ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Видриган Микола Володимирович

УДК 1(091)

ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

ПОНЯТТЯ СВАВІЛЛЯ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

філософських наук

Дніпропетровськ – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Дніпропетровському національному університеті, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

член- кореспондент АПН України

Гнатенко Петро Іванович,

Дніпропетровський національний університет,

завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, доцент

Бичко Богдан Ігорович,

Київська національна академія образотворчого

мистецтва і архітектури, доцент

кафедри культури і суспільно-гуманітарних

дисциплін

кандидат філософських наук, доцент

Чичков Анатолій Григорович,

Український хіміко-технологічний університет (м. Дніпропетровськ), завідувач кафедри філософії

Провідна установа: Київський національний університет імені

Тараса Шевченка, м. Київ

Захист відбудеться "19""листопада"2004. року о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка,1, Палац студентів ДНУ, к.30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8

Автореферат розісланий “8” жовтня 2004 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Окороков В.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Людина, прийшовши у світ, відразу опиняється у певному природному і соціальному оточенні, яке складають інші покоління людей. Тому вона вимушена жити саме в таких умовах і таким життям. Але здатність людини до саморефлексії дає їй можливість усвідомлювати себе серед світу, серед природи, в суспільстві, тобто серед інших людей.

Перебуваючи всередині природи, будучи її полонянкою, людина має коритися її законам і змінам, проте вона відчуває, переживає, розуміє й інше – вона може трансцендентувати природу, бути свободною. Ось ця вимушеність викликає у людини бажання і необхідність виявляти свою волю, вчиняти свавільно.

У спадок від общинного минулого і більш близького радянського часу дісталася традиція (яка, на жаль, донині залишається не перерваною) повного нехтування особистістю, її інтересами, її самобутністю, її правами на саморозвиток і самоствердження. Проте, новий етап історичного розвитку ставить на перший план автономію особистості, а значить, і проблеми, що пов’язані зі свободою та свавіллям.

Про свавілля як філософське поняття написано небагато, хоча ця тема є невичерпною, оскільки в різних епохах і культурах воно розуміється і сприймається по-своєму. В античності на проблему свавілля звертають увагу Геракліт, Платон, Арістотель, Епікур, стоїки та ін., в середні віки Августин, Аквінат, Д. Скотт, в епоху Відродження та Нового часу П. д. Мірандолла, Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Р. Декарт, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спіноза та ін., представники німецької класичної філософії. В ХІХ та ХХ століттях інтерес до теми свавілля в західно-європейській філософії зростає. Проблема волі, свободи і свавілля стає однією з центральних у філософських поглядах представників “філософії життя”, екзистенціалізму і постмодернізму. Ідея свободи і свавілля набуває актуальності в цей період і в Росії (Ф. Достоєвський, В. Нєсмєлов, М. Лоський, В. Соловйов, Б. Вишеславцев та ін.), на рубежі ХХ-ХХІ століть до неї повертаються Т. Ойзерман, В. Федотова, П. Гайденко та інші російські дослідники. Як показує історія, свавілля стає предметом розгляду в часи стрімких і всеохопних змін і перетворень.

Для тих, хто тільки звільнився від полону тоталітаризму, однобічного світосприйняття і став на шлях демократії, справедливості, формування вільної людини, громадянського суспільства і правової держави, проблема свавілля, здавалось би, повинна складати особливо гострий і підвищений інтерес. Але слід підкреслити, що не з точки зору осудження чи таврування, а розуміння – щоб, по-перше, долаючи негативні вияви свавілля не знищити свободу взагалі, по-друге, щоб скористатися усім тим позитивним потенціалом, який містить у собі цей соціальний феномен для ефективного розвитку людини і суспільства.

Така постановка питання про свавілля має велике теоретичне і практичне значення, адже торкається ґрунтовних аспектів людського існування. Розв’язуючи своє історичне завдання “щоб бути”, людина повинна мати “свободу від...” і “свободу для...”, зберігати свою значущість і індивідуальність, приймати рішення, вибирати, здійснювати вчинки, творити, самовизначатися тощо.

Тому зростаюча увага до цього поняття (в певному контексті) сучасних вітчизняних дослідників (С. Андрусів, А. Бичко, І. Бичка, Є. Головахи і Н. Паніної, О. Забужко, О. Корха, О. Логвиненка, М. Михальченка, В. Муляра, В. Нестеренка, В. Пронякіна, О. Соболь, В. Табачковського та ін.) цілком відповідає основним тенденціям новітнього періоду розвитку українського суспільства, сучасним цивілізаційним процесам.

Однак у вітчизняній філософській літературі проблема свавілля ще не знайшла належного відображення. Недостатньо уваги приділяється історико-філософським студіям поняття свавілля, дослідженню еволюції поглядів на логіко-генетичні зв’язки свавілля із волею і свободою, а отже, вивченню елементів його позитивних, а не тільки негативних аспектів. Є тільки окремі зауваження, висловлювання, екскурси в історію проблеми, але відсутнє чітке філософське визначення поняття свавілля, практично не досліджуються зв’язки волі і свавілля, свободи і свавілля, роль свавілля в соціальній практиці. Не виділено це поняття як окрема стаття і в останньому виданні “Філософського енциклопедичного словника” (К. 2002).

