НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

КУЦ Юрій Олексійович

УДК 35.07+342.1

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ

В УКРАЇНІ

(УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

25.00.01 – теорія та історія державного управління

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

КИЇВ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант – | доктор філософських наук, професор, академік

Академії правових наук України

Римаренко Юрій Іванович,

Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України,

провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: | доктор наук з державного управління, доцент

Токовенко Валерія Володимирівна,

Київський міжнародний університет,

завідувач кафедри соціології;

доктор наук з державного управління

Малиновська Олена Анатоліївна,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони України, державний експерт;

доктор політичних наук, професор

Картунов Олексій Васильович,

Університет економіки та права “КРОК”,

завідувач кафедри соціальних наук .

Провідна установа: | Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ етнополітології, м. Київ.

Захист відбудеться 7 грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалі-зо-ва-ної вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 4 листопада 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради В.К.Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В етнодержавотворчих процесах у сучасному україн-ському суспільстві виділяються дві взаємопов’язані та водночас суперечливі тенденції. З одного боку, триває етнічне відродження (“етнічний ренесанс”) як титульного етносу, так і решти етнонаціональних спільнот, що знаходить вияв у самоорганізації їх життєдіяльності, підвищенні інтересу до історії, культури “свого народу”, до “свого” місця у поділі праці, участі у владних структурах і процесах державного управління; з другого – утвердження титульної нації, етнонаціональних спільнот, етнічних груп як дійових суб’єктів етнополітичних процесів українського соціуму, їх інтеграція в політичну націю.

Така ситуація змушує у сфері державного управління підійти по-новому до осмислення етнонаціональних процесів, їх ролі та значення у житті як сус-пільства, так і конкретної особистості. Обидві тенденції суттєво впливають на трансформаційні процеси, а дискусія з питань реалізації стратегічного напряму розвитку українського поліетнічного соціуму, формування його етнона-ціональної моделі потребує фундаментальних наукових обґрунтувань. Визна-чення та вирішення пріоритетних завдань щодо здійснення трансформаційних процесів в етнонаціональній сфері, обґрунтування концептуальних засад управління структурними змінами в міжнаціональних відносинах актуалізують проблему впровадження наукових засад формування ефективної системи державного управління.

В умовах становлення демократичного українського суспільства, транс-формації ціннісних орієнтирів у структурі суспільної етносвідомості, коли змінюються звичні форми культури і стиль життя етноспільнот, вивчення етнонаціональних процесів набуває особливої актуальності. Серед причин, що стримують соціально-економічні перетворення в сучасній Україні, є й етнопо-лі-тичні. Йдеться про неприйняття деякими етноспільнотами (або їх пред-ставниками) вибраного Україною політичного курсу, використання націо-наль-ного фактора певними деструктивно налаштованими політичними силами, конформізм багатьох українців, що загалом не сприяє всебічному розвитку українського поліетнічного суспільства, перспективам етнодержавотворення та міжнаціональній злагоді в цілому.

Недостатньо вивченою та науково обґрунтованою залишається проблема врах-у-вання й узгодження інтересів етноспільнот та залучення їх державно-управ-лінськими структурами до модернізаційних процесів.

У контексті досліджуваної теми використовувалися фундаментальні роботи, в яких подано аналіз сфери міжнаціональних відносин і які є теоре-тичним надбанням світової етнополітичної думки (У.Альтерматт, Б.Андерсон, О.Бауер, Е.Бенвеніст, П’єр Ван ден Берг, М.О.Бердяєв, І.Берлін, Ф.Боас, В.Вундт, Е.Гельнер, І.-Г.Гердер, Дж.Грей, В.Гумбольдт, Л.М.Гумільов, Дж.Де-Вос, В.Кимлічка, Г.Лебон, С.В.Лур’є, Дж.Мейс, Е.Сепір, Ентоні Д.Сміт, В.С.Соловйов, М.Хрох, К.Хюбнер, Г.Шпет та ін.). Особливу цінність становлять теоретичні та практичні розробки сучасних зарубіжних авторів (Х.Аренд, Р.Арон, Д.Белл, Ф.Бенетон, Ж.Бодуен, Ф.Бродель, Ейден Р.Вайнінг, Керол Г.Вайс, І.Валлерстайн, Девід Л.Веймер, Ж.-П.Вернан, Б.Гурне, Р.Дворкін, П.Дракер, Ж.Ліповецьки, Л.фон Мізес, Леслі А.Пал, К.Поппер, Г.Райт, І.Рамоне, Д.Рісмен, Дж.Ролз, М.Тетчер, О.Тоффлер, Е.Фромм, Ф.Фукуяма, Ю.Хабермас, Ф.А. фон Хайєк, Н.Хомський, В.Хьосле, В.Черчіль та ін.).

