КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 930.1:165.6/.8

ПАВЛОВ ЮРІЙ ВАЛЕРІЙОВИЧ

КРИТИКА ПРИНЦИПУ ІСТОРИЗМУ В КОНТЕКСТІ

ФІЛОСОФІЇ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ-2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Ящук Тамара Іванівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, академік

Академії педагогічних наук України

Андрущенко Віктор Петрович,

Національний педагогічний університет

ім. М. П. Драгоманова, ректор;

кандидат філософських наук, доцент

Шморгун Олександр Олександрович,

Інститут світової економіки і міжнародних

відносин НАН України,

старший науковий співробітник відділу

глобальних систем сучасної цивілізації.

Провідна установа: Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, відділ соціальної філософії.

Захист відбудеться 24 листопада 2003 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 328.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розіслано 22 жовтня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Скрипка П. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку філософського знання характеризується зміною пізнавальної парадигми як в цілому, так і в площині філософії історії. Мається на увазі дистанціювання від класичних історіософських конструкцій, локалізованих в межах “проекту Модерну”, і пошук нових шляхів та методів пізнавальної практики. Така стратегія знаходить своє концептуальне втілення у філософії постмодернізму як специфічної форми саморефлексії, особливої світоглядної і гносеологічної парадигми, в рамках якої здійснюється осмислення сучасності та історичного минулого. Постмодернізм категорично заперечує, відкидає варіанти пояснення розвитку соціуму, в основі яких лежить принцип історизму. Історизм як уособлення зв”язку між минулим і майбутнім, детермінованості суспільних явищ і подій, закономірного характеру їх змін – все це та багато іншого – виноситься "за дужки" історії. Постмодерністське світобачення, яке виходить далеко за рамки традиційних наукових установок і філософських конструкцій, викликало до життя широкий спектр реакцій – від радикально-нігілістичного заперечення його до бурхливого схвалення.

Основна тема більшості інтелектуальних дискусій останнього часу – тема вичерпаності, кризи “проекту Модерну”, або навпаки, його незавершеності і життєдайності. Питання про сутність класичної історицистської методології, її характерні риси і особливості, когнітивний потенціал, можливість його реалізації в сучасних умовах знаходяться в центрі уваги цих дискусій. Разом з тим нагальними є дослідження специфіки новітніх гносеологічних конструктів в площині історичного знання, а також критичної рефлексії постмодернізму стосовно попередніх пізнавальних парадигм. Мова йде про необхідність глибокого аналізу постмодерністської філософії, в рамках якої відбувається не стільки переоцінка, скільки заперечення традиційних пізнавальних моделей. В цьому контексті надзвичайно актуальним стає питання про доцільність зміни пізнавальних стратегій стосовно історичної практики, можливість трансформації, пристосування класичних зразків світоглядного і наукового освоєння історичного буття до вимог сучасності.

Зв”язок з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з планами науково-дослідної роботи філософського факультету університету та кафедри філософії.

Ступінь наукового опрацювання теми. Фундаментальні ідеї щодо суті історизму, його ролі в пізнанні та практиці належать Дж. Віко, І. Гердеру, Г. Гегелю, К. Марксу. Сутнісні характеристики принципу історизму, специфіка його трактування в історії філософії розкриваються в працях Ф.Р. Анкерсміта, К. Мангейма, Ф. Майнеке, Я. Рюгена, Е. Трьольча та ін. В радянській філософській традиції принцип історизму досліджувався в роботах В.І. Асмуса, М.А. Барга, А. Я. Гуревича, В.А. Д’якова, А.С. Гулиги, А.І. Данилова, І. Д. Ковальченка, І. С. Кона, В.В. Косолапова, О.Ф. Лосєва, В.С. Малахова, Б.Г. Могильницького, М.С. Плотникова, А.І. Патрушева, А.Г. Ракітова, В.І. Салова, М.І. Смоленського, В.П. Толокнова, Ю. А. Шичаліна та інших.

В західноєвропейській філософській традиції генезис і розвиток філософського історицизму пов'язаний з іменами М.Вебера, В. Дільтея, Г. Зіммеля, Г. Ріккерта. У рамках неокритицизму їх пов'язує так звана теорія цінностей. Альтернативними історизму є теоретичні пошуки М.О. Бердяєва, Ф. Ніцше, М. Гайдегера, К. Ясперса, К. Поппера, авторів культурно–цивілізаційного напряму в філософії історії Дж. Тойнбі та О. Шпенглера.

Феномен постмодернізму в різних його проявах і аспектах представлений творчістю структуралістів – Ю.Крістєва, Ц.Тодоров, постструктуралістів – Ж. Дельоз, Ж. Дерида, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко. Постмодерні явища в мистецтві знайшли відображення в працях Д. Белламі, Ф. Джеймісона, Д. Лоджа, Л. Мак-Кеффі, К. Фремптона, І. Хасана, у філософії – в дослідженнях К. Батлера, В. Вельша, Ж.-Ф. Ліотара, Г. Вїлмера. Теоретики постіндустріального суспільства Д. Белл, І. Масуда, О. Тофлер розкрили соціально-економічні передумови постмодерного мислення, а Ж. Липовецьки та А. Турен зосередились на його соціологічному аспекті. Важливе значення для розуміння суті постмодернізму мають наукові розвідки Ф. Фукуями та С. Гантінгтона, а також представників сучасного “нового історизму” С. Грінблата та Л. Монроза.

