НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

Бикова Олена Юріївна

УДК 347.62

УКЛАДЕННЯ ТА РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент

Труба Вячеслав Іванович,

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова

Міністерства освіти і науки України,

завідувач кафедри

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Жилінкова Ірина Володимирівна,

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого

Міністерства освіти і науки України,

професор кафедри цивільного права

кандидат юридичних наук, доцент

Шимон Світлана Іванівна,

Київський національний економічний університет

Міністерства освіти і науки України,

завідувач кафедри цивільного та трудового права

Провідна установа:

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра цивільного права, м. Київ.

Захист відбудеться “24” жовтня 2005 р. о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “ ___ ” вересня 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.М. Кучеренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Зміни, що відбуваються в Україні сьогодні в сфері політики, економіки, права впливають і на демографічну ситуацію в країні, зокрема на шлюбно-сімейні відносини. Тому проблеми сім’ї визначаються як один з пріоритетних напрямків державної політики. Сім'я визнається однією з ключових суспільних цінностей. За останні роки було прийнято низку нормативно-правових актів, направлених на посилення інституту сім’ї, зокрема, Указ Президента України “Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року” від 24 травня 2000 р.; Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, схвалена постановою Верховної Ради України від 5 березня 1999 р.; Концепція державної сімейної політики, схвалена постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р. та ін. Ці нормативно-правові акти декларують важливі положення щодо створення правових, економічних, культурних, соціальних умов для зміцнення і функціонування сім'ї, авторитету та стійкості шлюбу, під-вищення ролі батьків та їх відповідальності за життєзабезпечення і виховання дітей тощо. Логічним продовженням цього процесу було прийняття Верховною Радою України СК України, який по-новому підійшов до врегулювання відносин в сфері укладення і розірвання шлюбу, зокрема щодо інституту заручин, місця укладення шлюбу тощо.

Проблеми правового регулювання шлюбу та сім’ї були предметом досліджень відомих вчених – фахівців у галузі цивільного і сімейного права: дореволюційних – Ю.С. Гамбарова, М.Л. Дювернуа, О.І. Заго-ровського, Д.М. Мейєра, С.А. Муромцева, С.В. Пахмана, К.П. Побєдо-носцева, В.І. Сінайського, Г.Ф. Шершенєвича; вітчизняних, російських, радянських науковців – М.В. Антокольської, А.М. Бєлякової, В.І. Бори-сової, С.М. Братуся, Я.Р. Веберса, Є.М. Ворожейкіна, В.С. Гопанчука, І.О. Дзери, О.В. Дзери, Н.М. Єршової, С.П. Індиченко, О.С. Іоффе, І.В. Жилінкової, О.С. Захарової, О.М. Калітенко, В.І. Кисіля, Г.К. Матвє-єва, Р.М. Мінченко, Є.Ф. Мельник, О.М. Нєчаєвої, М.Т. Оридороги, О.А. Підопригори, Є.А. Поссе, Л.М. Пчелінцевої, З.В. Ромовської, В.О. Рясенцева, Л.А. Савченко, О.І. Сафончик, Г.М. Свердлова, Р.О. Стефанчука, В.О. Тархова, В.І. Труби, О.О. Ульяненко, С.Я. Фурси, Є.О. Харитонова, Ю.С. Червоного, В.Ф. Чигиря, Я.М. Шевченко, С.І. Шимон та ін.

Після набрання чинності СК України окремі проблеми шлюбу були предметом дослідження кандидатської дисертації О.І. Сафончик “Пра-вове регулювання припинення шлюбу в Україні” (2004 р.) присвяченій припиненню шлюбу як окремого інституту. Проте в цілому проблеми укладення і розірвання шлюбу не були предметом комплексного дослідження. Дискусійними та не досить дослідженими до сьогодні залишаються питання щодо порядку надання права на шлюб, подання заяви про реєстрацію шлюбу, визначення правових наслідків відмови від шлюбу, місця і процедури укладення шлюбу та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планом науково-дослідної роботи економіко-правового факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова “Державотворчі, правові та соціально-політичні процеси в Україні”.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є проведення комплексного наукового аналізу правового регулювання укладення і розірвання шлюбу в Україні, а також визначення науково-обґрунтованих практичних рекомендацій щодо удосконалення вітчизня-ного законодавства в сфері регулювання відносин з укладення і розір-вання шлюбу.

