НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені М.П.ДРАГОМАНОВА
НІКОЛАЄВА НАТАЛІЯ ГЕННАДІЇВНА
УДК 811.161.2’367.332+811.161.2’372
СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ РЕЧЕНЬ
З ДІЄСЛІВНИМИ ПРЕДИКАТАМИ МОВЛЕННЯ
10.02.01 – українська мова
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Київ – 2003
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української мови Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, Міністерство освіти і науки України.
Науковий керівник – | кандидат філологічних наук, доцент
ЛЕУТА Олександр Іванович,
Національний педагогічний університет
імені М.П.Драгоманова, доцент
кафедри української мови.
Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор
МОЙСІЄНКО Анатолій Кирилович,
Інститут філології Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, завідувач
кафедри сучасної української мови;
кандидат філологічних наук
ДОЦЕНКО Олена Леонідівна
Національна академія внутрішніх справ України,
старший викладач кафедри
юридичного документоведення.
Провідна установа – |
Вінницький державний педагогічний університет імені М. Коцюбинського, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Вінниця.
Захист відбудеться “ 10 ” червня 2003 року о 1430 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.04 у Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.
Автореферат розісланий “_5__” травня 2003 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гальона Н.П.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Речення як предикативна одиниця є складною структурою в ієрархічній системі мовних одиниць. Саме складність природи цієї лінгвістичної реалії і привела багатьох дослідників до виокремлення різних відносно самостійних її аспектів, а отже, зумовила формування різноманітних напрямків у її вивченні. Так, починаючи з другої половини ХХст. у лінгвістичній науці спостерігається активна семантизація синтаксису, пов’язана з переорієнтацією лінгвістичних досліджень за концептом "від значення до форми". Посилений інтерес до смислового аспекту мови визначається насамперед прагненням поглибити уявлення про закономірності її організації та специфічні особливості, що надають їй можливість бути знаряддям пізнання і комунікації.
Формування поняття системних зв’язків у фонетиці дало можливість припустити, що інші рівні мови також мають системну організацію, і таким чином сформувалось уявлення про мову як про систему систем. Посилений інтерес у галузі семантичного синтаксису викликають проблеми типології речень та їх структурних компонентів. В україністиці такі ідеї знайшли свою реалізацію у працях Й.Андерша, І.Вихованця, К.Городенської, Н.Іваницької, М.Плющ, В.Русанівського та ін. Але до цього часу залишаються відкритими такі питання, як: проблема структурної схеми, обсяг моделі речення, характер компонентів моделі, рівні та аспекти семантико-синтаксичного моделювання речення.
Актуальність дослідження визначається передусім потребою наукового осмислення принципів організації речень з дієслівними предикатами мовлення. Необхідність такого вивчення зумовлена тим, що породжувальна, або реченнєтвірна, здатність предикатів цього семантичного типу досі не була об’єктом спеціального дослідження в українському мовознавстві. Отже, актуальність дослідження полягає у необхідності детального аналізу структури простого речення з дієслівним предикатом мовлення як одиниці з багатоярусною організацією. До аналізу залучено три яруси: власне-семантичний, семантико-синтаксичний та формально-граматичний. Базовим є власне-семантичний ярус, бо з нього починається формування семантичної структури речення. Семантико-синтаксичний виявляє закономірності трансформації логічної структури у семантичному плані та використання можливостей української мови у реалізації семантичних функцій. Водночас його компоненти спрямовані у формально-граматичний ярус речення, у якому вони співвідносяться з відповідними формально-синтаксичними функціями членів речення.
Дослідження семантико-синтаксичних функцій предикатів мовлення заслуговує на увагу як з теоретичного, так і практичного погляду. Воно передбачає з’ясування глибинної суті відповідних одиниць як взаємопов’язаних у процесі мовленнєвої комунікації. Замість статичного, занадто узагальненого й ізольованого тлумачення лінгвістичної природи і функціонального навантаження синтаксичних конструкцій на перший план виступають динамічні процеси, що є визначальними для реалізації синтаксичних одиниць у мовленні. Вивчення мови як системи неможливе без реалізації двопланового принципу її аналізу "від форми до семантики" і "від семантики до форми". Вибір об’єктом дослідження ЛСГ дієслів мовлення зумовлений складністю, суперечністю та різноманітністю самої семантичної категорії мовлення.
Основу дисертаційного дослідження становить розуміння мови як системи синтагматичних і парадигматичних відношень. Конкретний вияв цих відношень зумовлюється властивостями мовних одиниць, парадигматичні й синтагматичні ознаки яких взаємопов’язані. Наявність у слові тих чи інших синтагматичних і парадигматичних ознак дозволяє виділити у його семантичній структурі мінімальні компоненти (семи), завдяки яким воно набуває відповідних поєднувальних особливостей і можливість брати участь у формуванні синтаксичних конструкцій.
Аналіз структур із дієслівними предикатами мовлення показує, як здійснюється перехід від змалювання окремої ситуації до змалювання ситуацій у їх зв’язках і відношеннях, від окремої конструкції до речення-висловлення.
