КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

ХОМЕНКО Ілля Андрійович

УДК 070.448:621.396.7

ОРИГІНАЛЬНА РАДІОП’ЄСА

ІСТОРІЯ, ТЕОРІЯ, ПРАКТИКА

Спеціальність 10.01.08 – журналістика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Миронченко Віктор Якович, професор кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Лизанчук Василь Васильович, завідувач кафедри телебачення і радіомовлення Львівського національного університету

імені Івана Франка;

кандидат філологічних наук, доцент

Прокопенко Микола Ілліч, ректор Українського інституту підвищення кваліфікації працівників телебачення і радіомовлення (“Укртелерадіоінститут”).

Провідна організація: ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ, МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Захист дисертації відбудеться “11” лютого 2002р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул.. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “11” січня 2002р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук Сидоренко Н.М

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Народившись у середині двадцятих років минулого століття, оригінальна радіоп’єса або радіодрама (драматичний твір, написаний спеціально для реалізації у формі авізуальної, тобто позбавленої здорових компонентів вистави, а не підготовлений шляхом ефірної адаптації літературного або сценічного першоджерела) одразу підкорила багатомільйонну аудиторію. Абсорбувавши кращі досягнення радіожурналістики, літератури, театральної драматургії, музичної композиції, вона, за висловом німецького дослідника Х. Швіцке, опинилася в кульмінаційній точці розвитку сучасної культури. Надала новий поштовх дослідженням у галузі масової комунікації і масового мистецтвa. І одночасно – стала своєрідним “лакмусовим папірцем” суспільно небезпечних тенденцій, виявивши абсолютну несумісність з будь-якою формою інформаційного тоталітаризму. У нацистській Німеччині, СРСР доби “культу особи”, США епохи маккартизму оригінальне драматичне радіомистецтво цькували, переслідували і забороняли (або знищували, використовуючи економічні важелі тиску на радіостанції) як “формалістичне”, “фашистське” чи, навпаки, “антиамериканське та комуністичне” – залежно від конкретного змісту офіційних ідеологій.

Доля української авізуальної драматургії виявилась чи не найтрагічнішою у світі. Еволюційний рух вітчизняного драматургічного радіомистецтва (відправним пунктом якого, за даними здобувача, слід вважати п’єсу О. Димінського “Uber alles”, написану у 1933 році для Всеукраїнського радіокомітету) перервався на самому початку. Радіодраматургів було затавровано за “езоповщину”, “куркульське хуторянство”, націоналізм, а згодом – шкідництво. Відмовившись від роботи з оригінальними сценаріями, національний радіотеатр віддав перевагу адаптаціям творів, що пройшли вже “ідеологічне ліцензування” – були поставлені на сцені чи опубліковані. Об’єкт роботи – оригінальна радіодраматургія – є новим для вітчизняної філології, хоча і традиційним для відповідних галузей світової науки. Разом з тим, предмет дисертації – українська оригінальна радіоп’єса у контексті світового досвіду радіомовлення - є цілком новим (адже навіть сам факт існування національної радіодрами як культурного феномену донедавна викликав сумніви у фахівців-практиків та був поза увагою науковців).

Актуальність дослідження в галузі історії, теорії і практики оригінальної радіоп’єси детермінована кількома групами чинників:

Мистецьким значенням цього жанру. Воно визначається, серед іншого, існуванням певного ідейно-тематичного кола, пов’язаного насамперед, з внутрішнім світом людини та її існуванням у системі “індивідуум – загал”, яке може бути виражено найкращим чином засобами авізуальної, словесно-звукової, усної драматургії. Саме ця властивість “досліджувати рух у людині, а не людину в русі” (Р. Кольб) робить радіоп’єсу особливо актуальною для сучасної української культури, що переходить від захоплення зовнішніми ознаками національного до більш складного завдання ментального самовизначення і самопізнання.

Функціональними можливостями радіоп’єси – як методу соціального прогнозування та суспільно позитивного впливу; як засобу протистояння “планетарній кризі гуманізму”, одною з ознак якої Е. Фромм вважав розривність, квантованість мислення, втрату людьми навичок до зосередженої уваги (радіоп’єса, найпопулярніший з розрахованих на активне сприйняття радіожанрів, стимулює уяву слухача, а не робить його пасивним реципієнтом інформаційного потоку); як мистецтва, що у неадаптованих формах повноцінно сприймається людьми, позбавленими зору; як перевіреного часом і світовим досвідом пріоритетного напрямку еволюції культури в часи економічної нестабільності (радіодраматургія, внаслідок мізерної вартості виробництва мистецьких радіопрограм, стає справжньою “оазою” для письменників, театральних діячів, кінематографістів, композиторів тоді, коли література, театр, кіно змушені виживати за рахунок експлуатації комерційних шаблонів); як надійного знаряддя мовного відродження (саме завдяки оригінальній радіоп’єсі були введені в сучасну систему інтелектуальних координат деякі австрійські та швейцарські діалекти).

І, зрештою, об’єктивною необхідністю відновлення всіх призабутих сторінок національної культури (зокрема, радіомовлення). Адже, за словами американського дослідника мас-медіа Дж. Емброуза, будь-яка суспільна інституція, що нехтує своєю історією, втрачає адекватність так само, як людина у стані амнезії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Тему дисертації безпосередньо пов’язано з комплексною загальнокафедральною темою “Модель телерадіопрограм у контексті інформаційно-публіцистичних та комунікативних проблем мовлення”, що є складовою загальноінститутської теми “Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір” (№01 БФ–045–01). Роль здобувача у виконанні цієї комплексної дослідницької програми - вивчення історії сучасного стану та перспектив вітчизняного радіомистецтства у контексті світового досвіду ефірної драматургії.