Ідеям постмодернізму в цілому, а також критиці ним методологічних засад історичного пізнання, присвячено багато робіт російських дослідників. Це праці О.С. Гурко, А.В.Гулиги, Ю.В. Давидова, В.М. Діанової, Д.В. Затонського, Л.К. Зибайлова, І.П. Ільїна, В.А. Кутирьова, Н.П. Маньковської, А.М. П”ятигорського, Л.П. Рєпіної, І.А. Цуріної, В.А. Шапинського, А.Л. Ястребницької. Теоретиками російського постмодернізму виступають В.П. Курицин, М.А. Липовецький, М.О. Епштейн та інші.

Стосовно вітчизняних філософських пошуків на ниві постмодернізму, то тут на особливу увагу заслуговують розвідки Г.А. Заїченка, О.М. Йосипенка, В.С. Лук”янця, В.М. Соболь та інших.

Теоретичні і методологічні проблеми історичного пізнання досліджуються в працях В.П. Андрущенка, І.В. Бойченка, Г.І. Горак, Л.В. Губерського, С.Б. Кримського, М.І.Михальченка, І.Ф. Надольного, М.В. Поповича, В.Г. Табачковського, В.І. Шинкарука, О.О. Шморгуна, Н.М. Яковенко, Т.І. Ящук.

В Україні в останні роки з”явилась низка дисертаційних досліджень, присвячених різним аспектам постмодерністської парадигми. Це дисертації О.П. Варениці, Т.К. Гуменюк, Л.М. Димитрової, К.В. Кислюка, О.І. Хоми та інших.

Мета дослідження – системний аналіз критики історизму в контексті філософії постмодернізму.

Для досягнення поставленої мети дисертант прагне вирішити такі завдання:

розкрити зміст і сутнісні характеристики поняття історизму (історицизму в західному варіанті філософування);

показати специфіку еволюції історизму на різних етапах розвитку класичної західноєвропейської та марксистської філософської думки;

виділити головні риси сучасної філософії постмодернізму та особливості її провідних шкіл;

розкрити аспекти критичної інтенції постмодерністської філософії в її ставленні до історизму;

виявити нові тенденції у переосмисленні принципу історизму в сучасній історіографії.

Об”єктом дисертаційного дослідження є критична рефлексія постмодерністської філософії стосовно класичної методології пізнання історичного процесу, концептуальне ядро якої складає принцип історизму, а предметом – принцип історизму в контексті його критики в філософії постмодернізму.

Методи дослідження. В дисертації реалізується підхід, оснований на спробі історичної реконструкції філософської критики історизму та аналізі особливостей постмодерністської традиції в її запереченні історицистської моделі суспільного розвитку. При виясненні специфіки різних течій і шкіл в рамках постмодернізму використовується метод порівняльного аналізу. Дослідження принципу історизму в контексті його еволюції здійснюється на основі використання методів сходження від абстрактного до конкретного та єдності історичного і логічного. Використання означених методів дало можливість показати генезис класичної методології пізнання суспільних процесів, підкреслити її сильні і слабкі сторони, вичленити базові засади і особливості критики цієї методології в рамках постмодерністського світобачення.

Наукова новизна одержаних результатів. Основним результатом дослідження є сутнісне витлумачення і типологізація напрямів критичної рефлексії постмодерністської філософії стосовно класичної пізнавальної методології історичного процесу, концептуальним ядром якої постає принцип історизму (історицизму в західноєвропейському варіанті). Одержані результати дають можливість по новому подивитись на традиційні способи пояснення людської історії, оцінити як підсумки критики історизму в контексті філософії постмодернізму, так і новітні філософсько-світоглядні конструкти, що з’являються в сучасній історіографії. Наукову новизну дисертаційного дослідження репрезентують також наступні положення:

проаналізовано основні тлумачення історизму в філософській літературі, виокремлено теоретичні утруднення, що постають перед дослідниками даного феномена внаслідок різноманітності поглядів на його походження та значення для пізнання суспільних процесів;

виявлено принципові відмінності вживання понять “історизм” та “історицизм” в категоріальному апараті філософії, показано специфіку їх функціонування в межах західноєвропейської та марксистської філософських традицій;

визначено специфічні особливості і основні напрями постмодерністської стратегії критики парадигми всесвітньої історії, побудованої на засадах методології історизму;

обґрунтовано висновок, що постмодерністські намагання заперечити класичну гносеологічну парадигму багато в чому є умовними та штучними і не верифікуються як істинні, тому постмодернізм може розглядатися лише як одна з можливих, історично обмежених пізнавальних стратегій в галузі методології історії;

розкрито зміст постмодерністської критики метанаративізму класичної моделі всесвітньо-історичного процесу як основного пункту розбіжностей між класичною і посткласичною традиціями в розробці методології історії;

показано, що пізнавальні схеми постмодерністської парадигми, пропонована ними “децентрація” класики базується на недостатньо аргументованих позиціях;

