Відповідаючи на статтю в „Ділі", де атаковано Франка за цю його пе-редмову, поет писав:

Ти, брате, любиш Русь

Я ж не люблю, сарака;

Ти, брате, патріот,

А я собі собака!

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, —

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь і шана, —

У мене ж тая Русь

Кривава в серці рана.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, —

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

На статтю в „Ділі" під заг. „Смут-на поява" відповідав Франко ще і в „Житті і Слові", друкуючи там кіль-ка афоризмів. Наведемо два з них: „Любов не обов'язкова, та почуття обов'язку обов'язкове"; „Хто твер-дять: люблю свій народ, а не спов-няє своїх обов'язків зглядом того на-рода — брехню твердить".

В тому самому часі розійшовся Франко також із „Кур'єром Львівсь-ким", бо його викинули з праці за статтю, надруковану у віденському тижневику „Ді Цайт", в якій на прикладах із творів А. Міцкевича до-водив, що польський поет зраду ува-жав чесною зброєю боротьби з воро-гами. Франко говорив правду в очі. І він публічно сказав правду про Міц-кевича. А. Крушельницький пише про це, що „є правди, що про них не вільно мовчати, і є правди, що їх не вільно проголошувати безкарно" (ст. 139). Франко на це не зважав.

За цю статтю, „Дер Діхтер дес Ферратес", піднялася буря проти Франка в польській пресі. Ця стаття спричи-нила бойкот Франка поляками, що спричинило матеріяльну кризу поета, бо перед ним зачинилися редакції польських часописів, і Франко зали-шився без засобів до життя.

Кажуть, що найтемніша ніч буває перед світанком. І так було і в житті І. Франка.

З приїздом проф. М. Грушевського до Львова (1894) Наукове Товариство їм. Шевченка пожвавило наукову працю. В його „Записках", що поча-ли частіше появлятися, знайшлося місце і для І. Франка. Сам М. Гру-шевський оповідає про це в статті ,,Апостол праці", надрукованій в „Ук-раїні" (Київ, 1926, кн. 6-та) з приво-ду 10-річчя з дня смерти автора „Мойсея", таке:

„Так з кінцем 1890-их років виро-билося для нього (І. Франка) досить широке поле роботи на своїм україн-ськім ґрунті, і ся свідомість дала йо-му моральну силу до того пам'ятно-го бунту проти всього, що досі тяжи-ло на нім. (Мова про „передмову" до польського перекладу новель І. Фран-ка та про його статтю про Міцкевича). Се був незабутній момент, коли Франко, „виелімінований" відразу з укра-їнського й польського громадянства, а в своїх радикальних кругах підміновуваник потихеньку й помаленьку його давнім антагоністом Павликом, заявив мені, що тепер одиноке дже-рело прожиття для нього й для його родини — се його зарібок в Науко-вому Товаристві.

І тоді ми, його прихильники, пос-тавили пунктом чести не дати йому впасти в біду і упокоритися перед людьми, які, очевидно, прагнули йо-го пониження. Франко не мусів іти на поклін. Навпаки, від сього часу і до смерти він мав змогу працювати виключно для українського народу, на українській мові.

Така була моральна сила того не-величкого, але сильного своєю щиріс-тю й рішучістю гуртка, що згурту-вався тоді коло наукових видань Нау-кового Товариства, ЛНВістника, Ви-давничої спілки і „взяв на свої плечі" Франка в його конфлікті з ,,своїми — чужими", що народовецькому осеред-кові скоро прийшлось порахуватися самим серйозним способом", (ст. 6, 14-15).

Наведене вище ствердження проф. М. Грушевського, хоч може дещо й самохвальне (оте „взяв на свої пле-чі") заслуговує на довір'я читачів, бо подібно пишуть і інші особи, які збли-зька знали взаємини між цими виз-начними українцями, Грушевським і Франком, а також і сам І. Франко похвально відзивався про славного українського історика: „Сума духової праці, яку вкладає в своє життя цей незвичайний чоловік, мусить напов-няти подивом кождого, особливо та-кого, що мав нагоду пізнати його ближче. Треба гадати, що проф. Грушевський не тип ученого, в роді ні-мецьких професорів, який знав лише свою спеціяльність, а навпаки, проф. Грушевський знаменитий організа-тор... невтомний ініціятор та дуже тямущий дискутант".

Так писав Франко про Грушевського вже після своєї недуги в 1912-му році, дарма що під час недуги в 1908 році любив говорити, що М. Грушев-ський був спричинником його болів. Та Франко в цьому самому оскаржу-вав і М. Драгоманова, дарма, що Дра-гоманов був вже 14 років в могилі.

Розглядаючи історію людства як об'єктивно діючий процес творчості\ народних мас, Франко зазначав, що народні маси створюють не тільки \ матеріальні блага, необхідні для життя суспільства, але вони є творцем і всіх духовних цінностей культури. Він рішуче відкидав зневажливе ставлення до народних мас тих буржуазних інтелігентів, які трактували мужика як дурня. Так, у 1887 p., коли у Краківській академії надрукував свою розвідку доцент Львівського університету Кравчинський, у якій силувався довести аристократичне походження народної творчості, то Франко виступив з статтею, де піддав гострій критиці Кравчинського як неука. «Той учений муж серйозно твердить, - писав він, - що саме поняття народної пісні, respective колективної творчості є абсурдом, і що пісні, які сьогодні живуть в устах народу або записані з його уст, є витвором «моральних та інтелектуальних вождів народу», тобто напевно тієї самої «суспільної ієрархії, якій завдячуємо в Галичині так багато різноманітних «добродійств». Подібне твердження не тільки не заслуговує на заперечення, але само