школа, 1994. – С. 35.. При всій її філософській коректності і повноті з неї з логічною необхідністю випливає висновок, що суб’єктом права на свободу совісті може бути лише індивідуум – колективні форми сповідання релігії є реалізацією іншого права. Сам науковець це чудово розуміє і тому пропонує розглядати поняття свобода совісті і свобода церкви як видові, що виражають відповідно особистісний і колективний аспекти родового поняття свобода релігії Там само. – С. 6667..
Такий підхід входить у протиріччя з понятійним апаратом Загальної декларації прав людини. В Декларації свобода совісті і свобода релігії згадуються через куму, і навіть суто філологічний аналіз 18 статті, яка проголошує право кожного "на свободу думки, совісті і віросповідання" Таке саме формулювання містять ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 1 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії або переконань, ст. 9 європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод. , не дозволяє говорити про родовидові відносини між цими категоріями. До того ж аналіз подальшого тексту статті приводить до висновку, що в ній йдеться власне не про три, а про одну інтегровану свободу або ж про право, яке складається з трьох нерозривно пов’язаних між собою свобод – принаймні правомочності, через які воно реалізується, однакові для всієї тріади.
Отже, відповідно до усталеної правничої термінології, нам доцільно розглядати свободу думки, совісті і релігії як єдину правову категорію. Причому, як буде видно з наведеного далі, зміст її зводиться, фактично, до змісту двох останніх свобод.
Професор Петро Рабінович слушно зауважує, що "за допомогою законодавства або інших юридичних засобів неможливо дозволити чи заборонити думку як таку, вреґулювати процес виникнення, зміни або ж зникнення думок в індивідуальній свідомості…" Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Харків: "Право", 1997. – Вип. 1. – С. 31.. Тому, на нашу думку, проголошення права на свободу думки, безвідносно до інших прав, мало лише одне безпосереднє завдання – засудити злочинні експерименти над людською свідомістю, що їх проводив нацизм (а як потім з’ясувалося і інші тоталітарні режими). В абсолютній же більшості випадків це право реалізується або через право вільно збирати, зберігати і використовувати інформацію або через право на свободу слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Але ці права проголошено іншою статтею Декларації, і по суті, в силу специфіки правового реґулювання, вони утворюють інший правовий інститут.
Це було враховано, зокрема, при розробці Конституції України, в якій право на свободу світогляду та віросповідання і право на свободу думки розведено по різних статтях, причому останнє абсолютно природно поєднане з правом на свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та правом вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію Див., відповідно, статті 35 і 34 Конституції України. Такий саме підхід застосовано в Американській конвенції про права людини, в статті 12 якої проголошено право на свободу совісті та віросповідання, та в деяких новітніх конституціях, наприклад Конституції РФ, в статті 28 якої ґарантує "свободу совісті та свободу віросповідання". .
Таким чином, нам залишається визначити зміст понять свобода совісті і свобода релігії. Російські правознавці Рудинський і Шапіро пропонують свободою совісті вважати "можливість безперешкодного вибору світогляду в сфері духовного життя, вираження релігійних та атеїстичних поглядів", а свободою релігії "можливість звершення релігійних обрядів, богослужінь, свободу церкви" Рудинский Ф., Шапиpо М. Свобода совести и pелигий: междунаpодно-пpавовые пакты и национальное законодательство // Госудаpство и пpаво. - 1992. – № 5. – С. 11.. Дозволимо собі не погодитися з такою точкою зору.
Поперше свобода релігії або свобода віросповідання (про співвідношення цих термінів нижче) не може розглядатися виключно як публічна свобода, оскільки релігійний світогляд характеризується цілісністю та навіть тотальністю і через це впливає на всі сфери людського життя. Подруге, при такому підході невиправдано затушовується діяльнісний аспект свободи совісті, оскільки ця свобода передбачає не лише свободу вибору певних ціннісних орієнтирів, а й активну діяльність людини щодо реалізації обраних установок в житті. Врештірешт, ані текст Загальної декларації, ані тексти інших загальновизнаних, так би мовити, еталонних актів в сфері прав людини, не дають підстав для чіткого розмежування і відокремлення розглядуваних категорій. Тому в руслі сталої традиції Неодноразово цитований нами М. Бабій, критикуючи у своїй монографії такий підхід, змушений однак визнати: "У зарубіжній філософській, юридичній, теологічній і релігієзнавчій літературі, присвяченій проблемам свободи совісті, свободу совісті розуміють як свободу релігії, свободу віросповідання. Ці поняття розглядаються як тотожні." (Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антpопологічне і pелігієзнавче осмислення… – С. 62.) ми розглядатимемо поняття свобода совісті і свобода релігії як тотожні.
Питання про співвідношення названих понять з поняттям свобода віросповідання зняла одна помітна подія в сфері української правничої термінології, що відбулась минулого року. 12 липня 1999 року Міністерством закордонних справ, Міністерством юстиції та Українською комісією з питань правничої термінології було затверджено офіційний переклад Європейської Конвенції з прав людини та основних свобод. В цьому перекладі англо-французький омограф religion перекладено в контексті статті 9 Конвенції як віросповідання Конвенція про захист прав людини та основних свобод (офіційний переклад) // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 1999. – № 2. – С. 20. – на відміну від попередніх перекладів, в яких фігурувало
