„Доля не судилася Франкові побра-тися з галичанкою. З Києва привіз він наддніпрянку. Був це вибір не-щасливий, як про це пізніше призна-вав сам Франко в листі до А. Крим-ського з 16. VШ. 1898. „З моєю жін-кою одружився я без любови, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою курсист-кою. Певна річ, мій вибір не був архиблискучий і, мавши іншу жінку, я міг був розвиватись краще і докона-ти чогось більшого. Ну та дарма, су-дженої і конем не об'їдеш". (У сто-річчя народин І. Франка, 1957, ст. 26).

Працюючи на громадсько-політич-ній ниві, Великий Каменяр українсь-кого народу не занедбував і своєї літературної праці, бож головним мо-тивом його життя були „пісня і праця".

Пісня і праця — великі дві силі!

Їм я до скону бажаю лужить;

Череп розбитий — як ляжу в могилі,

Ними лиш зможу й для правнуків жить. (1883)

Не можучи знайти спільної мови з народовецькими провідниками, Франко мусів узяти працю в поляків і 1887-го року почав працювати в ре-дакції польського радикально-посту-пового щоденника „Кур'єр Львовскі". Працював він там десять років, не занедбуючи при тому й літературної праці, публіцистики українською мо-вою та громадської й політичної діяльности між українським народом. Треба ще згадати, що в 1889 р. його втретє заарештували; він просидів у тюрмі 10 тижнів.

В 1890 році число прихильників ідей М. Драгоманова й Івана Франка так збільшилося, що вони могли вже подумати про видавання свого орга-ну ,,Народ", а восени того ж року оформилися в першу українську по-літичну партію, що була дійсною по-літичною й суспільною організаці-єю і мала свою програму, бо перед тим партії москвофілів і народовців були групами без соціяльної й еко-номічної програми. Нова партія дістала назву Русько-української Ради-кальної Партії. Про цю подію писав І. Франко ось що:

„Радикальну Партію засновано з метою нести в народні маси свідомість його економічних, національних і по-літичних інтересів і публіцистичне прояснювати ті інтереси та боронити їх. Нова партія, що з натури мала бути хлопською, була заснована без хлопів. Але засновники мали в собі стілько запалу, стілько віри в свої ідеали і стілько критичного зрозумін-ня того, що робилось довкола них, що не сумнівалися в успіх розпоча-того діла. І справді, засновання Ра-дикальної Партії сталося початком небувалого в нас досі руху в народ-них масах. Віча, яких давніше бува-ло одно-двоє в році, тепер ішли раз за разом в різних повітах. В народні маси кидано нечувані досі гасла: за-гальне голосования, свобода друку, податкові та аграрні реформи". (ЛНВ, XV. 1901, ст. 64-65).

Радикальна Партія видавала, крім „Народу", ще й популярного „Хлібо-роба", а пізніше „Громадський Голос". Франко був постійним співробітником цих часописів, а деяких то й редак-тором.

Від Радикальної Партії Франко аж три рази кандидував на посла: раз при виборах в 1895 р. до галицького сойму, а другий раз при виборах до австрійського парляменту у Відні 1897 року. Треба пригадати, що тоді виборці вибирали т. зв. правиборців, і щойно вони визначали посла, з'їхавшися в повітовому місті. Польська адміністрація легко могла страхом, корупцією та іншими шахрайськими засобами „вигравати вибори", і Франко не міг здобути посольського ман-дату, хоч симпатії виборців були по його боці. Під час третьої кандида-тури на посла з Тернопільської ви-борчої округи в 1898 р. Франко пере-пав меншістю десятьох голосів.

Одначе І. Франко не зневірювався в політиці, і, коли він розійшовся з деякими провідниками Радикальної Партії, то в 1899 році виступив із неї і разом із проф. М. Грушевським заснував Національне-Демократичну Партію. Але не довго був її членом: не погодившись з її політичною лі-нією, закинув активну політику і був віддався вповні науковій, літератур-ній та редакторській праці.

Як ми бачили вище, І. Франко пра-цював з польськими соціялістами, ду-маючи, що з ними може здобути за-гальнолюдські, отже й національні права для свого народу, бож соціялісти в теорії голосять рівні права для всіх народів. Франко був щирим соціялістом. Він писав у вірші „Моя любов":

І чи ж перечить ся любов (України)

Тій другій, а святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнетуть окови?

Ні, хто не любить всіх братів

Як сонце Боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, кохана Україно!

Пізніше, в 1900-му році, І. Франко зрозумів, що „виплоджений т. зв. матеріялістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціяльні, разом з тим і політичні) ідеали му-сять бути осягнені самою „іманент-ною" силою розвою продукційних від-носин, без огляду на те, чи ми схо-чемо задля нього кивнути пальцем, чи ні, — належить сьогодні до кате-горії таких самих забобонів, як віра у відьми, в нечисте місце і феральні дні". Поет пізнав, що „синтезою всіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в'язаного і не об-межуваного життя і розвою нації. Все, що йде поза рями нації, це або фарисейство людей, що інтернаціона-льними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сантименталізм фантастів, що раді би широкими вселюдськими фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей.

Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть спов-нені і коли національні кривди та по-неволення відійдуть у сферу історич-них споминів. А покищо треба