Великий вплив на визначення теоретико-методологічних засад дисер-та-ційного дослідження справили праці українських вчених і мислителів В.К.Вин-ни-ченка, Б.М.Грінченка, М.С.Грушевського, О.П.Довженка, Д.І.Дон-цова, М.П.Дра-гоманова, М.І.Костомарова, Ю.І.Липи, В.К.Липинського, І.М.Лисяка-Руд-ницького, І.І.Огієнка, І.Я.Франка, Т.Г.Шевченка, Д.І.Яворницького та ін. В їх роботах окреслено предметне поле етнополітології, закладені основи патріо-тично-державницького та управлінського підходів до етнонаціональної сфери та проблем етнодержавотворення.

Необхідність осмислення сучасного стану етнонаціональних процесів в українському суспільстві спонукає все більше вітчизняних і зарубіжних вчених до поглибленого розгляду окремих аспектів вказаної проблематики.

Проблематика державотворення в етнонаціональному контексті тією чи іншою мірою висвітлювалася в дослідженнях В.Б.Авер’янова, О.В.Антонюка, В.Д.Бакуменка, С.І.Грабовського, І.Ф.Кураса, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, С.В.Майбороди, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболенського, В.М.Рижих, Ю.І.Римаренка, В.В.Токовенко та ін. Безпосередньо управлінським питанням міжнаціональних від-носин присвячено небагато праць. Серед них варто відзначити роботи О.В.Кар-тунова, О.М.Майбороди, О.А.Малиновської, П.І.Надолішнього, М.І.Обуш-ного, М.І.Пірен, В.А.Ребкала, В.П.Трощинського. У контексті даного дослідження певний науковий інтерес становлять праці Б.А.Гаєвського, Г.І.Луцишина, Л.П.Нагорної, Р.А.Сирінського, В.А.Скуратівського, Р.Ф.Чілачави, Л.Є.Шкляра, М.М.Юрченка та ін., у яких розглядаються проблеми етнопо-літології, етнічної ідентичності тощо.

Проте, незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль у згаданих галу-зях науки, слід зазначити, що проблема державного управління етнодержаво-творчими процесами в Україні ще не була до цього часу предметом комплексного наукового аналізу.

Вибір теми дослідження визначається:

–

–

–

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослі-дження виконувалося згідно з комплексними науковими проектами “Удосконалення регіональних владних структур та механізмів їх функціо-нування шляхом використання та адаптації досвіду провідних демократичних держав світу” (ДР № 0100U001206), “Підвищення ефективності функціо-ну-вання місцевих органів влади та управління” (ДР № 0102U001593) і “Розробка механізму надання якісних управлінських послуг органами влади на регіональному рівні” (ДР № 0102U001594), у підготовці яких здобувач брав безпосередню участь.

Вибраний напрям дослідження узгоджується з науковими програмами та темами, що виконувалися в Національній академії державного управління при Президентові України. Зокрема, тема дисертації пов’язана з науковим дослідженням “Соціальний розвиток і соціальна політика: основні проблеми і тенденції розвитку”, а також з програмою “Україна – 2010” (в частині, що стосується функціонування духовної культури в сучасних процесах державотворення в Україні).

Об’єкт дослідження – етнонаціональні державотворчі процеси в Україні.

Предмет дослідження – організаційно-нормативна система владних дій та державного управління етнонаціональною сферою.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що необхідність урахування етнонаціонального фактора в державотворчих процесах в Україні є об’єктивно вмотивованою. Вона зумовлена насамперед процесами етнонаціо-нального відродження усіх етнічних спільнот, що проживають на її території, становленням громадянського суспільства та є обов’язковою умовою утвердження України як демократичної, правової, соціальної держави, суб’єкта європейської геополітичної системи.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка й поглиблення теоретико-методологічних засад державного управління в етно-національній сфері, а також наукове обґрунтування нової концепції дер-жавного управління етнонаціональними процесами, яка була б адекватною су-час-ним соціокультурним реаліям, в умовах глобалізації сприяла б зміцненню ста-більності українського поліетнічного суспільства та реалізації на новій основі стратегічних національних інтересів України, орієнтованих на інтеграцію до ЄС.