Структурно-семантичний опис речень із дієсловами-предикатами ЛСГ мовлення має безпосередній зв’язок з такими важливими питаннями синтаксичної теорії, як співвідношення семантичної і формальної структури речення, з’ясування загальної типології простого речення і виділення тих часткових (конкретних) структур, на варіюванні яких і ґрунтується узагальнене розуміння його структурних схем (моделей).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з науковим напрямком Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова "Дослідження проблем гуманітарних наук", входить до плану науково-дослідної роботи кафедри української мови і є складовою частиною комплексної теми "Лінгводидактичний опис функціонування української мови".
Об’єктом дослідження є семантико-синтаксична структура простих речень з дієслівними предикатами мовлення у сучасній українській літературній мові. При вивченні синтаксичних побудов речень з дієсловами мовлення за одиницю плану вираження приймається елементарне речення, за одиницю плану змісту – пропозиція.
Мета роботи. На ґрунті сучасних здобутків науки про мову, пов’язаних з вивченням речення як багатоаспектного явища – не тільки формально-граматичного, а й семантико-синтаксичного і комунікативного, визначити і з’ясувати специфіку типів структурної та семантичної організації речень з дієслівними предикатами, що характеризуються загальним значенням мовленнєвої діяльності у сучасній українській літературній мові.
Для реалізації поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання:
1) з’ясувати концептуальний апарат різних течій семантико-синтаксичного аналізу, визначити ступінь ефективності застосування різних варіантів семантико-синтаксичного аналізу до речень з дієсловами ЛСГ мовлення;
2) з’ясувати семантичну сутність предикатів мовлення, окреслити межі їх класифікаційної рамки;
3) виділити ЛСГ мовлення у складі дієслівної лексики сучасної української літературної мови, здійснити класифікацію дієслівних предикатів із значенням мовленнєвої діяльності, враховуючи їх семантико-синтаксичні диференційні ознаки і функціональні особливості як предикатів у семантичній структурі простого речення;
4) визначити валентнісні та інтенційні характеристики предикатів мовлення, розмежувати на їх основі лінгвістичну природу обов’язковості (облігаторності)/факультативності компонентів у структурі аналізованих речень;
5) обґрунтувати розуміння мінімальної структурної схеми речення;
6) виявити типи реалізації структурних схем речень з цими предикатами, встановити варіанти структурно-морфологічного їх втілення;
7) описати основні типові значення цих схем, а також різні форми їх реалізації;
8) обґрунтувати співвідношення семантичної і формально-граматичної структури речення, встановити фактори, які впливають на асиметрію синтаксичної та семантичної структур речення.
Джерелами фактичного матеріалу слугували твори української художньої літератури. Корпус дієслів зі значенням мовленнєвої дії був виявлений методом суцільної вибірки з реєстрів дієслівних парадигм, поданих в одинадцятитомному Словнику української мови (Словник української мови, 1970-1980, Т. І-ХІ) та Великому тлумачному словнику української мови (Великий тлумачний словник сучасної української мови, 1991-2001). Оскільки ЛСГ дієслів мовлення досить значна і нараховує близько 600 лексем та цілий ряд фразеологізмів відповідної семантики, то при семантичному аналізі бралося до уваги лише основне (перше) значення словникової статті, тому деякі лексеми, які мають варіативне значення мовлення (бажати, воркувати, ворожити, журити, читати і под.), не увійшли до списку аналізованої ЛСГ. Укладено картотеку простих речень із дієслівними предикатами мовлення загальним обсягом близько 10 000 контекстних позицій.
Методологічною основою дисертації є положення про єдність форми і змісту мовних одиниць і про їх співвідношення в межах цієї єдності. Відповідно до цього положення граматична оформленість і семантика речення розглядаються як два взаємопов’язані моменти однієї сутності. У роботі дана спроба синхронного опису ділянки синтаксичної системи, обмеженої рамками предикатів однієї ЛСГ.
Мета, завдання і методологічні засади дослідження зумовили методи й методику роботи. Як основні у дисертації використовуються описовий метод, на підставі якого узагальнюються спостереження над зібраним фактичним матеріалом (опис внутрішньої диференціації предикатів мовлення та виявлення різновиду їх семантики), і метод компонентного аналізу (виділення ЛСГ предикатів, визначення валентнісних та інтенційних характеристик). Оскільки парадигматичні і синтагматичні зв’язки слів є мовним засобом виявлення компонентного складу лексичного значення, то вони зумовлюють методику лінгвістичного аналізу компонентного складу значення. Такими методами є насамперед метод опозиції, який ґрунтується на парадигматичному зіставленні слів, та метод контекстологічного аналізу, в основі якого лежить вивчення синтагматичних зв’язків слів. Як додаткові прийоми у дослідженні використовуються дистрибутивний метод, а також трансформаційна обробка матеріалу.
Наукова новизна зумовлюється тим, що вперше на матеріалі української мови здійснюється комплексний аналіз речень з дієсловами-предикатами ЛСГ мовлення за структурно-семантичними показниками, зроблено спробу виявлення чинників, які впливають на симетрію/асиметрію синтаксичної та семантичної структур речення, визначено конструктивні властивості предикатів з загальним значенням мовлення. Новою є спроба класифікації дієслівних предикатів, яка здійснюється на логіко-семантичних засадах, виділено базові мінімальні схеми речень. Вперше в україністиці здійснюється диференціація та класифікація основних типових значень дієслівних речень із предикатами мовлення.