Мета і завдання дослідження. Ситуація, що склалася в українському радіомистецтві, визначила три групи завдань, які постали перед здобувачем.

1. Довести факт існування у 30-ті роки україномовної оригінальної радіодраматургії. Визначити концептуальний шлях її розвитку, функціональні можливості, роль і місце у світовому соціокультурному контексті та політичній історії ХХ століття (відновивши, таким чином, історичну справедливість щодо зацькованих митців).

2. Переосмислити основні положення теорії радіодрами (зокрема, ті, що визначають її місце в системі мистецтв і роль як знаряддя масової комунікації) у дискурсі посттота-літарного деідеологізованого мислення. Виділити складові різних теоретичних напрямків, детерміновані не природою і специфікою оригінальної радіодраматургії, а тиском зовнішніх обставин (насамперед, політичної кон’юнктури) – чи, навпаки, протидією цим обставинам, що теж часом призводило до певної упередженості та ігнорування фактів. Проаналізувати теоретичні концепції радіодрами, що існують сьогодні – “слухозорову” (аудіовізуальну), концепцію “чистої радіоп’єси”, концепцію радіоп’єси як щабля еволюції п’єси театральної, концепцію “тотальної звукоп’єси” та ін. – з метою виявлення універсальних (таких, що зумовлені не специфікою конкретної національної школи чи історичного періоду еволюції радіомистецтва) положень, придатних для визначення ролі і місця української радіоп’єси в сучасному світі. Запропонувати власний теоретичний підхід до розуміння специфіки оригінальної радіоп’єси – теорію, яка, не заперечуючи досягнень попередників, дозволила б чіткіше уявити притаманні цьому жанру особливості.

3. І, нарешті, перевірити в умовах практичного радіомовлення окремі теоретичні положення, принципи, творчі методи радіодраматургії. У пригоді для вирішення цієї наукової задачі здобувачеві став його власний творчий досвід: у співавторстві з кінодраматургом В. Фоменком він написав понад 20 п’єс для радіо, більшість з яких було поставлено Українською національною радіокомпанією, Державною радіокомпанією Білорусі, Всеросійською державною телерадіокомпанією, регіональними радіостанціями, а також опубліковано в літературних та професійних виданнях.

П’єсу “Втікач” у 1996 році було модифіковано у сценарій телевізійного художнього фільму та екранізовано Білоруським телебаченням (що дозволило на практиці уточнити деякі аспекти взаємозалежності і типологічної відмінності аудіовізуального та авізуального мистецтва).

Усі сформульовані задачі підкоряються єдиній меті, єдиному науково-практичному надзавданню, яке – здобувач добре розуміє це – неможливо вирішити в межах одного дисертаційного дослідження і зусиллями однієї людини: сприяти відродженню української оригінальної радіоп’єси як жанру і української теоретичної школи радіомистецтва (паростки котрої були винищені у тридцяті роки) як міждисциплінарного наукового напрямку. Адже теорію радіодрами вивчають у межах різних наукових дисциплін, серед яких – соціологія, психологія, нейрофізіологія (останній напрямок представлений роботами Гарвардського університету, а також працями видатного фізіолога М. Подкопаєва), темпоралі-стика, лінгвістика, теорія літератури, мистецтвознавство, теорія засобів масової комунікації, інформатика, філософія, культурологія. (Є підстави вважати, до речі, що сучасні наукові уявлення про масове мистецтво, що були сформовані німецьким філософом та культурологом В. Беньяміном і дістали подальший розвиток у працях Т. Адорно, народилися внаслідок узагальнення першим власного радіодраматургічного досвіду. Враховуючи, що українська оригінальна радіоп’єса тридцятих років еволюціонувала у напрямку акустичного радіофільму – саме в тому, в якому працював і який досліджував Беньямін, а також, що інтерес до його праць у світі відродився порівняно недавно і вони поки що вичерпно не вивчені – дослідження цієї теми (масової репродукції мистецтва в оригінальних та адаптованих формах) могло б скласти один з українських наукових пріоритетів.

Ґрунтується подібний висновок, крім іншого, на тому, що праці українських теоретиків літератури О. Потебні, А. Крушельницького, І.Світличного, чиї ідеї перегукую-ться багато у чому з концептуальними положеннями сучасних західноєвропейських дослід-ників радіомистецтва, світовою теорією радіодрами поки що не запитані.