Усі вищенаведені положення і зумовлюють актуальність теми нашого дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана як складова частина плану наукових досліджень кафедри філософії Дніпропетровського національного університету “Філософія науки і духовна культура на межі тисячоліть” (реєстраційний № 0199 V 001308).

Мета дослідження: історико-філософський аналіз еволюції категорії свавілля, її логіко-генетичних зв’язків з іншими категоріями, функціонального значення та ролі в контексті європейської філософської думки.

Завдання дослідження:

- дослідити, коли і яким чином була здійснена постановка проблеми свавілля в історії європейської філософії;

- проаналізувати основні підходи до формування поняття свавілля в німецькій класичній філософії;

- розкрити специфіку постановки проблеми свавілля в екзистенціалізмі, філософії Ф. Ніцше та постмодерну;

- виявити логіко-генетичний зв’язок волі і свавілля, дати філософську інтерпретацію поняттю свавілля;

- дослідити в контексті різних філософських концепцій свободи співвідношення свободи і свавілля, проаналізувати наявність взаємозв’язку між ними;

- сформулювати припущення про функціональне значення і роль окремих виявів свавілля в соціальній практиці.

Об’єкт дослідження: поняття свавілля в історії європейської філософії.

Предмет дослідження: розвиток поглядів на свавілля, його співвідношення з волею і свободою в історії європейської філософської думки.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що обрана тема не вивчена в історії вітчизняної та європейської філософії і здійснена на основі системного історико-філософського аналізу поняття свавілля розробка окремих положень дає можливість поряд з традиційними уявленнями про свавілля, визначити його філософський зміст, відтворити конструктивну та конститутивну роль.

Основні результати дослідження відображені в наступних положеннях, що визначають наукову новизну роботи:

- установлено, що філософське осмислення поняття свавілля починається з античних часів і залежить від пануючих світоглядних тенденцій: у світі, де усім править Логос, свавілля визначається в основному як боротьба сил розуму і чуттєвих потягів, як незнання, як діяльність проти встановлених законів; у теологічному баченні воно постає як вибір між Божою Благодаттю і деяким темним, демонічним началом; з матеріалістичних позицій Нового часу будь-які визначення волі, в тому числі і свавільні, є уявними, гаданими, позаяк всі вони детерміновані;

- виявлено, що поняття свавілля в історії філософської думки розглядається у зв’язку з такими поняттями як воля і свобода. У період від античності до Нового часу зв’язок свавілля і свободи має суперечливий характер: ототожнення цих понять, їх розрізнення і протиставлення;

- показано, що погляди на поняття свавілля, проблему волі і свавілля, свободи і свавілля представників німецької класичної філософії, будучи логічним завершенням доробку мислителів попередніх періодів, докорінно відрізняються від них: свавілля набуває окреслення філософського поняття; висловлюється припущення про його походження як властивості волі, про його діалектичний зв’язок зі свободою; спостерігаються наміри пов’язати ідею про можливість розриву в ланцюгу детермінованих зв’язків з поняттям свавілля;

- розкрито, що представники ірраціональних і постмодерністських вчень, відкидаючи намагання звести людину тільки до розуму, поставити над нею закон (хоча б і моральний); висловлюючи недовіру до різних наративів – вбачають в ній особливу духовну реальність, яка через певні тенденції прогресу та цивілізації втрачає свою цілісність, окремість, унікальність, неповторність і омасовлюється, конформується, фрагментується тощо; прагнуть показати, що людина живе усім своїм єством, усією своєю екзистенцією, що вона здатна пробивати “щілини”, створювати “локуси”, “просвіти” свободи, незважаючи на свою “вмонтованість” в густу мережу природних і соціальних зв’язків, а рушійною силою в цьому виступає свободна воля та свавілля;

- аргументовано, що волевизначення не зумовлені зовнішніми чинниками, вони є внутрішньо мотивованими результатами суб’єктивного переживання як об’єктивних, так і суб’єктивних ідеалів та цінностей, при цьому суттєвою невід’ємною властивості волі, її атрибуту є свобода, але разом із тим їй характерний і такий спосіб буття, така міра визначеності, як свавілля, тобто свавілля є модусом волі;

- зроблено філософське обґрунтування дефініції свавілля як властивості волі на основі власних достатніх підстав надавати перевагу тим або іншим мотивам, що визначають чи будуть визначати дії або вчинки індивіда для досягнення певних цілей;

- розвинено, поглиблено та аргументовано гіпотезу, згідно з якою свавілля може бути негативною формою, “свободою від...”, моментом, творчою компонентою свободи. Отже, одним із шляхів переходу свободи негативної до свободи позитивної може бути не “зняття”, не “заперечення”, а сублімація свавілля, методом же розв’язання діалектичного протистояння свавілля-свобода – друга антиномія свободи М. Гартмана;

- уперше сформульовано і аргументовано припущення про те, що окремі вияви свавілля можуть мати важливе позитивне значення та роль (при цьому у дослідженні не ставилась мета спростовувати чи заперечувати волюнтаристські, катастрофістські, чи негативістські тенденції свавілля).