Теоретичне значення дослідження полягає у комплексному описі структурно-семантичних типів речень із дієсловами-предикатами ЛСГ мовлення, у створенні їх структурно-семантичної типології, що дозволяє використовувати результати дослідження у вивченні структурно-семантичної організації речень з різними предикатами, а також суттєво доповнює теорію української лінгвістики новими інтерпретаціями функціонально важливого мовного матеріалу, поглиблює синтаксичну теорію в царині семантичних варіювань дієслівних предикатів у мовленнєвій діяльності. Дослідження подає матеріал для розв’язання таких кардинальних проблем синтаксису, як кваліфікація структури речення, відображення у семантичній структурі речення комунікативних умов її функціонування, визначення закономірностей лексичного наповнення семантичних складників, виявлення співвідношення між семантичною і синтаксичною структурами речення. Визначення валентнісних та інтенційних характеристик предикатів, опис їх сполучуваності на синтаксичному рівні, який здійснюється на аналізі конкретних синтаксичних структур, сприяє встановленню правил сполучуваності лексико-граматичних одиниць в українській мові.
Практична цінність дослідження полягає у тому, що одержані результати можуть бути використані у вузівській та шкільній практиці викладання курсу української мови, у проведенні спецкурсів і спецсемінарів, у розробці питань культури мовлення. Дисертаційне дослідження може бути корисним при створенні навчальних посібників для студентів філологічних спеціальностей, а також при укладанні тлумачних словників та словників сполучуваності.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні положення та результати дослідження обговорювалися на звітно-наукових конференціях викладачів Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (2000-2003 р.р.), а також на засіданнях кафедр української мови та психолого-педагогічної профорієнтації. Зміст роботи викладений у трьох публікаціях.
Матеріали дисертаційного дослідження були використані у процесі викладання української мови студентам Київського інституту соціальних та культурних зв’язків (довідка про впровадження № 57 від 26.03.03р.), Київської державної академії водного транспорту імені П.Конашевича-Сагайдачного (довідка про впровадження № 193-01 від 24.04.03р.), учням середньої загальноосвітньої школи №13 м. Києва (довідка про впровадження № 157 від 27.03.03р.).
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, лінгвістичної бібліографії (282 найменування), списку використаних текстових джерел (69 найменувань), списку умовних скорочень та додатків. Обсяг дисертації без списку використаної літератури та додатків – 198 сторінок, загальний обсяг роботи – 233 сторінки.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі розкрито стан наукової проблеми у сучасному мовознавстві, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну роботи, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.
У першому розділі – "Дієслівні предикати мовлення як центральні компоненти семантично елементарного речення" – розглядається проблема семантичної класифікації дієслівних предикатів у лінгвістичній літературі; з’ясовується статус мовлення як універсальної семантичної категорії; обґрунтовуються принципи виділення ЛСГ предикатів мовлення у складі дієслівної лексики сучасної української мови та визначається її склад; описуються валентнісно-інтенційні характеристики предикатів мовлення.
Протягом останніх десятиліть ХХ століття активізувалися системні дослідження місця та функцій мови у процесі пізнання людиною навколишнього світу і свого місця у цьому світі, зумовлені стійкою тенденцією до антропоцентризації в усіх галузях науки. Провідними стали не дослідження формальної структури синтаксичних одиниць, а аналіз особливостей взаємовідношення мови та її носіїв у процесі комунікації.
Огляд лінгвістичної літератури з аналізованої проблеми показав, що новітній синтаксис характеризується розбіжністю у поглядах на структуру дієслівного предиката, відсутністю єдиної загальноприйнятої класифікації предикатів, що свідчить про складність семантико-синтаксичної природи досліджуваного об’єкта. Отже, для виділення певної ЛСГ дієслівних предикатів передусім необхідно обґрунтувати класифікаційні межі цієї семантичної категорії, чітко відокремити її від подібних за семантичними показниками інших категорій.
Клас дієслів, що називають і кваліфікують мовленнєву дію, дуже об’ємний, надзвичайно розгалужений і складний у семантичному плані. Існуючі класифікації дієслів мовлення ґрунтуються на різних критеріях, які важко звести до спільного показника. Автори досліджень виділяють у дієсловах на позначення мовленнєвої дії цілу низку диференційних ознак, відмінних як за обсягом, так і за співвіднесеністю між собою.
У дисертаційному дослідженні словниковий матеріал виокремлюється та класифікується на логіко-семантичних засадах. Аналіз дієслівної лексики здійснювався на матеріалі конкретних синтаксичних конструкцій, бо ознаки семантичного класу виявляються насамперед у складі конкретних речень. При цьому ЛСГ можна визначити як групу слів, об’єднаних спільною семантичною ознакою, яка реалізується як ізольоване виявлення в окремо взятій лексичній одиниці.
