НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Ферков Оксана Василівна

УДК 930(477.87)”18/19”

Історія Закарпаття у крайовій угорськомовній історіографії ХІХ-початку ХХ століття

07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Данилюк Дмитро Дмитрович,

Ужгородський національний університет,

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Віднянський Степан Ваильович,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу всесвітньої історії

і міжнародних відносин

кандидат історичних наук, доцент

Олашин Микола Васильович,

Ужгородський національний університет,

доцент кафедри нової і новітньої історії

та історіографії.

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського НАН України.

Захист відбудеться “_28___” _січня_________ 2005 р. о _15___ годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “__23__”__грудня___________2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальнiсть проблеми. Останнім часом вийшли у світ низки досліджень, що дозволило значно просунутися вперед, щодо розуміння і трактування поняття “українська історіографія”, її витоків і основних етапів розвитку. Дослідження з української історії та історіографії набрали масштабного характеру. Однак, картина української історіографії не може бути повною доти, доки не вивчено стан історичної науки в окремих регіонах України, у тому числі в Закарпатті.

Новітні загальні тенденції розвитку української історичної думки саме і пов’язані із регіоналізацією історичних досліджень, зростанням уваги до локальної, місцевої історії. Це цілком відповідає “настановам неоромантизму та місцевого патріотизму, які кристалізуються в історичній свідомості сучасного суспільства, а також авторитету серед сучасних істориків студій з регіональної історії та мікро історії” Колесник І. Українська історіографія. XVIII – початок ХХ століття. – К.: Генеза, 2000.– С.12.

Закарпаття – невід’ємна складова частина України. Його минуле нерозривно пов’язане із східними слов’янами, а в Х – ХІІ ст. із Київською Русью та Галицько – Волинською державою. У наступний період цей край аж до середини ХХ ст. входив до складу різних держав: Угорського королівства, Австрійської та Австро–Угорської імперії, Чехословаччини, а в 1939 – 1944 рр. був окупований гортистською Угорщиною. У жовтні 1944 р. землі Закарпаття було визволено з-під чужоземного гніту, а в 1945 р. – возз’єднано із Українською РСР.

Географічне i геополітичне розташування Закарпаття сприяло тому, що протягом усього історичного розвитку воно перебувало у тісних контактах з сусідніми народами, але ніколи не поривало зв’язків із великою сім’єю східних слов’ян. Тому краєм цікавилися визначні особистості наукових кіл різних держав, як на сходi , так i на заходi від нього. На сходi від Карпат, першим увагу звернув на населення цих територій ще у ХІІ ст. давньоруський літописець Нестор у славнозвісному творі “Повість минулих літ”. Він задокументував поселення слов’ян ще до приходу угорців у кінці ІХ ст. У літописі під 898 р. зафіксовано, що мадяри (угорці), перейшовши Карпати, “стали воювати проти слов’ян i волохів, які тут жили”.

У державах на захiд від Карпат цей регіон відображений у писемних джерелах Угорщини ХІІ – ХІV ст. – хроніці Аноніма “Gesta Hungarorum’’ i Шiмона Кезаi, які не тільки визнали автохтоннiсть слов’ян, а й вказували на наявнiсть у них мiст – Мукачева (Munkбcs), Ужгород (Hungvбr) i державного об’єднання – князiвства Лаборця.

Із кiнця ХVІІІ ст. дослідженням iсторiї Закарпаття почали займатися угорськi, словацькi, австрiйськi, нiмецькi, росiйськi та українськi дослiдники. Вони створили значну кiлькiсть праць, в яких висловлювали рiзнi погляди на минуле краю. Тому, перед мiсцевою інтелiгенцiєю постало важливе завдання – створити власнi науковi працi з минулого свого народу, об’єктивно визначити концепцiю його iсторичного розвитку. В кiнцi ХVIII ст. було покладено початок науковiй iсторiографії Закарпаття. Її засновником став I.Базилович, який у 1799-1805 рр. у Кошицях видав двохтомну працю латинською мовою пiд заголовком “Короткий нарис фундацiї Федора Короятовича”. Iсторичнi дослiдження успiшно продовжили такi відомі вченi краю як М.Лучкай, О.Духнович, А.Кралицький, I.Дулiшкович i iн. Усi вони були уродженцями Закарпаття, їх наукова спадщина у значнiй мiрi вже дослiджена.

Однак, iсторiографiю Закарпаття творили i угорськi дослiдники, зокрема і ті, якi народилися на Закарпатті, або провели тут тривалий перiод свого життя, всю свою наукову дiяльнiсть присвятили iсторiї цього регіону. Наукова спадщина цих вчених, за винятком окремих її аспектiв, ще не вивчена, а без її знання не можливо сповна оцiнити рiвень iсторичної науки на Закарпаттi, її мiсце у вiтчизнянiй та зарубiжнiй iсторiографiї.

