У зорях небесних великий закон

Написаний, золотолитий,

Закон над закони: свій рідний край

Над усе ти повинен любити".

(Із Космічних пісень Яна Неруди)

(ЛНВ, 1900, X.)

Ці Франкові слова є найкращою відповіддю всім тим „літературознав-цям", які в підсовєтській Україні всіми силами стараються зробити з ававтора „Мойсея" прихильника то-го московського комуністичного по-неволення, яке тепер відчуває укра-їнський нарід на своїй шкурі від своїх московських „визволителів".

Ще в 1897 р. І. Франко написав у передмові до збірки поезій „Ізмарагд" такі ясні для кожної свобідної люди-ни слова:

„Жорстокі наші часи! Так багато недовір'я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на догматах ненависти та клясової боротьби. Признаюся, я ні-коли не належав до вірних тої релі-гії, і мав відвагу серед насміхів і на-руги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиролюдського соціялізму, опертого на етичнім, широко гуман-нім вихованню мас народних, на пос-тупі й загальнім розповсюдженні ос-віти, науки, критики, людської та на-ціональної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі прово-дирів, не на бюрократичній реґляментації всієї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої світлої будучини".

(Очевидно, що совєтські українські редактори 20-томового видання творів І. Франка викинули це місце франко-вої передмови, бо вона плює в лице тим всім „фарисеям", які безсоромно пишуть про те, що „І. Франко їх", що він був би прихильником того всього, що робили Ленін, Сталін, Хру-щов, що роблять Брежнєв та Касигін в Україні.

І. Франко належав до трьох пар-тій, бо вірив, що кожна з них могла найкраще працювати для добра укра-їнського народу. Та він залишав пар-тію, коли переконувався, що вона не здійснює його плянів. І. Франко — це власність всього українського на-роду, і ті, що приписують його до свого партійного гурту, — зневажають пам'ять цього великого сина української землі.

Ми вже згадували про те, що вер-хівка українського громадянства во-роже поставилася до І. Франка після його заарештування. Франко був се-лянським сином, не мав вже тоді рід-ного батька й матері, а його селянсь-ка рідня, яка бажала мати в своїй родині „пана" — не дуже то могла, навіть якби й хотіла, духово підтри-мати свого земляка, якого привів жандарм до села як небезпечного волоцюгу після другого арешту в 1880 році.

Громадянство вороже ставилося до І. Франка і за його критику тодішньо-го духовенства, яке, бувши в біль-шості москвофільським, не працюва-ло над піднесенням духового рівня народу. Мав І. Франко і вільну дум-ку на релігію, бо тоді в деяких колах європейської інтелігенції вважали, що через кількадесять років люди пере-стануть вірити в Бога.

Минули від того часу вже Добрі десятки років, але релігія не тільки не загинула, але ще й скріпилася, хоч її вже півстоліття винищують ко-муністичні уряди в тих державах, де вони захопили владу. Наука в остан-ніх десятиліттях добилася надзвичай-них успіхів, але не зліквідувала ре-лігії, як це сподівалися в другій по-ловині 19-го віку, коли дарвінізм і марксизм знаходили своїх численних прихильників.

Оцей конфлікт І. Франка з грома-дянством, між іншим, і був причиною того, що Франко не став професором Львівського університету, після смер-ти О. Огоновського в 1894 році.

Як ми вже згадували, Франко зай-мався журналістичною працею, пра-цюючи в „Кур'єрі Львовскім" і дру-куючи статті в українській пресі та в інших польських часописах. В 1892 році він вирішив таки закінчити фор-мально свої студії і виїхав до Відня, де в славного тоді славіста проф. В. Яґіча склав приписані іспити і здо-був титул доктора філософії. В 1894 році почав він видавати журнал „Життя і Слово".

1895 р. виголосив Франко у Львів-ському університеті габілітаційний виклад на тему „Наймичка Тараса Шевченка". Професорська колегія визнала, що І. Франко надається на те, щоб викладати в університеті. Але галицький намісник граф Бадені пе-реслав до Відня таку Франкову ха-рактеристику, що австрійський міні-стер не затвердив пропозицій Сенату університету. Іван Франко написав про цей свій черговий неуспіх так:

„Сполученій коаліції правительст-ва з інкамерованими русинами пове-лося врятувати Україну від такого нещастя, яким, без сумніву, були б сталися мої виклади. „Бога бійтеся, як можна сього чоловіка пустити на університет! Дивіться лише, в якім подертім сурдуті він ходить!". Так кваліфікував мою кандидатуру брат українець — той сам, що за свою пат-ріотичну роботу, для добра України й Австрії бере шість чи сім платнів. Очевидно, що, супроти такого аргу-менту, моя кандидатура провалилася, а мотив „політішес форлебен (полі-тична попередня діяльність) був ли-ше приличнішою покришкою справ-дішньої причини". (А. Крушельницький, ст. 129).

Щоб закінчити цей уступ про кон-флікт Франка з українською грома-дою, треба згадати його передмову до збірки його оповідань в перекладі на польську мову, що звалася „Образкі ґаліцийске". Ця збірка вийшла 1897 року і в ній Франко заявив, що „не любить українців", бо між ними є „багато дрібничковости, тісного матеріяльного еґоїзму, дволичности й гордині". Він писав, що „не любить і України так і в такій мірі, як се роблять або уявляють, що роблять, патентовані патріоти". Франко „як син українського селянина, вигодова-ний чорним хлопським хлібом, пра-цею твердих хлопських рук, почував-ся до обов'язку панщиною цілого життя відробити ті ґрейцарі, що їх, витратила хлопська рука на те, щоб він (І. Франко) міг видрапатися на висоту, де видно світло, де пахощі розливає свобода, де сіяють вселюдські