Відповідно до мети й гіпотези дослідження поставлені такі завдання:

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

Методи дослідження. У процесі дослідження використано комплекс взаємодоповнюючих методів:

–

–

–

–

–

–

–

Дослідження передбачає прогностичність, імовірнісну передбачуваність наслідків упровадження в життя наукових підходів до здійснення державного управління етнонаціональними процесами в Україні. Вибрана методологія дала змогу здійснити комплексний аналіз поставлених завдань, у результаті якого отримані теоретичні та практичні висновки і рекомендації автора.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що у дисертаційному дослідженні особисто автором розроблена, опрацьована і застосована нова концепція державного управління етнонаціональною сферою, використання якої дає можливість суттєво підвищити ефективність процесу прийняття управлінських рішень у галузі етнонаціональних відносин в Україні.

Сутність цієї концепції розкривається в таких положеннях, що містять елементи наукової новизни.

Вперше у вітчизняній науці державного управління:

–

–

–

–

Удосконалено:

–

–

–

–

Дістали подальшого розвитку:

–

–

Практичне значення одержаних результатів. На підставі проведеного дослідження зроблено теоретичні узагальнення та висновки, які можуть стати своєрідним методологічним інструментарієм у практиці прогнозування етнонаціональних процесів. У дисертаційній роботі зосереджується увага на питаннях, що недостатньо враховуються при прийнятті етнополітичних та етноуправлінських рішень в Україні. Запропонований підхід до визначення та аналізу етноуправлінських рішень може сприяти усуненню невизначеності у теорії та методології досліджуваної галузі, що пов’язана з властивими трансформації поліетнічного суспільства етнополітичними та ціннісними змінами. Результати дисертаційного дослідження частково впровадженні в процесі розробки Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про національні меншини в Україні”, при підготовці програми транскордонного співробітництва; при розробці положення про міжвідомчу координаційну раду з питань міжнаціональних відносин та етнокультурного розвитку в Харківській області. За темою дослідження автором розроблено і читається для слухачів магістерської форми підготовки Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії держав-ного управління при Президентові України модуль “Етнополітичні процеси в сучасній Україні”.

Результати дослідження щодо вдосконалення теорії державного управління в етнонаціональній сфері впроваджені:

–

–

–

–

–

–

–

–

–

–

Результати дослідження можуть бути використані:

–

–

–

–

–

–

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Висновки й результати, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані і отримані автором особисто. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, які належать співавторам.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні теоретичні положення й практичні результати дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, читаннях, семінарах. Це, зокрема: політологічні читання, присвячені пам’яті професора М.Ф.Ніколаєвського “Проблемы демократии в реформируемой Украине” (м.Харків, 1997), Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (м.Київ – м.Чернівці, 1998), ІІІ Харківські міжнародні психологічні читання “Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти” (м.Харків, 1999), республіканська науково-практична конференція “Проблеми становлення цілісної особистості на межі ХХІ століття” (м.Запоріжжя, 1999), міжнародна науково-практична конференція “Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку” (м.Харків, 2000), ювілейна науково-практична вузівська конференція, присвячена 135-річчю з дня народження П.А.Грабов-ського (м.Харків, 2000), другий міжнародний симпозіум “Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі” (м.Севастополь, 2000), міжнародна конференція, присвячена 60-річчю відтворення філософ-ського факультету в структурі МДУ ім. М.В. Ломоносова “Человек – Культура – Общество. Актуаль-ные проблемы философских, политологических и религиоведческих исследо-ваний” (м.Москва, 2002), ІІ міжнародна наукова конференція “Розвиток демо-кратії та демократична освіта в Україні” (м.Одеса, 2002), 5-та міжнародна науково-практична конференція “Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України” (м.Київ, 2002), науково-практична конференція “Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства” (м.Харків, 2003), науково-практична конференція “Теорія та практика державного управління. Нові механізми регіонального розвитку” (м.Харків, 2003), науково-практична конференція “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (м.Київ, 2004) та ін.

