконавчої влади вирішувати питання щодо повернення релігійним організаціям культового майна було одною з причин релігійних війн 1990­1994 років, епіцентром яких стала багата на церковну нерухомість Галичина. Як "неупереджено" і "компетентно" ці органи виконували функцію, покладену на них частиною 2 статті