Наукова новизна одержаних результатів. В історичній частині дослідження здобувачем уперше доведено факт виникнення у 1933 році української оригінальної радіодраматургії. Визначено хронологічні межі її існування, прізвище автора першої україномовної радіоп’єси та її назву (О. Димінський, “Uber alles” (“Понад усе”), назви інших оригінальних родіоп’єс, які звучали в національному ефірі, прізвища радіодраматургів, умови і обставини проведення першого всеукраїнського конкурсу на кращий оригінальний твір для радіомовлення. Вперше одержано відомості про якісні характеристики, типологію форм, жанрові особливості українських радіоп’єс тридцятих років. Також уперше розглянуто феномен українського продуктивного літера-турно-драматичного мовлення у контексті світового досвіду радіодрами та політичної історії ХХ століття. Сформульовано причини знищення української оригінальної радіодраматургії. Доведено ізоморфність цього процесу подібним процесам, що відбулися в інших країнах та регіонах. Визначено спільні і незалежні від конкретної національної специфіки окремих шкіл радіо-мистецтва тенденції прогресивного і регресивного розвитку радіодрами. Трагедія україн-ського художнього радіомовлення тридцятих років уперше розглядається не тільки у загальному дискурсі руйнації національної культури в період “розстріляного Відродження”, але і як прояв закономірного конфлікту оригінальної радіодраматургії (мистецького явища, вкрай непридатного з різних причин для втілення кон’юнктурних ідеологічних задумів) та політичного устрою, частиною комунікаційної політики якого є обмеження індивідуумів до рівня легко керованих функціональних одиниць. Адже подібні процеси відбувалися у різних країнах і завжди – незалежно від характеру суспільно-політичних ідеологій – призводили до повної або часткової заборони радіодраматургії та репресивних дій, спрямованих проти митців, що працювали в цій галузі.

Драма радіоп’єси США періоду маккартизму, Німеччини часів Гітлера, Росії доби сталінського культу особи розглядалися дослідниками і раніше, але як окремі випадки, обумовлені конкретними причинами, не узагальненими в межах єдиного теоретичного принципу. Принципу, детермінованого жанровими особливостями авізуальної драматургії.

В історичній частині дисертації дістали також подальший розвиток концепції існування так званих пратеатральних форм художнього радіомовлення (які визначаються у сучасній світовій науковій літературі терміном “feature” – на відміну від “чистої” радіоп’є-си), що спорадично з’являлися в українському радіоефірі 60-80 років. Уперше доведено, що жанр українського “feature” (у формах псевдоевристичного репортажу та художньо-документальної драматичної радіосерії) народився у тридцяті роки в Харкові і причетними до створення цього мистецького напрямку були як штатні працівники Всеукраїнського радіокомітету, так і відомі письменники тих часів. Здобувачем також уперше визначено зв’язок між спонтанним народженням драматургії і кризою мистецтва початку XX століття.

У теоретичній частині дисертації – дістала подальший розвиток концепція оригінальної радіоп’єси як узагальненої моделі реальності Вперше введено поняття авізуальної п’єси – інформаційної моделі з різними (залежно від жанру радіодрами) ступенями абстрагування. Вперше радіодрама аналізується з точки зору інформатики (раніше дослідники вивчали її з позиції класичної естетики – як різновид мистецтва, та з позиції теорії ЗМІ – як елемент системи масової комунікації, що сформувався під впливом специфічних властивостей авізуального комунікаційного каналу). Здобувачем уперше запропоновано класифікацію радіодрам відповідно до типу втілених у них інформаційних моделей – напівабстрактної, абстрактної та полівалентної або метафоричної. Рівень узагальнення використаної драматургом моделі реальності розглядається як чинник, що визначає жанрову і структурно-композиційну специфіку твору.

Подальший розвиток у дисертації дістали наукові уявлення про генезу радіодрами. Одержано нові дані про спорідненість творчих методів драматургії та класичної новелістики. Доведено генетичний зв’язок між радіоп’есами “вербальних” напрямків і жанром філософського діалогу. Подальший розвиток у дисертації також дістала теорія радіоп’єси як засобу соціального прогнозування. Слід зазначити, що засади цієї теорії були створені дослідником і радіодраматургом А. Маклішем (США). Нові дані стосовно принципової придатності української авізуальної драматургії до створення коректних прогностичних моделей одержано здобувачем шляхом узагальнення досвіду роботи над радіодрамою “Драконів брід” (автори п’єси – І. Хоменко, В. Фоменко, 1994, Українська національна радіокомпанія).

Практичне значення одержаних результатів. Практичним втіленням результатів дисертації є написані здобувачем у співавторстві з кіносценаристом В. Фоменком оригінальні радіоп’єси “Блискавка”, “Втікач”, “Драконів брід”, “Епізод”, “Математик” (“Велика теорема”), “Мішень”, “Повернення”, “Смарагдова планета” та інші радіодрами, поставлені і опубліковані в різних країнах. Згадані твори довели свою життєздатність, мали позитивні відгуки слухачів та преси , висувалися на здобуття літературних премій і зараз живуть своїм, відокремленим від авторів життям: простежити всі публікації – передруки та повторні ефірні трансляції останні не в змозі.

Результати теоретичної частини дослідження використовувалися у навчальному процесі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Здобувачем підготовлено і прочитано впродовж 1999 – 2000 р.р. студентам радіогрупи, курс лекцій “Оригінальна радіоп’єса”, що став основою відповідного навчального посібника. На думку здобувача, підготовка майбутніх радіоредакторів без знайомства з найвищим і найскладнішим продуктивним досягненням радіомовлення, жанром, якому віддали належне кращі письменники і драматурги ХХ століття (Б. Брехт, Г. Айх, Г. Белль, З. Ленц, М. Фріш, Ф. Дюрренматт, С. Беккет, А. Макліш, Ю. О’Ніл та інші) не може бути повноцінною. Оволодіти ж радіодраматургічним методом абстрактного моделювання реальності, дослідження життя на синтетичному, а не тільки аналітичному рівні означає для професіонала в галузі мас-медіа випередити на багато кроків журналіста – аналітика у вмінні прогнозувати розвиток суспільних тенденцій.

