ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. Каразіна

МОСЕНЦЕВА ТЕТЯНА СЕРГІЇВНА

УДК 81-116:130.2

СИМУЛЯТИВНІСТЬ ТА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ У

ПРОСТОРОВІЙ МЕТАФОРИЦІ

09.00.04 – філософська антропологія,

філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Харківського національного

університету імені В.Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор,

завідуючий кафедри філософії

Харківського національного університету

імені В.Н. Каразіна

Мамалуй Олександр Олександрович,

Заслужений діяч науки і техніки України

Офіційні опоненти доктор філософських наук

Хамітов Назіп Віленович,

провідний науковий співробітник

Інституту філософії

імені Г.С. Сковороди НАН України

Кандидат філософських наук, доцент

Жерьобкін Сергій Васильович,
зав. Харківської філії Центру гуманітарної освіти
НАН України

Провідна установа Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра філософії
філософського факультету, м. Київ

Захист відбудеться “27” березня 2002 р. о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 при Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 4-65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “26” лютого 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кислюк К.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена рядом загальнокультурних передумов, які беруть свій початок від “ситуації постмодерну”, а також – специфікою їх вивчення різними гуманітарними дисциплінами.

“Толерантність до різноманіття”, визначена Ж.-Ф. Ліотаром як домінанта усвідомлення постсучаністю своєї проблемної унікальності, знаходить відображення у принциповій відкритості наукових, філософських, естетичних парадигм, що перебувають у процесі становлення. При цьому під відкритістю мається на увазі неієрархічна або децентрована модель “спілкування дискурсів”, іншими словами – співіснування доповнюючих один одного описів різних сторін культурної діяльності, специфіку яких не можна резюмувати та обґрунтувати в метанаративі. Згідно з цим, доречно говорити про своєрідну “інтертекстуалізацію” постсучасної культури. Втім таке твердження потребує з’ясування.

На нашу думку, звертання до “множинного тексту”, який пропонує спосіб співвідношення текстуальних фрагментів поза їхньою уніфікацією структурно-змістовною єдністю й, отже, залишає це співвідношення варіативним, виявляється найбільш плідним щодо розгляду питання про можливість зберігання “відмінностей без протиріччя” (Ж. Дельоз) та репрезентації Іншого. Очевидно, що це питання є одним з головних для сучасної філософії культури. “Толерантність до різноманіття” передбачає особливий (“динамічний”) тип співіснування “нетотожного”. Такий тип виявляється переважно у процесі деконструкції. Показово, що моделі та артефакти (наприклад, тернарні, культурні моделі, “перформативна” модель ідентичності, інтерактивні твори літератури та мистецтва), зобов’язані деконструкції своєю появою, описуються “у властивостях” інтертексту (перформативність, цитатність або “неоригінальність”, полілінійність тощо). Ці співпадання не є випадковими й пояснюються тим, що інтертекстуальна множинність оформлюється “у деконструкції” основних структуроутворюючих опозицій. У нашій роботі запропоновано інтерпретацію “множинного тексту” з точки зору деконструктивістських передумов його можливості.

Оскільки більшість опозицій, що деконструюються, має просторову семантику, інтертекст прочитується нами у просторових метафорах. У свою чергу, увага до просторової метафорики також відповідає загальній тенденції постсучасної філософії до метафоризації дискурсу, з одного боку, та, з другого, – до використання просторових образів (див. тексти М. Бланшо, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, В. Подороги). На перший погляд, значущість саме просторової образності пов’язують з “постісторизмом” постсучасності. Разом з тим просторові образи, запропоновані згаданими авторами, навпаки мають відобразити “становлення” у широкому значенні (де-/ре-територіалізація мислення в Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, differаnce як механізм сигніфікації у Ж. Дерріда та ін.), що відповідає “незавершеності” деконструкції. Отже, множинність тексту має бути співвіднесена з метафорою, що репрезентує особливий тип просторовості, а саме – “простір збільшення відмінностей”, який внаслідок цього виявляється “пересувним” або “атопічним”.

Такий тип просторовості відображається у метафорі “інтер-простору”. Характерно, що варіації цієї метафори наявні у концептуально досить далеких один від одного дослідженнях постсучасної культурної ситуації, що свідчить на користь її (метафори) евристичності. Так, перехід до багаторівневих моделей у філософії культури відзначено концептуалізацією та осмисленням своєрідного “простору проміжку” між взаємовиключаючими термінами (“центр-периферія”, “своє-чуже”): пор. поняття semiperiphery в І. Валлерстайна, scarto (“погранична територія” як місце зародження унікального культурного досвіду) у К. Гінзбурга та Е. Кастельнуово, space-in-between (простір “зміщення” культурних ідентичностей) у Х. Бхабха. Далі, мобільність “проміжку” зумовлює використання метафори “інтер-простору” як метафори комунікаційного віртуального простору – “простору умов реалізації, а не реалізованих можливостей” (П. Вайбель, Є. Асс).