Для досягнення мети дисертаційного дослідження були поставлені такі завдання: визначити співвідношення понять “шлюб” і “сім’я”; дослідити правову природу шлюбу та заручин; дослідити історію розвитку правового регулювання укладення та розірвання шлюбу; розглянути основні наукові підходи до визначення шлюбу як правової категорії; здійснити науковий аналіз умов та порядку укладення шлюбу; охарактеризувати підстави та порядок визнання шлюбу недійсним за СК України; визначити специфіку правового регулювання відносин, що виникають при розірванні шлюбу за СК України державними органами реєстрації актів цивільного стану (далі – державними органами РАЦСу) і в судовому порядку; проаналізувати зарубіжний законодавчий досвід правового регулювання укладення та розірвання шлюбу; сформулювати наукові висновки і практичні рекомендації з удосконалення правового регулювання відносин, що виникають в сфері правового регулювання укладення та розірвання шлюбу.

Об’єктом дослідження є правовідносини в сфері укладення і розірвання шлюбу.

Предметом дослідження є вітчизняні і зарубіжні наукові погляди, ідеї, концепції щодо правової природи шлюбу, його укладення та розірвання, нормативно-правові акти в сфері правового регулювання укладення та розірвання шлюбу, а також судова практика та практика державних органів РАЦСу.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використо-вувались як загальнонаукові (діалектичний метод), так і спеціальні методи наукового пізнання: історико-правовий – при дослідженні розвитку та становлення інституту шлюбу; структурно-функціональний – при визначенні основних правових засад правового регулювання умов та порядку укладення і розірвання шлюбу; порівняльно-правовий – при аналізі сімейно-правових норм законодавства та наукової літератури окремих зарубіжних країн. Формально-юридичний метод дозволив сформулювати нові правові норми та юридичні дефініції, формально-логічний – виявити суперечності чинного законодавства в досліджуваній сфері і виробити пропозиції щодо його вдосконалення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненому вперше в Україні комплексному дослідженні відносин, які виникають при укладенні і розірванні шлюбу.

Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в таких основних положеннях та висновках, які виносяться на захист:

1. Висновок про те, що відшкодування особою, яка відмовилась від шлюбу, витрат, що були понесені другою стороною у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля є особливим видом відповідальності в сімейному праві.

2. Враховуючи вимоги міжнародних нормативно-правових актів – Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р., ратифікованої Україною 27.02.1991 р., а також Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25.01.1996 р., Європейської конвенції про громадянство від 6.11.1997 р., які встановлюють, що дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше, обґрунтовується пропозиція про встановлення в СК України шлюбного віку для жінки у 18 років (з моменту досягнення особою віку повної цивільної дієздатності) і надання права на шлюб – з 16-річного віку. Як виняток, право на шлюб може надаватися до досягнення особою 16-ти років – у разі народження дитини, вагітності жінки – з метою захисту прав дитини особи, яка не досягла 16-ти років.

3. Висновок про закріплення у СК України положення про те, що особа, яка досягла 16-ти років, може вступити в шлюб за наявності згоди батьків (усиновлювачів, піклувальників), яка може бути висловлена шляхом зазначення про це в заяві про реєстрацію шлюбу, або окремій заяві батьків про надання згоди на шлюб їх неповнолітньої дитини, підпис яких має бути засвідчений нотаріусом, або посадовими особами, яким надано право вчиняти нотаріальні дії відповідно до Закону “Про нотаріат”. У разі ненадання згоди батьками (усиновлювачами, піклу-вальниками) на вступ у шлюб дитині, яка досягла 16-ти років, право на шлюб може бути надано за рішенням суду. Особі, яка не досягла 16-ти років, право на шлюб може надаватися за рішенням суду у разі народження дитини або вагітності жінки.

4. На підставі узагальнення норм 3 і 4 глав СК України щодо визначення умов і порядку вступу в шлюб, обставин, які є перешкодою для вступу в шлюб, пропонується закріпити в окремій статті СК України єдиний перелік умов, які є перешкодами до реєстрації шлюбу: перебу-вання хоча б однієї особи в іншому зареєстрованому шлюбі; недосяг-нення особою шлюбного віку і відсутність згоди щодо надання права на шлюб батьками (піклувальниками) або суду; наявність між особами кровного споріднення по прямій висхідній та низхідній лінії (батько і діти, дід, бабка і внуки) і боковій лінії споріднення – рідні тітка (дядько) та племінник (племінниця), рідні брати і сестри; двоюрідні та троюрідні брат та сестра; існування відносин з усиновлення; відсутність вільної згоди на укладення шлюбу чоловіка або жінки; визнання хоча б однієї з осіб судом недієздатною; відсутність висновку про медичний огляд подружжя.

5. Для усунення проблем, що виникають на практиці в зв’язку зі зміною визначення моменту розірвання шлюбу за рішенням суду, обґрунтовується пропозиція про необхідність вважати припиненим шлюб, розірваний в судовому порядку до набрання чинності СК України (1 січня 2004 р.), з дня реєстрації розірвання шлюбу в державному органі РАЦСу, як це передбачено ст. КпШС України, що має бути закріплене в Прикінцевих положеннях СК України.

