Юність почалася дуже рано, ледве не відразу після повернення до Америки влітку 1821 р., і почалася вона сердечними хвилюваннями. Декілька ранніх віршів По звернені до Олени. Так він називав Джейн Стенард, матір свого річмондського однокласника. Він обожнював цю жінку, що вражала класичною строгістю рис обличчя, граціозністю і рідкісною в ті часи начитаністю. Мало хто знав про трагедію, яка розігрувалася в її домі. Місіс Стенард страждала душевним розладом. Вона померла в квітні 1824 р., тридцяти років зроду.

Незабаром По випало пережити ще одне потрясіння. Він таємно засватався з Сарою Ельмірою Ройстер, дочкою одного з компаньйонів Аллана. Жениху йшов сімнадцятий рік, нареченій не виповнилося й чотирнадцяти. Про заручини дізналися її батьки: була перехоплена любовна записка, вибухнув сімейний скандал. Аллан дав зрозуміти, щоб від нього не чекали прихильності. Солідному стряпчому віддали перевагу над юним закоханим.

Ця історія важко відбилася на відносинах По з його опікуном. Аллан навідріз відмовився платити борги, які наробив у Віргінському університеті. Довелося залишити студентську лаву. Потай По видав свою першу книгу, крихітну збірку "Тамерлан та інші вірші" (Tamerlane, and Other Poems, 1827). Образ Ельміри витав над цими сторінками, що видавали сліди захопленого читання Байрона, творця "східних" поем. Книжка не принесла ні визнання, ні грошей. Становище ставало безвихідним. Врятувала армія. По записався волонтером і, щоб сховатися від кредиторів, змінив ім'я, – в полку його знали як Едгара А. Перрі.

Він прослужив два роки і ще рік провів у американській військовій академії Вест-Пойнт. Час для нього видався порівняно благополучний. Містифікуючи біографів, По роками опісля створив легенду про свою втечу до Європи з наміром дістатися до Греції і, як Байрон, віддати життя за її свободу. Він нібито довго поневірявся з однієї столиці в іншу, діставшись до Петербургу, звідки йому насилу вдалося повернутися додому за сприяння американського консула. Все це чистої води вигадка, яка проте переконала багатьох, особливо в Росії. Грісуолд виклав історію по-своєму, але не заперечуючи факту петербурзької одіссеї поета: на біду, в російській столиці з ним трапився черговий загул, і дипломатам довелося визволяти його з неприємностей. Надалі вигадка довго виглядала переконливішою, ніж факти, що її спростовують, і російська періодика позаминулого століття описувала неймовірні пригоди По в Північній Пальмірі, аж до розмов із Пушкіним в одному з петербурзьких трактирів.

Насправді в Греції, можливо, в свій час знаходився брат Едгара, моряк, який міг устигнути і на поля битв, хоча турки незабаром капітулювали [15, 181]. А поету-початківцю замість подвигів дісталися томливі армійські будні. Батарея, до якої він був приписаний, стояла на острові Селлівен біля берегів Південної Кароліни, потім у Віргінії. Своєю живописністю і безлюддям ці місця будили романтичну фантазію. Вони оживуть у "Золотому жуку" і "Повісті Скелястих гір".

Новій поемі, яку він в ту пору писав, був даний заголовок "Аль Аарааф", вона стала центром другої збірки (Al Aaraaf, and Other Poems, 1829). Згідно Корану, Аль Аарааф – переддень раю. Свій німб По розташував на таємничій зірці, відкритій у XVI столітті Тихо Браге і потім згаслої. Мабуть, йому здавалося, що до цього містичного німба наблизилася його власна душа.

Але якщо й так, ілюзія недовго тримала По в своєму полоні. З Вест-Пойнту його вигнали за порушення дисципліни. Однокурсники, що цінували його епіграми й експромти, зібрали гроші, на які він зміг видати книгу, що об'єднала все найзначніше ним створене – "Вірші" (Poems, 1831); дарувальники, не побачивши в ній ні сатир, ні куплетів, залишили її без уваги. Аллан, що поховав дружину і оженився знову, абсолютно охолов до свого вихованця, фактично припинивши йому допомагати. Декілька років у біографії По залишаються темною плямою, не дивлячись на всі зусилля літературознавців. Відомі його листи опікуну, переповнені відчаєм, гіркими докорами, запевненнями, що байронізм ним подоланий остаточно, і т.п. – Аллана ніщо не могло пом'якшити. Найважливіша подія цієї пори відбулася в серпні 1829 р.: у балтіморському будинку Марії Клем, своєї тітки по батькові, він уперше побачив її дочку Вірджинію. Кузині було сім років. По зробив її повіреною всіх своїх таємниць, і вона носила записочки пані, до якої він тоді залицявся.

Від віршів він перейшов до прози, писав оповідання. У 1833 р. "Рукопис, знайдений у пляшці" виграв конкурс, що проводиться журналом "Сатердей візітор". Одночасно влаштовувався й поетичний конкурс, на який був посланий вірш "Колізей", що явно перевершувало твори суперників, проте після дебатів вирішили відзначити не поета, а прозаїка. Балтіморське журі, звичайно, не підозрювало, що дискусію про те, чи віддати перевагу новелам перед віршами, чи навпаки, відновлюватимуть багато разів, коли ім'я По здобуде світової популярності.

Як цілісний художній феномен його спадщину усвідомлюють далеко не відразу. Оповідання довго сприймалися тільки як журнальна белетристика, і було поширене уявлення, що прозу він писав виключно через необхідність заповнити матеріалом щомісячники й альманахи, що випускалися ним, тоді як поезія залишалася областю натхнення.

Насправді найкраще із створеного в прозі так само народжено натхненням, як і його найкращі вірші, проте багато що й справді доводилося творити гарячково, поспішно – ради