виявлено особливості постановки Ж. Бодріяром та іншими теоретиками постмодернізму питання про постісторію як спробу радикального перегляду класичної моделі історії з позицій полілінійного, поліваріантного її бачення;

окреслено основні напрями теоретичних пошуків нових варіантів пояснення історичного буття на прикладі такої течії в сучасній історіографії як “новий історизм”, показано перспективи і межі використання цієї методології історичного пізнання;

Теоретичне значення дисертації – в положеннях і висновках, одержаних шляхом співставлення класичної моделі суспільного розвитку з постмодерністськими варіантами трактування історичного процесу. Вони дають можливість критично оцінити як новітні філософсько-світоглядні конструкти, так і по новому подивитись на традиційні способи пояснення людської історії. Ідеї дисертації можуть бути використані у подальших розробках питань методології історичного пізнання, дослідженні критичних інтенцій постмодерністської філософії.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і висновки можна використовувати при оцінці методологічних засад історіографії, у навчальному процесі при викладанні та вивченні у вищих закладах освіти відповідних тем курсів “Філософія”, “Соціологія”, “Культурологія”, а також для розробки окремого спецкурсу. Практичне застосування окремі положення роботи можуть знайти у виховній роботі з молоддю та культурно-просвітницькій діяльності.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Головні ідеї дисертації оприлюднено у виступах на Днях Науки в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 2000, 2001 та 2002 роках, на VIII Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях “Обрії комунікації та інтерпретації” (Харків, 2001), Міжнародній науково-методичній конференції “Актуальні проблеми виховання студентів, формування їх як особистостей у вищих закладах освіти” (Київ, 2002), Міжнародному симпозіумі “Людина і християнський світогляд” (Сімферополь, 2002), VII Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість врятує світ” (Київ, 2003).

Положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на науково-практичних семінарах аспірантів філософського факультету, використовувались дисертантом при проведенні семінарських занять з курсу “Філософія історії” на філософському факультеті університету.

Публікації. Основні положення дисертації відображені в 14 публікаціях, 5 з них – у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження, що випливає з мети та основних дослідницьких завдань. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків і бібліографічного списку. Повний обсяг дисертації – 155 сторінок основного тексту та 16 сторінок списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується ступінь її наукової розробки, формулюються мета та завдання дослідження, визначається його методологічна основа, розкривається наукова новизна, показується теоретичне і практичне значення роботи, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

В першому розділі “Принцип історизму в західноєвропейській класичній філософії” досліджується процес формування і еволюції історизму, починаючи від античності до німецької класики та марксизму, становлення його як базового принципу класичної методології пізнання людської історії. Виділяються сутнісні характеристики і особливості функціонування історизму в межах різних філософських теорій.

В першому параграфі першого розділу “Формування європейської історичності: від природного історизму античності до антропоцентризму Відродження” показується, що в науковій та філософській літературі спостерігається поліваріантність дефініції поняття “історизм”, фіксується широкий спектр значень цього терміну, які іноді цілком протилежні за своїм змістом. Передусім мова йде про паралельне співіснування в мовленнєвих структурах двох дуже схожих понять – “історизм” та “історицизм”. Перше належить до категоріального апарату марксистської філософії, хоча часто вживається і за її межами, друге – продукт західноєвропейської філософської думки. Дисертант відмічає, що ці поняття функціонують в контексті різних методологій пізнання суспільного розвитку. В рамках однієї методології увага дослідників спрямована на конструювання моделі історичного процесу в площині причинно-наслідкової детермінації, виявлення внутрішніх механізмів і форм взаємодії різних сфер суспільного життя, пошуку загальних законів розвитку та векторів спрямованості історичного поступу. Немарксистська філософія методологічно орієнтована на дослідження специфіки протікання конкретних суспільних процесів, особливостей різних епох, впливу історичних подій на життєдіяльність людей та їх участь в цих подіях.

Автор пропонує два підходи до аналізу історизму. З одного боку, його необхідно досліджувати саме як принцип осягнення еволюції людства, як одну з базових засад методології пізнавальної діяльності, з іншого – як специфічну призму сприйняття людиною своєї включеності в потік історії, розуміння плинності буття, зв”язку минулого, теперішнього і майбутнього. Саме в такому аспекті, як зазначається в дисертації, можна вести мову про формування історичності в межах філософських пошуків від античності до Відродження.

Зауважується, що формулювання “античний історизм” є досить умовним. Його змістовне поле в античній історії суттєво відрізняється від змісту даного поняття в сучасній науковій та філософській літературі. Характерними особливостями античного історизму виступають розчиненість індивіда в природі, абстрагування від змін, функціонування поза часовими координатами (тоді було відсутнє поняття для позначення часу як такого). Цей історизм нерідко ще називають природним.

Проведений в дисертації аналіз дає підстави для висновку, що середньовічній версії історизму притаманний відхід від характерної для античності циклічної схеми пояснення світу, історії в тому числі, надання їй векторної спрямованості, що має свій вияв в модусах часу (минуле – теперішнє – майбутнє), формування ідеї єдності всесвітньої історії як результату єдинородності людства, включеності християнізованих народів в історичний процес під егідою єдиного Бога.