6. Обґрунтовується пропозиція про закріплення в ст. СК України норми про можливість відшкодування моральної шкоди особою, яка відмовилась від укладення шлюбу, другій особі у разі, якщо остання зазнала у зв’язку з цією відмовою душевних страждань. Можливість відшкодування моральної шкоди судом повинна встановлюватися у кожному конкретному випадку, а не носити загальний характер.

7. Через невизначеність правового статусу “постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану про розірвання шлюбу” обґрунтовується пропозиція про необхідність виключення з ч. ст. СК України положення про те, що шлюб припиняється на підставі постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану, і з ч. ст. СК України положення про те, що у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припи-няється у день винесення ним відповідної постанови. В зв’язку з цим пропонується встановити в ст. СК України положення, що у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу в державному органі реєстрації актів цивільного стану.

8. В роботі обґрунтовується пропозиція щодо закріплення в ст. ЦПК України строку для примирення подружжя у разі розірвання шлюбу – не більше шести місяців. Якщо зі спливом строку для примирення сім’ю не вдалося відновити, заходи з примирення виявилися безрезуль-татними і подружжя або один з них наполягає на розірванні шлюбу, то суд розриває шлюб.

9. З метою усунення суперечностей між СК України і КТМ України щодо правового регулювання укладення шлюбу, обґрунтовується висновок про виключення зі ст. КТМ України положення, яким надано можливість укладення шлюбу на судні і засвідчення цього факту капітаном судна.

10. З метою усунення протиріч і дублювання обґрунтовується висновок про необхідність систематизації законодавства в сфері правового регулювання реєстрації шлюбу, реєстрації розірвання шлюбу, а також інших актів цивільного стану, в основі якої є консолідація норм Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні, Інструкції про порядок реєстрації актів цивільного стану в дипломатичних представ-ництвах та консульських установах України, шляхом розроблення і прийняття Закону України “Про акти цивільного стану”.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертації теоретичні висновки та пропозиції можуть бути використані в законотворчій діяльності – при подальшому вдосконаленні норм СК України щодо правового регулювання укладення і розірвання шлюбу, при розробці перспективного законодавства в сфері правового регулювання реєстрації актів цивільного стану – Закону України “Про акти цивільного стану”; у правозастосовній діяльності – в діяльності державних органів РАЦСу та суду; у науковій діяльності – для подальших теоретичних досліджень проблем інституту шлюбу, при підготовці науково-практичних коментарів сімейного законодавства.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при викладанні курсів лекцій та для вдосконалення програм навчальної дисципліни “Сімейне право України”, а також при підготовці підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій для студентів юридичних вузів.

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисерта-ційного дослідження були оприлюднені на Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, Хмельницький інститут регіонального управління та права Міністерства освіти і науки України, 14-15 листопада 2003 р.).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано три статті у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України, а також тези доповіді на конференції.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг рукопису становить 220 сторінок друкованого тексту, у тому числі 20 сторінок списку використаних джерел, який охоплює 205 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі визначається актуальність теми дисертаційного дослідження, стан розробки обраної теми дослідження, дається характеристика об’єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначаються мета і задачі дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється теоретичне і практичне значення роботи, апробація отриманих результатів.

Розділ перший “Поняття та правова природа шлюбу” присвя-чений дослідженню еволюції правового регулювання шлюбу, характе-ристиці основних ознак і визначенню поняття “шлюб”, окреслен-ню співвідношення понять “шлюб” і “сім’я”. Дисертантом зазначається, що поняття шлюбу, його ознак, визначення його правової природи змінювалися з історичним розвитком людства, залежали і залежать від багатьох факторів, соціально-економічного устрою держави, релігійних віросповідань, соціально-моральних поглядів на мету створення сім’ї та її значення для держави і суспільства, а також ролі жінки у цих явищах. Зміна поглядів на шлюб, як союз чоловіка і жінки, піддається сумніву й сучасними дослідниками, оскільки навіть у економічно розвинутих країнах піднімається питання щодо зміни традиційних підвалин визначення суб’єктів шлюбу – жінки та чоловіка. І якщо шлюб як союз двох осіб різної статі є традиційним і незаперечним твердженням для вітчизняної сімейно-правової доктрини, а також для законодавства, то в зарубіжній науковій літературі ставиться питання про можливість укладення одностатевих шлюбів та існування багатоженства.

