Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що пря-мо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю поряту-нок держави...»

4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охо-рони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного за-хисту).

5. Побудова відносин особи та держава на основі взаємної від-повідальності: як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.

6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість під-міни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».

7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.

8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійс-ненням законів та інших нормативно-правових актів — налагод-жена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядо-вих органів.

9. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соці-альних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпе-ки— мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадя-нину та його підвищення.

10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального сере-довища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матері-альної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та ко-нтролю за умовами праці та ін.

11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціаль-не ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хво-рих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гаран-тується загальнообов'язковим державним соціальним страхуван-ням.

12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і су-спільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності грома-дян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст.ст. 13, 41 Конституції України).

13. Проведення державою політики соціальної поступки — ви-рішення всіх питань на шляхах згоди і порозуміння різноманіт-них соціальних груп, глибокої поваги до особи незалежно від її соціального стану, захисту від усякого посягання на її життя, здоров'я і особисту гідність.

Таким чином, будучи обмеженою правом, соціальна держава виявляє активність у регулюванні соціально-економічних про-цесів, соціального аспекту основних прав громадян, їх соціаль-ної захищеності відповідно до закону.

Держава є соціальною, правовою остільки, оскільки вона гаран-тує людині свободу вияву:—

як індивіду, який відрізняється від інших фізичними і пси-хічними якостями, тобто має індивідуальність;—

як члену соціального організму, яким є громадянське сус-пільство, тобто індивіду, який входить до складу громадських і професійних груп і організацій;—

як громадянину, який є підданим держави.

Особа і держава

Відносини особи і держави будуються на встановленні тако-го балансу, при якому:—

особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібно-сті, задовольняти права, свободи і законні інтереси;—

держава одержувала б визнання і підтримку своєї діяльно-сті з боку особи, яка виконує свої обов'язки і несе відпові-дальність за їх невиконання.

Вся величезна кількість теорій і поглядів, що існували в істо-рії політико-правової думки і стосуються співвідношення «дер-жава — особа», можна звести до двох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-пра-вовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи як цілі, держави — як засобу для досягнення мети. Його зміст — права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держа-ви. Ці права є невід'ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення; створювати умови для їхньої реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмін-ними;

2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей під-хід випливає із розуміння держави як мети, а особи — як засо-бу для досягнення мети. Його зміст — свої права людина оде-ржує від суспільства і держави, природа цих прав патерналістична; держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних від-мінностей; права особи змінюються залежно від державної до-цільності і можливості.

З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підкоряти права людини дер-жавній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову дете-рмінацію права (право — зведена в закон воля пануючого кла-су), а не на його раціональну самоцінність. При марксистсько-му підході ставлення питання про права особи стає зайвим вна-слідок розуміння особи як виразника сукупності суспільних відносин.

Якщо перший підхід є характерним для демократичних дер-жав, то другий — для антидемократичних, тоталітарних. В СРСР (до середини 80-х років XX ст.) переважав статичний підхід до прав людини; для демократичного камуфляжу до законодавства (Конституції) було введено розділи про права, свободи та обо-в'язки особи. Лише в наші дні відбувається набуття справді де-мократичного уявлення про права людини. У відносинах «лю-дина — держава» пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади — законодавство, управління та правосуддя) покликані підкорити свою діяльність охороні й