У часи нацiонально-культурного вiдродження України, розбудови державностi її народу, повертається наукова спадщина класикiв української iсторiографії, імена, яких були забутi, або забороненi. Уже перевиданi праці М.Костомарова, В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Дорошенка, Д.Яворницького та iн. Активно розпочалося дослiдження наукової спадщини вiдомих представникiв української iсторiографiї: Д.Бантиша-Каменського, П.Кулiша, М.Яворського, Марковичів-Маркевичів, В.Романовського, М.Петровського та iн. Вiдновлюються такі важливі галузі iсторичної науки України, як бiографiстика, археографія тощо.

Творче пiднесення української iсторiографiї не могло не вплинути на її складову частину – iсторичну науку Закарпаття. Адже з кiнця ХVIII до початку ХХ ст. iсторiї цього регiону присвячена значна кiлькiсть наукової лiтератури, у тому числi i угорських авторiв, з визначенням рiзних концепцiй розвитку краю. Вивчення наявностi спiльних рис i суттєвих вiдмiнностей у цiй лiтературi, особливо важливе сьогоднi, в умовах змiцнення української державностi.

Актуальність теми кандидатської дисертації обумовлюється і тим, що й досі в Україні немає узагальненого дослідження щодо угорськомовної історіографії Закарпаття. Праці провідних вітчизняних вчених, у яких аналізується розвиток історичної науки в Україні висвітлюють в основному загальні проблеми історіографії краю. В історіографічному плані опубліковано лише кілька статей, присвячених аналізу наукової спадщини угорських дослідників минулого Закарпаття.

Актуальність теми полягає і в тому, що об’єктивний, ретельний і вичерпний аналіз історичної літератури дозволяє виявити рівень наукової розробки проблеми, накреслити перспективи подальшого її вивчення.

Зв’язок роботи з науковими програмами і планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою наукової роботи кафедри історії України Ужгородського національного університету з вивчення комплексної проблеми – “Історія та історіографія західноукраїнських земель у ХІХ – ХХ ст.”

Мета i завдання дослiдження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу виявлених різноманітних історіографічних джерел якнайповніше відтворити стан дослідження історії Закарпаття угорськими істориками краю ХІХ – початку ХХ ст. Для досягення мети слід розв’язати наступні завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження є наукова діяльність угорських істориків ХІХ – початку ХХ ст., які жили і творили на території історичного Закарпаття, репрезентовані ними напрямки в історичній науці Угорщини.

Предмет роботи становить наукова спадщина угорських iсторикiв ХІХ – початку ХХ ст., якi народилися на Закарпаттi, жили тут і працювали протягом тривалого перiоду свого життя. Їхнi працi, переважно написанi угорською мовою (тому паралельно будемо вживати термін “угорськомовна”) i так, чи iнакше, стосуються минулого населення краю. Це роботи Й.Балайтi, К.Мейсароша, Т.Легоцького, А.Комаромі, І.Сіладї, А.Годинки, Я.Мiгалї, О.Сабова, В.Сулiнчака та iн. Особлива увага звертається на визначення ними iсторичної концепцiї розвитку Закарпаття, коло проблем, що дослiджуються, наявностi рiзних точок зору, дискусiї навколо них. Критерiєм визначення правильностi висновку того, чи iншого автора, служать його аргументи, посилання на архiвнi матерiали, документи. У зв’язку з цим, у дисертацiї акцентується увага на джерельній базі дослiджень, аналiз архiвних матерiалiв, публiкацiй збiрникiв документiв, що виходили впродовж ХІХ – на початку ХХ ст.

Хронологiчнi межі дисертацiйного дослiдження, ХІХ – початок ХХ ст., визначаються врахуванням кiлькох важливих факторiв. По-перше – ХІХ ст. позначається iнтенсивним розвитком науки iсторiї, як на територiї Закарпаття, так i по всiй Угорщинi. По-друге, виходили друком першi угорськомовнi працi (до цього часу друкували на латинi). По-третє, у середині століття вiдбулося органiзацiйне оформлення угорської iсторичної науки. Роботу завершуємо початком ХХ ст., точніше 1918 р., коли розпалася Австро–Угорська монархiя, а Закарпаття вийшло зi складу Угорщини та було приєднано до новоствореної Чехословаччини. Це вже був новий перiод в соцiально-економiчному i полiтичному житті краю, в тому числi i в розвитку iсторичної науки.

Територіальні межі дисертаційної праці охоплюють землі історичного Закарпаття, які будучи частиною Угорщини, протягом ХІХ – початку ХХ ст. входили до складу Австрійської імперії, а з 1867 року до дуалістичної Австро-Угорської монархії. Споконвіку вони були заселені переважно українцями. Це сучасна Закарпатська область України, прилеглі території Словаччини (Пряшівщина). Угорщини (Нїршег), Румунії (Залісся, Семиград). Це – етнічні українські території.

Теоретико-методологічні засади дисертаційного дослідження складають принципи історизму, системності, наступності (спадковості) та наукової об’єктивноості, які вимагають розгляду подій у зв’язку з конкретно-історичними умовами їх існування. Їх комплексне застосування дає можливість сповна проаналізувати діяльність угорських історків, дати їм об’єктивну оцінку.