Дисертація була обговорена і рекомендована до захисту на розширених засіданнях кафедри політології та філософії Харківського інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і кафедри політології Національної академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Результати дослідження висвітлено в одній індивідуальній (загальним обсягом 13,02 друк. арк.) та трьох колективних монографіях (авторові особисто належить 14,3 друк. арк.). Крім того, основні ідеї та результати дослідження викладені в 43 публікаціях у наукових спеціалізованих виданнях і тезах виступів на наукових конференціях, з яких 22 статті опублі-ковано у наукових фахових виданнях (загальним обсягом 9,1 друк. арк.). Протягом 1997-2004 рр. вийшли друком матеріали і тези конференцій (21 публікація) з теми дисертації загальним обсягом 5,6 друк. арк.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи – 489 сторінок, з яких 346 сторінок основного тексту. Кількість додатків становить 63, список використаних джерел містить 686 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його мета й завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження. Визначено наукову новизну теоретичне й практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження і апробації.

У першому розділі – “Державне управління етнонаціональною сферою: сутність, зміст, форми” – узагальнено проблеми державного управління етнодержавотворчими процесами, проаналізовано літературні джерела за темою дисертаційного дослідження, визначено базові поняття та емпіричний інстру-ментарій, за допомогою яких здійснено науковий пошук. Етно-державотворчі та трансформаційні процеси в Україні розглянуто в складних умовах поєднання в державному управлінні суперечливих тенденцій – реформування посттоталітарної політичної системи, з одного боку, і становлення сучасних міжнаціональних відносин та інституалізація етнона-ціональної сфери – з другого.

Особливу увагу приділено аналізу етнодержавницької і державно-управ-лінської літератури вітчизняних та зарубіжних дослідників. Проаналізовані також законодавчі й нормативні акти, укази Президента України, матеріали й документи Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, націо-нальних меншин і міжнаціональних відносин, Державного комітету України у справах національностей та міграції при Кабінеті Міністрів України та його регіональних відділень, міграційних служб, документи національно-культурних товариств з етнонаціональних питань. Сформульовано висновки про те, що лише зі становленням незалежної України розпочалося плідне вивчення й узагальнення проблем державного управління етнонаціональною сферою, хоча значна їх частина ще не вирішена.

Доведено, що глибокі демократичні традиції співжиття різних національ-ностей на теренах України нині дістали нові можливості для етнополітичного і культурного розвитку. Проте спостерігається певна недооцінка державою етномультикультурного потенціалу українського суспільства. Основна увага науковців зосереджена на з’ясуванні сутності міжнаціональних відносин та їх модернізації в Україні, які всебічно висвітлені у працях Ю.І.Римаренка, О.В.Картунова, Л.Є.Шкляра, С.Ю.Римаренка, В.Б.Євтуха, О.М.Майбороди, О.А.Малиновської, І.М.Варзара, І.Ф.Кураса, П.І.Надолішнього, І.Г.Оніщенко, М.І.Пірен.

Зроблено висновок, що ігнорування етнонаціонального чинника у державному управлінні неминуче призводитиме до певних прорахунків і помилок, що можуть мати глобальні негативні наслідки. Першочергову роль у цьому відіграє виважена політика держави, правове регулювання міжнаціональних відносин, реалізація програми адміністративної реформи. З’ясовуються сутність і особливості процесу становлення системи управління міжнаціональними відносинами, які досліджувалися у працях В.І.Лугового, В.М.Князєва, Н.Р.Нижник, В.В.Цвєткова, В.Д.Бакуменка, В.А.Ребкала, В.В.То-ко-венко та інших вітчизняних фахівців у галузі державного управління.

Показано, що у провідних наукових центрах України розробляється суто етнополітична проблематика, визначаються базові фактори, що зумовлюють необхідність формування й реалізації державної етнонаціональної політики. У науковий обіг вводяться документи, що розкривають історичний досвід етноуправління та сучасну практику його проведення в Україні, а також документи загальносвітового й європейського рівня з окреслених проблем. Формується етнодержавознавство, що розглядається як системотворчий фактор у становленні нової галузі науки, що реалізується на базі новаторського пере-осмислення теоретичної спадщини державного управління та етнодержаво-творення. Сформувались як повноцінні наукові напрями: етнофілософія (В.П.Андру-щенко, С.І.Грабовський, Я.Р.Дашкевич, О.С.Забужко, Г.В.Касьянов, В.Й.Коцюбинський, В.С.Лісовий, А.І.Кудряченко, М.М.Мокляк, Ю.В.Павленко, Б.В.Попов, Ю.І.Римаренко, М.Т.Степико, Н.В.Хамітов та ін.); етнополітологія (В.Б.Євтух, О.В.Картунов, І.Ф.Курас, О.М.Куць, О.М.Майборода, Л.П.Нагорна, М.І.Панчук, В.А.Потульницький, В.П.Трощинський); етносоціологія (А.В.Орлов, Б.О.Парахонський, В.Л.Скуратівський, Н.Й.Черниш та ін.); етнопсихологія (О.В.Нельга, В.С.Павленко, Т.М.Руд-ницька, М.О.Шульга та ін.); етнокульту-ро-логія (С.Й.Вовканич, В.С.Горський, С.І.Грабовський, І.М.Дзюба, М.Г.Жулин-ський, В.М.Нічик, В.В.Танчер та ін.); етнолінгвістика (Ю.О.Жлуктенко, В.М.Руса-нівський, О.Б.Ткаченко); етноконфліктологія (Є.І.Головаха, О.О.Маруховська, Г.М.Перепелиця, М.І.Пірен, А.М.Пойчен-ко та ін.); етноетика (В.С.Пазенок, М.В.Попович та ін.); етнодемографія (С.І.Пирожков, І.М.Прибиткова та ін.), в яких поряд з іншими різнобічно висвітлюються державницько-управлінські проблеми.