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що отримані в ході історико-філософського аналізу поняття свавілля результати, по-перше, доповнюють існуючі в сучасній філософії уявлення про свавілля, а зважаючи на недостатність розробки даної теми взагалі – в певній мірі заповнюють лакуну в даній галузі знань, по-друге, виявляють деякі конструктивні аспекти, які можуть істотно впливати на формування не тільки філософських концепцій свавілля, але й волі та свободи, по-третє, сприяють виникненню таких філософських поглядів, які дозволяють по-новому розглядати деякі сторони і властивості свавілля.

Практичне значення дослідження визначається тим, що методологічні підходи, теоретичні положення і висновки роботи можуть слугувати основою для подальшої розробки проблематики дисертації, з’ясуванню світоглядно-практичної заангажованості теоретичних положень у певному типі філософствування, розв’язанню міждисциплінарних проблем психології, етики, історії, політології, соціології тощо; матеріал дисертації може бути використаний при розробці навчальних курсів із філософії, етики, соціології, політології, під час викладання спеціальних курсів із філософських дисциплін, при написанні методичних рекомендацій і навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї і висновки дослідження знайшли відображення у публікаціях і були апробовані у виступах на науково-практичній конференції: “Освітньо-виховний та професійний потенціал світоглядно-філософських дисциплін: класичні парадигми та альтернативи ХХІ ст.” (Чернівці, 2001); на Х Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях: “Проблема свободи у теоретичній та практичній філософії” (Харків, 2003); на міжнародній науково-теоретичній конференції: “Філософія І. Канта і сучасність” (Дніпропетровськ, 2004); на наукових семінарах кафедри філософії Черкаського національного університету в 2001 - 2004 роках. Окремі положення дослідження були використані у лекційних курсах “Філософія”, “Соціологія” та “Етика”, прочитаних для студентів Черкаського національного університету імені Б. Хмельницького.

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження відображені у восьми публікаціях, з них статей – шість (п’ять фахових), тез доповідей на науково-практичних конференціях - двоє.

Структура дослідження зумовлена його метою і завданнями. Робота складається із вступу, трьох розділів (9 підрозділів), висновків і списку використаних джерел (всього 223 позиції). Повний обсяг дисертації становить 176 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; указується на зв’язок із науковими планами; визначається мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, наукова новизна одержаних результатів, наукове та практичне значення; наводяться дані про апробацію, публікації, структуру дисертації.

У першому розділі “Джерела, стан і методологія вивчення теми дослідження” розглядаються праці видатних мислителів як джерела історико-філософського аналізу поняття свавілля, визначається ступінь наукової розробленості теми дисертації в окремих працях і публікаціях сучасних вітчизняних російських та зарубіжних філософів, окреслюються методичні основи дослідницької роботи.

У підрозділі 1.1. “Огляд літератури за темою дослідження” наводиться тлумачення слова “свавілля” в українській та деяких іноземних мовах і робиться висновок, що словники української мови дають йому однозначно негативну конотацію, аналогічні словники німецької та англійської мови – переважно негативну, а у словнику російської мови В. Даля звучить, навпаки, позитивна конотація. Констатується, що у російському “Філософському енциклопедичному словнику” (М. 1999) поняття свавілля дається окремою статтею, але вона відсутня в українському “Філософському енциклопедичному словнику” (К. 2002).

Указується, що Б. Вишеславцев є одним із перших хто присвятив проблемі свавілля окреме місце у своїй праці “Етика перетвореного еросу”. Основні положення цієї праці стали підґрунтям дисертаційного дослідження, викликали науковий інтерес і стимулювали пошук джерел, які б їх підкріплювали чи розвивали.

Постановку питання про поняття свавілля знаходимо вже в окремих висловлюваннях та поглядах Геракліта, Анаксагора, Сократа, Протагора, Зенона, а також у працях Платона, Арістотеля, Епікура, А. Августина, Ф. Аквінського, Д.Скотта (обґрунтування останнім автономії свободи і свавілля стали переворотом у поглядах на свавілля). Важливим для розуміння онтологічних засад свавілля є погляди Е. Роттердамського, П. д. Мірандолли, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Р. Декарта, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо. Антиномія необхідності і свободи, проблема вільної причинності, свободи вибору, формальна свобода (свавілля) і позитивна свобода в їхній діалектичній єдності розкриваються в творах І. Канта, І.Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля. Екзистенційний погляд на свавілля, як необхідну компоненту свободи міститься в роботах С. К’єркегора, М. Бердяєва, Л. Шестова, Х. Ортеги-і-Гассета, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Н. Аббаньяно. Під особливим кутом зору розглядається свобода і свавілля у Ф. Ніцше та представників філософії постмодерну М. Фуко, Ж. Ліотара, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, Ж. Бодрійяра.