Для глибшого пізнання еволюції наукових поглядів угорських вчених Закарпаття та особливостей впливу на них тих процесів, які відбувалися в історичній науці і в угорському суспільстві ХІХ – початку ХХ ст., нами були застосовані загальнонаукові та конкретно-історичні методи дослідження: історико-системний, хронологічно-проблемний, історико-біографічний. Використаний комплекс основних дослідницьких методів: метод історіографічного аналізу та історіографічного синтезу, історико-хронологічний та історико-ситуаційний, метод порівняльного аналізу наукових праць, тощо.

Наукова новизна дисертацiї. В роботі вперше у вітчизняній історіографії подано комплексний аналіз угорськомовної історичної літературі ХІХ – початку ХХ ст. щодо минулого Закарпаття, зроблено синтетичний науковий огляд найважливіших проблем. На основi аналiзу наукової спадщини угорських iсторикiв даного періоду досліджуються витоки, оформлення, розвиток угорської iсторiографiї, стан розробки нею проблем минулого Закарпаття. Для всебiчного вивчення питання залучено працi Й.Балайтi, К.Мейсароша, Т.Легоцького, А.Комаромі, І.Сіладї, Я.Мiгалї, А.Годинки, О.Сабова, В.Сулiнчака та iн., якi нинi є бiблiографiчною рiдкiстю.

Прослiдковується рiзнобарвнiсть поглядiв представникiв угорської iсторiографiї на проблеми минулого русинiв-українців Закарпаття. Дисертацiйне дослiдження знайомить з великою кiлькiстю джерел та документiв, добутих вченими ХІХ – початку ХХ ст. в архiвах Угорщини, Австрії, Італії тощо. Уперше в українськiй iсторiографiї оцiнено доробок угорських вчених у вивченнi iсторiї Закарпаття та його населення періоду середньовіччя. Подається характеристика найважливiших праць з історії Закарпаття, визначаються особливостi наукових концепцiй щодо iсторичного розвитку краю.

У данiй роботi здiйснено аналiз спадщини угорських iсторикiв, охарактеризовано джерельну основу праць, коло дослiджуваних проблем, що дозволяє не тiльки пiдсумувати досягнення у вирiшеннi даної теми, але й окреслити тi моменти, якi потребують ще глибшого вивчення.

Практичне значення. Дисертаційна робота є закінченим, самостійним дослідженням і носить комплексний характер. Вона знаходиться на перехресті таких наукових галузей, як історія Угорщини, історія України, краєзнавство, церковна історія, історія культури, історіографія та джерелознавство.

Практичне значення дисертацiї полягає в тому, що в нiй доведено наявнiсть на Закарпаттi в ХІХ ст. наукових iсторичних дослiджень, творцями яких були представники рiзних нацiональностей, у тому числi й угорцi.

Введення до наукового обiгу доробку угорських вчених сприятиме об’єктивнiй оцiнцi стану iсторiографії краю в минулому та визначенню шляхiв її подальшого розвитку. Джерельна основа праць iсторикiв допоможе встановити iстину в наукових дискусiях, зокрема, щодо автохтонності русинiв, їх етнiчну спорiдненiсть зi схiдними слов’янами та деяких iнших проблем. Вивчення надбань угорських iсторикiв дослiджуваного перiоду розширить нацiональне представництво iсторiографiї Закарпаття, розкриє її багатопроблемнiсть, ознайомить сучасних дослiдникiв iз джерелами, якi сьогоднi для нас є недоступними. Дисертацiйне дослiдження сприятиме зміцненню наукових контактiв мiж вченими України i Угорщини, його результати можуть бути використанi при викладаннi iсторiї та iсторiографiї цих країн.

Практичне значення матерiалiв дисертацiї також полягає в тому, що вони можуть подати інформаційний матеріал при створеннi енциклопедичних i бiблiографiчних видань, наукових бiографiчних словникiв, якi готуються як в Українi, так i в Угорщинi. Результати дослiдження стануть у нагодi i Iнститутовi бiографiчних дослiджень Нацiональної бiблiотеки України ім. В.I.Вернадського НАН України при створеннi Українського бiографiчного словника. Всі цi матерiли, безперечно, сприятимуть кращому розвитку наукових i науково-методичних дослiджень.

Особистий внесок здобувача. Хоча в цілому питання розвитку історичної науки в Закарпатті викладені у монографіях Д.Данилюка та деяких інших авторів, але характеристика доробку угорськомовних вчених подана ними лише оглядово. Отже, пропонована дисертація є першим комплексним дослідженням розробки питань історії Закарпаття в угорськомовній історіографії ХІХ – ХХ століття.

Апробацiя роботи. З основними результатами дисертацiйного дослiдження автор виступала на мiжнародних конференцiях в м.Ужгородi 19 грудня 1997 р., в м.Сату–Маре (Румунiя) 27–28 листопада 1998 р. Матерiали обох конференцiй надрукованi в окремих збiрниках. Дисертант брала участь у роботi республiканських i міжвузiвських наукових конференцiй. Дисертацiйна робота була обговорена на засiданнi кафедри iсторiї України Ужгородського унiверситету. Здобувач систематично виступала на підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу УжНУ (1996-2004).

Публікаії. З досліджуваної проблеми опубліковано 11 наукових статей, три з них у співавторстві.