Обґрунтовано і впроваджено державну етнонаціональну політику, прин-ципи управління етнонаціональними процесами, методи і засоби соціально-еконо-мічного, культурного, політичного та правового регулювання міжна-ціо-нальних відносин. З цією метою сформульовано певні базові дефініції, визначено їх співвідно-шення та взаємозумовленість, у тому числі “орган виконавчої влади”, “орган державного управління”, “політика”, “етнона-ціо-нальна політика”, “етнопо-літика”, “управління етнонаціональними процесами”, “етнополітичний мене-джмент”; обґрунтовано взаємозв’язок влади, держави й управління етнонаціо-нальними процесами. Вищезазначені дефініції активно впливають на етнона-ціональний фактор як сукупність прояву етнічності в суспільному житті (П.І.Надолішній).

Державне управління, будучи механізмом реалізації державної влади, є не чим іншим, як процесом реалізації політичної влади. У цьому аспекті простежується певне співвідношення влади й управління. Управління етнонаціональними процесами автором визначається як цілеспрямована діяльність щодо врегулювання міжнаціональних відносин, що базується на теорії, принципах, має головні напрями, систему заходів реалізації. Це вплив владних структур на всю сукупність соціальних умов життє-діяльності етнонаціональних спільнот, представників різних національностей етнічної сфери країни, спрямований на вирішення етнополітичних завдань з метою зміцнення міжнаціональної злагоди, стабільності та прогресу поліетнічного суспільства.

Досліджено процеси становлення системи управління етнонаціональною сферою, проаналізовано законодавчі та нормативні акти, спрямовані на вирі-шення управлінських завдань у цій сфері, розглянуто особливості органі-заційної структури управління етнонаціональними процесами, яка забезпечує взаємозв’язок між об’єктами і суб’єктами етнонаціональної політики, та сформульовано її принципи, окреслено шляхи вдосконалення структур управління міжнаціональним розвитком. Обґрунтовано систему цінностей управлінців етнонаціональної сфери, у тому числі базових, що становлять основу державницького світогляду державних службовців, зокрема таких, як істин-ний патріотизм, відданість державницькій ідеї, національно-духовна само-свідомість, вільне володіння державною мовою, знання традицій, етнопо-літична культура, етнонаціональна толерантність. У процесі аналізу дослі-джуваних проблем реалізовано системний підхід, який умотивовує цілісне ба-чення політико-правових, національно-культурних складових управління етнона-ціональною сферою, що визначають його успішність. Мається на увазі чітка послідовність і циклічність діяльності управлінської системи.

Виокремлено стадії прийняття та реалізації управлінських рішень, про-аналізовано соціальні технології, серед яких варто назвати діагностику, виявлення “слабких місць”, уточнення реальних проблем розвитку, їх прогнозування і регулювання, визначення цілей, завдань і пріоритетів та можливих наслідків розвитку вищеназваних процесів, і, звичайно, врахування ресурсної бази. Вказано на слабкі місця етноуправлінської діяльності – недостатність знання управлінцями теорії і практики розвитку націй і національних відносин, плинність і навіть випадковість кадрів у цій сфері, невисоку компетентність багатьох керівників, недооцінку владними структу-рами національного фактора.

У другому розділі – “Державна етнонаціональна політика України – головний напрям управління національними процесами” – на основі аналізу державної етнонаціональної політики, яка в Україні, як і в будь-якій іншій державі, не є ізольованою від інших складових суспільства, робиться висновок, що вона як складова загальної політики здійснюється відповідно до тактичних, стратегічних та перспективних завдань держави, реалізувати які мають управлінські структури.