Щоб детальніше дослідити процес виникнення феномену свавілля, окреслити його філософський зміст, ми звернулися до праць українських науковців І. Бичка, Є. Головахи і Н. Паніної, О. Корха, М. Михальченка, В. Нестеренка, М. Поповича, О. Соболь, В. Табачковського; російських авторів П. Гайденко, А. Гусейнова, Ф. Достоєвського, І. Єгорова, Є. Ільїна, Г. Левіна, М. Лоського, В. Нєсмєлова, О. Ноговицина, Т. Ойзермана, В. Самченка, В. Соловйова, В. Федотової; а також зарубіжних науковців І. Берліна, Ю. Боргоша, Б. Вальденфельса, В. Віндельбанда, Ю. Габермаса, О. Гьофе, К. Фішера, В. Франкла, Е. Фромма та ін.

Для аналізу основних філософських концепцій та поглядів на свободу та її співвідношення з свавіллям використано низку праць українських філософів А. Аветисьяна, А. Бичко, Б. Бичка, І. Бичка, П. Гнатенка, В. Гриба, О. Забужко, Г. Заіченка, В. Іванова, С. Кримського, В. Ляха, В. Малахова, В. Окорокова, М. Поповича, В. Пронякіна, В. Табачковського, Н. Хамітова, С. Цаліна, Т. Цигульської, В. Ярошовця та ін.; російських учених Е. Баталова, Т. Горнштейн, А. Гусейнова, К. Долгова, Є. Ільїна, Р. Іррлітца, В. Лекторського, А. Леонтьєва, Д. Леонтьєва, С. Лурьє, В. Нерсесянца, С. Рубінштейна, І. Сєченова, В. Соколова, Є. Трубецького та ін., а також зарубіжних – О. Больнова, Е. Морена, Б. Рассела, Р. Скратона, М. Гайдеггера та ін.

При дослідженні функціонального значення свавілля ми опиралися на роботи українських авторів І. Головашенка, Г. Горак, В. Іванова, О. Колоса, В. Скотного, О. Соболь, В. Табачковського, а також російських – В. Кутирьова, І. Пригожина, В. Швирьова та зарубіжних – Ж. Бодрійяра, М. Гайдеггера, Ж. Дельоза, М. Фуко, Е. Фромма та ін.

Проте аналіз вищезазначених джерел показав, що, по-перше, практично не існує філософсько-термінологічного визначення поняття свавілля, по-друге, незначна увага приділяється йому, як в історико-філософській, так і в соціально-філософській, етичній, антропологічній літературі. Але потреба є, позаяк тільки однозначно-негативне ставлення до свавілля – це недооцінка його ролі.

У підрозділі 1.2. “Методологія та методика дисертаційного дослідження” визначається, що методологічною основою дисертаційної роботи стали: уже сформовані історико-логічні форми пізнання та мовні засоби понять воля, свобода і свавілля у філософських вченнях Платона, Арістотеля, А. Августина, Р. Декарта, Т. Гоббса, Ж-Ж. Руссо, Б. Спінози, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля та ін., результати пізнання проблеми свавілля, що виражені в теоретичних положеннях та гіпотезах Епікура, Д. Скотта, І. Канта, М. Гартмана, Б. Вишеславцева.

Метод сублімації запропонований З. Фрейдом у психологічних дослідженнях, поширений М. Шелером на всі форми організації природного світу і людину, а Б. Вишеславцевим – на свавілля та свободу.

Серед наукових принципів, на яких ґрунтується дослідження і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, методів і прийомів розвідки, репрезентовані історико-логічний, порівняльно-історичний, реконструктивний, синергетичний, екзистенційно-філософський та філософсько-постмодерністський.

У другому розділі “Генеза поняття свавілля в західно-європейській філософській традиції”, шляхом аналізу філософських учень представників античності, середньовіччя, раннього періоду Нового часу, німецької класичної філософії, екзистенціалізму та постмодернізму розкрито в основних рисах генезу розуміння та тлумачення поняття свавілля, досліджено основні підходи до пізнання зв’язку та співвідношення свавілля з такими категоріями як воля і свобода.

У підрозділі 2.1. “Постановка проблеми свавілля у вченнях філософів античності, середньовіччя та раннього періоду Нового часу” дається реконструкція поняття свавілля, його ролі і значення, його взаємозв’язку з волею та свободою у філософських побудовах від античності до другої половини ХVІІ століття.