Сьогодні Україна не має власного навчального закладу, який виконував би функції московського Літературного інституту імені Горького. Професійна підготовка українських кіносценаристів, театральних і телевізійних драматургів теж потребує розвитку і відповідної бази. Це може відкрити перед Інститутом журналістки нові цікаві перспективи, перший крок до актуалізації яких полягатиме у введенні теоретичного курсу оригінальної радіодрами.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, що включені до дисертації, були оприлюднені на п’яти наукових конференціях: міжнародній українсько–білорусько–німецько–ірландській науково-практичній конференції “Нові тенденції розвитку ЗМІ в посттоталітарний період” (Київ, 30 вересня 1999 р., тема доповіді – “Оригінальна радіодрама у пострадянському ефірному просторі”), науково-теоретичній конференції, присвяченій 165-річчю Київського національ-ного університету (Київ, 29 березня 1999 р., тема – “Оригінальна радіоп’єса: історія, теорія, практика”), всеукраїнській науково-практичній конференції “Нове прочитання творчості М.М. Коцюбинського” (Чернігів, 20 – 22 вересня 1999 р., тема виступу – “Моделювання дійсності у повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків”; у доповіді узагальнено результати роботи над біографічною радіоп’єсою “Тіні”, присвяченою класику української літератури, обґрунтова-но новий погляд на творчий метод письменника з позицій теорії ефірної драматургії); VI міжвузівській науково-практичній конференції “Молодь і державна мова“ (Київ, Інститут журналістки, 30 березня 2000 р., тема доповіді – Оригінальна радіодрама як засіб розширення суспільних функцій української мови”) та VII міжнародній міжвузівській науково-практичній конференції “Мова мас-медіа ХХІ століття” (Київ, Інститут журналістики, 30 березня 2001 р., тема доповіді– “Паралінгвістичні виразні засоби радіоп’єси: соціальна функція”)

Структура і обсяг дисертації. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, списку використаних джерел і одного додатка. Повний обсяг дисертації становить 199 сторінок, у тому числі – 39, котрі займають список використаних джерел (422 найменування) та додаток.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі сформульовано предмет дослідження, обґрунтовано актуальність теми, наукову новизну і практичне значення результатів, визначено мету і завдання роботи, подано дані про її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, а також про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі “Стан і напрями дослідження оригінальної радіодрами” аналізується вітчизняний і світовий досвід вивчення історії, теорії і практики драматичного оригінального радіомистецтва. Доводиться, що історії української радіоп’єси як галузі сьогодні не існує, це – “terra incognita”, абсолютно недосліджена сторінка національної культури. Щодо теоретичних здобутків – то окремі цікаві дослідження, здійснені українськими науковцями (насамперед, Ю. Бараневичем) створювалися, здебільшого, шляхом екстраполяції іноземного досвіду на вітчизняний грунт. Перевірити свої гіпотетичні припущення українські вчені на практиці з об’єктивних причин не могли. Разом з тим, західноєвропейські та американські теорії радіодрами народжувалися як узагальнення досягнень національних шкіл радіомистецтва (що часом призводило до невиправданої конфронтації наукових напрямків).

У другому розділі “Методологічні особливості дослідження радіодрами” розкривається специфіка вивчення оригінального радіомистецтва як елемента жанрової системи радіомовлення і як культурного явища, що вийшло за межі конкретного комунікаційного каналу (адже радіоп’єса є також визнаним жанром літератури). Наводяться дані про специфічні і неспецифічні методи, якими користувався здобувач (метод реконструкції змісту і формальних ознак втрачених радіотекстів за вторинним джерелом, метод опитування працівників радіомовлення і слухачів та ін.). Визначено межі вірогідності результатів, одержаних різними методами.

У третьому розділі “Українська оригінальна радіоп’єса в соціокультурному контексті ХХ століття” аналізуються і узагальнюються зібрані здобувачем відомості про не досліджений раніше культурний і мас-медійний феномен – національну авізуальну драматургію. У першому підрозділі подається новий погляд на ті нерозв’язані питання історії світової радіоп’еси, відповідь на які дозволяє краще зрозуміти специфіку різних національних шкіл радіомистецтва: “проблему пріоритетів“, загадку спонтанного виникнення радіодраматургії, генезу радіодрами, проблеми рівня оригінальності та тривалості звучання радіотвору. Доводиться, що пріоритет в галузі української оригінальної радіоп’еси належить драматургу і режисеру Всеукраїнського радіокомітету О. Димінському. Але, разом з тим, не заперечується можливість існування експериментальних драматичних програм за оригінальними сценаріями, що передували п’єсі Димінського “Uber alles”, але “розчинилися у часі”, не залишили слідів. Вперше серед причин спонтанного і несподіваного виникнення жанру радіодрами розглядається криза мистецтва початку XX століття, що, за М. Бердяєвим, змусила митців шукати нові можливості самовираження. Доводиться генетична спорідненість жанрів радіоп’еси та філософського діалогу; радіоп’еси і класичної новели. (Про епічність як спільну рису радіодрами і новели писали раніше польський дослідник Ю. Майєн та фінський драматург М. Полкунен. Але у поданому дослідженні доведено, що епічність - не єдина риса, яка поєднує згадані жанри; навіть у радіоп’есах , позбавлених епічної складової, часто використовуються типово новелістичні прийоми розгортання сюжету та структурно-композиційної побудови). Здобувачем вводиться поняття “оригінальна радіоп’єса за мотивами літературного першоджерела” як проміжна ланка між власне оригінальною радіоп’єсою та інсценізацію. Підкреслюється недоречність визначення “ідеального часового формату” національної радіодрами шляхом екстраполяції іноземного досвіду.