Сформульовано базові напрями діяльності органів управління етно-національними процесами, серед яких: а) визнання прав людини й прав національностей в їх органічній єдності; б) гарантування всім громадянам України незалежно від їх етнічного походження рівних громадянських і політичних прав; в) пріоритет загальноцивілізаційних цінностей в європей-ському контексті порівняно з класовими, національними та іншими цінностями; г) підтримка самобутнього національно-культурного розвитку етноспільнот та їх самовизначення в різних формах, які не допускають загрози територіальній цілісності України; д) сприяння й реалізація національних інтересів за пріоритетності загальнодержавних та ін.

Підтримується введення в науковий обіг поняття “етнонаціональний прос-тір” (С.Ю.Римаренко), під яким розуміється широкий спектр взаємовідносин титульної нації, що відіграє державотворчу роль, з іншими етноспільнотами та їх взаємовідносин з державою як процес реалізації засад і принципів етнона-ціональної політики. Зіткнення інтересів основних суб’єктів етнонаціональної політики концентрується навколо питань поділу влади, матеріальних, соціальних та духовних благ, задоволення специфічних потреб етноспільнот та збереження їх ідентичності. Саме держава як головна ланка етнонаціональної політики має за мету якнайточніше виявити й узгодити національні інтереси з позицій загальнодержавницьких завдань, визначити пріоритетність їх вирі-шення. Тому державна етнонаціональна політика розуміється як комплекс погля-дів на закономірності функціонування етноспільнот і заходів загальнонаціональних полі-тичних та регіональних інститутів щодо регулювання етнона-ціо-нальних зрізів політичного суспільства.

Йдеться про те, що ідеї самостійного етнополітичного розвитку України було втілено в життя лише з проголошенням УНР у 1917 р. Саме відтоді почала форму-ватися політика Української держави у сфері регулювання міжна-ціо-нальних відносин. У радянський період партійне і державне керівництво України фактично було відсторонене від проведення самостійної етнона-ціональної політики, а національні кадри – репресовані. У цих умовах характерними для діяльності владних структур України у сфері міжнаціо-нальних відносин стали: по-перше, відсутність власних державних документів та неможливість навіть інтерпретації рішень РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, що приз-вело до тотального наступу партійно-бюрократичного режиму на україн-ську й інші національні мови, культури, традиції та, зрештою, їх нищівного руй-ну-вання; по-друге, невідповідність офіційних теоретичних висновків реальним процесам, що відбувалися в етнонаціональному житті України.

Зі здобуттям незалежності України розпочалось утвердження української нації як державної (нації-держави) та як суб’єкта етнонаціональної політики, її управлінських функцій. Якщо раніше вона була лише об’єктом національної політики КПРС, то тепер фактично перебрала на себе функції планування й вироблення етнонаціональної політики, стала гарантом збереження гумані-стично-толерантних відносин між етнонаціональними спільнотами, гармоні-зації їх інтересів. По суті, українська нація перетворюється на головний суб’єкт етнонаціональної політики, зумовлюючи її людський вимір. Одночасно під впливом загальноетнічного відродження відбувається згуртування більшості етноспільнот, які також стають і суб’єктами етнонаціональної політики.

Розкрито механізм удосконалення політико-правової бази державного управ-ління етнонаціональною сферою, спрямований на підтримання опти--мального балансу інтересів титульної нації та інших етнонаціональних спільнот. Доведено, що політична еліта найбільш повно усвідомлює потребу нації в незалежницькому курсі держави. Проте вона ще не з’ясувала свої довго-строкові інтереси, віддаючи подекуди перевагу тимчасовим, що негативно позна-чається на перспективах етнонаціонального розвитку й державного управ-ління.

У розділі наголошується на тому, що в державній етнонаціональній політиці й державному управлінні завжди має враховуватися проблема вибору моделей етнодержавотворення. Необхідно вибрати оптимальну тактику вирішення завдань, що постають унаслідок взаємодії та зіткнення інтересів етнонаціональних спільнот і держави. Для України ця проблема набуває форми балансування влади між інтересами титульного етносу, російської етногромади, інших етнонаціональних спільнот та одного із корінних народів – кримських татар. Від того, як та в який спосіб – мирним шляхом або через конфлікт –вирішуватиметься ця проблема, залежать потенційні можливості та вибір варіанта моделі етнодержавотворення. Аналізуючи моделі, пов’язані з ідеями “політехнізму”, “двоетнічності”, “моноетнічності”, звертаючись до існуючих моделей деяких зарубіжних країн (“демократія раси”, “співсуспільна демократія”, “космополітична модель демократії” та ін.), автор виходить із уявлень про поділ українського суспільства на титульний етнос та етнічні спільноти, між якими встановилися рівноправні відносини на законодавчій основі, що відповідає демократичним міжнародним нормам. Проте остаточне конституювання адміністративно-територіального устрою, правового стано-вища етнонаціональних спільнот поки що не завершено.

