концепції прав людини лежить доктрина природного права, що – на відміну від юридичного позитивізму – декларує свій тісний зв’язок з філософією та (згадуючи Суму Теології Фоми Аквіната) з богослов’ям, тобто науками, що шукають відповіді на "останні питання", – витоки цієї концепції потрібно шукати у певній антропології, яка поновому переосмислила місце і роль людини у всесвіті.
Так, ми не помилилися: сбме переосмислила, і сбме поновому. Бо ж відчуття абсолютної цінності людини, яке є серцевиною ідеології прав і свобод, не було відоме стародавньому світу. Навіть творці найгуманістичнішої дохристиянської культури – античні елліни – вважали чоловіка лише "суспільною твариною" (відомий вислів Аристотеля) і через це дивилися на неї крізь культурнонаціональні та расові окуляри. Весь світ ділився для стародавнього грека на еллінів і варварів, вільних громадян та рабів. Причому ідея про однаковий правовий статус для представників цих спільнот (славнозвісне "Кожен має право…" Загальної декларації прав людини) здалась би античному мислителю абсурдом.
Такий сбме поділ на «своїх» та «чужих» (богообраний народ і язичники) бачимо в юдействі. Він притаманний і іншим традиційним (за термінологією Дж. Тойнбі) цивілізаціям. Ми навмисно не торкаємось тут проблеми рівноправ’я чоловіка і жінки – вона просто не існувала для дохристиянського світу.
Таким чином, в світлі і контексті сказаного ми можемо говорити про радикальний світоглядний переворот, що приносить у світ християнство. Поперше, воно проголошує людину абсолютною цінністю, яка не зводиться до жодних інших: "Яка користь людині, якщо придбає весь світ, але занапастить душу? Або що дасть людина замість своєї душі?" (Мр. 8:3637). Сам трансцендентний Бог, Вседержитель, Творець "всього видимого і невидимого" стає людиною (не ангелом!), має людей за друзів, терпить страждання, помирає і воскресає задля них. Так християнство заклало непорушні підвалини вчення про вроджену гідність і свободу людини, Творцем і Спасителем якої є Бог.
В IV столітті св. Афанасій Олександрийський сформулює максиму християнського вчення: "Бог став людиною, щоб людина змогла стати богом". Причому ніщо зовнішнє, якто стать, раса, національнокультурна приналежність, соціальномайновий стан тощо не можуть стати на перешкоді досягненню цієї мети. На цьому положенні ґрунтується християнське вчення про онтологічну рівність людей. Це друга "революційна аксіома" Нового Завіту, найбільш рельєфно сформульована апостолом Павлом: "Нема ні грека, ні юдея, ні обрізання і необрізання, ні варвара, ні скита, ні раба, ні вільного, нема чоловічого роду, ні жіночого, але все і в усьому - Христос" (Кол. 3:11, Гал. 3:28).
Зрештою, третя "революційна аксіома" Євангелія полягає в тому, що ніхто і ніщо зовнішнє не може людину примусити "відбутися", виконати своє покликання, стати "богом по благодаті". Свобода – один з основних предикатів і водночас невідмінна умова становлення особи. Цю свободу не насилує навіть сам Всемогутній Бог. З геніальною поетичністю це виражено у сповненому трагізму докорі Христа юдеям напередодні розп’яття: "Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків і камінням побиваєш посланих до тебе! Скільки разів хотів я позбирати твоїх дітей, як квочка свій виводок під крила, - та ви не схотіли" (Лк.13:34).
Відкриваємо Статут ООН – в преамбулі бачимо: "Ми, народи Об’єднаних Націй, сповнені рішучості … знову ствердити віру в основні права людини, в достоїнство і цінність людської особи, в рівноправ’я чоловіків і жінок…" Международные акты о правах человека: Сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Изд. группа НОРМА–ИНФРА · М, 1999. – С. 37, беремо Загальну декларацію прав людини і читаємо у першій статті: "Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах". Це пряме свідчення того, що процитовані щойно основоположні принципи двох найважливіших актів сучасного міжнародного права сягають своїм корінням Євангелія, хоча ніде в них і не згадується про це…
Повертаючись до тези Д. Фурмана та Дж. Джемінека про те, що права людини беруть свій початок не в християнстві взагалі, а саме в протестантизмі, зауважимо, що сама Реформація відбувалась під гаслом повернення до першоджерел, до неспотвореного євангельського вчення в першу чергу, і тому висновки нашого аналізу не протирічать, а радше доповнюють і надають ширшу перспективу твердженням згаданих вище поважних науковців.
Цікаво, що в останній час реформаційна течія думки з’явилась в ісламі. Так, сучасний релігійний мислитель і водночас фахівець в галузі прав людини Абдуллахі Ахмед АнНаїм стверджує, що на підставі нових підходів до тлумачення кораничних норм в рамках ісламу можлива реформа мусульманського права, яка б усунула протиріччя між шаріатом та сучасним розумінням прав людини і основних свобод АнНаим А.А. На пути к исламской реформации (гражданские свободы, права человека и международное право)… – С. 200202..
Узагальнюючи все сказане, можна стверджувати, що між християнством і сучасною концепцією прав людини не існує принципових протиріч. Навпаки ця концепція природно вкладається в систему християнських цінностей, генетично з нею пов’язана, і – в якомусь найбільш загальному сенсі – укорінена в ній. Єдине, проти чого застерігає Церква, це проти "релігії прав людини", коли необхідні негативні умови позитивної самореалізації особи перетворюються на самодостатню цінність і абсолютизуються.
Завершуючи цей підрозділ роботи, наведемо висловлювання декількох абсолютно несхожих між собою науковців, які б підтверджували наші висновки.
"Права людини, правова держава, демократія – усі ці цінності з’явилися на світ в надрах християнської цивілізації, їх виникнення і розвиток були зумовлені Євангелієм, яке проголосило людину Образом і Подобою Бога, Богосинівство людини" Пчелинцев А. Религия и пpава человека // Религия и права