Аналізуючи специфіку “інтер-простору” множинного тексту, ми також розглядаємо проблему “гіперреальності” або “симулятивності” (Ж. Бодрійяр), однак нашу увагу спрямовано здебільшого на лінгвофілософські аспекти вказаної проблеми. Цей підхід, з одного боку, надає можливість більш докладного вивчення “моделювання нових текстуальних просторів” поза жорстким підпорядкуванням технічним засобам моделювання та, з другого, завдяки залученню лінгвофілософського контексту, дозволяє усунути негативні конотації “симулятивності” (симулятивне = несправжнє), оскільки в такому контексті “симулятивність” свідчить про ускладненість мовної репрезентації і є підставою конструювання альтернативних картин реальності.

Розгляд інтертекстуальності з точки зору питання про мовне моделювання знов повертає нас до філософсько-культурологічної проблематики. Так, “репродуктивний” характер культури постмодерну збільшує “розрив” між текстуальним та життєвим досвідом homo deconstructivus. Звідси – констатації культурної ентропії та стомленості від іронії і мовних ігор. У цій ситуації усвідомлення індивідом інтертекстуальних практик як таких, що втілюють інтенцію мови до породження “можливих світів”, може стати передумовою часткового подолання згаданого “розриву”, бо вибір/створення того чи іншого інтертекстуального варіанту у цьому випадку є вмотивованим власною зацікавленістю скріптора у дискурсивній самореалізації. Крім того, множинність інтертекстуальних практик поряд із потенційною відкритістю їхнього переліку також сприяє творчому ставленню до “переписьма”.

Таким чином, дисертаційне дослідження торкається ряду проблемних моментів, які є актуальними для сучасної філософії культури. Такими є проблеми побудови “множинних” культурних моделей, метафоричного опису простору культурного полілогу та структурно-змістових особливостей цих метафор, філософського осмислення віртуального та гіперреального виміру постсучасної культури, змін суб’єктивності індивіда й виявлення можливостей “власних жестів” в умовах гіперреальності. Згадані проблеми простежуються нами крізь призму інтертекстуальності, яка становить одну з найтиповіших складових “ситуації постмодерну”.

Ступінь розробленості проблеми. Поняття “інтертекстуальність”, введене у науковий вжиток Ю. Крістєвою, широко використовується у сучасній зарубіжній філософській літературі та починає використовуватися у вітчизняній. Однак зміст цього поняття виявляється досить нестійким, що, на наш погляд, пов’язано з труднощами концептуалізації інтертексту як явища. Якщо звернутися до характеристик “множинного тексту”, котрі було сформульовано Р. Бартом (саме його праці є тут для нас “початком відліку”), то зазначені труднощі виявляться зрозумілими. По-перше, “множинність” тексту формується грою позначаючих у “нескінченому” процесі позначення. Виходячи з цього, “множинності” тексту немає ані до, ані після “письма”. По-друге, “відкладання” появи позначуваного позбавляє текст “центру” та “мети”. По-третє, тексту не властива “відокремленість” та “самототожність”, оскільки він є трансгресивним відносно до інших текстів, утворюючись із “анонімних цитат”. Інтертекстуальна практика “переписування” трансформує диспозицію “автор-читач”. Ні автор, ні читач не виступають власниками “привілейованої свідомості”, котра фокусує смисли тексту, надаючи йому єдність та завершеність. Їхня свідомість є “інтертекстуальною”, вона втілює безліч текстових фрагментів, які втратили сліди свого походження (власне, цей момент і був головним у концепції Ю. Крістєвої). У-четвертих, внаслідок невизначеності як текстуальних меж, так і позиції “автора-читача”, щодо “множинного тексту” важко здійснити критичний метадискурс.

Наведений опис “множинного тексту” дозволяє виділити два суттєвих моменти: 1) змінювання підходу до текстуального, з одного боку, зумовлено та, з другого, само зумовлює деконструкцію опозицій “оригінальне-відтворене”, “початок-кінець”, “зовні-всередині”, у термінах яких текст можна було б уявити як змістову, композиційну, жанрову єдність; 2) “(не-)існування-у-деконструкції” вимагає звернути увагу на своєрідну “атопічність” інтертексту, яка, здається, й утруднює концептуалізацію, зокрема – завдає їй множинності, що знаходить відбиття як у варіюванні просторових образів “множинного тексту” (Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, В. Подорога, Ж.-Л. Нансі), так і в різноманітті “стратегій інтертекстуалізації” (Р. Барт, М. Бланшо, Ж. Дерріда, В. Подорога, В. Скідан, М. Ямпольський, В. Куріцин та ін.).

У свою чергу, проблему “(не)місця” текстуальної множинності може бути розглянуто у більш широкому контексті, який стосується питання про особливості існування “лінгвістичної реальності”. Звернення до цієї проблематики пояснюється тим, що “синонімічність” просторовості та присутності, яка бере свій початок в архаїчних уявленнях про тотожність “місця” і “речі” й знаходить підтвердження у висновках про гносеологічну значущість просторових параметрів для дискретизації дійсності в картині світу, зазнає суттєвих трансформацій у міркуваннях про “текстуальний простір”, який досить важко зорієнтувати у межах опозиції “наявність-відсутність” і котрий водночас уявляється за аналогією до фізичного простору. В цьому випадку виправданим виглядає інтерпретація “парадоксального простору інтертексту” у зв’язку з постструктуралістськими концепціями “симулякру” (Ж. Бодрійяр, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда). Саме ці концепції, пропонуючи той чи інший варіант розуміння “ексцесу репрезентації”, проблематизують співвідношення “онтологічної” та “текстуальної” реальності згідно з принципом “оригінал-копія”, а, отже, й піддають сумніву репрезентацію як основний механізм позначення чи “текстуалізації”.