У третьому розділі – “Недемократичність системи управління етно-націо-нальними відносинами як одна з причин розпаду СРСР” – проаналізовано при-чини самознищення Радянського Союзу, серед яких однією з головних була волюн-таристська й тоталітарна практика керування національними відно-синами. Доведено, що суцільна моноідеологізація етнонаціональних процесів слу-гувала виправданням політики прискореного “зближення і злиття націй”, залучення кадрів до управління за класовим принципом доцільності, а не професійної придатності.

Докладно обґрунтовується, що одним із головних чинників нежит-тєздатності радянської багатонаціональної імперії було національне питання. Вважалося, що ніби воно загострюється внаслідок антагоністичних відносин класів, і його вирішення пов’язувалося з успіхами в побудові соціалізму й подоланням класових протиріч. Звідси робився висновок, що необхідно проводити політику прискореного “зближення і злиття націй”. Теорія поєдну-валася з практикою жорсткої централізації в управлінні, тотальної національної уніфікації через русифікацію неросійського населення, руйнування національного буття та знеособлення ролі національно-державницьких структур.

Доведено хибність національної політики КПРС, одержавлення всіх форм суспільного буття, нівелювання соціально-класових і національних структур, позбавлення всіх націй і етноспільнот почуття господаря, права розпо-ря-джатися своїми національними багатствами й здобутками. Така управлінська по-літика призвела до подальшої уніфікації національного буття, руйнування ціліс-ності нації, деформації національних культур, що зумовило підвищення національної свідомості, політизацію етносів і сепаратизм, процеси сувере-нізації націй.

Особливу увагу приділено аналізу національних інтересів як сукупності конкретно-історичних потреб суспільного розвитку й прогресу певного етносу, на основі якого доведено, що в процесі їх задоволення національні інтереси стають метою етноспільноти, спонукаючи людей до активних дій та вчинків. У кожному суспільстві національні загальнодержавні інтереси важливіші за класові. У демократичній національній державі національні інтереси уособлює багатонаціональний народ, їх реалізація здійснюється через державне управ-ління. Втім, абсолютизація національних інтересів може призвести до встановлення націократичного режиму, відповідно класових – класократичного. Національні інтереси виступають базовими цінностями, відіграючи визначальну роль у вирішенні проблем національної безпеки країни. Під цим кутом розглядаються етноуправлінські питання інтеграції України до європей-ських та євроатлантичних політичних, економічних та військових структур відповідно до власних національних інтересів.

Показано, що ортодоксальні більшовики, висуваючи на перший план класово-інтернаціоналістські завдання, ніколи не мали на меті національні інтереси. Інтернаціоналізм у комуністичному варіанті – це не що інше, як класове в національному, як заперечення національного розвитку і підпо-рядкування національного питання практиці побудови “світлого майбутнього”. “Інтернаціоналізм, що вимагає одречення від самої національності й розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі, є абсурд” (В.Винниченко). Націоналізм в його демократичному спрямуванні об’єднує націю етнопо-лі-тичною структурою національної держави (Е.Сміт).

Установлено, що націоналізм не тільки утверджує націю як центральну цінність, а й розвиває та розкриває власне розуміння нації, відмінне від інших тра-дицій політичної думки. Безперечно, націоналізм криє в собі певні загрози, які слід мати на увазі. Але стверджувати, що він не містить перспективні ідеї, які здатні мобілізовувати націю, означало б недооцінювати його можливості в управлінні.