Все це зумовило неможливість визначення універсального правового поняття шлюбу, а також виникнення різних концепцій щодо правової природи шлюбу: шлюб-договір, шлюб-таїнство і договір, шлюб-інститут особливого роду, шлюб-статус, шлюб-партнерство, шлюб-союз. Застосу-вання таких не правових категорій, як “партнерство” та “союз”, викликано тим, що між суб’єктами шлюбних відносин складаються не тільки правові відносини, але й ті, які правом не регулюються (емоційні, духовні, сексуальні тощо). Шлюб як правовий інститут можна розуміти, зокрема, в таких значеннях: як певний правовий статус – правове становище (цивільний стан) чоловіка і жінки, як носіїв визначених у законі прав та обов’язків, який підлягає державній реєстрації (укладення та розірвання шлюбу); як різновид сімейно-правового договору, який відрізняється від цивільних договорів, зокрема тим, що між учасниками такого договору (чоловіком і жінкою) виникають не тільки майнові відносини, але й особисті немайнові відносини, які в деяких випадках можуть регулюватися правовими нормами, наприклад, шляхом визна-чення в законодавстві особистих немайнових прав та обов’язків подружжя. Причому, на думку автора, договірна природа шлюбу полягає не тільки у добровільності вступу, перебуванні у шлюбі та його розірванні, а й у необхідності вираження спільної домовленості подруж-жя щодо виникнення, зміни чи припинення певних видів сімейних відносин, які можуть існувати між чоловіком і жінкою.

Розділ 2 “Умови і порядок укладення шлюбу” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Умови укладення шлюбу” аналізуються умови укладення шлюбу в сучасному законодавстві України, зарубіжних країн, а також в історичному аспекті. Дисертант зазначає, що правове регулювання вступу в шлюб завжди виділяло умови укладення шлюбу, проте в різні часи розвитку держави й умови, які вимагалися для вступу в шлюб, були різними. Деякі умови існували й існують здавна і до сьогодні, але варіювалися з розвитком суспільства і держави (наприклад, шлюбний вік, волевиявлення, спорідненість, стан здоров’я), деякі відми-рають (наприклад, соціальний статус, віросповідання, траурний термін), натомість виникають нові (наприклад, документальне підтвердження стану здоров’я).

В зв’язку з тим, що наслідком приховання тяжкої хвороби, а також хвороб, небезпечних для другого подружжя, їхніх нащадків (ст.  СК України), є визнання шлюбу недійсним (ст.  СК України), а також суперечністю законодавчого регулювання медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, автором пропонується законодавчо закріпити обов’язковість медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу та поінформованості один одного про стан їх здоров’я. Таке обстеження має проводитися безоплатно і тільки в державних або муніципальних закладах охорони здоров’я.

В роботі аналізуються проблеми встановлення шлюбного віку та надання права на шлюб. Виходячи із закріплення у Конвенції про права дитини положення щодо визнання дитиною особи, яка не досягла 18 років, аналізу законодавства щодо визначення шлюбного віку, а також надання права на шлюб особам, які не досягли шлюбного віку (зниження шлюбного віку) в деяких зарубіжних країнах (Росія, Грузія, Казахстан, Латвія, Болгарія, Польща, Німеччина, Італія), який встановлюється в 18 років, автор пропонує закріпити в СК України шлюбний вік для жінки у 18 років, а надання права на шлюб – з 16-річного віку. Враховуючи складність надання права на шлюб за рішенням суду, як це встановлено в СК України, автор пропонує надавати право на шлюб особам, які досягли 16-ти років, батьками (усиновлювачами, піклувальниками), згода яких може бути висловлена шляхом зазначення про це в заяві про реєстрацію шлюбу, або окремій заяві, справжність підпису на якій засвідчується в порядку, визначеному в Законі “Про нотаріат”. У разі ненадання згоди батьками (усиновлювачами, піклувальниками) на вступ у шлюб дитині, яка досягла 16-ти років, право на шлюб може бути надано за рішенням суду. Як виняток, у встановлених законом випадках (у разі народження дитини або вагітності жінки) право на шлюб може бути надано особі, яка не досягла 16-ти років, але тільки за рішенням суду.

Автором звертається увага на те, що на відміну від КпШС України, СК України не містить єдиної норми, яка б чітко визначала умови укладення шлюбу або прямо встановлювала перелік обставин, які є перешкодою для укладення шлюбу. З метою найбільш вдалого закріп-лення правових норм щодо перешкод вступу в шлюб та вибору найбільш доцільного способу викладення їх у СК України дисертант пропонує доповнити Главу 4 “Державна реєстрація шлюбу” СК України статтею “Перешкоди до реєстрації шлюбу” такого змісту: “Перешкодами до реєстрації шлюбу є: перебування хоча б однієї особи в іншому зареєстро-ваному шлюбі; недосягнення особою шлюбного віку і відсутність згоди щодо надання права на шлюб батьками (піклувальниками) або суду; наявність між особами кровного споріднення по прямій висхідній та низхідній лінії (батько і діти, дід, бабка і внуки) і боковій лінії спорід-нення – рідні тітка (дядько) та племінник (племінниця), рідні брати і сестри; двоюрідні та троюрідні брат та сестра; існування відносин з усиновлення; відсутність вільної згоди на укладення шлюбу чоловіка або жінки; визнання особи недієздатною; відсутність висновку про медичний огляд подружжя”.