Це положення, на наш погляд, є принциповим для прояснення “множинності” тексту, оскільки воно дозволяє, по-перше, побачити у такій “симулятивності” підстави неминучих міжтекстуальних сполучень/відсилань і, по-друге, співвіднести інтертекстуальну “атопію” з “інтервалом”, у якому відбувається моделювання “нових текстуальних просторів”, референт котрих “у мові”. У такий спосіб, лінія від симулятивності позначення до інтертекстуальності, які співвідносяться та інтерпретуються з погляду метафор простру продуціювання відмінностей/текстуальної множинності, є магістральною лінією нашого дослідження.

Зрозуміло, що позначений тут напрямок передбачає необхідність взяти до уваги не тільки постструктуралістські концепції, які стосуються проблем інтертексту та “симуляції”, але й лінгвофілософські праці з референції та репрезентації (Г. Фреге, Б. Рассела, П. Стросона, Л. Вітгенштейна, Л. Лінського, Дж. Серля, С. Кріпке, Я. Хінтіккі та ін.), семіотичні та семіологічні дослідження (Ч. Пірса, У. Морріса, Ж. Піаже, Р. Якобсона, К. Леві-Стросса, У. Еко, Ю. Лотмана, В. Топорова), серед яких виділяються роботи з лінгвістики та семіотики тексту/дискурсу (Р. Барта, Ц. Тодорова, К. Леві-Стросса, Е. Бенвеніста, А. Вежбицької, П. Серіо, Ю. Степанова), а також дослідження (П. Рікера, Дж. Міллера, Дж. Серля, С. Левіна, Х. Ортегі-і-Гассета, Е. МакКормака, Н. Гудмена, Ц. Тодорова та ін.), що торкаються проблеми метафоричного позначення. Крім того, чисельні твердження про інтертекстуальний характер постсучасної культури змушують також враховувати соціокультурні ракурси інтертекстуальності та особливості “функціювання симулякрів” у загальнокультурному просторі і у зв’язку з цим звертатися до праць (Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Бодрійяра, Дж. Райхмана, Л. Пенто, С. Жижека, Р. Салецл, Н. Маньковської, О. Мамалуя, Н. Автономової, Д. Руденко, Н. Хамітова, Вік. Єрофієва, В. Куріцина та інших наших сучасників), що інтерпретують так звану “ситуацію постмодерну”.

Мета і задачі дослідження. Метою нашого дослідження є інтерпретація “інтер-простору” як метафори топологічного виміру мовного моделювання. При цьому ми робимо припущення про те, що такий тип просторовості найбільш очевидно представлено в інтертекстуальному “моделюванні-в-розрізненні”, а саме – диференціюванні “текстуальних просторів” можливістю деякого “завжди третього простору”, не тотожного наявним (актуалізованим).

Відповідно до цієї мети ми формулюємо та вирішуємо такі задачі:

·

·

·

·

Об’єктом дослідження є феномен інтертекстуальності в його лінгвофілософських та культурологічних аспектах.

Предмет дослідження – просторова метафорика в концептуалізації інтертексту, яка витікає з ідеї “симулятивності мовного позначення”.

Теоретичну і методологічну основу дисертаційного дослідження становлять постструктуралістські та деконструктивістські концепції знака і тексту, зокрема – ті, що торкаються проблеми референції (співвідношення “текстуального” та “реального”) у зв’язку зі з’ясуванням проблематичного (“симулятивного”) способу існування “лінгвістичної реальності”, а також теорії, які осмислюють явище інтертекстуальності згідно з його мовною та культурною специфікою. Крім того, ми звертаємося до праць з семіотики (у першу чергу – з семіотики тексту і дискурсу) та логіки, враховуємо культурологічні дослідження дискурсивних, естетичних, соціальних аспектів “ситуації постмодерну”. Теоретичні проблеми аналізуються на матеріалі, репрезентуючому практичний вимір інтертекстуальності. Це як літературні тексти, так і художні проекти.

У дисертації було використано дослідницький інструментарій та прийоми міждисциплінарного підходу, що дозволило об’єднати методи семіотичної концептології, семіології, семантики можливих світів, соціолінгвістики. Порівняльно-історичний метод допоміг здійснити ретроспекцію проблем, традиційних для теорій інтертексту, а також виявити витоки та аналоги цієї проблематики у широкому лінгвофілософському контексті.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертаційне дослідження визначає “симулятивність позначення” як лінгвофілософську основу ідеї інтертекстуальності й обґрунтовує доцільність відображення специфіки інтертексту у просторових метафорах особливого типу. Новизна роботи конкретизується у таких положеннях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Практичне значення одержаних результатів. Аналіз лінгвофілософських витоків ідеї інтертекстуальності та теоретичних передумов опису інтертексту у просторових метафорах дозволяє прояснити виправданість звертань до цієї ідеї з метою визначення особливостей культурних явищ, які спрямовано на “відкритість Іншому”, і конкретизувати таку їх специфіку.