У наступних підрозділах досліджується найпродуктивніший період існування української авізуальної драматургії (1933–34 р.), наводяться відомості про перших вітчизняних радіодраматургів (О. Димінського, М.Микитенка, В. Майського, Г. Мізюна, Я. Цапира, В. Кузьміча, О. Сеника) та їхні твори. Доводиться, що українська радіоп’єса не була “куркульською і хуторянською” (саме такі політичні кліше використовувалися проти неї під час репресивних ідеологічних кампаній), а розвивалася відповідно до закономірностей еволюції світового радіо- мистецтва; що вже в перших українських оригінальних радіосценаріях викристалізувалися такі типові семантичні та структурно-композиційні особливості радіодрами, як порушення авторами просторово-часового континууму (неможливе на сцені), словесно-звуковий синтез, поепізодний монтаж, акцент на внутрішній (уявній) дії. Що найвищім формотворчим досягненням української радіоп’єси став жанр акустичного фільму. Наступний еволюційний крок – так звана “п’єса чистого слова” (термін Х Швіцке) був визначений на теоретичному рівні В. Соколом. Але внаслідок заборони радіомистецтва національне художнє мовлення цей щабель так і не подолало. Доводиться також, що українська радіоп’єса була актуальним, багатоплановим, соціально спрямованим мистецтвом. Деякі твори мали прихований, алегоричний зміст. Переслідування та заборона українського радіомистецтва досліджується в контексті подібних процесів, що відбувалися в інших країнах. У наступних підрозділах наводяться дані про так звані “пратеатральні” форми української радіодраматургії, що частково відродилися після “відлиги”, радіомистецтво діаспори та національну радіоп’єсу пострадянського періоду.

У четвертому розділі “Оригінальна радіоп’єса – теоретичні принципи та практичний досвід” здійснено спробу створити деідеологізовану теорію радіодрами, вільну від позамистецьких, позанаукових складових, зумовлених політичним пресингом на культуру, та позбавлену такої поширеної вади, як невиправдана екстраполяція принципів конкретної радіодраматургічної школи на радіомистецтво взагалі. Структурно-композиційні та методологічні особливості, а також функціональні можливості і перспективи радіодрами досліджено з позицій теорії масової комунікації та інженерії знань. Уперше жанрову особливість радіоп’єс розглянуто в зв’язку з рівнем абстрагованості втілених у них інформаційних моделей реальності (що дозволяє зняти суперечність між “акустичною” і “поетичною” концепціями радіомистецтва). Теоретичні положення роботи обґрунтовуються практичним досвідом здобувача як радіодраматурга та результатами дослідів - експериментальних радіопостановок.

За допомогою останніх було розв’язано кілька принци-пових питань, які стояли перед вітчизняною радіо-драматургією. Слід відзначити, що подібні питання в різні часи вирішувалися у той чи інший спосіб теоретиками і практиками будь-якої країни, що відкривала для себе авізуальне мистецтво. Але єдиної принципової моделі розв’я-зання таких проблем не існує: кожне рішення виникає лише в процесі природної еволюції радіомовлення, яка визначається не тільки загальними особливостями розвитку радіодра-матургії, а й культурними традиціями народу та специфікою національного менталітету аудиторії. Сьогодні важко відкрити щось принципово нове в галузі традиційних (не пов’яза-них з мультімедійними технологіями) радіоформ. Розвинене світове радіомистецтво ХХ – початку ХХІ століття (про це, зокрема, свідчать текстові й звукові матеріали конкурсів “PRIX ITALIA” і “SLOVENSKY ROZHLAS”, люб’язно надані здобувачеві шеф-редактором редакції літературних програм “Радіо Росії” О.Б. Кукесом та віце-президентом Національної радіокомпанії України Л.А. Доценком), переживає добу постмодернізму – творчого переосмислення здобут-ків минулого. Період нестримного пошуку нестандартних рішень на терені оригінального радіомистецтва залишився для Західної Європи позаду. Разом з тим, Україна, свого часу штучно відчужена від цих творчих шукань, вкрай обмежена в креативних можливостях у галузі мистецького радіомовлення, період модернізму – народження, становлення, зміцнення нового, утворення власних радіо-мистецьких традицій – практично обминула. Цей, що казати, прикрий факт має і певні позитивні аспекти. А саме – те, що у національного радіодраматичного мистецтва є шанс, “не наливаючи нове вино у старі міхи”, вступити зі своїми ідеями, не витраченими силами одразу в добу новітніх високих технологій, почати з “чистої сторінки” – маючи на озброєнні ресурси, яких були позбавлені радіомитці минулого. З цієї точки зору, звичайно, експериментальна робота, проведена на радіостанції “Голос Києва” зусиллями двох інститутів – журналістики і театрального мистецтва – є тільки першим кроком з вивчення реальних можливостей україномовної оригінальної радіодрами в сучасному світі.

Конкретні ж результати цих експериментальних досліджень такі.