Семантику процесу мовлення можна визначити як " …активний, цілеспрямований, мотивований, предметний (змістовний) процес видачі та прийняття, сформульованої за допомогою мови думки, інформації, спрямований на задоволення комунікативно-пізнавальної потреби людини у процесі спілкування".1 Зимняя А.И. Психология обучения неродному языку.- М., 1989.- с.121
У семній структурі дієслів мовлення виявлений такий набір сем: 1) категоріально-граматична сема "дія", яка сигналізує про те, що дієслова мовлення належать до найбільш широкого об’єднання дієслів дії, яке протиставляється дієсловам стану; 2) лексико-граматична сема "перехідна дія", яка виконує синтагматичну функцію, бо експлікується в об’єктній позиції при розкритті дієслова у реченні; 3) категоріально-лексична сема "усно висловлювати думки, почуття" – базова сема, яка виконує функцію ідентифікації у ЛСГ; 4) усі диференційні семи власне-лексичного характеру конкретизують такі поняття, як "мета висловлення думки" і "спосіб висловлення думки"; дані семи уточнюють категоріально-граматичну сему, вони є парадигматичними у семній структурі дієслів мовлення і виконують диференційну функцію при розмежуванні дієслів з цим типовим значенням.
Для ідентифікації предикатів мовлення необхідно розкрити істотні ознаки, що відрізняють їх від інших предикатів. Серед основних семантичних характеристик, які сприяють розподілу дієслівних предикатів на різні класи, більшість лінгвістів виділяє такі, як наявність/відсутність часової прив’язаності; статичність/динамічність; орієнтованість на суб’єкт/об’єкт; тип суб’єкта; фазовість; контрольованість, перспективність.
Дані дослідження дозволили сформулювати такі класифікаційні ознаки дієслівних предикатів мовлення:
1) Мовлення розгортається у часі і реалізується у просторі, воно є безкінечним, лінійним, синтагматичним і ситуативно зумовленим. Для того, щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. Це положення можна представити у вигляді схеми:
M
A c c1 c2 c3 cn d B
Напр.: Він усе розказував українські народні анекдоти, смішні, повні жарту й юмору (Н.-Лев.). Якщо предикат мовлення розказував співвіднести з точками /с/ і /d/ на часовій осі АВ, то воно буде постійно новим у кожній точці цього часового відрізка. У семантиці даного слова знаходить свій вираз ідея динамічності, згідно якої все розвивається, змінюється, перебуває в інтенсивному русі.
2) Предикати мовлення обов’язково займають відрізок на часовій осі. Показником цього є можливість сполучення предикатів мовлення з виразами типу весь день, протягом двох годин і под. Напр.: В такому ж дусі, незграбними фразами, цинічними до безглуздя, метранпаж говорив з чверть години (Хвил.). Причому, цей відрізок на часовій осі членується на окремі моменти.
3) Категорія мовлення характеризується також показником динамічності, бо перебуває в інтенсивному русі, в дії; багата внутрішньою силою. Оскільки необхідною умовою утворення мовленнєвого процесу є протяжність у часі, то у дієсловах мовлення виражається відношення розвитку дії до часу, тобто при них може бути показник швидкості або повільності. Динамічність виявляється у можливості дієслівних предикатів мовлення сполучатися з прислівниками типу швидко, повільно і под. Напр.: Хома говорить все швидше і швидше, рве слово, свистить і клекоче (Коцюб.).
4) Суттєвою ознакою ситуації мовлення є те, що головним "учасником" її виступає суб’єкт (агенс). Предикати мовлення позначають діяльність, що породжується діячем і ним активно й безпосередньо стимулюється, тому мовлення не існує само по собі, а вимагає чиїх-небудь зусиль, енергії. Напр.: Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались (Коцюб.). Характерно, що позицію суб’єкта дії при дієслівних предикатах мовлення займають назви істот (іменники, що стосуються реальних осіб). Семантика дієслова тут вимагає, щоб іменники (або займенники) виконували функцію діяча і щоб входили до класу назв осіб. Напр.: Батько, неначе їй на злість, зачіпав його, розказував йому про якогось селянина Топилку (Н.-Лев.); Ще й, звісна річ, розказую не все я (Костенко). Навіть якщо суб’єкт мовлення прямо не маніфестований у граматичній будові речення, то його визначення все ж не викликає труднощів. Випадки безсуб’єктності на формально-граматичному рівні у цій групі речень відображають обов’язкове суб’єктно-предикатне відношення у їх семантичній структурі. Напр.: За всіх скажу, за всіх переболію (Тич.); Просив, благав – ніхто не довіря (Костенко); Мені віщують велике майбуття (Хвил.).
5) Основною граматичною характеристикою дієслів мовлення є їх перехідність. Вона передбачає, що з двох основних "учасників" дії один виражається у активному реченні формою суб’єкта, інший – формою прямого об’єкта. Напр.: Сулейман кинув роботу й повідомив синові останню новину, яка вже облетіла Бахчисарай (Коцюб.); Мати прислухалась і витріщала з дива очі: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку (Н.-Лев.). Ця ознака допомагає відокремити дієслова мовлення від дієслів звучання, для яких таке керування нехарактерне. Але варто зазначити, що якщо дієслова звучання виступають у значенні дієслів мовлення (переносне вживання), вони набувають перехідності. Напр.: ...голос, як розбитий чавун, хрипів, а далі й зовсім спав, не говорила вона, а щось стиха сичала (Мирн.); Дочка ще щось щебетала, як невсипуще раннє пташеня, але Ніна, заклопотана на кухні, вже не слухала її (Дім.).