Результати дослідження можуть використовуватися для подальшого вивчення інтертекстуальності з погляду на сучасну філософію мови і стати у нагоді при підготовці курсів з філософії мови, культурології, історії сучасної філософії. Деякі аспекти роботи, на нашу думку, можуть зацікавити лінгвістів та літературознавців.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у доповідях на наукових конференціях: “Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації. Міжнародний семінар” (Харків, 2000); VIII Харківські міжнародні Сковородинівські читання “Обрії комунікації та інтерпретації” (Харків, 2001); II Міжнародний семінар “Динамизм социальных процессов в постсоветском обществе” (Луганськ, 2001); на засіданнях наукового семінару на кафедрі філософії Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, а також в лекціях з філософії мови та семінарах з філософії й історії української та зарубіжної культури на історичному, філологічному, економічному факультетах Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Публікації. Зміст основних положень дисертації, її ідеї і результати викладено у 8 статтях, в тому числі 5 – опублікованих у спеціалізованих фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження. Структура роботи відповідає меті і сформульованим задачам та відображає їх послідовне вирішення. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, у кожному з яких три підрозділи, висновків і списку використаних джерел, який містить 215 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 175 сторінок, з них – 160 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено ступінь опрацювання теми у зарубіжній та вітчизняній філософській літературі, сформульовано мету і основні задачі дослідження, визначено його теоретичні та методологічні основи, розкрито наукову новизну роботи, окреслено сферу науково-практичного застосування отриманих результатів, обґрунтовано структуру дисертації.

У першому розділі “Симулятивна “природа” інтертексту” ми розглядаємо проблему симулятивності мовного позначення в контексті сучасних лінгвофілософських теорій референції та репрезентації, визначаємо “ексцес” референції як умову моделювання ір-(транс-)референційних “текстуальних просторів” і демонструємо зв’язок у такий спосіб проінтерпретованого мовного моделювання з постструктуралістськими уявленнями про “множинність” тексту.

У першому підрозділі “Інтертекст: інтертеоретична та міждисциплінарна історія концепту” мотивується правомірність розгляду інтертекстуальності в сполученні з проблемою симуляції.

Концепт “інтертекст” оформлюється в інтертеоретичному та міждисциплінарному просторі, а саме – на перехрещенні ідей “смерті суб’єкта” і “смерті автора” (М. Фуко, Ю. Кристєва, Р. Барт), з одного боку, та концепцій симуляції, з другого. Ці останні виявляють спільну критичну спрямованість (критика “репрезентаційної моделі істини” у Ж. Дельоза та Ж. Бодрійяра і критика “репрезентаційної природи мови” у Ж. Дерріда). Найважливішим для теорії інтертекстуальності наслідком такої критики є деконструкція опозиції “оригінальне-відтворене”, що дозволяє побачити множинність тексту в його співвіднесеності через цитації з іншими текстами і, отже, його “несамототожність”, під якою розуміють відкритість подальшим інтерпретаціям-“переписуванням”.

На наш погляд, звернення до симулятивного аспекту в концептуалізації множинного тексту дає змогу не тільки ще раз констатувати такі його загальновідомі характеристики, як незавершеність, колажність, децентрованість, але й поставити питання про їхні основи у зв’язку з проблемою специфіки “лінгвістичної реальності” і мовного моделювання.

“Симулятивність” водночас є і однією з тем в оформленні концепту “інтертекст”, і способом його проблематичного оформлення. Так, можливо говорити про своєрідне “симулятивне розсіювання” (“незнаходження”, за Ж. Бодрійяром) інтертексту як “явища”, бо інтертекстуальність є швидше “подією”, тривалістю переструктурування “текстуального архіву”. Звідси – множинність концептуалізації інтертекстуального. Більшість визначень інтертексту є “операціональними”, чим підкреслюється ситуативна, не зорієнтована відповідно до певної мети природа інтертекстуальної практики “читання-письма”. Нестійкість меж концепту “інтертекст” зумовлює гранично широке розуміння інтертекстуальності, яку часто вважають як в масовій, так й у філософській літературі синонімом постсучасної культурної ситуації в цілому, що відповідає, зокрема, труднощам локалізації “транс-явищ” у теорії симулякру Ж. Бодрійяра. З іншого боку, та ж сама нестійкість є підставою для міждисциплінарного вивчення множинного тексту, що викликає появу “суміжних” дисциплін, які й створюють інтертеорію інтертексту.

Таким чином, специфіку інтертекстуальності, яку визначено нами як “незнаходження” інтертексту, а також полілінійність формування відповідного концепту, можна висвітлити завдяки докладному аналізу проблеми симуляції у постструктуралістській філософії, що допоможе виявити зв’язок симулятивності мовного позначення з множинністю тексту.

У другому підрозділі “Симуляція: “ексцес” референції та репрезентації” розглядається симулятивність (ір-(транс-)референційність) мовного позначення.