Виявлено, що вже в античну добу з’являються окремі висловлювання, ідеї та деякі визначення свавілля, хоча переважає ототожнення свободи та свавілля і негативне їх сприйняття, бо під свавіллям розуміли свободу робити все, що завгодно. Проте, будучи переконаними в тому, що логос править усім, стародавні мудреці помічали, що не все в людині зумовлено зовнішніми речами. Щось дійсно існує за необхідністю, за визначенням долі, а щось і само собою – або за нашим рішенням, або випадково. Філософи античності відзначають непоодинокі випадки, коли люди вибирають не краще, а те, що їм хочеться, коли вони не просто реалізують закони, а самі їх творять. І все ж свавілля в їхньому розумінні – це воля, віддана власним бажанням. Коли гірший початок у людини переважає, коли поведінка і дії визначаються не розумом, а почуттями, емоціями, бажаннями – це є свавілля. Тема волі, свободи волі і свободної свавільності, хоча і в релігійній інтерпретації, набуває свого подальшого обґрунтування у філософії середньовіччя. Визначення матеріалістами раннього періоду Нового часу свободи як домінанти необхідності, як пізнаної необхідності, на тривалий час призвели до розчинення свободи в детермінізмі, поклали початок розведення свободи і свавілля на протилежні полюси, тим самим протиставивши їх одне одному.

У підрозділі 2.2. “Феномен свавілля у німецькій класичній філософії” аргументується думка, що проблема свавілля (свободи і свавілля) в тій формі, в якій вона розглядається німецькою класичною філософією, корінним чином відрізняється від попередніх філософських роздумів.

Виходячи з вчення І. Канта про свободу, а також розробленої ним ідеї автономної волі доводиться, що ніщо зовнішнє не може служити законом для окремої волі; що волю, свободу і свавілля потрібно розглядати як систему взаємозв’язаних елементів, при цьому свобода і свавілля виступають невід’ємними властивостями волі; що розмежовуючи поняття свободи і свавілля, непотрібно їх протиставляти, бо свавілля може бути саме тим моментом свободи, без якого вона неможлива. І. Кант до поняття свавілля ставиться як до філософської категорії. Учення Г.В.Ф. Гегеля про свободу і свавілля, незважаючи на те, що свавілля характеризується ним як “несвобода” і “випадковість”, і як на те, що він кардинально протиставляє свавілля свободі, все ж дозволяє виявити такі необхідні для розуміння свавілля сутності як: суперечливість всередині волі; діалектичний розвиток волі від формальної до самої себе мислячої; розвиток свободи від формальної свободи (свавілля) до дійсної свободи. Аргументується думка, що І. Г. Фіхте завершує формування накресленої Кантом – Гегелем системи свобода – свавілля.

Стверджується, що представники німецької класичної філософії виконали історичне “замовлення”. Вони довели, що людина може бути “автономною” у своїх діях, а значить, свободою, отже, чинити за своєю волею.

У підрозділі 2.3. “Момент свавілля в екзистенційній свободі” показується, що на противагу німецькій класичній філософії (яка, поставивши під сумнів загальність фізичного детермінізму, стверджуючи владу розуму над силами природи, запропонувала погляд на людину як на вияв Безкінечного начала, а тому досконалу, спрямовану до добра, прогресивну тощо), екзистенціалізм звертає увагу на нестійкість і слабкість людини, прагне показати, що вона є такою реальністю, яка існує на свій страх і ризик, що вона живе не в умоспоглядальному, а у справжньому світі, справжнім життям, усією своєю екзистенцією. Отже, людина має право на те, чого вона хоче, а не тільки на те, що їй розум укаже вважати за краще. Представників екзистенціалізму бентежить розчинення особистості в безособистісній стихії, якою б вона не була - природно-космічною чи морально-розумовою. Кожна з них небезпечна і загрожує людині рабством, втратою самостійності, діяльності за своєю волею.

Доводиться, що екзистенціалісти, відкидаючи намагання звести людину тільки до розуму, позбавити її унікальності, окремості, неповторності, відстоюючи свободу як родову властивість, якою наділений кожний індивід, шукають підходи до обґрунтування в певних межах конструктивної ролі свавілля.

У підрозділі 2.4. “Співмірність волі, свободи і свавілля у філософії Ф. Ніцше та постмодерністів” аргументується думка про те, що услід за Ф. Достоєвським, який із великою недовірою і сарказмом ставився до тих систем і теорій, що прагнули пояснити людству його “дійсні”, “нормальні” інтереси, щоб воно з необхідністю бажало досягнути цих інтересів і в результаті стало б добрим і шляхетним, Ф. Ніцше ще категоричніше заявляє, що людство ніколи не прагло ставати кращим, сильнішим чи вищим. Поступ – це цілком сучасна, отже, неправдива ідея. Розвиток аж ніяк не конче пов’язаний із якимось піднесенням, злетом, посиленням. Тому маніфестацією людини є свавілля, а не прямолінійний поступ уперед – чи то до свободи, чи справедливості, чи прогресу. Життя постає перед людиною як інстинкт зростання і тривкості, накопичення сил і влади. Отже, подолання опору, відчуття зростання своєї сили, жадання влади – це добро і щастя. Утримання в межах “потрібного”, “необхідного”, “вигідного” – ослабляє людину, перетворює в стадну істоту. Таку людину потрібно подолати, а свавілля є одним із способів подолання. Кожний повинен мати свою чесноту, свій обов’язок і свій категоричний імператив.

