УДК 821.161.2 ЖУБСЬКИИ

Радько А. В.

Науково-дослідний інститут Лесі Українки, Луцьк БОРИС ЯКУБСЬКИЙ У КОЛІ УКРАЇНСЬКИХ НЕОКЛАСИКІВ

У статті розглядається постать Бориса Якубського в колі українських неокласиків. На основі спогадів Юрія Клена, Віктора Петрова, Григорія Костюка, Софії Зерової та інших його сучасників, використавши матеріали архівної кримінальної справи Б. Якубського, розкриваються маловідомі сторінки життя вченого, що сприяють створенню його об'єктивного портрета.

Ключові слова: спогади, творчість, неокласики, спілкування, дослідження.

Борис Якубський не опосередковано належав до внутрішньо спорідненої групи, що її найменували „неокласиками" . Иого літературознавча і літературно-критична творчість, як і творчість його друзів та колег по письму - Миколи Зерова, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмари, Освальда Бур ардта, - означала нову добу в українській науці про літературу. Незважаючи на вражаючу істотність посилань на Б. Якубського, маємо лише віддалене наближення до осмислення його спадщини, він до сьогодні вповні не відкритий. Не дослідженим лишається його літературно-критична спадщина, видавнича праця. Завданням нашої статті є осмислення і представлення матеріалу, зокрема спогадів, листів, які свідчать про дружні взаємини що панували між Б. Якубським та М. Зеровим, П. Филиповичем, М. Драй-Хмарою, О. Бурардтом.

Борис Володимирович Якубський (1889-1944) - літературознавець, критик, видавець, перекладач, з 1925р. - професор Київського Державного Університету, вів курси української літератури пореволюційної доби, новітньої російської літератури та теорії й методології літератури, викладав також у вищому музично-драматичному інституті ім. Лисенка та Центральній студії мистецтва в Києві. Він - автор праць „Наука віршування" (1922), „Соціологічний метод у письменстві" (1923), „Елементи теорії літератури: Поетика" (1940); численних статей про українську та російську літератури, літературний процес тощо; редактор Повного зібрання творів Т. Г. Шевченка (у 10-ти томах), яке після виходу перших двох томів 1939 року було вилучено з ужитку і перших багатотомних видань творів Лесі Українки (7-томник 1923 - 1925 рр., 12-томник 1927 - 1930 рр.); крім того, писав вступні статті до видань „О. Кобилянська. Новели" (1925), „Панас Мирний - І. Білик. Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1925, 1926), збірника „Галицька та буковинська поезія" (1927).

Інтерес дослідників до окресленої проблеми спостерігаємо у працях В. Брюховецького [3], С. Білоконя [2], О. Батана [1], що започаткували розв'язання даної проблеми. Спираючись на досвід попередників та відомі на сьогодні матеріали, спробуємо простежити зв'язок Б. Якубського з „неокласиками" від початків, до формального її розпаду.

Впродовж (1918-1920рр.), навколо журналу „Книгар" гуртувалась група поетів та літературознавців, яку пізніше було назвало „неокласиками", спочатку. Щомісячний критично-біографічний часопис виходив у 1917- 1920рр. у видавництві „Час" за редакцією В. Короліва-Старого та М. Зерова. З 1918 р. з журналом співпрацює Б. Якубський. Дописувачем цього часопису з 1917 року був і П. Филипович. Та знайомство Бориса Якубського з Павлом Филиповичем, Миколою Зеровим, Юрієм Кленом відбулося значно раніше. Юрій Клен згадує: „ Був 1918 рік. Властиво, кінець його. Грудень. А, може, вже й січень 1919-го ... Я повернувся на Україну, маючи за собою 4 роки вигнання на Архангельщині...

Мене прийняв у своє лоно голодний Київ у стані господарського й громадського розвалу. Ідучи з Сінного Базару, я лицем до лиця зіткнувся з Борисом Якубським, старшим університетським колеою, який не пізнав мене в першу мить, коли я окликнув його, а тоді враз схопив за руку й повів у свою хату на Сінному, де рядками стояли на полицях книжки його довго й старанно збираної бібліотеки.

У ті 4 роки моєї відсутності хата Якубського була місцем, де збиралися поети, які прочитували свої поезії, прислухаючись до авторитетного голосу досвідченого теоретика, дослідника віршу. Серед тих гостей бували Зеров (якого я тоді ще не знав), Филипович та інші. Отже, зародків напрямку, потім охрищеного „неокласицизмом", треба, мабуть, тут шукати" [9, с. 3].

Товариські стосунки між М. Зеровим, П. Филиповичем та Б. Якубським зав'язались ще в дореволюційні часи, і він як літературознавець, теоретик і дослідник вірша користувався у цьому товаристві авторитетом, до його думки прислухалися, за його мудрість друзі називали Арістархом. М. Зеров присвятив йому одноіменного вірша.

Арістарх

Б. Якубському

В столиці світовій, на торжищі ідей, В музеях, портиках і в затінку алей Олександрійських муз нащадки і послідки, Вони роїлися, поети і піїтики. Ловили теплий крок літературних мод, Сплітали для владик вінки нікчемних од І сперечалися - мирились і змагались.

І був один куток, де їх невтомний галас Безсило замовкав: самотній кабінет, Де мудрий Арістарх, філолог і естет, Для нових поколінь, на глум зухвалій моді Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій. [7, с. 82]

3.04.1923

Про беззаперечний авторитет Б. Якубського серед колег свідчить лист М. Рильського від 4 квітня 1923 р. до М. Зерова: „Я собі як прекрасну мрію малюю можливість працювати у купі з Вами, з пп. Якубським та П. Филиповичем, коло одного літературного діла".

В затишному кабінеті на Сінному формувались свої звичаї, традиції. Одним із таких було „ 'утенберження" - власноруч переписані збірки своїх творів поети щиро дарували один одному: „Це робилося дуже чисто, старанно, без однієї плямки. Найбільші майстри у справі „'утенберження" були Якубський і Зеров"[9, с. 3-4 ]. Те, як це відбувалося засвідчено поезією М. Зерова присвяченою Б. Якубському:

Б. Якубському

Какая радость,