Структура дисертації визначається метою і завданнями дослідження. Дисертація побудована на основі хронологічно-проблемного принципу, у відповідності із завданнями, а також реальними можливостями її джерельної основи складається зi вступу, чотирьох роздiлiв, висновкiв i списку використаних джерел та наукової лiтератури. Вiдповiдно роздiли подiляються на пiдроздiли, де розкриваються рiзнi напрямки теми. Загальний обсяг дисертації становить 205 стор., у тому числі список використаних джерел та літератури 22 стор. (316 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі викладена актуальність теми дисертаційної праці, показано її зв’язок з науковими програмами, виділено об’єкт, предмет, мету і завдання. Визначено також хронологічні та територіальні межі роботи, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, окреслено практичне значення роботи та апробацію результатів дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “Стан наукової розробки, джерела та методи дослідження” подано стан розробки обраної теми у наковій літературі з кінця ХІХ і до початку ХХІ ст.

Стосовно відображення теми дисертації в науковій літературі, автор наголошує на недостатній розробці тематики як у вітчизняній так і в угорській історіографії.

Доробок українських (русинських) істориків Закарпаття комплексно висвітлено у декількох монографіях та статтях останніх десятиліть ХХ ст. А власне спадщина угорських істориків почала цікавити наукову громадськість тільки в останні роки. До цього часу згадки про деяких із них були короткі та чисто суб’єктивні. Ще у 1941 р. І.Кондратович у своїй історіографічній статті спробував оцінити стан наукового вивчення минулого краю. При цьому він зазначив, що “історію народу писали церковні особи і це була наша бедна и по большой части церковна істория” Кондратович И. Новые путі Подкарпатской исторіографии. – Унгвар, 1941. – С.7.. Ревізію історіографії краю, на його думку, розпочав А.Годинка. Правда, автор різко критикував угорського історика за ряд висновків стосовно минулого Закарпаття. Аналізом поглядів цього угорського вченого І.Кондратович і обмежився , інших навіть не згадав.

Для поповнення історіографічних знань велике значення мала бібліографічна праця, видана у 1944 р. М.Лелекачем та І.Гарайдою. Вони описали основну літературу, яка виходила впродовж ХІХ – першої трертини ХХ ст. у краї та поза його межами українською, російською, угорською та іншими мовами, у тому числі Т.Легоцького, А.Годинку, Я.Мігалї, А.Комаромі, І.Сіладї, О.Сабова та ін.

У повоєнний період окремі штрихи діяльності ряду істориків Закарпаття зустрічаємо у спеціальних історіографічних дослідженнях радянських авторів. Наприклад, у монографії Л.А.Коваленка, названо праці А.Годинки та О.Бонкало як такі, що “написані у дусі плазування перед буржуазно–поміщицькою Австро–Угорщиною” КоваленкоЛ.А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. – К., 1983. – С.108.. Подібна характеристика спадщини вчених дорадянського періоду зумовлена духом того часу. В радянській науці головна увага приділялася тільки здобуткам істориків Закарпаття тієї доби і мало згадувалися вчені, що творили до 1945 р., тим більше угорські автори ХІХ – першої половини ХХ ст. Якщо ж і називали окремих угорських авторів, то оцінка їх випливала із методологічних принципів комуністичної ідеології. Їм прикріплювали ярлик “буржуазно–ліберальних” істориків. Все таки, наукова добропорядність поодиноких вчених радянської доби спонукала їх до визнання цінності наведеного фактологічного матеріалу праць “буржуазних” вчених.

Так, відомий дослідник І.Г.Коломієць вважав “Монографію Березької жупи” Т.Легоцького за “найкращий і найповніший опис окремих комітатів” Коломиец И.Г. Социально экономические отношения и общественное движение в Закарпатье во второй половине ХІХ века. – Том второй. – Томск, 1962. – С.537.. А І.Г.Шульга використав матеріали трьохтомної праці стосовно соціально–економічного розвитку Закарпаття періоду середньовіччя.

Неуперджене вивчення наукової спадщини угорських істориків Закарпаття розпочалося з 90-х років ХХ ст., коли відкрився доступ до раніше недосяжних архівних і бібліографічних матеріалів, настала можливість правильної оцінки як історичних фактів минулого, так і доробку ряду вчених краю. Важливою подією на цьому шляху стала проведена у 1990 р. народознавча науково–практична конференція, присвячена ювілею Тиводара Легоцького, а згодом і перевидання його трьохтомної “Монографії Березької жупи”. У 1995 р. окремим виданням побачили світ його вибрані праці на угорській мові.

У 1990 р. вперше видано бібліографію праць Т.Легоцького, а в 1997 р. її значно доповнено і видано угорською мовою. Науковий доробок вченого – це 11 монографій, близько 300 статей. Сьогодні дослідники взялися за опрацювання рукописної спадщини історика.

По-новому оцінено доробок Т.Легоцького у “Нарисах історії Закарпаття”. Автори підкреслюють “наукову добросовісність” історика, який “виділявся високою професійною освітою, різноманітністю наукових інтересів…” Нариси історії Закарпаття. Т.1. (З найдавніших часів і до 1918 р.) – Ужгород,1993. – С.414..