Стверджується, що залишаючи глибоку віру в свободу людини філософи постмодерну, розвиваючи ідеї Ф. Ніцше в нових історичних умовах, висловлюючи недовіру до різних наративів прагнуть, по-перше, показати реальний шлях людини, яка “вмонтована” в глобальні мережі соціальних технологій та інформаційних систем, а по-друге, привернути увагу до проблем цілістності людини, її самодостатності, можливостей (чи неможливостей) її волі до свободного вибору, ролі свавілля в забезпеченні свободи через розриви, пропуски, лакуни, просвіти тощо.

У третьому розділі “Аналіз філософських підходів до визначення поняття, логіко-генетичних зв’язків та ролі свавілля” аналізуються поняття воля, свавілля, свобода, діалектика зв’язку волі і свавілля, свободи і свавілля та обґрунтовуються наукові припущення: про свавілля як невід’ємний елемент свободи; про позитивну роль та значення окремих виявів свавілля.

У підрозділі 3.1. “Свавілля як модус волі” стверджується, що воля є одним із найважливіших виявів людської екзистенції поряд із почуттями та розумом, а також те, що вона здатна визначати свавілля.

Аналізуються дві властивості волі. Одна полягає в універсальній здатності волі до будь-якого свого визначення (залишивши людину лише з незначною частиною інстинктів, природа необхідно змушена була, щоб вона вижила, дати їй можливість самій здійснювати, свободний вибір). Друга властивість волі полягає в тому, що в кожному окремому випадку свого визначення вона стає залежною (тому вже не свободною) від свого ж природного чи соціального змісту, інакше вона б ніколи не змогла стати реальною волею. Однак в дійсності воля виявляється в діалектичній єдності цих властивостей. Саме в цьому процесі переходу волі з одного стану в інший і породжуються феномени, що називаються свавіллям і свободою. Зауважується, що неприйнятним є однобічне, спрощене трактування цих понять, якщо вважають, що коли воля покладає в зміст своїх визначень пізнані і прийняті нею закони або принципи оточуючого світу, то йдеться про свободу, а якщо визначення волі не збігаються з існуючими законами і принципами, то це є протиріччя в середині волі або ж свавілля.

Дається дефініція свавілля: зовнішні або внутрішні визначення індивіда, здійснені за власною волею на певному емоційно-чуттєвому та розумовому рівні для досягнення цілей, що задовольняють конкретні інтереси чи потреби, є свавільними, а властивість волі на свій розсуд зв’язувати з тими чи іншими мотивами, які визначають дії чи вчинки – називають свавіллям.

У підрозділі 3.2. “Основні філософські концепції та погляди на свободу і її співвідношення з свавіллям” обґрунтовується теза про те, що які б філософські підходи до визначення проблеми свободи не досліджувались, всюди виявляється діалектичний зв’язок свободи негативної і свободи позитивної, “свободи від...” і “свободи для ...”. Кожна з концепцій свободи з необхідністю виражає своє особливе ставлення (позитивне або негативне) до проблеми свавілля, що дає змогу припуститися думки про нерозривність понять свободи і свавілля, про свавілля як структурний елемент свободи, про існування двох ступенів, двох рівнів свободи, свободи як свавілля (тобто формальної, негативної) і свободи повної, дійсної. Отже, свобода може породжуватися першим актом – свавільністю (тобто можливістю переривати ланцюг причинних зв’язків), потім йде вибір – наступний акт, коли започатковується новий ряд причинних зв’язків, який теж є проблематичним без моменту свавілля.

Аргументується положення, що одним із методів вирішення діалектичного протиріччя свавілля – свобода або механізмом сублімації саввілля виступає встановлена М. Гарманом друга антиномія свободи. Показується, що в певному розумінні в діалектичній парі свобода – свавілля реалізується також і концепція деконструкції Ж. Дерріда.

У підрозділі 3.3. “Функціональне значення та роль свавілля в суспільній практиці” формулюються припущення, що вияви свавілля можуть носити не тільки негативний а й позитивний характер, стверджується, що свавілля з необхідністю має не статично-потенційний, а динамічно-актуальний характер в житті людей, через що виявляється завжди творчо-процесуально. Висловлюється ідея, що свавілля виконує роль внутрішнього “активатора” в автономних, самодостатніх системах (в т.ч. соціальних: людині, соціальній групі, суспільстві), на відміну від гетерономних систем, розвиток яких зумовлюється зовнішніми впливами. Звідси й обґрунтовується позитивна роль свавілля в здійсненні свободи, збереженні цілісності людини, генеруванні її бажань і вчинків, прийнятті неординарних рішень, самоствердженні і самоактуалізації, а також як умови творчості, наукового пізнання, продуктивної діяльності, самооцінки.

У висновках дисертації поданий загальний підсумок роботи, окреслюються перспективи подальшої розробки цієї теми.

ВИСНОВКИ

1. Проблема свавілля ставиться і розглядається в історії європейської філософії на всіх її етапах.

Перші кроки до розуміння цієї проблеми були здійснені мудрецями античних часів. Саме вони зацікавились такими питаннями як: що таке воля? що таке свобода? свобода і свавілля – це одне й те саме поняття? Саме вони почали висловлювати ідеї про зв’язок свободи зі знанням, розумом, а свавілля – з чуттєво-емоційними виявами людини.