Підрозділ 2.2 “Заручини” присвячено аналізу нового інституту вітчизняного сімейного права – інституту заручин. Розглянуто трансфор-мацію поглядів науковців і вимог нормативно-правових актів щодо поняття заручин з часів Російської Імперії до незалежності України, проаналізовано також правове регулювання заручин за законодавством таких зарубіжних країн, як Грузія, Латвія, Німеччина, Італія, Японія, зроблено висновок, що порядок правового регулювання заручин і юридичні наслідки відмови від шлюбу є різними у різних країнах.

СК України пов’язує заручини не з певним обрядом, а з певним юридичним фактом – подачею заяви про реєстрацію шлюбу. Хоча заручини й не створюють обов’язку вступу в шлюб і не породжують у заручених осіб сімейних прав і обов’язків, заява про реєстрацію шлюбу є певним доказом намірів про це. СК України встановлено правові наслідки відмови заручених осіб від шлюбу у вигляді компенсації другій стороні затрат, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.

Досліджуючи правову природу зобов’язання із відшкодування другій стороні затрат на приготування до реєстрації шлюбу та весілля, автор стверджує, що відповідальність за відмову від шлюбу не можна віднести до видів цивільної відповідальності (договірної та позадоговірної), оскільки, з одного боку, заручини не є цивільним договором і, відпо-відно, не породжують для заручених осіб будь-яких прав і обов’язків, з другого – відмова від шлюбу не є правопорушенням – заручини не створюють обов’язку вступу в шлюб. Дисертантом обстоюється думка, що відповідальність за відмову від шлюбу є особливим видом сімейно-правової відповідальності, яка полягає у виникненні обов’язку відшко-дування понесених у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля затрат, а також відшкодування моральної шкоди, на підставі двох юридичних фактів: подання заяви про реєстрацію шлюбу і відмови від укладення шлюбу.

Крім цього, пропонується закріпити в ст. СК України положення про можливість відшкодування моральної шкоди у разі відмови від шлюбу за рішенням суду у випадках, коли цією відмовою було нанесено образу і страждання іншій особі. Можливість відшкодування моральної шкоди судом повинна встановлюватися у кожному конкретному випадку, а не носити загальний характер.

В підрозділі 2.3 “Правове регулювання укладення шлюбу” дослід-жуються проблеми, пов’язані з порядком укладення шлюбу. Аналізуючи правове регулювання державної реєстрації шлюбу, як акту цивільного стану, враховуючи вимоги ч. ст. ЦК України про те, що реєстрація актів цивільного стану повинна провадитися відповідно до закону, а також те, що існує значна кількість нормативних актів, які встановлюють вимоги до реєстрації актів цивільного стану (СК України, Правила реєстрації актів громадянського стану в Україні, Інструкція про порядок реєстрації актів громадянського стану в дипломатичних представництвах та консульських установах України, КТМ України), норми яких є багато в чому тотожними, дисертантом пропонується прийняти Закон України “Про акти цивільного стану”.

Аналізуючи ст. КТМ України, яка встановлює право укладення шлюбу на судні шляхом складення капітаном судна акту і запису про це у судновому журналі з подальшим поданням до органів РАЦСу заяви для одержання свідоцтва про шлюб, автор пропонує виключити зазначену норму з КТМ України, оскільки, відповідно до СК України, шлюб реєструється тільки в державних органах РАЦСу, якими не є капітани суден.

В дисертації звертається увага на суперечність одна одній частин 1 і 2 ст. 33 СК України щодо визначення іншого місця реєстрації шлюбу, ніж приміщення державного органу РАЦСу, а також щодо урочистості реєстрації шлюбу (ч. 2 ст. СК України). Ч. ст. СК України встановлює як вимогу реєстрації шлюбу – проведення реєстрації в урочистій обстановці у приміщенні органу РАЦС, а також можливість проведення реєстрації шлюбу в іншому місці. Водночас ч. ст. СК України закріплює можливість проведення державної реєстрації шлюбу в іншому місці, але за умови, що особи, які вступають в шлюб, не можуть з поважних причин прибути до державного органу РАЦСу. Дисертант вважає таке положення обмеженням прав осіб, які вступають в шлюб, і пропонує проводити державну реєстрацію шлюбу не лише урочисто, а в звичайній обстановці, і в іншому місці – не лише за поважних причин, а й за бажанням наречених.