Визначними досягненнями ренесансного історизму були активний відхід від теології, позбавлення її статусу єдино істинного способу пояснення суспільного розвитку, відкриття історичності часу як атрибуту матерії, розуміння історичної епохи як інтегрованої цілісності, що має свою специфіку функціонування.

У другому параграфі першого розділу “Становлення принципу історизму як продукту новоєвропейського раціоналізму” проводиться думка, що в епоху Просвітництва відбувається формування якісно нової стратегії історичного пізнання, здійснюється перехід від історизму як світоглядної установки, специфічного типу усвідомлення мінливості людського буття, до конституювання його спочатку в статусі локального методу історичної науки, а згодом в якості загальнонаукового і водночас філософського принципу пізнання історії.

Просвітництво продукує нові, надзвичайно важливі висновки про можливі шляхи осягнення суспільного розвитку. До його значимих надбань належать ідеї Дж. Віко та І. Гердера.

Дж. Віко постулює одне з фундаментальних положень історизму – пояснювати суспільну дійсність в контексті конкретних умов її функціонування, а також прагне розробити якісно нову пізнавальну методологію історичної науки, яка б опиралась на засади об”єктивності, науковості та верифікації отриманого знання практикою.

Концепція філософії історії І. Гердера є своєрідною вершиною теоретичних пошуків в сфері історизму Просвітництва. В дисертації робиться висновок, що І. Гердер, використовуючи позитивні здобутки своєї епохи та попередніх історичних періодів, заклав основи класичної філософсько-історичної парадигми розуміння суспільного розвитку.

Подальший розвиток історизму як фундаментального положення пізнавальної стратегії відбувається в німецькій класичній філософії. З ім”ям Г.Гегеля пов”язують наукове обґрунтування історизму в статусі принципу пізнання природного та суспільного буття. Саме цей філософ, як справедливо відзначає більшість дослідників, дав новий поштовх до розвитку однієї з двох головних концептуальних парадигм історіософського знання – класичної або як її ще називають лінеарної (на відміну від посткласичної або циклічної, з якої “виросла” значна кількість сучасних концепцій історичного процесу).

Крізь призму історизму Г.Гегель фіксує часові параметри суспільного розвитку, вказує на його спіралеподібний характер. Водночас у нього історія має своєрідний фінал. Правда, як відмічається в дисертації, фінал цей позбавлений апокаліптичності, котра так яскраво присутня в християнському варіанті тлумачення історичного поступу. Історизм в творчості німецького мислителя займає особливе місце. Г. Гегель неодноразово звертав увагу на універсальний характер цього принципу, можливість широкого використання його в різних науках.

Гегелівське розуміння місця і ролі історизму в пізнавальному процесі було високо оцінене в марксизмі. Але оскільки марксистська філософія за своєю суттю протилежна гегелівській, то історизм отримує тут нове і водночас більш глибоке трактування. Як зазначає автор, в марксизмі історизм здобуває свій онтологічний вимір, сфера його дії, застосування стає максимально широкою – природа, суспільство, свідомість, пізнання, практика. Марксизм надає йому особливого наукового статусу. Найповніше історизм як принцип представлений в методології пізнання суспільних процесів. Він стає її ядром, виступає критерієм розуміння сутнісних характеристик історичного процесу, логіки його розвитку. Виходячи з принципу історизму, марксистська історіографія намагалась розглядати реалії суспільного життя в контексті подій, що їм передували, враховувати весь можливий спектр чинників, які впливають на ці реалії.

У другому розділі “Переосмислення історизму в процесі формування некласичної пізнавальної парадигми” показується, як, починаючи з середини ХІХ століття, в процесі формування нового (некласичного) типу філософування в рамках критичної філософії історії та інших історіософських теорій відбувається перегляд історизму як гносеологічного принципу освоєння суспільної реальності, його місця і ролі в поясненні ходу історії.

У першому параграфі другого розділу “Пошуки нової методології пізнання історії” зазначається, що принцип історизму стає об’єктом нищівної критики у смисловому полі критичної філософії історії, що склалась на межі ХІХ-ХХ століть. Представники багатьох філософських шкіл, які можна віднести до цього смислового поля, частково або повністю відкидають його як хибний, антинауковий підхід до пізнання історичної реальності.

Автор наголошує на необхідності пам”ятати, що критична філософія історії не являє собою цілісного, єдиного філософського напряму. В даному духовному утворенні можна виділити дві основні течії – гносеологічну та логіко-методологічну. Яскравим представником першої є німецький філософ та історик В. Дільтей. Ірраціоналістична концепція історицизму В. Дільтея одним із своїх важливих моментів має критику положень класичної пізнавальної парадигми про закономірний характер історичного розвитку, його прогресистську спрямованість. Він заперечує можливості історичного передбачення, а також такий важливий аспект принципу історизму як спадковість в суспільному розвитку, можливість передачі досвіду від покоління до покоління. Це вже не класичний історизм XVIII століття, а, якщо його можна так назвати, “критичний історизм”, який має свої специфічні особливості.