Симуляція, під якою розуміють дисоціацію “моделі” та “копії”, у лінгвофілософському плані діагностує “ексцес” репрезентації, а саме – асиметрію або інтервал між “істотним” (позначеним, значущим) та “існуючим” (безпосередньо присутнім). Неможливість подолання цього інтервалу виявляється в тому, що, з одного боку, мовний знак “подвоює”, а, отже, і “перекреслює” намагання мовного засвідчення “простої наявності” немовної дійсності. З іншого ж боку, значущість є способом існування дійсності “для людини”, а смислопозначення виявляється засобом створення культурної (дійсно людської) реальності. Подібну амбівалентність (“відкриття” і “приховування” реальності) позначення відбито в деррідіанському визначенні світу-differаnce як “світу неіснуючого і водночас єдино можливого для неможливого існування людини”. Це визначення, відповідаючи деконструкції “метафізики присутності”, проблематизує як правомірність онтологізації структурної відповідності буття і дискурсу, який його розкриває, так й зворотне засновування текстуального конструкту як “моделі”, що подає “образ, який випереджає будь-яку можливу реальність” (Ж. Бодрійяр). Ми демонструємо симулятивну природу такого перевертання, аналізуючи різні мовні способи відтворення “прозорого (референту) знака”.

Найбільш близькою ідеї Ж. Дерріда про “неможливе існування світу-differance” є дельозівська версія симуляції, згідно з якою симулякр виявляється “стороннім третім” щодо “моделі” і водночас “копії”, функціонуючи як їхнє “розрізнення”. У лінгвофілософському сенсі ця дефініція передбачає не усунення референційної співвіднесеності, але ір- та транс-референційність позначення, основою якої є дискурсивна опосередкованість референції до немовної реальності.

Положення про ір-(транс-)референційність позначення уточнюється нами в світлі лінгвофілософських теорій референції, які базуються на розмежуванні значення та референтного вживання висловлювання та постулюють, з одного боку, контекстуальну залежність успішного вживання висловлювання з метою референції й, з другого, – зберігання висловлюванням значення у разі нереферентного вживання мови. При цьому мовне “підтвердження” або “заперечення” існування референта є навряд чи можливим: так, “аксіома існування” є складовою пресуппозиції висловлювання або входить до “перед-знання”, яке не підлягає тематизуванню в мові. Можливість висловлювання про “неіснуючий референт”, поряд з наявністю безлічі способів висловитися про той же самий референт, продовжують вивчатися в контексті ідей про розрізненість природної мови через її дискурсивні вживання й, отже, дискурсивну опосередкованість референції до немовної реальності. За А. Греймасом, Ц. Тодоровим, Р. Бартом, Ю. Степановим, ми вважаємо, що дискурсивна диференціація охоплює “всю” природну мову, і приймаємо як основну дефініцію дискурсу Ю. Степанова: “Дискурс – це можливий світ у повному розумінні цього логіко-філософського терміну”. В свою чергу, можливий світ визначено як “особливий спосіб опису подій” (Я. Хінтікка) або “концептуальну рамку” для побудови альтернативних мовних картин світу. Ми відзначаємо ряд проблемних моментів (наприклад, відносність вибору одного з можливих світів як “дійсного” або конструювання ідентичності за допомогою “позначаючого без позначуваного” та ін.), які виникають у межах теорії можливих світів, але надалі розробляються постструктуралістами, а також виявляємо спільність “можливого світу”, “дискурсу” й “ідеології” (ідеологічного симулякру-підстави онтології) у розумінні У. Куайна, Р. Барта, С. Жижека.

Виходячи з цього, мовне позначення визначено нами як: 1) ір-референційне, оскільки воно здійснюється внаслідок власної “онтологічної безпідставності” (дискурсивна розрізненість мови надає утопічності будь-якому висловлюванню, за допомогою якого намагаються “об’єктивно” відтворити той чи інший фрагмент дійсності); 2) транс-референційне, бо неможливе наближення до мовного “незнаходження” референта перетворюється на “надмірне/зайве позначення” такої “відсутності”, іншими словами – опосередкування доступу до “онтологічної реальності” в множинності дискурсів (текстів).

Отже, “ексцес” репрезентації та референції або симулятивність позначення інтерпретуються як такі, що зумовлюють моделювання ір-(транс-)референційних можливих світів/дискурсів/текстів у їхній множинності. Подібне моделювання відповідає дельозівському розумінню симуляції як “креативного збільшення відмінностей” і, надалі, передбачає звернення до просторової метафори “інтервалу”. Ця метафора визначає дисоціацію “істотного” та “існуючого” у наведеному вище значенні й допомагає побачити в такій дисоціації або трансгресивності текстуального відносно до опозиції “присутність-відсутність” умову де-кон-струкції простору смислопозначення.

У третьому підрозділі “Топологічний вимір мовного моделювання: “простір проміжку”” ми виявляємо метафору “інтервалу” в різних семіотичних версіях мовного моделювання “можливих світів”.