Доведено принципову можливість існування оригінальної радіодраматургії на локальних радіостанціях (хоча драматичне мовлення ніколи не було “сильним місцем”, пріоритетним напрямком діяльності регіональних радіоредакцій, за С. Філдом, саме такі невеличкі станції – переважно універ-ситетських центрів – зіграли велику роль у збереженні радіоп’єси США). Так само і українське радіомистецтво тридцятих років дало цікаві паростки у регіональних радіокомітетах. Та досвід сучасного вітчизня-ного радіотеатру пов’язаний переважно (якщо не виключно) з загальнонаціо-наль-ними каналами. А це викли-кає у редакторів і режисерів певну інерцію мислення.

Доведено, що оригінальна радіоп’єса (не інсценована ілюстрація до загальної теми радіопрограми, а мистецьки самодостатній твір) може існувати як складова частина публі-цистичної чи аналітичної передачі. (Хронометраж випусків “Студентської хвилі” складав 50 хвилин, а п’єси, що стали її частинами, звучали від 20 до 40 хвилин).

Доведено також принципову можливість співіснування в межах одної програми зразків оригінального і репродуктивного радіомистецтва. (До складу другої передачі проекту разом з радіодрамою “Втікач” було включено радіоадаптацію уривків п’єси Ж. Ануя “Жайвір” у постановці доцента Держав-ного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка- Карого Ю. Висоцького). До речі, згаданий твір французького драматурга побудовано на реальних протоколах допитів Жанна д’Арк. Радіовистава, підготовлена у Франції напри-кінці двадцятих років за мотивами цих текстів, стала етапною подією в історії світового радіотеатру).

Позитивні результати експериментальної роботи дають право на впевненість у тому, що національну радіодраму можливо відродити навіть у сучасних – не найсприятливіших для цього – умовах. І, відповідно, вона служитиме нашому народу – як засіб розширення суспільних функцій української мови та ментального самопізнання і самовизначення особис-тості, як “суспільний сейсмограф” та знаряддя культурної консолідації суспільства. А найголовніше – як цікаве, глибоке і самобутнє мистецтво.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що виявляється в доведенні історичного факту існування, а також доцільності відродження і подальшого розвитку української оригінальної радіоп’еси. Основні наукові і прикладні висновки дослідження такі:

Сучасна українська радіоп’єса – це доведено на практиці, обґрунтовано теоретично і відповідає історичному досвіду – може вільно розвиватися у будь-якому з напрацьованих світовим радіомистецтвом напрямків (від “акустичного фільму” до “радіоп’єси чистого слова”).

Українська оригінальна радіоп’єса існувала як культурний феномен у середині 30-х років минулого століття; в межах цього жанру були зроблені цікаві творчі відкриття; з об’єктивних та суб’єктивних причин національна радіодрама не стала знаряддям ідеологічного впливу тоталітарної влади; саме спроба донести до слухача правду про стан речей була причиною її знищення.

Суперечності, які існують у світовій теорії авізуальної драми, можуть бути розв’язані шляхом розширення теоретичної бази за рахунок суміжних галузей знання (філософії, інженерії знань і т.п.).

Відродження і подальший розвиток національної радіодраматургії стимулює загальний прогрес української культури, сприятиме впровадженню гуманітарних цінностей.

Результати поданого дисертаційного дослідження можуть бути використані у трьох аспектах: науковому, навчальному і практичному.

Науковий аспект. На думку здобувача, певні положення його роботи (насамперед, ті, що стосуються генези оригінальної радіоп’єси, особливостей прогресивної еволюції радіо-мистецтва в умовах конкретного соціокультурного контексту, а також спільних інтелекту-альних засад поєднання різних радіодраматургічних напрямків, подолання притаманної світовій теорії радіодрами конфронтаційності) мають загальнотеоретичне значення і можуть бути використані з метою подальшого розвитку наукових уявлень про авізуальну драма-тургію.

Дослідження суспільних функцій радіодрами може надати новий поштовх розвитку української теорії радіомовлення – завдяки залученню останньою надбань таких галузей знання, як соціологія, нейрофізіологія, психоло-гія, літературознавство, інформатика в обсязі, раніше вітчизняною наукою про ЗМІ не запитаному. Використання результатів історичної частини дисертації дозволить уточнити і переосмислити окремі положення новітньої історії українських засобів масової комунікації (адже національне авізуальне мистецтво явило собою унікальний приклад творчого нонконформізму і тому зазнало переслідувань, наслідки яких даються взнаки посьогодні).

Навчальний аспект. Знання про оригінальну радіоп’єсу – її структуру, метод, призначення – не можуть бути зайвими для будь-якого фахівця в галузі мас-медіа, навіть якщо його діяльність не пов’язана безпосередньо з авізуальним мистецтвом . Особливо корисна така інформація для майбутніх теле- і радіожурналістів. Запорукою цьому є унікаль-на властивість радіоп’єси збагачувати своїми формотворчими надбаннями інші жанри, впливати на сучасну культуру (адже саме в досвіді авізуальної драматургії слід шукати витоки різноманітних мистецьких течій та напрямків журналістики – від конкретної і електронної музики до популярних сьогодні телерадіошоу, побудованих за принципом імітації або реконструкції справжніх подій). Принципово нові можливості надає журналісту також притаманний оригінальній радіоп’єсі творчий метод художнього моделювання дійсності.

