Водночас законодавство дозволяє збирати інформацію про особу поза її волею в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. При цьому в законодавчих актах зафіксовано повний перелік суб’єктів, які мають право збирати інформацію про особу. До них належать Служба безпеки України, міліція, а також підрозділи державних органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а саме: Міністерства внутрішніх справ України – кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами із боротьби з організованою злочинністю, забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів і учасників кримінального судочинства; Служби безпеки України – розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, спеціальними підрозділами з боротьби з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; прикордонних військ – підрозділами з оперативно-розшукової роботи; управління державної охорони – підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона; органів державної податкової служби – оперативними підрозділами податкової міліції; органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань – оперативними підрозділами. Перераховані вище органи збирають персональні дані у межах своєї компетенції і в обсягах, передбачених нормативними актами. Наприклад, при перевірці громадян у зв'язку з допуском їх до державної таємниці Служба безпеки України перевіряє наявність фактів сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або участі громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом; наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку, тощо.

Законодавство України встановлює певні гарантії щодо безпеки використання, поширення та зберігання одержаних відомостей про особу. Статтею 33 Закону України “Про інформацію” забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами, а зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети. В місцях зберігання такої інформації повинна бути гарантована її достовірність та надійність охорони.

Одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Не підлягають передачі і розголошенню результати оперативно-розшукової діяльності, які відповідно до законодавства України становлять державну таємницю, а також відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини. За передачу і розголошення цих відомостей працівники оперативних підрозділів, а також особи, яким ці відомості були довірені при здійсненні оперативно-розшукової діяльності чи стали відомі по службі або роботі, підлягають відповідальності згідно з чинним законодавством, крім випадків розголошення інформації про незаконні дії, що порушують права людини.

Таким чином, в Україні відбуваються процеси становлення правового режиму інформації про особу, що дає можливість певною мірою забезпечувати конституційне право людини на таємницю особистого та сімейного життя. У той же час у системі законодавства України існує комплекс неврегульованих відносин у сфері охорони приватного життя громадян. У зв'язку з цим необхідно прийняти ряд нормативних актів – закон України “Про захист персональних даних” , Інформаційний кодекс України та інші, а також постійно вдосконалювати системи технічного захисту інформації в автоматизованих базах даних.

Проблема визначення об’єкта та предмета інформаційного права

Сьогодні можна говорити про становлення інформаційного права, його динамічний розвиток завдяки розвитку суспільних відносин, які підлягають правовому регулюванню. Актуальність проблем, пов’язаних із формуванням інформаційного права, викликає широку зацікавленість як вчених так і практиків.

Інформаційне право як окрема галузь права має своєю задачею регулювання особливої однорідної групи суспільних відносин, що називаються інформаційними відносинами.

Для того щоб установити особливості цих відносин, необхідно відповісти на питання про те, що ж є загальним для інформаційного права, та що поєднує суспільні відносини, врегульовані нормами цього права в єдиний комплекс? Звичайно ж, інформація й інформаційні об’єкти як складні об’єкти, специфіка яких проявляється при здійсненні прав, виконанні обов’язків і відповідальності, що виникають з їх приводу в інформаційній сфері. Однорідність і особливість інформаційних відносин визначаються особливостями й юридичними властивостями цих об’єктів, із приводу яких чи в зв’язку, з якими виникають інформаційні відносини. До таких об’єктів, як вже відзначалося, відносяться інформація й інформаційні технології, а також засобами зв’язку та телекомунікацій.

При підготовці даної статті були використані напрацювання провідних вітчизняних сучасних теоретиків, а саме: О.Ф. Скакун, В.С. Цимбалюка, В.А. Северина, М.Ю. Шевченка, В.І. Крюкова та інших.

Мета статтi – висвітлення проблеми щодо визначення об’єкта та предмета інформаційного права та розробка практичних рекомендацій щодо вдосконалення системи правового регулювання суспільних інформаційних відносин.

Сукупний і спільний аналіз розглянутої вище інформаційної сфери, діяльності суб’єктів у цій сфері, пов’язаної з інформацією й інформаційними об’єктами, з урахуванням дотримання їхніх прав і виконання обов’язків, дає можливість виявити таку сукупність загальних для даної сфери відносин, а також відносин по окремих видах діяльності, систематизувати їх.

Так, В.А. Копилов виділяє наступні особливість інформаційних відносин [1, 98-99]:

виникають, розвиваються та припиняються у зв’язку з інформацією;

визначають державну політику щодо дотримання і захисту інформаційних прав людини;

відбивають особливості застосування публічно-правових і цивільно-правових методів правового регулювання.

Обіг інформації у суспільстві дає підстави для висновку про появу нового виду суспільних відносин – інформаційних, які є об’єктом правового регулювання [2, 22]. Нагромадження