КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

ЩЕРБАЧУК Наталія Петрівна

ББК 81. 411. 1- 22

УДК 811. 161. 2’ 367. 332: 82-83

СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА

ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ У ДІАЛОГІЧНОМУ МОВЛЕННІ

(на матеріалі художніх творів)

Спеціальність 10.02.01. – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови

Рівненського державного гуманітарного університету.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

ШУЛЬЖУК Каленик Федорович,

Рівненський державний гуманітарний університет,

завідувач кафедри української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ІВАНИЦЬКА Ніна Лаврентіївна,

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського,

професор кафедри методики філологічних дисциплін;

кандидат філологічних наук, доцент

ЧУМАК Володимир Васильович,

Мовно-інформаційний фонд НАН України,

старший науковий співробітник,

заступник директора.

Провідна установа: Донецький національний університет,

кафедра української мови, Міністерство освіти і науки

України, м. Донецьк.

Захист відбудеться „13” жовтня 2006 р. о 14 годині

на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 Інституту філології

Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульвар

Тараса Шевченка, 14).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01601, м. Київ,

вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано „9” вересня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Л.П.Гнатюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Значення і роль семантики для синтаксичних одиниць фіксується ще на зламі ХІХ-ХХ ст. у роботах О.О.Потебні, О.М.Пєшковського. Однак широкого розголосу дослідження змістових процесів набуло з середини ХХ ст., оскільки формальний план лінгвістичного аналізу, відображаючи поверхневу структуру, не допомагав глибше пізнати механізм утворення і реалізації речення як комунікативної одиниці. Тому теоретична база збагатилася науковими розвідками, об’єктами яких стали проблеми типології речень, їх компонентна наповнюваність та реалізація в процесі функціонування мови.

Складність природи цієї одиниці спонукала багатьох дослідників виокремити певні аспекти, а отже, зумовила формування кількох напрямків у її вивченні. Нові підходи при дослідженні речень пов’язані з семантичним і комунікативним аспектами, а звідси з синтаксисом мови і синтаксисом мовлення.

Теоретичне осмислення проблем синтаксичної семантики зумовило активізацію досліджень основних її категорій – предиката, суб’єкта, об’єкта.

Семантичний напрям, який ґрунтується на концепті “від форми до значення”, у сучасному мовознавстві має свої традиції, вироблені пошуками зарубіжних (В.Г.Адмоні, Т.Б.Алісова, Н.Д.Арутюнова, Ю.Д.Апресян, О.В.Бондарко, В.В.Богданов, В.Г.Гак, Г.О.Золотова, С.Д.Кацнельсон, Т.П.Ломтєв, О.І.Москальська, А.М.Мухін, Ю.С.Степанов, Л.Теньєр, Ч.Філлмор, Н.Ю.Шведова) та вітчизняних науковців (Й.Ф.Андерш, Н.Н.Арват, А.Й.Багмут, О.В.Болюх, К.Г.Городенська, С.Я.Єрмоленко, А.П.Загнітко, Н.Л.Іваницька, Л.О.Кадомцева, М.В.Мірченко, М.Я.Плющ, В.М.Русанівський, К.Ф.Шульжук та ін.).

Центр їхньої уваги зосередився на визначенні основних характеристик та класифікації предиката як головної одиниці семантичної структури речення, його потенційних можливостях, що прогнозують кількісний і якісний склад субстанціальних синтаксем. Україністика збагатилася доробками І.М.Арібжанової, О.І.Бондаря, О.В.Виноградової, О.М.Галаган, Г.В.Кутні, О.В.Куц, О.І.Леути, Л.І.Лонської, Н.М.Мединської, Н.Г.Ніколаєвої, Т.В.Парасюк, І.А.Пасічник, О.А.Семенюк, М.І.Степаненка, В.А.Тимкової, О.А.Тронь та ін., у яких проаналізовано виділені типи ознакових слів, їх валентний потенціал. Разом з тим, попри велику кількість дослідницького матеріалу, все ще немає єдиних критеріїв для характеристики предикатів.

Аналіз валентності предиката неможливий без системного вивчення тих одиниць, які, створюючи семантичне тло, допомагають йому реалізувати своє значення. Окремі питання аналізу і класифікації субстанціальних синтаксем у вітчизняній лінгвістиці розробляли О.К.Безпояско, І.Р.Вихованець, К.Г.Городенська, А.П.Загнітко, Н.Л.Іваницька, Т.Є.Масицька та ін. Більш детальний аналіз зроблено Л.В.Варпахович, О.Г.Межовим, М.Я.Плющ, Г.Г.Рогачевою.

