УДК 821.161.21ФЕД:655.3.066.11(477.85)«1861»

Л.М.Ковалець

Брошура «Зіоуо па біоуо сіо гесіаМога «ЗІоуа» (1861) в контексті часу та життєвотворчої долі Юрія Федьковича

У статті мовиться про початок національнокультурного відродоісє н ня н а Буковині вихід у 1861 році в Чернівцях полемічної брошури «81оуо па зіоуо сіо Кесіасіога «81оуа» і про безпосередню причетність до цієї подіїЮ. Федьковича. Остання трактується як значне досягнення передовсім окремих індивідуальностей, яскрава форма їхньої громадянської позиції.

Ключові слова: «81оуо па зіоуо йо Кейакіога «Ь'іоуа», Ю.Федькович, А.Кобилянський, КГорбаль, національнокультурне відродження, поезія

Початок національнокультурного відродження на Буковині та органічно пов'язане з ним видання полемічної брошури «йіоуо па віоуо сіо Кесіакіога «ЗІоуа» обговорювали чимало науковців (Н.Бабич, О.Добржанський, А.Коржупова, О.Маковей, Ф.Погребенник, О.Попович, І.Франко, М.Юрійчук). Що ж до Ю. Федьковича, то він закономірно фігурував у кожному з дискурсів, однак переважно як репрезентант нової для Буковини соціальної групи, а не як самобутня творча і людська індивідуальність на особливому відтинкові своєї власної історії (принцип індивідуальності утверджується в літературі якраз у XIX ст.: тоді «письменник вперше знаходить можливість самореалізації у всьому параметрі своїх характеристик соціальних, національних, індивідуальних» [11, с. 133]). Отож спробуємо потрактувати означену подію головно у персональному, більше Федьковичевому аспекті.

Письменник, як відомо, узявся освоювати українське літературне поле в 1859 р., створивши, але не оприлюднивши тоді поезію «Нічліг»; публікація ж ряду творів мовою Гете, контактування з такими діячами німецької культури, якР.Роткель, Е.Р.Нойбауер, Л.А.СімігіновичШтауфе, засвідчили, що Федькович, офіцер австрійської армії, став учасником німець комов ного культурного процесу Іншими словами, від природи вразливий, психологічно складний, молодий автор мусив опинитися перед вибором, спробував визначити свій мовнопоетичний, національнокульїурницький пріоритет і, вочевидь, звідав при цьому немалі труднощі. І.Франко майже через півстоліття назве подібну ситуацію «глибоким психологічним проблємом, якогокорінє сягає малодосліджених доси тайників зв'язку людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою. /.../Якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш вибору; в якій мові вродився і виховався, то і без окалічення своєї душі не можеш покинути...» [14, с.233].

Якби Федьковича спіткала тоді зустріч тільки зі згаданими діячами, «проблем» щонайменше для даної пори розв'язався б, гадаємо, на користь лише «Німеччини». А.Кобилянський, за ним К.Горбаль та Л .Лукашевич, склавши свій гурток прийшлої на Буковину молодої галицької інтелігенції, підтримали його, федьковичівську, власну русинську ініціативу і розмовами, лектурою, хай фрагментарним віртуальним відкриттям Галичини та всієї РусіУкраїни фактично розбурхали питомі патріотичні пристрасті в служивого австрійської армії. (Ми недарма акцентуємо на живій найактивнішій співучасті в даній акції обох сторін, позаяк твердження О.Колесси, що це, мовляв, їм, ЛКобилянському та його друзям, «треба подяковати за се, що Федькович став писати руською мовою» [4, с.72], чи не позбавлений патетики вислів С.СмальСтоцькош, що «таланти такі, як у Осипа Федьковича, пробивают собі самостійно дорогу» [12, с.4], репрезентували коли не полярні, то принаймні різні точки зору на становлення особливої індивідуальності українського поета.

Що ж до патріотизму (учений відніс його до тих архаїчних соціальних почуттів, які в процесі історичного розвитку переробляються, видозмінюються [див.: б, с. 116]), то у Федьковича, одного з найбільших для свою часу українських патріотів, він і тепер, і загалом упродовж життя теж був позбавлений сталості: містечковий, буковинськогуцульський спочатку, надто в час австрійської служби поета і під враженням загального консервативного роялізму русинів у ставленні до австрійської влади його патріотизм здобув, сказати б, ще й інший компонент державницький, австрійський, котрий у реальності (не у творчості) виявляв себе ситуативно (чи ситуативнолояльно стосовно цісаря, як уточнив В.Погребенник [8, с.67]). Корінна ж видозміна цих настроїв у бік розширення національного, загальноукраїнського первня намітилася якраз у 18591860 pp., і до неї справді виявилися безпосередньо причетними згадані галичани, за висловом О.Маковея, у Чернівцях «зближені житєм і ідеєю» [5, с. 1291 ЗО].

Власне, їхнє перебування тут нагадувало місіонерство Е.Р.Нойбауера з тією різницею, що було русинським за суттю, ґрунтувалося на самоініціативі та певною мірою проблемах матеріального порядку. Виявляється, що заснована ще в 1827 р. Чернівецька духовна семінарія, функціонуючи при Богословському інституті, мала змогу утримувати за рахунок Релігійного фонду 25х студентівбурсаків [9, с.32], отож чи головно не це привело на буковинський терен АКобилянського, вихідця із скромної дяківської родини, так само, як К.Горбаля та Л .Лукашевича, котрі підробляли репетиторством і, мабуть, так розв'язували проблему плати за навчання в Чернівецькій гімназії. Оглядаючи період 18511861 pp. ужитті щойно згаданого навчального закладу, С.СмальСтоцький резюмував «чисте винародовлення русинів, яке переводилося під протекторатом школи» [12, с.73] і то часто в бік волоський. К.Горбаль, Л.Лукашевич, АКобилянський, однак, бодай стосовно одиниць непомітно встановили свій «протекторат», бо небезуспішно взялися переконувати декого з молодих людей, що «вони повинні говорити поруськи і якось трохи ругциною заінтересуватись» [5, с.127]. Саме накладом останніх під редакцією АКобилянського в лютому 1861 р. в Чернівцях у найстарішій друкарні міста Иоганна Екгардта і сина вийшла брошура «Slovo па slovo do Redactora «Slova», супроводжувана літературним додатком, основу якого склали вірші Федьковича. Віддаючи належне цим невідомим благодійникам із «дірявими мошонками» (вислів О.Терлецького), котрі, виходить, іще до сплеску гімназіального руху в Галичині 18621865