Подальший розвиток філософсько-історична теорія В. Дільтея отримує в творчості представників Баденської школи неокантіанства – В. Віндельбанда та Г. Ріккерта. В. Віндельбанд трактує історичний розвиток як хаотичний, недетермінований, існування якого складно фіксувати людині в межах причинно-наслідкової взаємодії. Взагалі для всієї філософії історії неокантіанства характерним було ігнорування поняття закону щодо історичного розвитку та заперечення правомірності використання методів раціонального пізнання в історичному дослідженні. Дисертант особливо акцентує увагу на цей висновок.

Для Г. Ріккерта єдино істинним методом такого пізнання виступає індивідуалізований метод, який дозволяє характеризувати одноразові історичні події і виключає можливість підведення їх під поняття закону. Він досить різко виступає проти принципу історизму, стверджуючи, що історія, як наука, не вивчає ніяких закономірностей історичного процесу. Філософ заперечує матеріалістичне розуміння розвитку суспільства.

У другому параграфі другого розділу “Переоцінка гносеологічної цінності історизму в некласичних теоріях” звертається увага на те, що найбільш відомим вченим, який активно здійснював критику історизму, є представник критичного раціоналізму К. Поппер. На його думку, не існує ніяких об”єктивних законів суспільного розвитку, є лише хаотична динаміка природно-історичного процесу. Він послідовно проводить ідею, що пізнати історію можна лише за допомогою методів природничих наук, всі інші методи тут безсилі.

Дисертант підкреслює, що К. Поппер – один з перших теоретиків, хто спробував розрізнити зміст понять “історизм” та “історицизм”. Історизм розглядається ним як малозначущий факт, момент того, що він називає історицизмом. Історицизм для К.Поппера – дуже давній спосіб філософсько-історичного пояснення розвитку соціуму, який в процесі свого функціонування змінювався, трансформувався, але зберіг свою сутність. Автор поділяє існуючу в літературі точку зору про певну непослідовність англійського філософа у використанні терміну “історицизм”. Найбільш вживаний варіант – це тлумачення К.Поппером історицизму як філософської методології передбачення майбутнього, соціального прогнозування, а не як базового принципу наукового пояснення історії. Історицизм у нього – це своєрідне поєднання позитивістського історизму та абстрактної футурології.

Дисертант відмічає, що в творчості К. Поппера представлена фактично критика не марксистської методології пізнання історичного процесу, а західних концепцій філософії історії, в яких метою історії як науки дуже часто є не вивчення минулого, а прогнозування майбутнього.

Критична рефлексія щодо принципу історизму має місце в історико-цивілізаційній теорії О. Шпенглера, де об”єктивному історичному поступу людства протиставляється множина замкнених, локальних цивілізацій.

Автор показує, що в зв”язку з активним розповсюдженням в кінці ХІХ – першій чверті ХХ століття в європейському філософському просторі некласичних історіософських теорій принцип історизму поступово втрачає свою колишню значимість, залишаючи при цьому за собою право розглядатись як один з можливих варіантів підходу до пояснення історичної еволюції.

У третьому розділі “Антиісторицистська спрямованість постмодернізму” досліджується постмодернізм як специфічна духовна рефлексія, спосіб осягнення дійсності, що склався в кінці ХХ століття, аналізуються особливості критичної інтенції постмодерністської філософії в її ставленні до історизму.

У першому параграфі третього розділу “Постмодернізм як світоглядна і пізнавальна парадигма” відзначається, що сучасність на філософському та культурологічному рівнях все більше усвідомлюється як своєрідний феномен, що фіксується за допомогою префіксу “пост”, як дефініція рамок минулого, теперішнього і майбутнього. Акцентується увага на тому, що пропонована західними теоретиками схема історії у вигляді трьох великих періодів – домодерн (премодерн) – модерн – постмодерн, незважаючи на значну умовність, поступово набуває домінуючого статусу в сучасних філософсько-історичних дослідженнях. Проблемність феномену постмодерну полягає в неможливості повного і адекватного визначення його сутності, основних характеристик, специфіки функціонування в межах звичної системи наукових координат, усталених понять і категорій.

На думку дисертанта, умовно можна виділити два варіанти підходу до розгляду модерну і постмодерну – соціокультурний і власне філософський. В контексті першого – це культурно-історичні напрями, в межах яких проявляється специфіка реалізації творчого потенціалу людства в сферах образотворчого мистецтва, архітектури, музики, літератури тощо. Тут більш-менш чітко визначені історичні рамки їх виникнення і розвитку, описані основні риси та особливості. Не випадково досить часто ведуть мову про архітектуру модерну і архітектуру постмодерну, модерн і постмодерн в живописі, музиці, літературі.

Філософське ж розуміння цих термінів характеризується відсутністю єдиних критеріїв і нечіткістю формулювань. В рамках сучасної постмодерністської стратегії її провідні теоретики схильні маркувати терміном “модерн” конкретний історичний період – Новий час (Мodernе), який є хронологічно наступним за епохою премодерну – Античністю та Середньовіччям. Автор показує, що фіксація за допомогою терміну “модерн” специфіки інтелектуальних пошуків Нового часу знаходить втілення у більш складному теоретичному конструкті – “проекті Модерну”. Це поняття ввів у філософію Ю. Габермас. Воно відображає світоглядні і гносеологічні характеристики глобальної інтелектуальної стратегії, започаткованої ще в Просвітництві, яка й понині зберігає свій когнітивний потенціал. Саме в такій площині в дисертації аналізується модерн як опозиція новітнім постмодерністським студіям.