Автором висловлюється також пропозиція щодо уніфікації документів, які мають видавати державні органи РАЦСу – пропонується відкладення реєстрації шлюбу, відмову в реєстрації розірвання шлюбу, реєстрацію шлюбу до спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу оформлювати постановою.

Аналізуючи правові вимоги щодо подачі заяви про реєстрацію шлюбу до органу РАЦСу, дисертант зазначає на необґрунтовану складність подачі такої заяви і пропонує внести зміни в ч. ст. СК України, якими закріпити можливість виражати своє волевиявлення щодо вступу в шлюб особами, які вступають в шлюб, окремими заявами, що спростить процедуру реєстрації шлюбу в багатьох життєвих ситуаціях, зокрема при подачі заяв засудженими, особами, які перебувають в лікарнях, у відрядженні тощо.

Особливостям правового регулювання визнання шлюбу недійсним присвячено підрозділ 2.4 “Порушення умов укладення та реєстрації шлюбу як підстави визнання його недійсним або неукладеним”. Дослід-жуючи підстави для визнання шлюбу недійсним за законодавством, яке діяло в Україні в дореволюційний, радянський і сучасний період, авто-ром зазначається, що з роками законодавче визначення підстав визнання укладених шлюбів недійсними змінюється, оскільки вони завжди пов’язані з дотриманням умов вступу в шлюб, які історично також не є категорією сталою, змінним є також порядок визнання шлюбів недійс-ним. СК України, залишивши загалом загальну вимогу щодо можливості визнання шлюбу недійсним – реєстрація шлюбу з порушенням встановлених законом умов, змінив підходи до порядку визнання шлюбу недійсним, встановивши можливість визнання шлюбу недійсним в адміністративному (органами РАЦСу) і судовому порядку. Автор критично ставиться до закріплення в законодавстві адміністративного порядку визнання шлюбу недійсним (анулювання актового запису про шлюб), і підтримує точку зору тих науковців, які вважають, що державна реєстрація, що відбулася, не може бути визнана недійсною за рішенням органу, що здійснив реєстрацію, це може зробити тільки суд, що забезпечить стабільність відносин, підставою виникнення яких стала державна реєстрація. Це пов’язано також з тим, що факти, з якими пов’язано анулювання актового запису про шлюб державними органами РАЦСу, потребують доказування і дослідження, що не є компетенцією державних органів РАЦСу.

Дисертант звертає увагу на те, що законодавець, виділяючи в ч. 5 ст. СК України дві категорії хвороб, приховання яких може бути підставою для визнання шлюбу недійсним (тяжкі хвороби і хвороби, небезпечні для другого з подружжя, їхніх нащадків), не визначає, що мається на увазі під “тяжкою хворобою”, а також під “хворобою, небезпечною для другого з подружжя, їхніх нащадків”, тобто приховування яких саме захворювань слід вважати такими, що є небезпечними для життя чи здоров’я і наявність яких може вплинути на рішення про укладення чи неукладення шлюбу. В дисертації висловлена пропозиція, що перелік таких захворювань має визначатись Міністерством охорони здоров’я за погодженням з Міністерством України у справах сім'ї, дітей та молоді. Враховуючи зазначене, пропонується ч. 5 ст. СК України доповнити положенням про те, що перелік тяжких хвороб, а також хвороб, небез-печних для другого з подружжя, їхніх нащадків визначається Міністер-ством охорони здоров’я України.

Автор пропонує надати право звертатись з позовами про визнання шлюбу недійсним у разі його укладення з пороком волі, тільки подруж-жю, права якого були порушені укладенням шлюбу, а також батькам (опікунам, піклувальникам) у випадку, якщо зазначена особа є неповно-літньою або визнана недієздатною за рішенням суду.

Крім цього, пропонується законодавчо закріпити строк позовної дав-ності в п’ять років до вимог про визнання шлюбу недійсним до шлюбів, укладених з пороком волі (у разі примушування жінки або чоловіка до шлюбу; у разі реєстрації шлюбу з особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними; у разі реєстрації шлюбу з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків).

Дисертант звертає увагу, що СК України безпосередньо не вста-новлює правила щодо можливості вимагати від того подружжя, який виявився недобросовісним при вступі в шлюб, відшкодування добро-совісному подружжя завданої моральної шкоди, однак серед способів захисту сімейних прав та інтересів називає відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК України або договором (ст. СК України). Автор пропонує законодавчо закріпити положення про те, що той з подружжя, хто добросовісно вступив у шлюб, має право вимагати від недобросовісного подружжя відшкодування матеріальної та моральної шкоди, незалежно від того, чи був укладеним шлюбний договір і чи була в ньому закладена така вимога.

Розділ 3 “Правове регулювання розірвання шлюбу” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню розірвання шлюбу як акту цивільного стану, з яким пов’язано припинення прав і обов’язків подружжя.