2. У лоні теологічного світобачення дійсності обґрунтовуються концепції свободи волі, свободи вибору, “свободної свавільності людини”, автономії волі. Окреслюються два підходи до розгляду питання про те, що у людини переважає інтелект над волею, чи воля над інтелектом. З’являються перші спроби позитивного тлумачення поняття свавілля, його ролі в діяльності людей.

3. Через призму матеріалістичного бачення реальності філософи Нового часу говорять про свободу і свавілля як родові, соціальні феномени, що можуть нести в собі і позитивні, і негативні наслідки. Проте, будь-які визначення волі, якими б свободними чи свавільними вони не здавалися, на їх думку, є причинно-обумовленими. Тому єдиним шляхом звільнення людини може бути пізнання необхідності.

4. В умовах суперечки з детермінізмом, розв’язуючи проблему свободи волі (через встановлення антиномії свободи, через діалектичне піднесення волі самої себе до мислячої волі, через переконання, що емпіричне і теоретичне, чуттєвість і розум, свавілля і свобода як протилежності не просто існують паралельно, а проникають, заміщують і доповнюють одна одну), представники німецької класичної філософії, критикуючи або розвиваючи далі погляди попередніх мислителів, висунули ряд нових ідей, поглядів і визначень: проголошується, що причинність за законами природи не є єдиною причинністю, а слід припустити ще й свободну причинність; формулюється принцип автономії волі, згідно з яким ніщо зовнішнє, ніякі авторитети не можуть служити законом для окремої волі; обґрунтовується положення про те, що свобода і свавілля є властивостями волі; з’являються суперечливі погляди на свободу і свавілля: з одного боку, свобода і свавілля розглядаються як діалектично взаємозв’язані складові і, навіть, припускається, що свавілля є необхідним моментом свободи, а з іншого боку, свавілля і свобода постають як окремі протилежності, де перша повинна бути якщо й не відкинутою чи запереченою, то обов’язково подоланою; даються дефініції свавілля; розвивається ідея про можливість розриву в ланцюгу детермінованих зв’язків, про здатність людини самостійно започатковувати новий ряд подій.

5. Однак, німецька класична філософія реалізує до кінця стару концепцію свободи – зведення людини до чисто розумної істоти. З такою позицією докорінно не згідні представники екзистенційної філософії. Ні кантівський закон, який стоїть над усім, ні гегелівська система, яка нав’язує індивіду “диктатуру загального” – їх не задовольняє. Не влаштовує їх і визначення людини тільки як мислячої істоти. Вважаючи особистість особливою духовною реальністю, до якої не можна застосувати жодний закон, адже кожний закон є примусом, екзистенціалісти особливу увагу звертають на феномен свавілля людини. Саме з ним вони зв’язують незалежність, самовизначеність, вольність.

6. Пересічній людині зробити це важко або й неможливо, впевнений Ф. Ніцше, й тому створює філософську концепцію про надлюдину, наділивши її безмежною волею до влади і всілякими виявами свавілля, засуджуючи в ній такі властивості як слабкість, втомленість, смиренність, скромність, слухняність, здатність до співчуття, релігійність, моральність взагалі, відсутність свавілля і свободи в діях, песимізм, нігілізм тощо та підтримуючи такі, як жадання влади, чуття сили, саму силу, опір, нескуту волю, надмірність пристрастей, мужність, могутність, суворість, непоступність, егоїзм, спонтанність тощо.

7. Спостерігаючи, як людина сьогодення “втікає” від свободи, будучи занепокоєними руйнацією цілісності особистості, втратою нею свого “Я”, а з іншого боку, втративши віру у гранднаративи минулого, філософи постмодерну висловлюють стурбованість станом свободи особистості в постіндустріальному, інформаційному суспільстві. Однак, вони вірять, що перебуваючи на “перехрестях” різних дискурсів, вона все ж спроможна вчиняти “опори”, створювати “локуси свободи”, а також за власною волею, відповідно до своїх бажань зіштовхувати, схрещувати, клонувати різноманітну мову та соціальні ролі, здійснюючи тим самим практику вільної реконструкції.

8. Виходячи з дослідження генези поняття свавілля в західно-європейській філософській традиції, аналізу різних філософських підходів до визначення його змісту, логіко-генетичних зв’язків та ролі, також встановлено, що:

– Природа поведінки людини як соціального суб’єкта обумовлена її волею, тобто зв’язана не з зовнішньою детермінацією, а зі свободою волі, свободою вибору.