Узагальнено основні етнополітичні причини, що зумовили саморозпад Радянського Союзу, а саме безперспективність комуністичних теоретичних посту-латів щодо національних відносин і їх подальшого розвитку: неувага до специфічних потреб та інтересів етноспільнот та їх ігнорування; хибність командно-адміністративних методів управління національним будівництвом. Водночас наголошено на тому, що національна політика тоталітарної багатонаціональної держави, яка взяла на озброєння теорію злиття націй та побудову безнаціонального суспільства на класово-інтернаціоналістських позиціях, приречена на невдачу. Вільний розвиток етнонаціональних спільнот, як доводить світовий досвід, можливий лише за умови демократичного розвитку системи управління національної держави, яка поєднує національні інтереси із загальноцивілізаційними цінностями за умови пріоритетного значення останніх.

У четвертому розділі – “Реалізація прав людини та нації як критерій виміру ефективності управлінських рішень” – доведено, що рівень забезпе-чення комплексу прав людини виступає критерієм ефективності політики, її людського виміру. Через повагу до прав людини, її свободи утверджується реаль-на цінність особи як в окремих державах, так і в світі в цілому. В межах пев-них держав дотримання прав людини та недопущення згубних тоталітарних, імпер-ських та інших злочинних експериментів над народами в політиці є необ-хідною умовою розвитку країни. Безпосередньо з людським виміром політики пов’язана й етнополітика, покликана забезпечити національні права і свободи етноспільнот та громадян будь-якої національності в державі.

На основі проведеного аналізу документів міжнародної співдружності та України стосовно вирішення питань міжнаціональних відносин у державі на засадах демократії, включення інонаціонального населення в політичну сис-те-му країни у дисертаційному дослідженні робиться висновок, що поряд з пра-вами людини (індивідуальними) існують як реальність колективні національні права (право народу, право нації, право етноспільноти). Вони не є природними правами, оскільки формуються і кристалізуються в міру становлення й реалізації інтересів тієї чи іншої спільноти або колективу, не є сумою інди-відуальних прав осіб, які входять до складу тієї чи іншої спільноти, й мають інші властивості, що визначаються певними цінностями, цілями та інтересами колективного утворення. Разом із тим кожна людина є, передусім, маленькою клітиною певного етнічного організму, конкретного національного цілого, без якого взагалі, за Бердяєвим, неможливе існування людства. Звідси – потреба у збереженні нею свого етнічного “я”, національної свідомості та особливостей свого національного обличчя з обов’язковим забезпеченням поваги до національної самобутності інших. Результат реалізації цієї потреби засобом само-визначення становить етнополітичний вимір. Його складовими є забез-печення національної свободи, національної справедливості, вирішення всього розмаїття проблем з національного питання. Повага й гарантія державою прав людини і національних меншин в їх органічній єдності сприяє зміцненню довіри між народами, створює сприятливу атмосферу для всебічних між-етнічних і міжнародних відносин.

За результатами досліджень з’ясовано, що запорукою реалізації національ-ної свободи й справедливості, колективного права етнонаціональних спільнот є національне самовизначення – основоположний принцип етнонаціональної політики і найбільш послідовний вияв демократизму в процесах саморозвитку й самоорганізації певної етнонаціональної спільноти.

Виходячи з того, що засобами реалізації права на самовизначення є такі форми етнополітичної поведінки етнонаціональних спільнот, як: ізоляція від інших груп; добровільна акультурація чи навіть асиміляція; автономізм, тобто боротьба за досягнення автономного статусу; комуналізм, тобто само-організація у вигляді общини і забезпечення власного контролю свого етно-куль-турного буття та етнопотреб; сепаратизм – боротьба народу за вихід зі складу поліетнічної країни і утворення власної держави; іредентизм – прагнення до об’єднання частин одного народу, що проживають у різних державах; добровільна міграція за межі держави у випадках, коли інші види етнонаціональної поведінки не принесли успіху, у дослідженні наголошено на тому, що ефективний захист національних прав має здійснюватися в межах права, що передбачає повагу до територіальної цілісністі та національного суверенітету держави. У цілому з’ясовано, що право нації на самовизначення є обов’язковою передумовою здійснення індивідуальних прав людини, своєрідним їх синтезом, чинником реалізації етнонаціональними спільнотами своїх інтересів стосовно самоорганізації та державотворення.

Одним із результатів дослідження є доведення ефективності людського виміру етнонаціональної політики, аргументація й розширення змістовності національного самовизначення. З огляду на це в розділі аналізуються такі форми етнонаціональної самоорганізації: а) право нації на самовизначення й утворення незалежної національної держави; б) право народу на національно-територіальну автономію в межах певної держави; в) право етносу на національно-культурну автономію в поліетнічній державі; г) право на національно-персональну автономію для певних етносів у країні; д) право етносів або їх представників на рееміграцію з