Перші спроби вивчення спадщини іншого угорського вченого Закарпаття – К.Мейсароша помітні з середини 70-х рр. ХХ ст. в угорській та в українській історіографії. Він відомий як автор двох монографій з історії Закарпаття, які на сьогодні однозначно не оцінені. Доробок К.Мейсароша поступово отримує належну оцінку. Життєвий і творчий шлях цього угорського науковця вислітлив В.Фединишинець. Й.Кобаль ознайомив громадськість із уривками рукописів К.Мейсароша, оцінив доробок угорського вченого у вивченні історії Ужгорода.

Вагомі досягнення спостерігаємо у дослідженні історіографії русинів (українців) з боку вчених Угорщини.

Зокрема, в Угорщині з’являються поодинокі дослідження про А.Годинку, тобто його діяльність не була цілком невідомою у середовищі угорських істориків. Про авторитет А.Годинки говорить і той факт, що русинська національна меншина в Угорщині заснувала товариство імені Антонія Годинки, проводить активну роботу у напрямку популяризації його праць, рукописів, ідей тощо. Ними проведено міжнародну пам’ятну конференцію до 140-річчя від дня народження вченого, матеріали якого публікувалися на сторінках “Русинського світу”. Наукова спадщина угорського історика А.Годинки зацікавила колектив кафедри української та русинської філології Вищої школи м. Ніредьгаза. У 1993 р. ними організовано і проведено науковий форум присв’ячений пам’яті А.Годинки. Матеріали виступів опубліковано.

В останні роки були здійснені спроби вивчення наукової спадщини А.Годинки і вітчизняними істориками. Зокрема, автори вже згадуваних “Нарисів історії Закарпаття” констатують, що “А.Годинка завжди визнавав слов’янське походження русинів, бачив у них частину “малоруського народу”, хоч “пріоритет в історії Закарпаття залишав за угорцями” Нариси історії Закарпаття. Т.ІІ. (1918 –1945) / Ред. І.Гранчак. – Ужгород, 1995. – С.24..

Про маловідомого дослідника початку ХІХ ст. Й.Балайті у вітчизняній літературі знайдено всього одну статтю. Та його спадщина цінна багатьма висновками, повідомленнями вагомих джерел тощо. Саме, Й.Балайті започаткував вивчення важливої проблеми минулого – історії міст краю, зокрема Мукачева.

Певні зауваження стосовно наукової роботи угорських істориків Закарпаття початку ХХ ст. містяться у трьохтомній “Історії Закарпаття” С.Папа Пап С. Історія Закарпаття в трьох томах. – Івано-Франківськ: Вид-во “Нова Зоря”, 2001-2003..

На цьому обмежується наукова література про доробок угорських істориків ХІХ – початку ХХ ст. які мали безпосереднє відношення до Закарпаття та його минулого.

У другій частині першого розділу подана характеристика джерельної основи дисертації, визначено методологічні засади та обґрунтовано вибір методів дослідження. Зазначено, що джерельною базою дисертаційної роботи є три рівні історіографічних джерел – окремі угорськомовні праці істориків, науковий доробок угорських вчених ХІХ – початку ХХ ст., наукова і допоміжна література даного періоду.

Вказано на те, що домінуючу групу історіографічних джерел складають праці кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., які виходили друком в Угорщині написані угорською мовою і містять інформаційний матеріал з історії закарпатських комітатів.

У другому розділі – “Організаційне оформлення угорської історичної науки” –охарактеризовано процес формування перших історичних досліджень, показано появу елементів науковості в працях окремих вчених тощо. Підкреслено, що історична наука Угрощини почала своє оформлення у середині ХІХ ст., але певні прояви наукових аспектів у вивченні минулого були вже у попередньому столітті. Переважна частина праць носила узагальнюючий характер і написана на латині або німецькою мовою. Угорськомовні роботи з’явилися трохи пізніше, у першій половині ХІХ ст.

Наукові праці ХVIII ст. були джерелом географічних та історичних знань у наступні десятиліття. У них можна знайти опис комітатів історичного Закарпаття, ряду міст краю, дискусії навколо питань минулого русинів-українців тощо. Це праці таких авторів як М.Бел, Г.Сердагелї, С.Катона, А.Сірмаї та ін.

У цей же час діячі культури Закарпаття доповнили наукові знання важливими досягненнями, аргументацією дискусійних питань історії, введенням в обіг цінного документального матеріалу.

На початку ХІХ ст. вийшла праця Й.Балайті під заголовком “Мукачево. Тобто топографічний, географічний та історичний опис міста Мукачева і Мукачівської фортеці”. Її цінність полягає у тому, що одна конкретна проблема розглянута з різних аспектів. Минуле Мукачева показано у комплексі з географічним та топографічним описом округи, використано багато документів періоду середньовіччя, статистичні матеріали кінця XVIII – початку ХІХ ст. Праця Й.Балайті стала першим дослідженням минулого міста Мукачева. Автор започаткував важливу проблематику – історію міст і сіл комітатів Закарпаття.

