"Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулись існуючі нині уявлення про права людини” Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції. // Український часопис прав людини. – 1994. – № 1. – С. 15. (Професор Петро Рабінович, керівник Львівської лабораторії прав людини АПрНУ, доктор юридичних наук, член­кореспондент АПрНУ).

"В свідченні церков має знаходити свій вираз непохитна вірність єдиному загальному уявленню про права людини, тому що кожна особа покликана до повноти самоздійснення…" Ричаpд (Hьюхауз), священник, Вайгель Дж., Хилл К. Хpистианство и демокpатия // Религия и демократия: На пути к свободе совести. Вып. ІІ / Сост. А.Р. Бессмертный, С.Б. Филатов. Под общ. ред. С.Б. Филатова и Д.Е. Фурмана. – М.: Изд. группа "Прогресс­Культура", 1993. – С. 585­586. (Кент Р. Хілл, президент Інституту релігії і демократії (Вашингтон), провідний експерт Конґресу і Уряду США з питань свободи совісті, професор історії Сіетлського університету).

2.2. Церква і демократія

Церква не є демократичною інституцією. По самій своїй природі Церква теократична або ж – в розумінні атеїстів, для яких "влада Бога" є фікцією – аристократична. Принаймні це абсолютно вірно для традиційних релігій: юдаїзму, ісламу, католицької та православної церков Особливості устрою протестантських церков пояснюються специфічною еклезіологією протестантизму: в ньому церква розглядається не як боголоюдський організм, в якому і через який людина з’єднується з Богом, а як асоціація однаково віруючих осіб. В силу цього, говорячи про демократизм протестантських деномінацій, ми маємо пам’ятати, що за своєю природою це власне демократизм асоціацій, утворених за релігійною ознакою. . Канонічне право рясніє цензами для тих, хто бажає прийняти сан. До вищої церковної гієрархії пред’являється сила вимог, незрозумілих для сучасної егалітарної людини.

Так, кандидатом священства в Православній Церкві може бути лише вільна особа чоловічої статі, яка досягнула певного віку, не має фізичних або психічних вад, які б перешкоджали здійснювати богослужіння, не відпадала від віри і Церкви під час утисків або гонінь, тривалий час після хрещення перебуває в Церкві і живе по християнських заповідях, навернула на Православ’я "всіх домашніх", не чинила "смертних гріхів": вбивства, крадіжки, перелюбу, блуду і т. ін., перебуває у першому шлюбі (причому як чоловік, так і жінка) або не перебуває у шлюбі взагалі (чернецтво, целібат), добре знає Святе Письмо, не займається лихварством, не перебуває на державній службі, не утримує ігорних домів. Вимоги до кандидатів священства в Католицькій Церкві ще жорсткіші Див.: Цыпин В.А. Церковное право: Учебное пособие / Круглый стол по религиозному образованию в Русской Православной Церкви / 2­е изд. – М.: Изд­во МФТИ, 1996. – С. 156­163..

Священство перебуває у сані довічно, так само довічно обираються предстоятелі церков. Навіть найвищий орган Церкви – Собор в православ’ї або Папа Римський в католицтві – не може переглянути або скасувати дугмати, прийняті Церквою раніше. Зрештою, Церква ніколи не визнає, що сувереном в ній і джерелом її влади є народ.

Отже, Церква недемократична. Ця аксіома, вирвана з контексту християнського віровчення, лягла в основу міфу про принциповий, вкорінений в самій їхній природі, антагонізм між християнством і демократією.

Цим міфом надихалися обидві сторони: з одного боку можна згадати провідників Великої французької і Мексиканської (1917р.) революцій, діячів української Центральної Ради, комуністів усіх мастей, від Куби до Китаю, з іншого – такі непересічні постаті як організатор і першоієрарх Російської Православної Закордоном митрополит Антоній (Храповицький), лідер католицьких традиціоналістів, що порвали з Римом після ІІ Ватиканського Собору, монсеньйор Ля Февр, аятола Хоймені. Навіть ліберал Алексис де Токвіль 1836 року писав: "Моя відданість моралі та релігійним віруванням є настільки глибокою і розумною, що, гадаю, мене неможливо сплутати з тими, кого в наші дні звуть демократами" Поссенти В. Демокpатия и хpистианство // Вопpосы философии. – 1996. – № 7. – С. 97..

Цей міф виявився надзвичайно живучим. Все XIX століття, коли "світська демократія вважала за свій обов’язок боротися з християнськими церквами, а останні, в свою чергу, відчували глибоку недовіру до демократії" Там само. – С. 93., пройшло під його знаком. І в нашому столітті рецидиви такої міфологічної свідомості прохоплюються знов і знов.

До ревізії взаємної недовіри і церкву і демократію змусила сама історія. Коли між двома світовими війнами в низці європейських держав постали тоталітарні режими, які відверто (повернення до "істинної арійської віри") або приховано (під маскою "наукового атеїзму") проголосили неопоганство державною релігією Про релігійну підкладку комунізму і нацизму написано багато. Зацікавлених відсилаємо до невеликої за обсягом, але напрочуд глибокої розвідки сучасного російського мислителя Сергія Хоружего Исихазм и история // Хоружий С.С. После перерыва. Пути русской философии: Учебное пособие / Русский Христианский Гумманитарный Институт – Спб.: Алетейя, 1994. – С. 417­433., кращі уми Європи почали розвінчувати міф про принциповий антагонізм християнства і демократії. Серед мислителів, які здійснили цю титанічну роботу, маємо в першу голову назвати двох французьких католицьких філософів: Жака Марітена (Jacques Maritain), автора славнозвісних Christianisme et democratie і Les Droits de l’homme et la loi naturell,