Дієслова мовлення не можуть бути однозначно віднесені до перехідних, бо нерідко у контекстуальному оточенні вони набувають показників перехідності/неперехідності: говорити правду (перех.) – говорити з друзями (неперех.); розказувати казку (перех.) – розказувати про сина (неперех.). Досить часто постфікс -ся виступає нейтралізатором перехідності дієслів: лаяти (перех.) – лаятися (неперех.). Напр.: Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас (Хвил.); Мелашка ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся з свекрухою, ніби не чула, як свекруха одразу обсипала її неласкавими словами (Н.-Лев.).
6) Важливою особливістю предикатів мовлення, яка відрізняє їх від близьких за значенням інших ЛСГ, є ознака фазовості існування. Фазовість – це такий спосіб існування, при якому в кожний новий момент існування створюється новий етап дії, а попередній залишається разом з попереднім проміжком часу. Фазовість як сукупність фаз, що постійно змінюють одна одну, найбільш характерна саме для предикатів дії. Показником фазовості є можливість утворення від предикатів мовлення похідних дієслів за допомогою префіксів з-, за-, від-, од-, пере-, по-, попо-, роз-, про-, які вказують на початок, кінець і певну тривалість дії: говорити – заговорити, поговорити, попоговорити. Напр.: Тільки що Бубка ввійшов у шинок, всі чоловіки так і загомоніли на його (Н.-Лев.); Тип закинув волосся, взяв виточену руку мадмуазель Арйон і продекламував якусь чергову банальність надто театральним голосом (Хвил.); Дід розбалакався, згадуючи про свої літа давні, про своє давнє щастя (Н.-Лев.); Знов Марина з гарними хлопцями жартує, і постоїть, і побалакає (Н.-Лев.); Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря одрекомендувала анархові Хлоню, який і прочитав йому одну із своїх патетичних новел (Хвил.) Лексичними конкретизаторами також виступають фазові дієслова типу починати, кінчати, продовжувати, завести і дієслова становлення вступати, стати, братися і под. Напр.: Валя сказала ці слова сьогодні, коли він почав жалітись на Ніну (Дім.); Зраділий Ігор попідпилював ніжки, і за цим столиком почала готувати уроки Оля маленька, як тепер стали називати старшу Нінину дочку на відміну від її дорослої тезки (Дім.); Сусідка почала мити сходи, але перестала розмовляти з Ніною (Дім.); Холодов саме закінчив щось розповідати, і всі глянули на Горбатюка, як поглянули б на кожного, хто підійшов би зараз до них (Дім.); Він намагається ковтнути ту непрохану, недоречну бульбу і, щоб заглушити свій власний біль, продовжує голосно говорити, дуже голосно, щоб не почула донька підозрілого булькання в його горлі (Донч.).
7) Мовлення, яке виражається дієслівними предикатами, може розрізнятися за ступенем напруженості. Показником цього є можливість сполучення їх з прислівниками і словосполученнями із значенням напруженості, повторення, протяжності: довго, безперервно, щодня, завжди, час від часу, якийсь час і под. Напр.: Старійшини довго радилися, та небагато врадили (Міщ.); Вона так само невимушено подала руку Якову і знову назвала себе (Дім.); Мама мріяла, що я буду славетною артисткою, і завжди мені говорила про це (Дім.); Горбатюк ще раз подякував і вийшов з приміщення (Дім.); Від того, що він часто повторює "Ніно", в ньому зникає ворожість до неї (Дім.); Він довго розмовляв з редактором, розповідаючи про свої спостереження та зустрічі (Дім.).
8) Своєрідність дієслівних предикатів полягає в їх акустичній характеристиці з погляду ступеня гучності. Ця характеристика дещо своєрідна. З одного боку, усі дієслова цього класу здатні передавати звучання різноманітного ступеня гучності у сполученні з прислівниками тихо – гучно і їх синонімами. З іншого боку, багато дієслів уже у своїй семантиці містять цю характеристику: кричати, лементувати, шептати і под. Напр.: Воздвиженський кричав басом так голосно, що якби ректор гуляв навіть у своєму садку в той час, то почув би його баса через улицю (Н.-Лев.); Знов тихо забубонів дід Панас, розпочавши розмову (Н.-Лев.); Кованько щось розказував голосно й весело, мішаючи слова пополовині з сміхом (Н.-Лев.).
9) Специфічно виявляється у семантичній групі дієслів, що позначають мовленнєві процеси, видове значення, а саме: форми недоконаного виду мають значення "діяти" або "бути у стані", а доконаного – " почати діяти", "діяти протягом якогось часу" і "перестати діяти": казати – сказати, балакати – пробалакати, радити – порадити, кричати – закричати тощо. Видові значення, в основі яких лежить поняття внутрішньої межі дії, вказують, таким чином, на її результативність/нерезультативність, тривалість/обмеження, завершеність/не-завершеність. Корелятивна видова пара утворюється за допомогою префіксів з-(с-), за-, від-, на-, пере-,по-, попо-, при-, про-, які і вказують на початок, кінець і певну тривалість дії. Деякі дієслова цієї групи (мовити, веліти) належать до двовидових, бо однією і тією ж формою виражають значення недоконаності і доконаності.
