"Прикметною рисою всієї його творчості" було рясне вживання раритетної лексики [17], так званих шиболетів: басамани (смуги), відгулець (свійський кінь, що прибився до диких), товтри (вапнякові пасма на Поділлі), джеерелі (заплетені жіночі коси, обвиті докруж голови), магала (передмістя), ліпота (краса) і т.д. Вони надавали поезії "свіжості й оригінальності" [1, c. 45], випливали з його переконань, естетичних смаків: "Люблю слова, що повнодзвонні, / як мед, пахучі і п'янкі,/ слова, що в глибині бездонній / пролежали глухі віки". Витончена філологічна практика в драй- хмариній поезії пантеличила критику (що, мовляв, може дати ця "лексична етноекзотика?" [18, c. 121]), але викликала розуміння справжніх шанувальників мистецтва слова, які розуміли, що поет прагнув "збагачувати та шліфувати українську мову" [19, c. 217]. Принаймні, М. Рильський вітав мовне "колекціонерство" М. Драй-Хмари, схильного і до цікавих неологізмів, як-от трембітає, весняр, вихліб, безвік, грімій тощо, здатних іноді поєднували в собі різні частини мови, додаючи їй експресивного забарвлення: вітролом, буйноквіти і т.п. Такою виглядає навіть збірка, структурована її назвою - неологізмом, що звіддалеки асоційована з "проростю" або "прорістю", розкриваючи простір свіжого словотворення, ненастанного філологічного експериментаторства, яким тоді переймався М. Йогансен. Ідіолектні властивості лірики М. Драй-Хмари, естетичні, структурно-функціональні особливості його мови спростовують поширене уявлення про нього "як поета споглядального" [20, c. 13], насправді охопленого експериментальним пафосом одивнення слова (лінгвомоделювання). Можливо, тут опосередковано проступають інтертекстуальні сліди бароко, до яких М. Драй-Хмара був небайдужим: універсалізм колишнього напряму також позначився на філософічності лірики "неокласика", суть якої визначав "абсолютний зміст творчості, не результат залучення в поезію філософських ідей, а безпосереднє поетичне бачення світу" [11, c. 29] через призму "багато- іпостасного слова" [12, c. 61]. Воно набувало світотворчого сенсу, відображало досвід Св. Письма: "І знов як перший чоловік / усім тваринам дав я ймення". Схильний до креативної функції ліричний герой при цьому лишається самотнім ("сам на самоті живу").

Необарокові ознаки лірики М. Драй-Хмари спостерігалися у застосуванні числової й теріоморфної символіки як закодованої форми художнього космосу, мотиву дзеркала ("В свічаді зоряного сна / Я бачу добрі й злі години..."), антиномізму Г. Сковороди, пов'язаних із фольклором астральних шифрів (напр., ремінісценція колядки "Ой колом, колом до гори сонце іде" у вірші "Ой, колом сонце догори!"), національної знакової системи тощо, домінанти першоелементів світобудови - землі, води, вогню, повітря [11, c. 35-53, 98-110]. Небезпідставно М. Рильський, аналізуючи "неокласичну" збірку "Проростень", помітив під "золотосонячною куделею" добірної лексики, "обточеністю" вірша та вишуканістю рим "подих живої людини", "радість пізнавання та іменування, радість спостереження і втілення". Задля ввиразнення поетичного мовлення М. Драй-Хмара активізував фонічні засоби, надаючи їм смислового значення, наприклад, при змалюванні за допомогою алітерації р, л та асонанса і вражень від завірюхи в однойменному вірші: "Чорти зняли гармидер / і крутять, валять з ніг, / а хтось із міліонів відер / шиурля на землю сніг". Особливого значення поет надавав переважно точній римі (трамваї - Гімалаї, намиста - промениста), іноді багатій (в трансі - протуберанці, очі нам - потолочено), подеколи неточній, але вишуканій (берез - озер, черешні - вчорашнє), прагнучи не лише ефекта суголось, а й додаткової семантики: "Епітет серед них [слів. - Ю. К.] як напасть: / уродиться, де й не чекав, / і тільки ямби та анапест / потроху бережуть устав". Як би там не було, поет постійно шукав "виразисте слово", що ставало в його поезії "центром, довкруги якого організується строфа, як оправа довкола шляхетного каменя" [14, c. 18].

"Неокласики" розкошували в інтертекстуальних глибинах світової та української культури і літератури. Коли натрапляєш на епіграф до поеми "Ведмідь-гора" М. Драй-Хмари з лірики Лесі Українки ("У легендах стародавніх / справедливості немає..."), літературну спадщину якої він вивчав як літературознавець, то зрозуміло, що йдеться не про принагідну інтертекстуальну гру в енциклопедичне знання. Культурна й літературна спадщина для М. Драй- Хмари не правила за культ, тому він писав "Ламай традицій віковічну стелю, / обтрушуй прах невільного життя". Першорядною в його творчості і переконаннях лишалася настанова аd fontes, що не мала нічого спільного з літературним пасеїзмом. Недарма М. Рильський спостеріг у поезії М. Драй-Хмари "подих живої людини". Ставлення до набутків минувшини