У сфері сучасного філософського мислення постмодернізм укорінився в якості концепту, що пояснює явища і процеси дійсності, суспільної в тому числі, зовсім по іншому, ніж ми до цього звикли. В онтологічному плані для нього характерний перехід від установки "пізнання світу з метою його перетворення" до вимоги “деконструкції” світу.

Дисертант аргументує висновок, що постмодернізм претендує на статус універсального способу світобачення, світоглядної і пізнавальної парадигми, ядром якої виступає нова мислиннєва практика. Вихідним для нього є заперечення раціонально обгрунтованих істин та цінностей. Постмодернізм критикує і категорично відкидає будь-які прояви детермінізму в пізнавальному процесі. Він позбавляє науку монополії на істину, постулює ідею про втрату європейською наукою домінуючої ролі в структурі суспільної свідомості, проголошує кризу позитивістського філософського знання. Сучасну ситуацію в філософії можна охарактеризувати терміном “постсцієнтизм”. Розрив між “традицією” і “сучасністю”, а це гносеологічно-онтологічна матриця постмодерністського світобачення, – унікальне явище нашого часу. Атрибутивними характеристиками постмодернізму як парадигми виступають плюралізм та диверсивність.

У другому параграфі третього розділу “Постмодерністська критика раціоналізованих методів пізнання” розглядається критична рефлексія постмодернізму стосовно історицистської раціональності.

Дисертант відмічає, що найбільш рельєфно вона проявляється у ставленні постмодернізму до логоцентризму. Під останнім в межах нового типу філософування розуміється особлива здатність раціоналістичного пізнання конституювати пізнавальні правила. Логоцентризм або “трансцендентальне означаюче” (Ж. Дерида) знаходить своє втілення в “метанаративах” Модерну (Ж.-Ф. Ліотар) – порожніх міфах легітимації історицистсько-раціоналістичної свідомості: твердженнях про суспільні закони, єдність історичного процесу та його пізнаваність, прогресивну спрямованість історії тощо. На думку Ж.-Ф.Ліотара, метанарації, що використовувались у філософії XIX та XX століть для опису і легітимації історичного існування, спростовані вирішальними подіями сучасності. Альтернативою тоталітаризму метанарацій є множинність дискурсивних практик, навколо яких і конституюється людська індивідуальність.

Автор дисертації розкриває особливості такого прояву постмодерністської рефлексії як концепція “різоми” (Ж.Дельоз та Ф.Гуатарі). В її контексті історія розглядається як хаотична, недетермінована система, де відсутні спрямованість, цілісність, причинно-наслідковий зв”язок минулого і майбутнього. Історичний процес позбавляється своєї логіки, а це приводить до його “децентралізації”. Іншими словами, історія ніби розпадається на шматки, окремі епохи, явища, процеси, що не мають внутрішнього взаємозв”язку. В такий спосіб постмодернізм здійснює демонтаж фундаментальних засад класичної історіографії.

Продовжуючи аналізувати постмодерністську пізнавальну стратегію, дисертант зазначає, що в основі методу “деконструкції” Ж.Дериди лежить ідея сприйняття історичного процесу як специфічної реальності – “метатексту”, який, власне, і акумулює в собі всю сукупність сутнісних характеристик історичного буття. Історія тут не фіксується за допомогою понять і категорій, вона зводиться до тексту, а її пізнання – до інтерпретації цього тексту. Сама ж історицистська методологія замінюється методологією дискурсу, мовленнєвої гри.

Паралельно з деконструкцією історії Ж. Дериди в постмодернізмі функціонує ще одна методологія конституювання історичної реальності – “генеалогія історії” М. Фуко. Вона займає особливе місце в сучасних постмодерністських студіях і визначає стратегію постмодерного бачення минулого, теперішнього та майбутнього. В основі генеалогічного методу М.Фуко лежить сприйняття історії як сфери реалізації випадкових, індетермінованих, алогічних бажань і прагнень людини, що не можуть бути предметом аналізу в рамках традиційних раціоналізованих схем та логічних установок людського мислення. На противагу звичним для західноєвропейської свідомості уявленням про “всесвітню історію” як універсальну картину історичного поступу, мислитель пропонує поринути в “буденну історію” – здійснити аналіз реальних подій і процесів, які є актуальними для пересічної людини. Філософ виступає проти “схематизації” та раціоналізації суб”єктивних чинників, що лежать в основі цих подій і процесів. Історія, як її бачить генеалогіст, – це зміна типів правління, ланцюг означування права, суспільні конфлікти та інше і цю історію необхідно відтворити у всій її різноманітності та неповторності. Апелювання до надісторичного як субстанційної основи людського буття, з точки зору М.Фуко, не витримує ніякої критики. В межах генеалогічної пізнавальної стратегії має місце розрив єдиної логіки історичного процесу. Останній дробиться на локальні епістемологічні практики і осягнення їх особливостей, характерних рис розглядається як дійсне пізнання історії. Тобто історія сприймається як “дисконтинуітет”. Саме ця розірваність історичного поступу людства, ігнорування причинно-наслідкових зв”язків, спадковості між епохами та поколіннями є, думку дисертанта, не тільки сутнісними ознаками генеалогічної концепції, а й її слабкими місцями.