10) Однією з особливостей дієслівних предикатів мовлення є здатність більшості з них вводити деліберативний об’єкт, який виступає у формі непрямої мови (з’ясувальної підрядної частини складнопідрядного речення) та прямої мови. Пор.:
Пряма мова | Непряма мова
Женуть шотландці ворогів, гукають вслід їм грізно: "Не доведеться більше вам ламать чужої волі!" (Укр.Л.). | Секретар тепер уже сердито відповів, що судді ще радяться (Дім.).
11) Дієслова мовлення поширюються інфінітивним додатком, що може залежати від перехідних та неперехідних дієслів і співвідноситься з функціонального погляду з додатком простого речення. Він означає дію як об’єкт, на який спрямована інша дія. Інфінітивний додаток має обов’язкову суб’єктну валентність, проте на синтаксичному рівні ця валентність експлікується по-різному: в односуб’єктних конструкціях суб’єкт виражається підметом, а у різносуб’єктних – додатком. При цьому дії співвідносяться також по-різному: у першому випадку вони збігаються, характеризуючи один суб’єкт, в другому – вони не збігаються, характеризуючи два різних суб’єкти. Отже, у ролі додатка може виступати суб’єктний (суб’єкт дії якого збігається з суб’єктом дії дієслова-присудка) і об’єктний інфінітив (суб’єкт дії якого не збігається з суб’єктом дії дієслова-присудка). Напр.: –Ми домовлялися вести виправу до переможного кінця (Міщ.); Завваживши, що придворні помітили її мимовільну прихильність до раба-красеня, вона наказала спершу висікти його, потім звеліла вислати в краї, з яких не буває ані привіту, ані одвіту, як не буває й вороття (Міщ.).
Для виділення ЛСГ предикатів мовлення дієслівна лексика сучасної української мови підлягала аналізу з позицій вищезазначених критеріїв. До складу виділеної групи увійшли одиниці такої семантики:
1) дієслова зі значенням загального процесу говоріння – базікати, балакати, висловлювати, говорити, казати;
2) дієслова зі значенням манери і способу говоріння – волати, гаркавити, заїкатися, лементувати, шепелявити;
3) дієслова, які позначають особливу форму і спосіб вимовляння – белькотати, бубоніти, декламувати, лепетати, скандувати;
4) дієслова, що характеризують комунікативний аспект усного мовлення – бесідувати, дискутувати, інформувати, питати, розповідати;
5) дієслова зі значенням спонукання, що виражається за допомогою усного мовлення– агітувати, благати, командувати, просити, радити;
6) дієслова зі значенням позитивного ставлення – дякувати, жартувати, лестити, рекомендувати, хвалити;
7) дієслова зі значенням негативного ставлення – глузувати, грубіянити, картати, критикувати, лаяти;
8) дієслова "нарікання" – бідкатися, жалітися, нарікати, ремствувати.
Згідно з вербоцентричною теорією дієслівні предикати відіграють головну роль у процесі формування структури речення. Найважливішими при цьому виступають валентнісні та інтенційні характеристики, бо ними програмується макет майбутнього речення як з кількісного, так і з якісного погляду.
Предикатно-аргументні відношення встановлюються між дієсловом і непредикатними знаками на основі валентнісного зв’язку, який означає семантичну і синтаксичну підпорядкованість аргументних компонентів дієслівній лексемі. Для правильного визначення формули семантичної валентності дієслова необхідно чітко розмежувати обов’язкові і факультативні актанти. Як правило, обов’язковий поширювач – це член речення, який прогнозується лексико-семантичною валентністю предиката або загальним значенням висловлення і надає реченню значеннєвої та граматичної завершеності. Він не може бути вилученим із речення, бо його вживання викликано семантико-синтаксичними, а не контекстними умовами. Факультативному поширювачу відводиться периферійна у плані структурно-значеннєвої завершеності роль. Він вносить додаткову інформацію, що є суттєвою з погляду комунікативного значення, але не категоріальною. Елімінація компонента такого типу не впливає на формування семантичного та граматичного мінімуму речення. У синтаксичних структурах також спостерігаються і такі актанти, які вільно входять до структури речення та виходять з неї, не порушуючи ні семантичної основи речення, ні його формальне вираження.
Отже, у дисертації за основу прийнята точка зору, згідно якої валентність дієслова виражається у його суб’єктно-об’єктних характеристиках. Обставинні поширювачі характеризуються як компоненти вільного входження до структури речення (за винятком тих, які є необхідними для повної реалізації семантики предиката).