Водночас – підготовка Інститутом журналістики Київського національного універ-ситету радіоредакторів, знайомих з теорією і практикою оригінального радіомистецтва, сприятиме відродженню національної радіодрами.

Практичний аспект. Якщо на рівні методологічному інструктивність наукового твору може зашкодити драматургові, обмежуючи його фантазію, творчий пошук – то на рівні техніки побудови радіотексту порада фахівця радіописьменнику-початківцю необхідна. Навички документальної радіожурналістики не завжди допомагають у спробі створити художній твір засобами радіомовлення. Досвід традиційної драматургії – іноді навіть заважає (світова практика доводить, що театральні драматурги досить часто або не можуть працю-вати в “радійному” форматі взагалі, або переносять в ефір напрацьовані роками сценічні прийоми, неприродні для радіо).

Специфіка телевізійної і радіодраматургії значною мірою залежить від особливостей комунікаційних каналів, природи електронних ЗМІ. Саме тому теоретичні роботи Е. Барноу і С. да – провідних американських дослідників радіомовлення – були розраховані якраз на практиків (про що свідчать навіть назви їхніх праць – “Як писати для радіо” та “Як писати для радіо і телебачення”). С. Філд в останній книзі стверджував, що ефірній драматургії слід вчитися професійно. Він визнає: траплялися випадки, коли людина набувала необхідні навички самостійно, під впливом улюблених телевізійних або радіовистав. Але таких авторів – обмаль. В Україні подібне майже неможливо – радіоп’єс у національному ефірі фактично нема, радіоадаптації театральних вистав та інсценізації літературних творів уявлення про оригінальну радіодраму не дають. З цієї точки зору результати поданої дисер-тації можуть виявитися корисними для практиків художнього мовлення. А об’єктивна потреба у відродженні оригінального українського авізуального мистецтва існує.

Адже національна радіоп’єса, що народилася в роки так званого “розстріляного Ренесансу” тридцятих, з перших кроків своїх довела спроможність віддзеркалювати найакту-альніші проблеми сучасності і втілювати в образній формі “вічні питання”, захищати загольнолюдські цінності, сприяти культурному і духовному розвиткові народу. Напевно, радіоп’єса – це жанр, найменш придатний (чи взагалі непридатний) для неправдивої пропаганди. У дисертації доведено: на відміну від кіно, художньої літератури, журналістики радіодраматургія не стала знаряддям впливу тиранів, ідеологічною зброєю тих, хто нама-гався викреслити особистість – з контексту суспільного руху, нескоренні народи – з історичного процесу, непідвладні політичній кон’юктурі ідеї – з культурної скарбниці. Не заплямувавши себе брехнею, вітчизняна радіоп’єса пішла у небуття, залишивши цілу низку творчих, соціальних, теоретичних проблем, які найкращим чином можуть бути вирішені саме засобами оригінального радіомистецтва.

Функціональні можливості радіодрами дуже широкі. Вона може смішити і спону-кати до роздумів, розважати і вчити; може віддзеркалювати небезпечні суспільні тенденції і досліджувати засобами мистецтва національний характер, вирішувати соціальні проблеми, наприклад, боротися за збереження довкілля (як радіоп’єса австрійця Герхарда Рюма “Ліс. Німецький реквієм”), сприяти відродженню і розповсюдженню діалектів, лексично різнобар-вної мови (як радіотвори швейцарського письменника Урса Відмера). Радіо може і повинно не заколисувати розум і совість людини, а пробуджувати їх. І цю місію світова оригінальна радіодрама виконує добре.

Академік Д.С. Лихачов стверджував, що нове століття стане епохою гуманітарного знання. Сумний досвід століття двадцятого довів: численні спроби визначити людину виключно як споживача, виконавця, об’єкт маніпулювання, засіб вирішення соціальних та політичних питань, а не як найвищу мету суспільного розвитку – дискредитували себе і морально, і науково. Як вже зазначалося вище, видатний філософ Е. Фромм, один з перших інтелектуалів, який визнав небезпечну тенденцію постіндустріального інформаційного суспільства продукувати хвору свідомість за допомогою досконалих машин, бачив у радіомовленні потужне знаряддя боротьби з планетарною кризою гуманізму (на телебачення він таких надій не покладав). Але і радіо як таке не обов’язково сприятиме утвердженню гуманітарних цінностей. Все залежить від конкретного змісту і форми радіопрограм. Розрахована на активне і зосере-джене сприйняття, естетично досконала, складна і водночас багатьом зрозуміла радіоп’єса як ніщо інше відповідає подібній меті. Тому найкращим практичним використанням результатів поданої дисертації були б зроблені за допомогою цього дослідження подальші кроки, спрямовані на відродження і розвиток українського оригінального драматичного радіо-мистецтва.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Результати дисертації опубліковано здобувачем у шести наукових статтях (перші три – “Драма жанру”, “Михайло Коцюбинський і радіомистецтво” та “ Оригiнальна радiодрама у пострадянському ефiрному просторi” – у профільних наукових виданнях):

Хоменко I. Драма жанру (маловiдомi сторiнки з iсторiї радiомистецтва) // Сiверянський лiтопис. – 2000. – №5. – с. 105-114.

Хоменко I. Михайло Коцюбинський i радiомистецтво // Сiверянський лiтопис. – 2001. – №3. – с. 92-95.

Хоменко I. Оригiнальна радiодрама у пострадянському ефiрному просторi // Новi тенденцiї розвитку ЗМI в посттоталiтарний перiод. – К.: Центр вiльної преси. – 1999. – с. 220-222.