Однак, крім семантичних категорій, які номінують ситуацію, сучасне мовознавство зацікавили елементи різної значеннєвої природи, котрі не входять у валентну рамку ознакових слів і мають прихований зміст, що вимагає пропозитивного прочитання. Тому із 50-60 років ХХ ст. такі відомі мовознавці, як В.В.Виноградов, А.А.Каминіна, Є.Кржижкова, В.П.Малащенко, І.І.Мєщанінов, О.І.Сиротиніна, Н.Ю.Шведова та ін., продовжили дослідження глибинної структуру і почали розробляти теорію ускладнювальних компонентів, яка розширила поняття структури простого речення, увівши та обґрунтувавши нові положення, терміни. Процеси ускладнення та характеристика різних поширювачів були в українській лінгвістиці об’єктами дослідження М.В.Будько, Н.М.Бурдаківської, І.Р.Вихованця, Г.І.Гамової, Л.І.Добридень, З.І.Іваненко, А.І.Йови, Л.О.Кадомцевої, Р.А.Куцової, Л.М.Руденко, М.С.Скаба, М.І.Степаненка, Є.С.Харитонової та ін.

Семантичний синтаксис найтісніше пов’язаний із проблемою функціонування мови. Необхідність повідомити будь-яку думку, констатувати факт дійсності, дати пояснення тому чи іншому явищу вплинуло на те, що носій мови вибирає специфічні засоби і способи для реалізації власне моделі речення в мовленнєвій ситуації. На думку Ш.Баллі, щоб перевести мову в мовлення, необхідно виконати функцію актуалізації. Тому найповніше з'ясування специфічних рис семантико-синтаксичної структури простого речення можливе саме на матеріалі діалогічних конструкцій.

На сьогодні зроблені значні напрацювання у сфері функціонального синтаксису і граматичної семантики, однак розв’язано не всі проблеми. Намагання лінгвістів систематизувати закономірності репрезентації семантичної структури речення формально-граматичними засобами були пов’язані із монологічним мовленням. Однак, на відміну від нього, діалогічні побудови, під впливом лінгвістичних і паралінгвістичних факторів, фіксують різні процеси модифікації мовних моделей речення, актуалізуючи і адаптуючи їх до умов спілкування та реалізації основних функцій.

Попри важливість цих питань, у мовознавстві відсутній опис семантико-синтаксичної структури простого речення в діалогічному мовленні. Тому виникає чимало запитань, пов’язаних із уточненням поняття семантично елементарного та неелементарного простого речення, особливостями функціонування первинних і вторинних синтаксем у будовах діалогу, визначенням функції кожного елемента семантичної структури в мовленнєвій побудові, специфікою реалізації потенційних можливостей ознакових слів у реченнях-репліках, що визначає експліцитність/імпліцитність субстанціальних синтаксем. Тісний взаємозв’язок семантико-синтаксичної та комунікативної структур у діалогічному мовленні зумовив необхідність дослідження комунікативної структури простого речення.

Таким чином, відсутність комплексного аналізу простого речення в діалогічному мовленні з позицій семантичного синтаксису, зв’язок цієї проблеми із широким колом проблем, вивчення яких має суттєве значення для сучасної лінгвістики, зумовлюють актуальність дисертаційної роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження пов’язаний із комплексною науковою темою кафедри української мови Рівненського державного гуманітарного університету “Функціональна типологія речення в українській мові”. Тему роботи затверджено Вченою радою Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 5 від 28.01.2000р.) та закоординовано на засіданні бюро Наукової ради Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол № 2 від 20.04.2000р.).

На тлі загальної проблематики встановлюється мета дослідження: системний опис семантико-синтаксичної і комунікативної структури простого речення в діалогічному мовленні.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) вивчити і проаналізувати здобутки в галузі функціонального синтаксису та комунікативної граматики;

2) з’ясувати стан вивчення проблеми в українському мовознавстві;

3) проаналізувати чинники, що зумовлюють специфіку простого речення діалогічного мовлення порівняно з аналогічними конструкціями в монологічних контекстах;

4) визначити своєрідність предикатних синтаксем у простих реченнях-репліках;

5) охарактеризувати експліцитність / імпліцитність ознакових слів у діалогічній

єдності, з’ясувати причини їх імпліцитності;