Результати аналізу значної кількості (близько 10 000) конкретних синтаксичних моделей, що бралися з текстів художнього стилю сучасної української літературної мови, дали можливість виділити такі групи дієслівних предикатів залежно від їх валентності:
1) одновалентні – заїкатися, каламбурити, лементувати, марнословити, сюсюкати тощо. Напр.: (Богдан Михайлович) не марнословив, говорив, що на мислі мав (Большак); З Оксаною от що: їй 17 літ, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає (Хвил.);
2) одно-двовалентні – базікати, белькотати, гомоніти, жартувати, лепетати тощо. Напр.: Бонковський та Олеся лепетали, дражнили одно одного, жартували, неначе Балабухи і в хаті не було (Н.-Лев.); Жид щось лепече та сокоче, хвалить крам, нема, мов, кращого й на світі (Н.-Лев.);
3) двовалентні – глузувати, грубіянити, командувати, лестити, хвалити тощо. Напр.: І ти ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. (Мирн.); Всі хвалили її, хто щиро, а хто й не щиро (Н.-Лев.);
4) дво-тривалентні – висловлювати, говорити, дебатувати, повторювати, розмовляти тощо. Напр.: І безтурботна молодь без акценту вже розмовляє мовою заброд (Костенко); Дашкович розмовляв з слов’янами про слов’янські краї (Н.-Лев.);
5) тривалентні – віщувати,диктувати, доказувати, оголошувати, просити тощо. Напр.: Що вони віщують нам, що пророкують? (Мирн.); Я був маленький і просив у тітки слив (Хвил.).
У роботі досліджуються особливості функціонування дієслів мовлення у синтаксичних структурах і з позицій теорії інтенції, причому аналізуються як субстанціальні, так і несубстанціальні їх характеристики.
Зовні теорія інтенції дієслівної дії має багато спільного з теорією валентності. І перша, і друга досліджують питання сполучуваності дієслів з іншими частинами мови у складі синтаксичних одиниць, обидві теорії називають роль дієслова визначальною у формуванні синтаксичної структури. Разом з тим, ці теорії мають багато відмінного у формах кваліфікації і опису однакових лінгвістичних фактів.
Основою валентнісної кваліфікації є поділ дієслів на групи за числом необхідних аргументів, але, здійснюючи кількісну кваліфікацію, ця теорія нічого не говорить про їх якість, тобто про семантичну функцію. Теорія інтенції, навпаки, основним критерієм кваліфікації дієслів ставить конкретизацію їх семантичних поширювачів, разом з тим вона не зважає на кількість аргументів, розглядаючи лише загальну програмованість об’єктів семантикою дієслова. Отже, інтенція і валентність є співвідносними поняттями, що характеризують дієслово на конструктивному синтаксичному рівні і на рівні семантики. Саме це і зумовлює необхідність розгляду питання сполучуваності дієслівних лексем як з погляду теорії валентності, так і теорії інтенції дієслівної дії.
Специфіка дослідження властивостей сполучення у теорії інтенції полягає у визначенні орієнтованості дієслівної дії на вихідну субстанцію і субстанцію мети, а також в установленні найнеобхідніших обставинних характеристик. За наявністю/відсутністю цих субстанцій у реченні і визначається так звана "інтенційна цінність" дієслів, причому орієнтованість на вихідну субстанцію визначається як "інтенція зліва" / <V /, а на субстанцію мети – "інтенція справа" / V ? /.
У складі ЛСГ виділяються три підгрупи дієслів:
1) дієслова, що мають інтенцію зліва / <V /. Напр.: Бонковський лепетав і не дав Балабусі слова промовити до Олесі (Н.-Лев.); Копронідос говорив доволі чистою українською мовою, котрій навчився, тиняючись по селах, але в розмові примішував великоруські слова й шепеляв, як шепеляють греки, що родились і зросли не в Росії (Н.-Лев.);
2) дієслова, що мають двобічну інтенцію / <V> /. Напр.: Кепкує Федір з свого несподіваного щастя й радіє йому (Мирн.); Свого улюбленого Луція Аннея Сенеку, виховника Неронового, його трагедії, єдині, що дійшли до нас від римлян він цитував напам’ять (Підмог.);
3) дієслова, що мають інтенцію зліва і подвійну інтенцію справа /<V> >/. Напр.: –Антоша, тебе батько питає про сіно (Коцюб.); Начальниця рекомендувала їм (гостям) свою сестру (Н.-Лев.).
До найнеобхідніших для повної реалізації дієслівного значення обставинних характеристик належать такі:
1) темпоральні характеристики, напр.: Сестра Катря ще довго говорила про Сибір, про тайгу, про філософію і зокрема про Гегеля (Хвил.); В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала "трішки нафти" (Хвил.);
2) характеристики інтенсивності, напр.: Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно (Н.-Лев.); Яків не раз висловлював їй свої погляди на сім’ю (Дім.);
3) характеристики способу дії, напр.: Поки він роздягався, Зоська, заспокоївшись, радісно бубоніла (Підмог.); Іван лаяв сучасне земство, в якому служив, глузував злісно з тих лібералів, що так швидко змінили овечу шкуру на вовчу (Коцюб.);
4) характеристики причини, напр.: Мабуть, Параска через те й мою матір зве відьмою (Н.-Лев.); Діти з ляку лементували, за дітьми чулося хлипання жіноче (Мирн.);
5) Характеристики просторової локалізації, напр.: Дівча скида сандалики. Біжить до річки, щось гукає здалеку (Костенко); Люд тиверський кличе князя на віче (Міщ.).
У другому розділі дисертації – "Структурно-семантичні типи речень з дієслівними предикатами мовлення" – аналізується структурне оформлення і семантична організація простих речень з дієслівними предикатами мовлення.
Структурна організація і семантична наповнюваність речення утворюють діалектичну єдність: іншими словами синтаксична конструкція набуде статусу речення тоді, коли вона відповідатиме існуючим у мові законам синтаксичної і семантичної валентності. Отже, для структури речення однаково важливим є формально-граматична будова, яка пов’язується з граматичним мінімумом, і семантична наповнюваність, що базується на смислових відношеннях між його конституентами.