Підрозділ 3.1 “Розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану” присвячений дослідженню підстав та порядку розірвання шлюбу в органах РАЦСу. Проведений автором аналіз зарубіжного законодавства та наукової літератури в сфері правового регулювання розірвання шлюбу дав можливість зробити висновок, що переважною процедурою розірвання шлюбу є судовий порядок розір-вання шлюбу, який супроводжується додатковими формальними вимо-гами (витриманням певного строку, заходами з примирення, необхід-ністю присутності адвокатів обох подружжя та ін.), що має на меті ускладнення для подружжя процедури розлучення, і як результат – зменшення кількості реєстрації необдуманих шлюбів і кількості необ-ґрунтованих розлучень. Можливість здійснення розірвання шлюбів також адміністративними судами, сімейними судами, органами РАЦСу передбачена законодавством деяких країн.

В роботі досліджено еволюцію законодавства в сфері розірвання шлюбу від існування церковного порядку розірвання шлюбу в Україні як частині Російської Імперії, до існування адміністративного і судового порядку розірвання шлюбу – з радянських часів до сьогодення. Запровад-жений Декретом РНК УРСР 1919 р. “Про розлучення” спрощений адміністративний порядок розірвання шлюбу існував протягом майже всього радянського періоду історії України, зберігся він і в СК України 2002 р., що, на думку дисертанта, є виправданим в сучасних умовах.

Існуючий на сьогодні порядок розірвання шлюбу державними органами РАЦСу пов’язаний із винесенням цими органами постанови про розірвання шлюбу та реєстрацією розірвання шлюбу, які можуть не співпадати у часі – реєстрація розірвання шлюбу може провадитися незалежно від строку, що минув після винесення постанови про розірвання шлюбу, оскільки відповідно до ст. СК України момент припинення шлюбу визначається днем винесення відповідної постанови. Той факт, що припинення шлюбу пов’язується не з реєстрацією розір-вання шлюбу, а з винесенням постанови про розірвання шлюбу, фактич-но нівелює значення державної реєстрації актів цивільного стану.

В роботі звертається увага на суперечність формулювань ст. СК України і ст. Закону України “Про органи реєстрації актів грома-дянського стану”. В ст. СК України вказується, що шлюб розрива-ється державним органом РАЦСу, а ст. зазначеного Закону визначає, що органи реєстрації актів громадянського стану проводять реєстрацію розірвання шлюбу. Однак, проводячи розірвання шлюбу, державні органи РАЦСу виконують невластиві їм функції, оскільки в компетенцію державних органів РАЦСу входить саме реєстрація актів цивільного стану – реєстрація шлюбу, реєстрація народження, реєстрація смерті, а не винесення відповідних постанов, в яких виражається волевиявлення державного органу на розірвання шлюбу.

В зв’язку з цим дисертант пропонує внести відповідні зміни до СК України, які будуть закріплювати положення щодо реєстрації розірвання шлюбу органами РАЦСу на підставі зробленого актового запису про розірвання шлюбу, а не розривати шлюб на підставі постанови, як це передбачено в СК України.

Для уникнення проблем, що виникають на практиці щодо визначення місця проживання фізичної особи при подачі заяви про розірвання шлюбу, пропонується в Законі “Про акти цивільного стану”, який на думку дисертанта, потрібно прийняти, встановити положення про те, що заява про реєстрацію розірвання шлюбу може бути подана жінкою або чоловіком до будь-якого державного органу РАЦСу за їхнім вибором. Такий порядок реєстрації розірвання шлюбу можливий у випадку існування Єдиного реєстру актових записів цивільного стану на кшталт того, який сьогодні встановлено для юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Правовим проблемам припинення шлюбу в судовому порядку присвя-чено підрозділ 3.2 “Розірвання шлюбу за рішенням суду”. Підрозділ містить аналіз вітчизняного і зарубіжного законодавства щодо порядку розірвання шлюбу за рішенням суду.

Аналізуючи розірвання шлюбу в судовому порядку, дисертант відзначає, що СК виділяє різні умови розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, яка розглядається в порядку окремого провадження і за позовом одного з подружжя. В ч. ст. 107 СК України виділяються такі умови, як: 1) відповідність заяви про розірвання шлюбу дійсній волі дружини та чоловіка, 2) непорушення особистих та майнових прав подружжя, 3) непорушення особистих та майнових прав їхніх дітей. В ч. ст. СК України виділено: 1) неможливість подальшого спільного життя подружжя, оскільки це суперечить інтересам одного з подружжя, 2) неможливість збереження шлюбу, оскільки це суперечить інтересам одного з подружжя, 3) неможливість подальшого спільного життя і збереження шлюбу, оскільки це суперечить інтересам їхніх дітей. Автор обстоює думку про неможливість встановлення різних умов розірвання шлюбу в суді залежно від того, чи подається заява обома подружжя, чи позов одним із подружжя.

