В статті «Щирість тону і щирість переконань» (1905) він зазначав, що «історія народів, се не історія «господ Обмановых», а історія народних мас і тих соціальних економічних та духовних течій, які з непереможноюі елементарною силою проявляються в їх житті».

В статті «Юрій Брандес» (1899) Франко гостро критикував датського письменника за його суб'єктивізм. «...Доктрину, - писав Франко, - що кожний чоловік являється витвором осередка (milieu), серед котрого живе і з котрого виходить, Брандес обертає догори ногами; він показує, як великі люди силою свого генія перетворюють середовище, з якого вийшли, з одержаних вражень і ідей силою вродженого комбінаційного дару і чуття творять зовсім нові образи, могутні імпульси для дальшого історичного розвою. Супроти новочасної історичної науки, що бачить розвій головно в змінах економічного стану, продукції і обміну, а далі в змінах стану освіти широких народних мас, ця теорія є застаріла, є поворотом до суб'єктивізму! Карлейля, до його «культу героїв», доведеного в останніх часах до абсурду німецьким поетом-аферистом Ніцше в його дифірамбах про «надчоловіка» і у найновіших поетів крайнього індивідуалізму, декадентизму та егоїзму («голої душі»)». Тут же він зазначав, що найабсурднішим є те, що «...Ніцше і ніцшеанці бачать кожний у собі самім такого героя, вважають кожний сам себе вищим понад усі закони, понад усякий суспільний розвій, жадають від суспільності для себе всього, не даючи їй за те нічогісінько».

Історію Франко розглядав як науку партійну. Головною ознакою її партійності вважав він те, що кожна партія виробляє свій політичний світогляд, який вона поширює і на розуміння історії. В статтях «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881) він писав: «Кожне сторонництво має свій світогляд, своє понімання всесвітньої історії. Правда, нас іще морочать по школах німецькою метафізичною фразою: історія - наука безстороння, вона не може мішатися в спори сторонинцтв, вона мусить стояти понад сторонництвами. Як коли б се було можливе, як коли б історик не був чоловіком, сином певного часу, певного народу, вихованим в певних поняттях і поглядах, від впливу котрих ще ніхто на світі не увільнився. Як коли б метафізик, абстрагуючи поняття від предметів, а слово від поняття, міг абстрагувати й себе від себе самого». Так само нема істориків «безсторонніх», бо кожний з них виражає «світогляд», «дух сторонництва, того сучасного йому напряму, до котрого він належить».

В цьому зв'язку Франко критикував також голий емпіризм в історичній науці, який зводив історію до безсистемного переліку фактів. «У нас звичайно, - писав він, - привикли називати історією факти (і то звичайно тільки «важніші» факти), т. є. війни, трактати, революції і т. д. Розуміється, що вважаючи історію збірником тільки таких фактів, повище наше твердження буде до неї зовсім непримісне. Бо й як же бути сторонничим, напр., в толкуванні ієрогліфів, в регіструванні королів та трактатів? Так само, як не можна бути сторонничим (а можна бути тільки несвідущим), напр, в укладенню календаря. Та тільки ж звісно, календар такий не буде історією, - в найліпшім разі може бути літописю».

З погляду партійного ставлення до історичної науки Франко відкинув теологічну «царсько-попівську», а також ліберально-буржуазну історіографію як ненаукові. Науковою історіографією він вважав демократичну, яка вважає творцем історії народні маси, а не попів, королів, вождів і т. д. На противагу теологічному, а також прагматичному поглядам на історію, як антинауковим, Франко вважав, що історична наука повинна спиратись на дані науки і розглядати всі історичні факти у їх органічному зв'язку, а не довільно їх групувати. «Під історією розуміємо, - писав він, - слідження внутрішнього зв'язку між фактами, т. є. таке угруповання поєдинчих, важніших і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь «сенс», т. є. щоб видно було певні основні закони природи, правлячі тими фактами і викликаючі їх». — Однак, розуміючи історію як науку, що має своїм завданням досліджувати внутрішні зв'язки явищ суспільного життя на основі законів природознавства, Франко скочувався до суб'єктивізму і релятивізму. Так, він заявляв, що історична наука ніколи не може дійти до такої точності, як математика або астрономія, бо ніколи не може охопити і з точністю описати усі факти людського життя і цілих народів. А через те історія назавжди залишиться «великим уривком, в котрім тисячні хиби та прогалини мусить доповнювати власний розум, власна логіка і власне чуття історика. А як їх поповнить, се іменно залежить від того, під якими впливами розвились його розум і чуття». З цього він робив також висновок, що історія «назавсіди останеться таким будинком, котрий кожне нове покоління в більшій або меншій часті перебудовує і пересипає відповідно до власних потреб, до власних поглядів». Подібний погляд на історичну науку пізніше, висловлював .російський історик М. Покровський, який, утрируючи, називав історію політикою, «зверненою в минуле».

У Франка таке розуміння історії було наслідком помилкової думки, що історична наука свої дослідження і групування фактів повинна спирати на закони природознавства. Цю думку він розвивав у своїй праці «Мислі о еволюції в історії людськості», віддаючи, данину тогочасним буржуазним соціологічним «теоріям», які під плащем позитивізму пропагували суб'єктивізм і релятивізм. Але треба вважати, що то була помилка Франка, бо того ж року в статті «Війни і військо в наших часах» він піддав критиці