Воля має здатність до будь-якого свого визначення, в кожний момент може реалізувати цю можливість, обмеживши себе певним конкретним визначенням. В той же час, на грунті тих самих підстав, вона може зняти з себе це обмеження і повернути собі первісний стан. Саме в цьому процесі переходу волі з одного в інший стан і виникають феномени свавілля і свободи.–

У кожній з відомих концепцій свободи прослідковується наявність зв’язку свавілля з свободою. Спроби однозначно протиставити, відділити свавілля від свободи призводить до її однобічного і спрощеного трактування. Тому свавілля, за певних умов, не є тим, що окремо протистоїть свободі, що повинно однозначно, в будь-якому випадку бути заперечене свободою, воно може підніматися, підноситися, сублімуватися до її вищого ступеня. –

Крім відомої негативної ролі, яку містить у собі свавілля, слід виокремлювати його і позитивну роль та значення.

Свавілля допомагає людині не втратити власне “Я”, зберегти свою особистість, індивідуальність, значущість, самовладдя, підтримувати в активному стані хотіння (бажання) і є джерелом, рушійною силою вчинків. Йому належить провідна роль у забезпеченні прийняття рішення волею, роли розум вагається (тобто воно виступає знаряддям “розрубування вузлів”). Воно може бути однією з невід’ємних умов творчості, наукового пізнання і взагалі продуктивної діяльності, потрібним моментом у самовизначенні, самоствердженні та самоактуалізації індивіда. Присутність феномену свавілля у структурі особистості дає можливість їй мислити, актуально переживати те, від чого вона залежна, чому вона себе протиставляє. Воно потрібно їй, щоб не перетворитися в Боголюдину (від мене залежить усе), або в останнього конформіста (від мене не залежить нічого).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Видриган М.В. Свавілля як модус волі // Вісник Черкаського університету. Сер.: Філософія. – Черкаси, 1999. – Вип. 14. – С. 99 – 107 (0,5 др.а).

2. Видриган М.В. Проблема свавілля у філософії Канта // Вісник Черкаського університету. Сер.: Філософія. – Черкаси, 2000. – Вип. 20. – С. 68 – 74 (0,4 др.а).

3. Видриган М.В. Момент свавілля в екзистенціальній свободі // Вісник Черкаського університету. Сер.: Філософія. – Черкаси, 2002. – Вип. 40. – С. 51– 58 (0,4 др.а).

4. Видриган М.В. Концепції свободи у сучасних філософських дослідженнях // Вісник Черкаського університету. Сер.: Філософія. – Черкаси, 2003. – Вип. 51. – С.130 – 137 (0,5 др.а).

5. Видриган М.В. Проблема розуміння поняття свавілля // Мультиверсум. Філософський альманах. Зб. наук. пр. – К.: Укр. центр духовної культури, 2004. – Вип. 40. – C. 188 – 198 (0,6 др.а).

6. Видриган М.В. Проблема свавілля в історії філософської думки періоду античності та середньовіччя // Вісник Черкаського університету. Сер.: Соціально-гуманітарні науки. – Черкаси, 1998. – Вип. 6. – С. 90 – 97 (0,5 др.а).

7. Видриган М.В. Свобода і свавілля: світоглядний аспект проблеми // Освітньо-виховний та професійний потенціал світоглядно-філософських дисциплін: класичні парадигми та альтернативи ХХІ століття. Матеріали науково-практичної конференції. – Чернівці, 2001.– С.43– 45 (0,2 др.а).

8. Видриган М.В. Основні філософські концепції свободи // Проблема свободи у теоретичній та практичній філософії. Матеріали Х Харківських міжнародних Сковородинівських читань. В 2 ч. – Х.: “Екограф”, 2003. – Ч.1. – С. 128-130 (0,2 др.а).

АНОТАЦІЯ

Видриган М.В. Історико-філософський аналіз поняття свавілля. – Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії. Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2004.

Дисертація присвячена історико-філософському дослідженню поняття свавілля, з’ясуванню його логіко-генетичних зв’язків з волею і свободою, розгляду свавілля як невід’ємної складової свободи, а також обґрунтуванню гіпотези про роль і значення окремих позитивних виявів свавілля у житті людей.

За підсумками проведеного дослідження встановлено, що проблема свавілля, хоча і викликала певний інтерес філософів від античності до теперішнього часу, як філософська категорія практично не ставилася і не розглядалася.

Отримані результати дають можливість не тільки заповнити певні пробіли, пропуски, але й дати нові знання, з іншого боку побачити проблему свавілля, його роль та значення.

Свавілля – це не те, що окремо протистоїть свободі, що повинно бути відкинуте чи заперечене свободою, а те, що піднімається, підноситься на її вищий щабель; свобода вищого ступеня, включаючи в себе елемент свавілля, не зводиться тільки до нього, адже вона містить в собі ще й інші нові елементи, при чому ці нові елементи є вільними відносно збереженого моменту свавілля.

Ключові слова: свавілля, свобода, воля, свобода волі, свободна свавільність, мотиви, автономія, антиномія, необхідність.

АННОТАЦИЯ

Видриган Н.В. Историко-философский анализ понятия произвол. – Рукопись

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии. Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2004.

Диссертация посвящена историко-философскому исследованию понятия произвол, выяснению его логико-генетических связей с волей и свободой, рассмотрению произвола как неотъемлемой составной свободы, а также обоснованию гипотезы о роли и значении отдельных положительных проявлений произвола в