“Просторовість” мови пов’язують, у першу чергу, з її структурністю, точніше під структурою розуміють своєрідну “матрицю” простору, який водночас є впорядкованим та упорядковуючим (“порядок місць при варіації відношень”). Цей погляд зумовлено гносеологічною значущістю просторових параметрів при дискретизації реальності. Він знаходить відображення в архетипічних уявленнях про синонімічність “структури-простору-присутності”. Розуміння простору як структуруючого начала визначає співпадання “меж простору” з “межами артикульованого”.

Вказане сполучення “просторовості” та “структурності” через “присутність” зумовлює “онтологізацію структури (У. Еко) та опозиційність просторового і часового внаслідок редукції “події” структурування/опросторування. Втім саме структурування як “розміщення” є, за Ж. Дельозом, “чистим розрізненням”, яке й формує “топологічний вимір” мови. “Топологічний вимір” виявляється “проміжним” щодо актуальних структур, однак водночас не може виступити їх підставою, оскільки, не співпадаючи з їхньою наявністю, тим не менш не є присутнім ніде, крім цих часткових актуалізаціях.

На нашу думку, “простір проміжку” або “інтер-простір” також передбачається іншими семіотичними сюжетами. При цьому “розрізнення” співвідноситься нами з моделюючою функцією мови. Так, ми вказуємо на “простір проміжку” у звязку з:

·

·

·

Таким чином, “топологічний вимір” мови описано нами за допомогою метафори “простору проміжку” або “інтер-простору”. Ця метафора вказує на “зміщення” мовної репрезентації реальності до моделювання політекстуального простору ір-(транс-)референції. На наш погляд, здійснення текстуалізації “в модусі можливого” найбільш повно осмислено в теоріях інтертекстуальності, які наголошують на незавершеності, відкритості, багатовимірності текстопородження, а також прагнуть відобразити ці особливості “множинного тексту” в просторових метафорах.

Доцільність метафоричного відображення “проблемної сутності” інтертексту пояснюється згідно з поглядом функціональної подібності інтертекстуалізації, яка транс-формує “простір смислопозначення”, та метафоризації, яка здійснює транс-позицію, “зрушення” значень. До того ж, наявність у структурі метафори своєрідного “інтервалу” між попередньою і новою сполученістю її термінів, який саме й уможливлює метафоричне значення у його відкритості подальшим смисловим варіаціям, знову нагадує про “інтер-простір” розрізнення та пояснює адекватність метафоричних заміщень “квазіпоняття” інтертекст, яке не позначує певного самототожного феномену і тому передбачає множинність позначень та визначень.

У другому розділі “Інтер-простір” умотивовано виправданість не тільки зображення інтертексту у просторових метафорах, але й можливість підходу до нього як до метафори продуціювання “нових ір-(транс-)референційних просторів”. Запропоновано інтерпретації цієї метафори. Продемонстровано необхідну множинність образів інтертексту.

У першому підрозділі “Варіативність просторових образів та характеристик інтертексту” ми знаходимо таку множинність просторових образів, переглядаючи постструктуралістські теорії текстуальності. Просторова метафорика запропонованих образів (це “складка” й “різома” Ж. Дельоза, “мережа” або “лабіринт кодів” Р. Барта, “не-місце” М. Бланшо, “хора” Ж. Дерріда та ін.), та характеристик (нелінійність, екс-центричність, трансгресивність щодо дискурсивних, дисциплінарних, жанрових “топосів”) “множинного тексту” є спрямованою на відбиття динамічного аспекту інтертекстуальності, який полягає у декомпозиції “текстуального простору”.

При цьому самі образи й характеристики є “динамічними”. Про це свідчить їхня варіативність, яка виявляється в герменевтичній плідності їхнього “синхронізування”. Так, наприклад, “екс-територіальність” множинного тексту в розумінні В. Подороги є достатньо близькою до “децентрованості”, аналізованої Ж.Дерріда; “не-місце” суб’єкта оповідання в концепції М. Бланшо нагадує не тільки про переосмислення функцій “автора” і “читача” у зв’язку з полілінійністю комунікації у Р. Барта, але й про так званий “неоперспективізм” Ж.Дельоза, що передбачає трансформацію “погляду зовні” разом з об’єктом під час його “становлення”. Схожу варіативність та взаємодоповнення виявляють також й відповіді на важливе для теорії інтертексту питання “Як відкривати множинність тексту?”

Ми робимо припущення про те, що зазначена варіативність, зумовлююча інтертекстуальне відношення до концепцій інтертексту, відповідає специфіці “простору” множинного тексту, а саме – простору “атопічному” або “проміжному” відносно до термінів опозицій “зовні-всередині”, “центр-периферія”, “початок-кінець”. На наш погляд, ті особливості інтертексту, які дозволяють твердити про його “атопічність”, можуть бути відображені у метафорі “інтер-простір” (та її варіаціях).

У другому підрозділі ““Множинний текст” та “безліч (рос. множество) текстів”: спосіб співвідношення” ми інтерпретуємо “інтер” з погляду просторової семантики і визначаємо інтертекст як “простір збільшення відмінностей” (пор. у Р. Барта: “Інтертекст є собою тільки у своїх розбіжностях”). Звертаючись до цієї метафори, ми уточнюємо спосіб співвідношення “множинного тексту” та “безлічі текстів”, а також визначаємо сучасні типи “скріпторів” та розглядаємо проблему “повторного центрування” інтертексту.

