пізній ліриці розкривається драма особистості, що переживає муку і щастя буття з граничною загостреністю і тому відчуває свою глибоку відчуженість від навколишнього світу повсякденності. Типовий для романтиків ліричний сюжет По зумів наповнити непідробленим трагізмом. Сліпуче яскраві метафори і складні, іноді старанно зашифровані символи "Улялюм" і "Ельдорадо" для нього не були самоціллю. Вони лише допомогли виразно висловити умонастрій, що викликав ці відображені в його віршах метання духу, рушення ілюзій, пориви до потойбічного і болючі сутички з людьми, що не розуміють і не приймають самого цього типу духовного життя. Рефлексія, що не знає компромісів, аналітична, пристрасна віра в гармонійний світ, народжений поетичною уявою скепсис дуже проникливого спостерігача – цей унікальний сплав відмічений і усвідомленістю поєднання різнорідних начал, і їх відвертою конфліктністю, що створює внутрішню напругу останніх віршів По.
Воно відповідало тому душевному стану, який у них відображений. Туга, самобичування, що перебивається божевільними надіями здолати владу Смерті і несамовитою ніжністю до "святой, что там в Эдеме ангелы зовут Линор", – все це зливалося в ліриці "Ворона", "Дзвонів", "Аннабель Лі". Співзвуччями слів, непоєднуваними для буденної свідомості, встановлювалася спорідненість там, де звичайний зір не виявляє ні близькості, ні переклички. Зруйновані бар'єри, що розділяють буденне і уявне, дійсне і марення, буття і небуття.
Як для всіх романтиків, вірші були для По формою сповіді, проте розцвіченою фантазією, такою яскравою, що й буденне ставало захоплюючим. У цій сповіді відкривається типово романтична драма особистості, що переживає драму життя з несамовитою напруженістю, а тому свідомо неприйнятної для натовпу. Лірику По не можна назвати ні іносказання, ні, в строгому сенсі слова, філософської. Це лірика серця, і в ній відображений болючий розлад з повсякденністю – те, що приніс в поезію романтизм.
Трагічна тональність цієї лірики, різкі перепади спопеляючої туги і миттєвої, але безмежної радості, міцна єдність алгебри і гармонії залишилися унікальними в історії поезії, як і художня мова лірики По, про яку, мабуть, наточніше сказав він сам у сонеті, перекладеному К.Бальмонтом:
Есть свойства – существа без воплощенья,
С двойною жизнью: видимый их лик –
В той сущности двоякой, чей родник –
Свет в веществе, предмет и отраженье.
2.2. Присутність смерті в прозових творах
З кінця XIX ст. різні покоління наших поетів і перекладачів знову й знову зверталися до поетичних шедеврів По. Зараз налічується 15 перекладів "Ворона", десять – "Ельдорадо", дев'ять – "Аннабель Лі", по шість – "Улялюм" і "Дзвонів". Серед перекладачів По – видатні російські поети В. Брюсов, К. Бальмонт, Д. Мережковській та ін. Оповідання По звичайно підрозділяють на чотири основні групи: "страшні", або "арабески" ("Падіння удома Ашерів", "Лігейя", "Бочонок амонтильядо", "Вільям Вільсон", "Маска Червоної Смерті" та ін.), сатиричні, або "гротески" ("Без дихання", "Ділок", "Біс на дзвіниці" та ін.), фантастичні ("Рукопис, знайдений у пляшці", "Незвичайна пригода якогось Ганса Пфааля" та ін.) і детективні ("Вбивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Роже" та ін.). Ядро прозаїчної спадщини По – "страшні" оповідання. Їх атмосфера і тональність у тій або іншій мірі властива й оповіданням інших груп. Саме в "страшних" оповіданнях найяскравіше виявилися головні особливості художньої манери письменника. В першу чергу це поєднання неймовірного, фантастичного з дивовижною точністю зображення, що граничить з описом природодослідника. Марення, примара, кошмар під пером По набуває матеріальної форми, стають страшно реальними. Детальність малюнка народжує враження достовірності при абсолютній неймовірності, немислимості того, що зображається. Ф.М. Достоєвський у зв'язку з цим відмітив, що в По "якщо і є фантастичність, то якась матеріальна... Видно, що він цілком американець, навіть у найфантастичніших своїх творах". Цей ефект достовірності письменник ще більше підсилює за допомогою розповіді від першої особи, до якого вдається постійно, і літературної містифікації, коли оповідання "маскується" під документ ("Рукопис, знайдений у пляшці", "Повість про пригоди Артура Гордона Піма" та ін.) [13, 378].
Іншою яскравою відмінною рисою прози По є гротеск – поєднання жахливого й комічного. Оповідання про найпохмуріші предмети (наприклад, поховання живцем у "Передчасних похоронах" може завершитися смішною ситуацією, що знімає гнітюче враження, а нагромадження найжахливіших кошмарів може непомітно обернутися пародією на літературні шаблони ("Метцергенштейн", "Герцог де Л'Омлет" та ін.). Поєднання містичного і пародійного планів помітні навіть в одній з "найстрашніших" оповідань – "Лігейє".
Прикладом того, яким чином По добивається цих ефектів, може служити наступний уривок з оповідання "Король Чуму", де зображений бенкет компанії на чолі з королем Чумою Першим. Ось опис одного з учасників гуляння: це "на диво задерев'янілий джентльмен; він був розбитий паралічем і повинен був препогано себе відчувати в своєму незручному, хоч і вельми оригінальному туалеті. Одягнений він був у новісіньку нарядну труну. Поперечна стінка тиснула на голову цю одягнену в труну людину, нависаючи подібно до капюшона, що додавало його обличчю невимовно забавний вигляд. З боків труни були зроблені отвори для рук, швидше ради зручності, ніж ради краси. При всьому тому наряд цей не дозволяв його володарю сидіти прямо, як інші, і лежачи під кутом у сорок п'ять градусів, відкинувшись назад до стінки, він закочував до стелі білки своїх величезних витріщених очей, немов сам нескінченно дивуючись з їх жахливої величини" [13, 378].
Часто По свідомо вводить у оповідання елемент невизначеності, недомовленості. Так, у "Колодязі і маятнику" залишається невідомим, що ж саме побачив в'язень інквізиції в колодязі, куди його штовхали вогненні стіни його темниці,
