17 Закону, показано на багатому фактичному матеріалі в статті голови Комітету з питань духовності і культури Верховної Ради України ХІІ скликання народного депутата Михайла Косова з промовистою назвою: "Закон – це дишло? Дишло!" Косів М. Закон - це дишло? Дишло! // Голос Укpаїни. – 1996. – 10 липня - С. 6-7.. Не будемо наводити тут конкретні приклади – їх достатньо у названій щойно публікації, зауважимо лише, що віддання майнових питань на відкуп місцевій виконавчій владі мало наслідком сотні скарг релігійних організацій, що надходили щороку до правоохоронних органів (судів, прокуратури тощо) лише у одній Львівській області Коваленко С. Деякі проблеми юридичного захисту майнових прав релігійних об’єднань в Україні // Свобода віpовизнання. Цеpква і деpжава в Укpаїні: Матеpіали міжнаpодної наукової конференції, Київ, 28-30 веpесня 1994 p. – К.: УПФ. Видво "Право", 1996. – С.168..
Викликало це і суто юридичні проблеми. Частина 2 статті 17 Закону встановлює: "Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим". Постає питання, чому до цього часу розпорядження об’єктами державної власності, всупереч абзацу 5 статті 116 Конституції України, віднесено Законом до компетенції місцевих держадміністрацій, адже Конституція передбачає можливість делегування їм лише повноважень відповідних рад? Практика передачі релігійним організаціям об’єктів права державної власності підтверджує, що частина 2 статті 17 Закону – мертва норма. Так, "комплекс будівель і споруд колишнього Видубицького монастиря", що перебуває у загальнодержавній власності, було передано у безоплатне користування Видубицькому чоловічому монастирю Київської єпархії УПЦКП сбме розпорядженням уряду, а не Київміськдержадміністрації Див. розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 квітня 1997 року № 184р..
Пояснюється така юридична колізія тим, що норма частини 2 статті 17 не змінювалась з квітня 1991 року, коли, нагадаємо, комунальна власність визначалась як одна з форм власності державної Стаття 31 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII Про власність.. Показово, що ігноруючи пряму дію норм Конституції, всі акти місцевих держадміністрацій щодо повернення у власність або передачі у безоплатне користування колишнього церковного майна до цього часу ґрунтуються на повноваженні розпоряджатися колишнім церковним майном, що перебуває у державній власності, закріпленому в частині 2 статті 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації Див., наприклад, розпорядження Київської міської державної адміністрації від 6 січня1999 року № 7 Про подальше використання корпусу № 70 Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника: http://search.liga.kiev.ua/l_doc2.nsf/alldocWWW/5669DA07ABE872A 44225670E0049695D?OpenDocument&login=1. . Але навіть якщо заплющити очі на всі ці правопорушення, залишається питання, чому об’єктами комунальної власності розпоряджається не власник – територіальна громада в особі місцевої ради, а місцева держадміністрація, і як це погодити з нормою частини 1 статті 143 Конституції України: "Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності"?
Наступна проблема. Як відомо, до 1918 року церква була потужною економічною інституцією, що дозволяло їй вести активну просвітницьку, благодійну та місіонерську діяльність. Церковне господарство, як і будьяке інше, ґрунтувалось на праві власності церкви на майно господарського (некультового) призначення Так в 1905 році Російській Православній Церкві та релігійним організаціям, що входили до її складу, належало близько 3 мільйонів земельних угідь: Морозова Л.А. Государство и церковь: особенность взаимоотношений // Государство и право. – 1995. – № 3. – С. 87.. Його, як і майно культового призначення, було націоналізовано радянською владою у перші ж роки її панування. Отже, проголошений Україною принцип відновлення історичної справедливості ("подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви"), з одного боку, та зацікавленість держави у використанні величезного досвіду і потенціалу церкви в соціальнокультурній сфері, з іншого, дають підстави говорити про доцільність повернення релігійним організаціям всього вилученого у них майна.
Позиція держави з цього питання визначається на сьогодні в першу голову відсутністю чіткості і послідовності. Так, Постанова Верховної Ради і акти Президента говорять про "передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням"; Закон, на який посилаються названі щойно акти, також вважає об’єктом правовідносин "культові будівлі і майно", проте переважне право релігійних організацій закріплює лише на передачу їм культових будівель; розпорядження ж уряду № 290-р (хронологічно останнє з усіх названих актів) не згадує про будьяке інше майно, окрім культових будівель.
Ретельний аналіз наведених норм дозволяє зробити висновок про те, що чинне законодавство України не передбачає повернення церкві вилученого у неї майна некультового призначення. Оскільки повернення релігійним організаціям майна ставиться в залежність від факту використання останнього не за призначенням, вочевидь у 99 випадках зі 100 церква не матиме підстав клопотати про повернення їй земель, нерухомості (окрім культових споруд) тощо. Наведемо приклад. В Києві на площі Богдана Хмельницького по вулиці Володимирській 4244 розташований великий житловий будинок, який до 1918 року належав Київській Митрополії. До 1994 року там проживали люди, потім було розпочато капітальний ремонт, і сьогодні в ньому продається та здається в оренду реконструйоване житло. Будинок весь час використовувався за призначенням, підстави для повернення його Київській Митрополії в чинному законодавстві відсутні.
Навіть щодо