Відомі класифікації текстів (“твір” та “(інтер)текст”, “текст-читання” і “текст-письмо”, а також “текст-задоволення” та “текст-насолода” у Р. Барта; “фено-текст” та “гено-текст” у Ю. Кристєвої; “ТЕКСТ-тексти-твори” у В. Подороги тощо) ґрунтуються на уявленні про те, що текстуальна множинність експлікована не однаково, проте імпліцитно вона не обмежена, оскільки інтертекстуальність можна реалізувати виключно через скріпторську практику “переписьма”. На нашу думку, такій підхід свідчить на користь того, що “множинний текст” не знаходиться поза “безліччю текстів” як деяка (віртуальна) модель “цілісно-спільного”. У протилежному випадку його “атопія” перетворилася б на “підґрунтя” текстуального, у порівнянні з яким кожен даний твір обов’язково сприймався б як “невдала копія”.

Виходячи з цього, ми розуміємо “подію” інтертекстуальності як таку, що відбувається “на межах” безлічі множинних тексті. Саме “межа,” як варіант “інтер-простору”, пропонує спосіб сполучення нетотожного без усування відмінностей. “Простір проміжку” є маргінальним (сторона як о-сторонення простору, пор. рос. “пространство”, “сторона”, “странность” від спільної основи *stor-n), невирішально двоїстим (зовні та усередині), рухомим (“зникнення межі, породжуюче нові простори”). “Інтер-простір” як “проміжок” або “межа” між структурованим простором та хаосом недискурсивності пояснює ставлення до множинного тексту як до структурації, що триває.

“Інтер-простір” передбачає змінювання суб’єктивності скріптора у напрямку варіювання властивостей, що дозволяє йому (скріпторові), по-перше, відповідати нестійкості “між-місця” інтертексту та, по-друге, бути “медіатором”. Нами виділено декілька таких “медіаторів”. Перш за все, це “концептуальний персонаж”, якого було описано Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі. “Медіативність” концептуального персонажа відображено у просторових характеристиках його “пересувань”, які відбуваються між “хаосом” та “планом іманенції”, тобто “на межі” філософської творчості та не-філософії. Отже, як “медіатор”, концептуальний персонаж маніфестує становлення думки “чужої для себе” і становлення “іншим” того, хто мислить (“ім’я” концептуального персонажа – “гетеронім” автора-філософа). Інші типи “медіаторів”, виділені нами, – “винахідник нових мовних ігор”, “медіативний філософ”, “літературний критик-скріптор”. Їхня головна функція полягає у формуванні “проміжних” дискурсів через діяльне опосередкування дискурсів сталих дисциплін та властивих ним жанрів.

Утім зазначене діяльне опосередкування дискурсів та текстів, яке здійснюють скріптори, дозволяє поставити питання про постпостмодерне (відносне) повернення в текстуальну культуру “суб’єктивної домінанти” та про “повторне центрування” інтертексту. При цьому мотивуванням тимчасового припинення пошуку інтертекстуальних сполучень можуть бути досягнення задовольняючого скріптора ступеня “зрозумілості” тексту, утворення через “переписьмо” естетично доцільного сюжету, вибір користувачем ВР одного чи декількох гіпертекстуальних варіантів на підставі власної зацікавленості саме в них. Такі мотивування, однак, подібно до підстав інтертекстуальних стратегій інтерпретації, залишаються підпорядкованими ситуації чи контексту у широкому сенсі. Внаслідок цього “центрування” є незавершеним, а “новий центр” виявляє схильність до “автодеконструкції”.

Варіативність “інтер-простору” зумовлює продовження “гри підмін”, тобто утворення інших метафор “креативного інтервалу”.

У третьому підрозділі “Gap/Дар: варіація метафори “інтер-простору”” ми запропоновуємо свій варіант цієї метафори, який утворюється через гру значень (Gap/Дар) й передбачає подвійне прочитання: gap. Гетерографія gap’а, відбиваючи міжмовне зрушення, утримує “на відстані” значення “Дару” і “Gap’а (пробілу, інтервалу)”. Дар “іншої сторони” опозиції, який підтримує її можливість, для того щоб бути таким, виявляється неможливим, “виключним”, виключеним з наявного. Подібна невирішальність семантики відповідає “розрізнюючи-опросторуючій” дії: gap “розміщує” терміни в опозиціях, установлює “межу” між ними та, через свою “атопічність” та “надлишковість”, “зміщує” порядок місць, тобто деконструює опозиції, відмічаючи “перехід” між їхніми термінами. Через його оборотність (рух fort/da) такий перехід формує простір гіперреальності з іманентними йому “симулякрами” – об’єктами з невизначеним “онтологічним статусом”. Для понять, які виключають одне одного (зокрема, ми розглядаємо опозиції “життя-смерть”, “натуральне-штучне”), з’являється парадоксальна можливість проміжної градуйованості (“більш-менш”). Ми знаходимо такі “симулякри”, які складно визначити як “феномен” чи “артефакт”, “організм” чи “текст”, звертаючись до літературних творів та текстів, що інтерпретують постсучасні художні практики, та аналізуємо зазначені труднощі у тому числі й як мовну проблему: “об’єктивність” гіперреальних об’єктів вичерпується їхнім описом; опис же виявляється необхідно трансгресивним.