К.Мейсарош здобув визнання своїми монографіями “Історія Ужгорода” та “Історія руських Угорщини”. Завдяки цьому він відомий у науці як перший історик Ужгорода. Заслуговує на увагу той факт, що угорський вчений у середині ХІХ ст. зумів виділити основні проблеми з минулого русинів-українців Закарпаття, визнав їх автохтонність, відзначив важке соціальне становище жителів цих земель, їхню безправність у політичному житті. К.Мейсарош звертався до питання етнічної приналежності “руських” (так він називав українців Закарпаття), відносив їх до слов’янських народів. Необминув вчений питання духовного, соціально-економічного життя населення міста Ужгорода. Однак, працям К.Мейсароша у значній мірі властивий романтизм і суб’єктивізм у поясненні ряду подій, автор не завжди критично ставився до використаних джерел.

Втім, історична концепція К.Мейсароша містить багато суперечок, тому різко критикувалася наступниками. Тим не менше, його спадщина важлива для подальшого вивчення історії Закарпаття та його населення. К.Мейсарош залишається одним з відомих діячів науки та культури Закарпаття та Угорщини в цілому.

Таким чином, на території історичного Закарпаття, як і Угорщини в цілому, ще на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. спостерігається становлення історичних знань. Активізація історичних пошуків викликала появу праць про минуле держави, насамперед, узагальнюючого, описового характеру: історико-народознавчі та етнографічні. З початку ХІХ ст. сформувалися наукові засади історичних знань.

Особливістю угорської історичної думки кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. було те, що істориків-аматорів відрізняв глибокий патріотизм, любов до рідного краю, його минулого, проте всі вони писали латинською, німецькою мовами і були проникнуті відданістю ідеї Великої Угорщини. Ідеалом науковості була збелетризована історична розповідь про героїчне минуле угорців, а згодом – просвітницький ідеал повного, енциклопедичного дослідження, економічного, фізичного, політичного, соціального та культурного стану своєї країни, краю, регіону.

Отже, у середині ХІХ ст. в Угорщині цілком назріли умови для організаційного оформлення історичної науки. Вона відокремилася від суспільних наук, словесності. Відбувався перехід від аматорства до професійних занять історією, хоч це ще не було відмінною рисою періоду. Оформлення історії, як науки, вимагало розбудови її теоретичних засад. Серед напрямків наукового пізнання переважав романтизм.

Наведені тенденції притаманні були і для істориків-представників окремих регіонів держави, у тому числі і комітатів Закарпаття. У працях авторів першої половини ХІХ ст. на фоні загальної історії Угорщини помітні перші спроби вивчення минулого окремих регіонів, жуп, міст тощо. Такі поодинокі розвідки на землях історичного Закарпаття з’явилися у першій третині ХІХ ст. Саме праці Й.Балайті та К.Мейсароша репрезентують угорськомовну історіографію Закарпаття. Ними започатковано дослідження історії міст Закарпаття, що успішно продовжили у наступні періоди Т.Легоцький, І.Сіладї, Й.Табоді, А.Годинка, а у 30-х рр. ХХ ст. – П.Сова.

Але, разом із численими позитивними моментами, угорськомовні праці першої половини ХІХ ст. про історію Закарпаття не позбавлені ряду помилок і упущень. Це – насамперед некритичне ставлення до використаних, цитованих джерел, висока суб’єктивність думок і романтичний виклад, часто відсутність аналізу і оцінки наведених подій і явищ. Попри згадані вище недоліки, спадщина угорських вчених першої половини ХІХ ст. становить важливу інформаційно-документальну основу досліджень історіографічного процесу періоду.

Третій розділ – “Проблеми історії Закарпаття в угорській історіографії другої половини ХІХ століття”, присвячений головним етапам організаційного оформлення науки історії в Угорщині, заснування Академії Наук, випуску наукових журналів, публікації пам’яток літератури, історичних джерел. У цей період плідно працювали відомі вчені – М.Горват, Л.Салаї.

У 1867 р. починається діяльність Угорського історичного товариства. За ініціативою членів якого започатковується вивчення вітчизняної історії на якісно вищому методологічному рівні, виявлено та опубліковано нові важливі джерела. Товариство видавало науковий журнал “Сазадок” (“Століття”).

Важливим кроком у процесі становлення історії як науки стало заснування у 1874 р. Державного архіву ( м. Будапешт). Цим не тільки зібрано та систематизовано документи центральних державних закладів, але й полегшено роботу дослідників, надана можливість широко доступу до матеріалів.

У другій половині ХІХ ст. змінюється тематика історичних досліджень, вчені значну увагу приділяють регіональній проблемі. Так, історія комітатів Закарпаття вивчалася А.Комаромі, І.Сіладї, Т.Легоцьким. Праці цих вчених відрізняються широкою джерельною основою та багатим фактичним матеріалом.

Вагомим явищем історіографії Угорщини та Закрпаття стала наукова діяльність Т.Легоцького. Виняткову цінність становлять його дослідження з архелогії, етнографії та історії. Вчений був кваліфікованим джерелознавцем, опрацював фонди ряду центральних архівів Угрощини та місцевих – Берегівської, Угочанської жуп, міста Мукачева, Мукачівсько–Чинадіївської домінії, сім’ї Перенї тощо. Угорський вчений звернувся до висвітлення питань історії Закарпаття та його населення з найдавніших часів і до кінця ХІХ ст.