Як свідчить проведений автором аналіз, важливого значення постмодерністська методологія пізнання надає залученню в якості вихідного матеріалу дослідження пам”яток та джерел, що традиційно виступали об”єктами філософсько-історичної та літературної критики, а також використанню при їх аналізі, поруч з філософсько-історичними методиками, специфічних літературознавчих методів. Принциповою особливістю такого підходу є спроби зміщення уваги дослідників із фіксації зовнішніх ознак фактів, явищ, подій, процесів, специфіки їх функціонування в просторово-часовому континіумі на суб”єктивне конструювання історичної реальності, яка включена у змістовну тканину літературних пам”яток різних історичних періодів. Дослідник у даній ситуації виступає в ролі інтерпретатора смислових та знакових конструктів літературного джерела, а сама історія постає у вигляді мовленнєвих дискурсивних практик, відображених у літературному творі. Специфічною формоутворюючою сутністю тут виступає мова як детермінанта мисленнєво-поведінкових актів.

“Новий історизм”, що репрезентує подібну історико-літературну стратегію дослідження суспільних процесів, зародився на початку 80-х років ХХ століття в середовищі американських літературознавців як спосіб реконструкції історичних текстів, проте дуже швидко він набув рис методу отримання нового історичного знання шляхом “вчитування” в тканину літературного твору, який належить конкретній історичній епосі.

Дисертант стверджує, що тут ми маємо справу зі своєрідною історизацією літературних джерел, наданням їм статусу історичного матеріалу. Відбувається зміщення уваги від дослідження літератури як комплексу творів – до літератури як системи текстів, включених у структуру конотацій постструктуралізму. Смислове поле поняття “текст” обіймає всю сукупність предметів матеріальної культури, що виступають як вихідний матеріал аналізу для новоісторицистської практики, а не тільки друковані, текстуальні пам”ятки минулого.

Автор робить висновок, що в межах “нового історизму” відбувається своєрідний взаємоперехід історичного дослідження і літературознавчого аналізу. “Новий історизм” знімає саму опозицію тексту та історії, продовжуючи певною мірою теоретичні пошуки М. М. Бахтіна. Предметом історичної реконструкції виступає складна система взаємозв”язків людей і поведінкових актів в конкретно-історичному середовищі, відображена у мові і “схоплена” у фабулі та композиційних елементах літературного тексту. Історична реальність конструюється дослідником шляхом інтерпретації текстуальності, виявлення смислотворчих форм.

При такому підході суб”єкт пізнання фактично включається в об”єкт, більше того, його продукує, творить. Отже, пізнавальний процес в цілому і його результат – отримане знання – позбавляється чи не найголовнішої ознаки – об”єктивності. Остання займала чільне місце в класичній методології пізнання суспільного розвитку, ядром якої є принцип історизму.

У третьому параграфі третього розділу “Кінець історії” чи постісторія: постмодерністське бачення майбутнього” автор досліджує комплекс питань, що стосуються взаємозв”язку в історії минулого, теперішнього і майбутнього, її спрямування і сенсу.

Відзначається, що однією з найбільш цікавих і актуальних для постмодерністської традиції є проблема "кінця історії". Актуальність ця, з одного боку, пов"язана з активними намаганнями відкинути фундаментальне положення класичного історизму про прогресивний характер суспільного розвитку, а з другого – із втратою багатьма людьми в сучасному західному суспільстві позитивних ціннісних орієнтирів, поширенням ідей про вичерпаність історичного потенціалу людства, розгубленістю перед невизначеністю завтрашнього дня. Сучасність в такій площині все більше розглядається як завершеність розвитку, фінал, останній щабель історичної динаміки, що і конституюється в термінах “кінця історії” чи “постісторії”.

Автор у зв”язку з цим зауважує, що сучасний етап дискусій про “кінець історії” великою мірою породжений глобальними інтеграційними процесами у світі, кардинальними змінами у розстановці суспільних сил, що відбулися на планеті в кінці ХХ – на початку ХІХ століття, крахом

надій і сподівань сотень мільйонів людей на краще життя, зростанням реальної загрози екологічної катастрофи, трансформацією традиційних моральних цінностей. За Ф. Фукуямою історія вичерпала свій ресурс. Більше немає підстав говорити про будь-який прогрес у цій сфері. історії

Інший варіант погляду на проблему "кінця історії" присутній в постмодерністській теорії постісторії, яку пропонує французький філософ Ж. Бодрійяр. Постісторією він називає стан суспільства, в якому актуалізовані всі потенції і тому неможливе ніяке новаторство. З точки зору філософа, рух історії на певному етапі досягає своєї кінечної мети, що визначається ним як "гіпертелія". В цій ситуації можливості подальшого поступу повністю нейтралізують одна одну. Особливу увагу Ж. Бодрійяр звертає на прискорення обмінних процесів в суспільстві. Саме це прискорення відсуває межі історичного горизонту, в якому має відбуватись "кристалізація подій", тобто реальний суспільний розвиток. Внаслідок даних процесів історія припиняє своє існування. Сучасна модель історії, на думку теоретика, – це модель змушеного перетворення її в гіперреальність.