Дисертант відмічає, що ст. СК України, а також ст. ЦПК України передбачають можливість вжиття заходів щодо примирення подружжя без встановлення граничного строку, як це встановлювала ст. ЦПК України, яка передбачала можливість відкладення судом розгляду справи про розірвання шлюбу, призначивши подружжю строк для примирення в межах 6 місяців.

В роботі обґрунтовується пропозиція щодо закріплення в ст. ЦПК України максимального строку для примирення подружжя у разі розірвання шлюбу – не більше шести місяців. Якщо зі спливом строку для примирення сім’ю не вдалося відновити, заходи з примирення виявилися безрезультатними і подружжя або один з них наполягає на розірванні шлюбу, то суд розриває шлюб.

Відповідно до ч. ст. СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу. Автор обстоює думку, що порядок і строки відкликання заяви мають врегульовуватися тільки в ЦПК України, а не в СК України.

Для усунення проблем, що виникають на практиці в зв’язку зі зміною визначення моменту розірвання шлюбу за рішенням суду, обґрунто-вується пропозиція вважати припиненим шлюб, розірваний в судовому порядку до набрання чинності СК України (1 січня 2004 р.), з дня реєстрації розірвання шлюбу в державному органі РАЦСу, як це перед-бачено ст. КпШС України, що має бути закріплене в Прикінцевих положеннях СК України.

У висновках підведені підсумки проведеного дослідження, які відоб-ражають вирішення поставленого наукового завдання, що полягає в теоретичному обґрунтуванні наукових положень і висновків, які мають практичне значення в аспекті удосконалення правового механізму регулювання відносин з укладення і розірвання шлюбу у вітчизняному законодавстві.

1. Для України на сьогоднішньому етапі її розвитку необхідно включити шлюбно-сімейну політику в структуру соціальної політики, орієнтувати державно-демографічну політику на забезпечення інтересів України, враховуючи міжнародні правові норми, визначити перспективу реформування шлюбно-сімейного законодавства.

2. Недостатність і, в деяких випадках, неефективність правової регла-ментації в чинному законодавстві України укладення і розірвання шлюбу створюють значні складнощі і проблеми в шлюбних правовідносинах. Дисертантом пропонуються два шляхи вирішення цих питань: через удосконалення чинного законодавства або через розроблення і прийняття нового перспективного законодавства.

3. Автором сформульовано низку висновків і пропозицій:

щодо удосконалення законодавчих актів:

а) СК України – щодо встановлення шлюбного віку для осіб, які вступають в шлюб; встановлення строку позовної давності до вимог про визнання недійсними шлюбів, укладених з пороком волі; необхідності отримання і способу висловлення згоди батьків (усиновлювачів, піклувальників) у разі вступу в шлюб дитини, яка не досягла шлюбного віку; щодо закріплення єдиного переліку умов, які є перешкодами до реєстрації шлюбу; визначення моменту розірвання шлюбу за рішенням суду у разі розірвання шлюбу в судовому порядку до набрання чинності СК України (1 січня 2004 р.); щодо визначення моменту розірвання шлюбу в державному органі РАЦСу – з моменту реєстрації актового запису; посилення вимог щодо інформованості осіб, які вступають в шлюб про стан їхнього здоров’я; щодо спрощення подання заяв про реєстрацію шлюбу і розірвання шлюбу та ін.

б) Закону України “Про органи реєстрації актів громадянського стану” – щодо приведення у відповідність з термінологією ЦК України назви органів, на які покладено реєстрацію актів цивільного стану;

в) ЦПК України – щодо встановлення максимального строку для примирення подружжя.

щодо розроблення і прийняття перспективного законодавства:

а) Закону України “Про акти цивільного стану” – єдиного акту, який би системно визначав: порядок державної реєстрації актів цивільного стану; вимоги до документів, що видаються державними органами РАЦС; порядок формування Єдиного реєстру актових записів цивільного стану – автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту та надання інформації про цивільний стан фізичних осіб. В зв’язку з цим і з метою усунення протиріч і дублювання пропонується скасувати Правила реєстрації актів цивільного стану в Україні, Інструкцію про порядок реєстрації актів цивільного стану в дипломатичних представництвах та консульських установах, виключити зі ст. КТМ України положення, яким надано можливість укладення шлюбу на судні і засвідчення цього факту капітаном судна;

б) Переліку тяжких хвороб, а також хвороб, небезпечних для другого з подружжя, їхніх нащадків – який має бути розроблений Міністерством охорони здоров’я за погодженням з