Висновки вченого суттєві, однозначною є підтримка концепції автохтонності слов’янського етносу на території історичного Закарпаття. Русинів краю вважав етнічно спорідненими з русинами за Карпатами. Разом з цим Т.Легоцький дослідив процес запровадження угорської адміністративної системи, юридичне оформлення кріпосного права та охарактеризував політику Угорської держави стосовно комітатів Верхньої Угорщини, розглядав економічні та соціальні зміни в епоху середніх віків. Доробок науковця збагачений фактичним матеріалом з історії духовного життя русинів, характеристикою соціально-економічного життя представників русинського духовенства. Т.Легоцький вперше в угорській історіографії використав і відзначив цінність такого джерела як урбарії – документи, що визначали розміри селянських господарств та феодальних повинностей

На фоні релігійних відносин історик зробив спробу розкрити культурно-освітні зрушення у середовищі русинів-українців. Підкреслив особливу роль єпископів М.Ольшавського та А.Бачинського. Звернувся до проблеми ролі русинів Закарпаття у національно–визвольній боротьбі угорців початку ХVІІІ ст. та 1848-1849 рр. і багатьох інших.

З особою Т.Легоцького в історіографії пов’язане поглиблене вивчення проблеми історії міст і сіл Закарпаття.

Науково важливим є використаний угорським істориком документальний матеріал, адже, ці джерела є унікальними на сьогодні.

Т.Легоцький – талановитий юрист, археолог, історик, фольклорист, був членом багатьох наукових товариств, підтримував зв’язки з діячами науки і культури всієї Угорщини. Його спадщина є важливою ще й тому, що дозволяє розширити, доповнити відомі факти з історії Закарпаття та Угорщини. Окрім, Т.Легоцького історії Закарпаття та його населення приділяли помітну увагу інші вчені періоду, у тому числі українські – Я.Головацький, М.Драгоманов.

Таким чином, огляд угорськомовної історичної літератури стосовно минулого Закарпаття дозволяє зауважити наступні моменти:

-

-

-

-

-

-

Четвертий розділ – “Минуле Закарпаття в регіональних дослідженнях угорських вчених на рубежі ХІХ – ХХ ст.”, присвячений характеристиці загальних тенденцій в історіографії Угорщини на рубежі ХІХ – ХХ ст. Зокрема, визначено особливості, які вирізняли історичні пошуки періоду від попередніх десятиліть, підкреслено прогресивні зрушення. Найвідомішими вченими періоду були Х.Марцаллі, І.Ачаді, П.Агоштон, К.Таллі, Ш.Маркі. Вони проводили дослідження широкого кола проблем. Плідно розвивалися історичні пошуки, зростала кількість наукових праць, підвищилася професійна підготовленість вчених, розширилася географія досліджень. В регіональній проблематиці наявне вивчення минулого історичного Закарпаття та його основного населення – русинів-українців. Цю тенденцію простежено за матеріалами праць А.Годинки, Я.Мігалї, З.Ґалочі, О.Сабова, В.Сулінчака, О.Бонкало тощо.

А.Годинка був представником офіційної угорської історіографії, займався широким колом проблем, а серед них і русинською тематикою. Тривалий час його наукова концепція оцінювалася неоднозначно, а праці зберігалися у спецфондах. Історичні погляди А.Годинки на минуле Закарпаття знайшли відображення в головній праці “Історія Мукачівської греко-католицької єпархії”. У ній та в інших роботах вчений рішуче відстоював думку про пізнє заселення русинами комітатів Закарпаття аж у середині ХІІІ ст., а саму територію краю до приходу угорців в кінці ІХ ст. називав пустою, ніким не заселеною. Але це його помилкове твердження не перешкоджало визнанню етнографічної спорідненості русинів із бойками і лемками за Карпатами.

Середньовічну історію русинів А.Годинка досліджував через їх господарське життя, систему оподаткування та відробітків, для цього опрацював масу документів, зокрема, урбаріальні реєстри XVII – XVIII ст. На їх основі значно доповнив відомості з минулого міста Ужгорода та Ужанської домініі.

Головна праця А.Годинки, незважаючи на її назву, не обмежується виключно релігійною проблематикою. У ній вчений розглянув питання майнового положення і освітнього рівня священиків, їхній культурний розвиток, залежність Мукачівської єпархії від Егерського єпископату, прийняття та умови унії 1646 р., поширення її серед простого населення, діяльність визначних єпископів М.Ольшавського та А.Бачинського. Наукову цінність має думка угорського вченого про переселення до Закарпаття подільського князя Федора Корятовича, датував цю подію близько 1398 р., а самого князя називав “політичним біженцем”.

Угорського історика як вченого цікавила участь русинів Закарпаття у національно–визвольній війні угорців 1703-1711 рр.

А.Годинка був сумлінним джерелознавцем, збирав, аналізував і публікував документи з історії Угорщини. Стосовно минулого Закарпаття ним видано частину зібраних документів, які стали основою праці з історії греко–католицької церкви тощо.