Хоменко I. Оригiнальна радiодрама як засiб соцiального прогнозування // Актуальнi питання масової комунiкацiї. – 2000. –№1. – с.30-33.

Хоменко I. Функцiональнi можливостi оригiнальної радiоп’єси: лiнгвiстичний аспект // Стиль i текст. – 2000. – №1. – с. 32-41.

Хоменко I. Як бути чесним у безчеснi часи? Оригiнальна радiодрама у полiтичному контекстi ХХ столiття // Людина i влада. – 2000. – №5-6. – с. 98-100.

Анотація

Хоменко І.А. Оригінальна рдіоп’єса: історія, теорія, практика. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.08 – журналістика. Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2001.

Дисертацію присвячено історичним, теоретичним і практичним питанням оригінального радіомистецтва. У роботі вперше досліджується досвід української авізуальної драматургії тридцятих років ХХ століття. Переосмислюються суперечливі положення теорії радіоп’єси, що спричинили конфронтацію різних наукових напрямків. Еволюція радіодрами аналізується з позицій теорії масової комунікації та інженерії знань. Жанрова своєрідність радіоп’єс уперше розглядається залежно від ступеня абстрагованості втілених у них моделей реальності (що дозволяє на теоретичному рівні зняти суперечність між “акустичною” і “поетичною” концепціями радіомистецтва). Теоретичні положення роботи обґрунтовуються практичним досвідом здобувача як радіодраматурга та результатами експериментальних радіопостановок, здійснених у межах науково-практичної програми Інституту журналістики .

Ключові слова: радіодрама, акустичний фільм, п’єса чистого слова, feature, абстрактне моделювання реальності.

Аннотация.

Хоменко И.А. Оригинальная радиопьеса: история, теория, практика. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.08. – журналистика. Институт журналистики Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев, 2001.

Диссертация посвящена историческим, теоретическим и практическим вопросам оригинального радиоискусства. В работе впервые исследуется опыт украинской авизуальной драматургии тридцатых годов ХХ века. Доказывается факт существования национальной авизуальной драмы как культурного явления (отправной точкой эволюции которого стала радиопьеса Олега Дыминского “Uber alles”/“Превыше всего”, поставленная в 1933 году Всеукраинским радиокомитетом). Изучаются жанровые особенности и типологические характеристики украинского оригинального драматического радиоискусства, развивавшегося преимущественно в “слухозрительной” (акустической) эстетике, его “серьезные” (термин Э.Барноу) и псевдоэвристические формы.

Впервые приводятся данные о количестве оригинальных радиопьес, поставленных Украинским радио в первой трети прошлого века, называются имена отечественных радиодраматургов. Осуществляется попытка реконструкции содержания утраченных радиосценариев по вторичным источникам.

Трагедия украинской авизуальной драматургии (хронологически совпавшая с эпохой “расстрелянного Возрождения” национальной культуры) рассматривается в общем контексте социально-политической истории ХХ века. Доказывается изоморфность подобных процессов, имевших место в нацистской Германии, СССР времен “культа личности”, США периода маккартизма, независимость их от конкретного содержания государственных идеологий, обусловленность гонений на радиоискусство спецификой оригинальной радиодраматургии как “искусства народной совести” (последнее определение принадлежит критике ФРГ), принципиально несовместимого с информационным тоталитаризмом. Прежде преследования радиодраматургов в республиках СССР, Соединенных Штатах Америки и Германии рассматривались как конкретные исторические эпизоды, не объединенные общей закономерностью. В теоретической части диссертации предлагается новый взгляд на проблемы оригинального драматического радиоискусства, не разрешенные мировой теорией (“проблему приоритетов”, “проблему уровня оригинальности радиопроизведения”, проблему спонтанности возникновения радиопьесы как художественного явления). Дальнейшее развитие получают современные представления о генезисе радиодраматургии. Переосмысливаются спорные положения теории радиопьесы, послужившие причиной конфронтации различных научных направлений. Эволюция радиодрамы анализируется с позиций теории массовой коммуникации и инженерии знаний. Жанровое своеобразие радиопьес впервые рассматривается в зависимости от степени абстрагированности воплощенных в них моделей реальности (что позволяет на теоретическом уровне исключить противоречие между "акустической" и "поэтической" концепциями радиоискусства). Теоретические положения работы обосновываются практическим опытом соискателя как радиодраматурга и результатами экспериментальных радиопостановок, осуществленных в рамках научно-практической программы Института журналистики.

Ключевые слова: радиодрама, акустический фильм, пьеса чистого слова, feature, абстрактное моделирование реальности.

Annotation

Khomenko I.A. Original radio drama: history, theory, practice. – Manuscript.

A dissertation for candidacy of a science degree in specialty of journalism. The Institute of Journalism at Kyiv National Shevchenko University, Kyiv, 2001.

The dissertation is devoted to historical, theoretical and practical questions concerning original broadcasting art. The experience of Ukrainian non-visual dramatic art of the 30’s of the 20th century is researched for the first time. The questionable statements of the radio play theory that caused the confrontation of different scientific trends are being reviewed. The evolution of the radio play is analyzed from the position of mass communication theory and engineering knowledge. The genre uniqueness of radio plays is for the first time discussed considering the abstraction degree of reality models contained in them. It lets to exclude the contradiction between the