Просторове положення gap’a (“між-місце” симуляції), а також його “функціонування” визначаються нами як подібні до “динаміки” і “топіки” differance’а і трансгресії, які, у свою чергу, є синонімічними як у “зміщенні меж”, так і в “мерехтливому характері” проблематичної (не)присутності differance та результатів трансгресіювання. Отже, “концептуалізація” gap’a здійснюється як його “інтертекстуалізація” або розрізнення проблемного поля текстів “про differance та трансгресію”. Так, “подвійний жест” gap’a виявляється у “диференціації” центру структури через його “непряме” та “надмірне” позначення (“пуста клітка” або “об’єкт=х” у Ж. Дельоза, “відсутнє підґрунтя структури” в У. Еко, “надлишок-залишок” мовної символізації у С. Жижека, lalangua у Ж. Лакана та Р. Салецл та ін.). Подібна двоїстість властива і трансгресіюванню, під яким розуміють “неспрямовану дію”, яка таким чином вписує “розрив” в ідентичність та системність. Такою трансгресивною “неспрямованістю” відрізняються деконструкція як “нестримана обіцянка”, “повернення нетотожного” в дельозівській версії симуляції, письмова комунікація, відображена у “поштовій метафорі” у Ж. Дерріда, де-/ре-територіалізація мислення у Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі.

З іншого боку, згадані концепції виявляють принципову потребу в gap’і, бо він визначає їх концептуальну “незавершеність”, яка й дозволяє differance’у та трансгресії здійснюватися як “розрізнення”.

У висновках дисертаційної роботи підводяться підсумки та узагальнюються результати дослідження в цілому.

У дисертації запропоновано вирішення проблеми лінгвофілософських підстав ідеї інтертекстуальності. З цією метою було розглянуто історію формування концепту “інтертекст”, у якій виділено дві основні лінії. Перша з них пов’язана з “проблемою авторства”, друга – з постструктуралістською ідеєю “симулятивності мовного позначення”.

Аналіз “лінії симуляції” дозволив визначити теоретичні передумови реінтерпретації текстів як інтертекстів. У свою чергу, ідея “симулятивності мовного позначення”, що, на нашу думку, є тісно пов’язаною з проблемою репрезентації та референції, зумовила звертання до широкого лінгвофілософського контексту. Нашу увагу було спрямовано на прагматизацію теорій референцій, яка призвела до затвердження дискурсивної “розрізненості” або несамототожності природної мови. Поняття “дискурс” було співвіднесено з логіко-філософським терміном “можливий світ” і визначено як “концептуальну рамку” для моделювання альтернативних (мовних) картин реальності. Вказано, що моделююча функція мови здійснюється через ір-(транс-)референційність позначення: референція відбувається не “прямо” до немовної дійсності, але до безлічі “можливих світів”, що й зумовлює інтертекстуальне відношення дискурсів і текстів.

На користь пов’язаності інтертекстуальності та симулятивності свідчить спільний характер просторової метафорики, в якій описано і через яку виражено “топологічний вимір” моделювання “ір-(транс-)референційних текстуальних просторів”. Продемонстровано, що різноманітні просторові образи та характеристики інтертексту акцентують його трансгресивність щодо структуроутворюючих опозицій і адекватно репрезентуються запропонованою нами метафорою “інтер-простір”. Ця метафора посилає до метафори “інтервалу” між “істотним” (позначеним, значущим) та “існуючим” (безпосередньо присутнім), відзначаючої “ексцес” референції у нерепрезентативних моделях мови, і дозволяє побачити в інтертексті “простір продуціювання текстуальної множинності”.

Несамототожність (“атопічність”) “інтер-простору” пояснює ситуативну підпорядкованість і, отже, множинність інтертекстуальних практик, “медіативну” природу діяльності скріптора та “мобільність” його ідентифікацій, а також неможливість розуміння інтертексту як “зразка” текстуальної множинності.

Вживання просторової метафорики теоріями інтертексту пояснено, виходячи з структурно-функціональних особливостей метафори. Експлікація структурою метафори “віддаленості значень у межах близькості” (П. Рікер) або “розбіжностей без заперечення” (Ж.Дельоз), які дозволяють змінювати інтерпретації метафори, здається подібною до “нестійкості” інтертексту та відкритого характеру інтертекстуалізації.

У висновках зазначено, що результати дисертаційного дослідження можуть стати основою для подальшого вивчення лінгвофілософських аспектів інтертексту і – ширше – простеження генеалогії постструктуралістських ідей в інтертеоретичному та міждисциплінарному просторі. Таким чином, обраний напрямок аналізу та його результати підтверджують положення про тенденцію до інтертекстуалізації постсучасної культури.

Список наукових праць, опублікованих з теми дисертації.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.