Отже, доробок А.Годинки з русинської тематики має наукову вартість не тільки для вітчизняних істориків, але й для угорської науки. Висновки вченого можуть допомогти при вирішенні ряду суперечливих питань, а зібранний ним джерельний матеріал може стати стимулом для подальших історичних досліджень.

Серед угорськомовних вчених Закарпаття початку ХХ ст., чиї праці відзначаються науковою оригінальністю можна назвати О.Сабова, В.Сулінчака, О.Бонкало. За тематикою ці роботи схожі, у них розглядаються такі питання: історія русинів, проблема автохтонності, етнографічної ідентифікації русинів Закарпаття, причини, шляхи та способи переселення до краю русинів із–за Карпат та інші.

Наведений огляд угорськомовної літератури свідчить, що у розвитку історичних досліджень в Угорщині на рубежі ХІХ – ХХ ст. відбувалися якісно нові зрушення, хоча офіційна угорська історіографія продовжувала керуватися консервативним принципом міцної підтримки союзу із Габсбургами, і це відобразилося у переважній частині праць.

Методології історичних досліджень характерні риси, що притаманні попереднім десятиліттям – збір фактологічного матеріалу, системний аналіз фактів, оцінка джерел і опис подій. Переважали принципи позитивізму.

Історична наука прожовжувала творитися на аматорському рівні, тільки у перших роках ХХ ст. зростала кількість професійних вчених.

Підкреслено, що рубіж ХІХ – ХХ ст. характеризувався не лише зростанням якості історичних досліджень, а також розширенням їх тематики. Наукові пошуки поширилися на раніше недосліджувані питання – історію селянства, розвитку системи васалітету, кріпосницьких відносин, антифеодальної боротьби тощо. Значно активізувалися джерелознавчі студії. Здійснений збір та аналіз документальних матеріалів середньовічної історії комітатів Закарпаття не має аналогів, відзначається високою науковістю. Вченими поступово залучаються до наукового вжитку статистичні матеріали, мемуарна, епістолярна література та інші види джерел.

Розширення проблематики історичних досліджень відбувалося і географічно, тобто частіше вчені пов’язували свої пошуки з окремими регіонами Великої Угорщини. Так, угорська історіографія збагатилася вивченням минулого Закарпаття та його основного населення – русинів (українців). У середовищі місцевої закарпатської інтелігенції зростав потяг до вивчення свого минулого. Творили історіографію краю представники різних політичних орієнтацій, соціальних станів, національностей тощо. З’являється значна кількість історичних та науково-популярних праць різними мовами, у тому числі угорською.

Найбільш активними дослідниками історії Закарпаття, які писали угорською мовою були А.Годинка, О.Сабов, В.Сулінчак тощо. Їхнї погляди здебільшого суперечливі, спростовані сучасними істориками. На наукові концепції частини вчених початку ХХ ст. мали вплив політичні фактори, тобто будучи офіційними істориками, звісно, вони захищали інтереси Угорської держави, обгрунтовували її права на землі неугорського населення. Незважаючи на це праці названих вчених, містять вагому інформацію про історичне минуле Закарпаття.

Територія Закарпаття на рубежі ХІХ – ХХ ст. продовжувала перебувати у складі Австро-Угорщини. Минуле краю пов’язане із історією угорської держави, але ніколи не переривалися зв’язки із іншими українськими землями. Відомим фактом є, що історична наука Закарпаття не становила чогось окремішнього, особливого (хоч мала певні характерні риси). У краї не було спеціальних наукових організіцій, які б керували пошуками. Вивченням історії, культури, релігії, суспільних відносин займалися переважно представники місцевого духовенства і зрідка вчителі, так само як у Галичині та в Буковині. Незважаючи на значну культурно-освітню прірву, із середовища тутешньої інтелігенції, у т.ч. русинської, виділилися постаті науковців відомих далеко за межами краю – в Росії, Болгарії, Австрії, тощо. Своєю діяльністю залишили слід у скарбниці історіографії цих країн.

Дисертаційне дослідження завершується висновками, де автор підсумовує результати дослідження відповідно до поставленої мети і завдань.

Саме з кінця ХVІІІ ст. в Угорщині простежувався процес зародження історичних знань. Виходили друком численні праці узагальнюючого історичного характеру, хоча лише латинською та німецькою мовами. З початку ХІХ ст. можемо говорити про формування наукових основ історичних знань. З’являлися історико-народознавчі та етнографічні дослідження. Специфічною рисою історичної думки було те, що істориків-аматорів відрізняв глибокий місцевий патріотизм, любов до рідного краю, його минулого, проте всі вони писали латинською, німецькою мовами. Відзначено, що вже з другої половини XVIII ст. минуле Закарпаття привертало увагу представників різних національностей: русинів (І.Базилович); словаків (А.Сірмаї, М.Бел), угорців (А.Дечій, Г.Сердагелї). Однак, у них предметом дослідження були проблеми суспільно-політичного характеру.

Процес трансформації історичних знань в історичну науку в Угорщині набув окреслених контурів у першій