Схожою до бодрійярівської, але дещо іншою, є позиція ще одного представника постмодернізму – Ж.-Ф.Ліотара. Аналізуючи теперішній історичний період, він приходить до висновку, що сучасність, якою б епохою вона не датувалась, завжди супроводжується потрясіннями основ віри і відкриттям “нестачі реальності” (reu de realite), пошуком інших, нових реальностей. За Ж-Ф. Ліотаром, з середини 80-х років XX століття прогресивний, лінійно-поступальний розвиток історії досяг своєї вершини і нині відбувається процес "зворотного руху подій", стагнація, призупинення розвитку. Реальністю стає одна й та ж процедура – безкінечне клонування. В методологічному плані це означає, що інструментарій історицистської парадигми не може більше використовуватись при дослідженні суспільних процесів.

Виходячи з вищесказаного, дисертант висловлює і відстоює думку, що будь-яка “ревізія” історії, зміна парадигм її освоєння, нове інтерпретування давно відомого викликають до життя проблему так званих "історичних відходів" – “старих” концепцій, поглядів, способів пояснення, ідеологій тощо. Вони мають бути не просто метафізично заперечені, відкинуті, а обов”язково діалектично осмислені. Критикувати їх не тільки можна, а й потрібно. Але ця критика завжди повинна бути конструктивною.

В кінці параграфу автор робить висновок, що сприйняття людської історії в режимі мультиперспективізму, часта зміна ракурсів дослідження та оцінки суспільного процесу, атмосфера вичерпаності старого і невизначеності нового, контури якого нечіткі та розмиті, – все це характерні риси постмодерністського світобачення. Це феномен "духу часу", нашої сучасності, черговий fin du siecle, який відображає нову – нинішню історичну реальність.

У висновках формулюються головні теоретичні результати роботи.

Висновки

В дисертації здійснено дослідження історизму як одного з фундаментальних принципів пізнання суспільного розвитку, міри присутності його та форм прояву в різних пізнавальних стратегіях, основних засад і напрямів критики даного принципу в постмодерністській філософії. Отримані результати репрезентують в загальному вигляді вузлові положення дисертації та авторську позицію, утримують в собі елементи наукової новизни.

Необхідно розрізняти два взаємопов”язані прояви історизму. Перший – це своєрідна світоглядна установка, в контексті якої людина фіксує плинність буття і власну включеність в потік історії. Крізь призму такого світобачення усвідомлюється мінливий характер реальності, взаємозв”язок минулого, теперішнього і майбутнього, спрямованість змін, що відбуваються. Другий прояв – історизм як пізнавальний принцип, як одна з базових засад методології пізнавальної діяльності, особливо стосовно суспільних процесів. У часовому вимірі спочатку формується перший прояв історизму. І в цьому контексті можна говорити про окремі етапи становлення історизму.

У науковій і філософській літературі крім терміну “історизм” досить часто вживається ще один, дуже схожий на нього, але все ж відмінний, в першу чергу за звучанням, – “історицизм”. В основному, головному зміст цих понять співпадає. Але вони є продуктом різних типів філософування. Перше належить до категоріального апарату марксистської філософії, хоча використовується і за її межами, друге – продукт західноєвропейської філософської думки. Вони функціонують в контексті різних методологій пізнання суспільного розвитку і належать до різних мовленнєвих структур. В рамках однієї методології увага дослідників спрямована на конструювання моделі історичного процесу в площині причинно-наслідкової детермінації, виявлення внутрішніх механізмів і форм взаємодії різних сфер суспільного життя, пошуку загальних законів розвитку та векторів спрямованості історичного поступу. Немарксистська філософія методологічно орієнтована на дослідження специфіки протікання конкретних суспільних процесів, особливостей різних епох, впливу історичних подій на життєдіяльність людей та їх участь в цих подіях.

Розпочинається процес становлення історизму в античності, яка продукує “природний історизм”. Його характерними особливостями є розчиненість людини в природі, абстрагування від змін, функціонування поза часовими координатами. Середньовіччя долає “природний історизм” за допомогою ідеї божественного творіння всього сущого, провіденціалізму, введення таких модусів часу, як минуле, теперішнє і майбутнє. Епоха Відродження дає нові виміри історичності: історизуються простір і час, пропонуються нерелігійні схеми періодизації історії, висловлюються думки про суспільний прогрес. Найважливіше те, що історизм тут має яскраво виражену антропоцентричність.

Епоха Просвітництва стала початком якісно нового етапу еволюції історизму. Саме в цей час він набуває статусу пізнавального принципу. В цьому прояві історизм максимально повно відповідав потребам класичного типу філософствування та його раціоналізованій методології. Важливу роль в процесі конституювання історизму як принципу відіграли