Поставивши метою дослідження комплексний опис синтаксичної та семантичної структури певної групи простих речень, насамперед необхідно виділити базові схеми, які формують дану групу. Це питання тісно пов’язане з поняттям про мінімальний структурний тип речення (структурний мінімум), який і є виразником базової схеми.
Оскільки головними елементами мовленнєвої дії є: 1) мовець; 2) адресат; 3) процес мовлення; 4) зміст мовлення, – то у структурі відповідних конструкцій мають бути позиції, які представляють ці елементи. Цілковито обов’язковими у цих структурах є дієслово-предикат та позиція мовця. Щодо позицій змісту мовлення і адресата, то вони можуть бути відсутніми взагалі або бути наявними як обидві, так і поодинці. У зв’язку з цим реально структура речення з дієслівними предикатами мовлення може бути двохелементною, трьохелементною та чотирьохелементною. Отже, ситуація мовлення може представляти варіантність своєї реалізації у синтаксичних одиницях.
Враховуючи кількість і якість компонентів речення з погляду валентнісно-інтенційного аналізу, виділено такі мінімальні структурні типи речень з дієслівними предикатами мовлення:
1. S – Vf Praeddic: дієслівний предикат, виражений особовим дієсловом, передбачає позицію суб’єкта. Напр.: Сини стояли без діла й базікали, поспиравшись на заступи (Н.-Лев.); Бекір хвилювався, заїкався і червонів (Коцюб.).
2. S – Vf Praeddic – Obj: дієслівний предикат, виражений особовим дієсловом, передбачає позиції суб’єкта і об’єкта. Напр.: Андрій суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази (Хвил.); Вона ходила по хатах і командувала слугами, мов той воєвода військом (Н.-Лев.).
3. S – Vf Praeddic – Obj1 – Obj2 (A): дієслівний предикат, виражений особовим дієсловом, передбачає позиції суб’єкта і двох об’єктів. Напр.: Я теж йому щось говорила…(Костенко); Дашкович питав у Ольги про інститут, про науки, а вона все розказувала йому за Шато, театр та бенгальські вогні (Н.-Лев.).
4. S – Vf Praeddic – Obj1 – Obj2 (A) – Obj3: дієслівний предикат, виражений особовим дієсловом, передбачає позиції суб’єкта і трьох об’єктів. Напр.: Він про шахти щось гомонів їй, куди вони удвох махнуть …(Гонч.); Федір розказував їм усякі приповістки за дяків, за попа, Горпина утішалася перед Христею своїми дітьми, котрі на полу натоптувались пирогами (Мирн.).
5. S – Vf Praeddic – Adv : дієслівний предикат, виражений особовим дієсловом, передбачає позиції суб’єкта та обставинного детермінанта. Напр.: Довгенько балакали старі, випиваючи по чарці, довгенько не виходила Галя (Н.-Лев.); Пан Адам говорить спокійно, густо й глибоко (Коцюб.).
Виділивши вищеназвані основні типи мінімальних структур, синтаксичні компоненти яких програмуються валентністю дієслівних предикатів, варто зазначити, що факультативна реалізація валентності породжує ще цілу низку складніщих схем, які розглядаються як варіанти базових.
Усі виділені 5 типів мінімальних структур, синтаксичні компоненти яких програмуються валентністю дієслівних предикатів, є двоскладними. Характерною ознакою таких синтаксичних структур з базовим предикатом мовлення є обов’язкова наявність лівобічного суб’єктного поширювача, який разом із дієсловом-предикатом складає синтаксичну основу речення. Отже, ці структури мають стійкий предикативний центр у вигляді єдності "підмет – присудок". Це пояснюється тим, що процес мовлення не може відбуватися поза і незалежно від суб’єкта зазначеної дії.
Абстрактна структура речення функціонує як засіб комунікації тільки тоді, коли отримує конкретне морфолого-синтаксичне втілення. Так, на конкретному рівні семантико-синтаксичного моделювання речення визначаються морфолого-синтаксичні реалізації основних мінімальних структурних типів, тобто структурні моделі речення. В оформленні компонентів мінімальних реченнєвих структур беруть участь різні морфологічні категорії, одні з яких є синтаксично релевантні, тобто впливають на встановлення й розрізнення моделей, а інші лише призводять до внутрішньомодельних змін, не порушуючи єдності моделей. До таких найзначиміших категорій в українській мові належить категорія відмінка іменника, що з-поміж інших іменникових категорій безпосередньо бере участь у побудові структури речення. Кількість і семантична природа відмінків зумовлюється поєднувальними можливостями дієслова, бо як синтаксично орієнтована граматична категорія, відмінок перебуває з дієсловом у валентнісному зв’язку.
У виборі відмінкових форм конституентів речення існують певні закономірності: так, відповідно до диференційних ознак називний відмінок як прямий оформлює лівовалентний компонент, тобто підмет. Непрямі відмінки оформлюють правовалентні компоненти: об’єктні та обставинні поширювачі. У зв’язку з використанням різних прийменниково-відмінкових варіантів формуються різні модифікації