6) встановити та описати специфіку функціонування субстанціальних синтаксем у

простих реченнях-репліках (суб’єктних, об’єктних, адресатних, інструментальних,

локативних);

7) визначити центральність/ периферійність семантичних різновидів суб’єктних та інших

непредикатних знаків у мовленнєвих структурах;

8) виявити особливості реалізації експліцитно представлених і нульових субстанціальних

синтаксем, їх морфологічні варіанти у простих реченнях-репліках;

9) з’ясувати семантико-синтаксичну структуру простих ускладнених конструкцій у

діалогічному мовленні (речення з вторинними синтаксемами –

адвербіальними, атрибутивними, модальними, вокативними);

10) дослідити комунікативну організацію простого речення у мовленнєвих актах,

простежити реалізацію комунікативних типів простого речення у репліці-

запитанні й репліці-відповіді, проаналізувати особливості актуального

членування простої конструкції (темо-ремні відношення) та засоби їх вираження.

Об’єктом пропонованої роботи є просте речення у діалогічному мовленні.

Предмет аналізу становить семантико-синтаксична та комунікативна структура простих речень-реплік.

Джерелом фактичного матеріалу послугувала картотека реченнєвих конструкцій, укладена шляхом суцільної вибірки із художніх творів (проза, драматургія) українських письменників ХІХ-ХХ ст. (Панас Мирний, П.Куліш, І.С.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, С.Скляренко, Ганна Черінь, А.Дімаров, В.Шевчук, Ю.Андрухович та ін.). Загальна кількість літературних джерел становить 50 найменувань. Фактичний матеріал подано в мінімальному контексті, що дозволяє об’єктивно розкрити семантичні, структурні та комунікативні властивості речень-реплік. Кількість ілюстративного матеріалу становить 9800 одиниць.

Методика дослідження. Специфіка об’єкта та поставлені в дисертаційній праці завдання зумовили комплексне використання різних методів. Для встановлення особливостей семантико-синтаксичної структури простого речення в діалогічному мовленні використано описовий, зіставний, валентно-дистрибутивний методи, а також методика компонентного аналізу і кількісних підрахунків. Науковий аналіз здійснювався на основі врахування відомих положень про зв’язок мови і мовлення, мови і мислення, співвідношення змісту і форми мовних одиниць.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві на широкому фактичному матеріалі здійснено системний аналіз семантико-синтаксичної та комунікативної організації простого речення у діалогічному мовленні, детально висвітлено особливості семантико-синтаксичної і комунікативної структур простих елементарних і ускладнених речень діалогічної єдності. У дослідженні з’ясовано своєрідність предикатних і субстанціальних, вторинних синтаксем у діалогічному мовленні, реалізацію комунікативних типів простого речення у репліці-запитанні і репліці-відповіді, особливості актуального членування простого речення (темо-ремні відношення) діалогічного мовлення.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що висновки й узагальнення виконаного дослідження сприяють глибшому пізнанню функціонально-категорійних властивостей складників семантико-синтаксичної структури простих елементарних і неелементарних речень у діалогічному мовленні, дозволяють встановити специфіку функціонування синтаксем у репліках-запитаннях і репліках-відповідях, з'ясувати особливості темо-ремного членування у діалогічній єдності. Проведений аналіз семантико-синтаксичної і комунікативної структури простого речення діалогічного мовлення матиме застосування в подальших наукових працях із категорійної та функціональної граматики української мови.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення деяких теоретичних проблем семантичного і комунікативного синтаксису. Положення, викладені у дисертації, знайдуть застосування при написанні підручників і навчально-методичних посібників, методичних розробок із синтаксису української мови, курсових, дипломних та магістерських робіт, при підготовці спецкурсів та спецсемінарів з синтаксису простого речення, у процесі вивчення української мови в середній школі.

Апробація результатів дисертації. Розділи роботи і все дослідження в цілому обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Рівненського державного гуманітарного університету. Основні теоретичні положення, а також практичні результати дослідження виголошувалися на Всеукраїнській науковій конференції “Семантика мовних одиниць: теоретичні і прагматичні аспекти” (Херсон, 2001), X Міжнародній науковій конференції з актуальних проблем семантичних досліджень (Харків, 2001), Всеукраїнській науковій конференції “Український модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 2001), Міжнародній науковій конференції “Актуальні напрями слов'янської та романо-германської філології” (Рівне, 2003), Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми типології граматичних одиниць” (Рівне, 2005), Міжнародній науковій конференції “Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови” (Київ, 2006), на вузівських наукових конференціях професорсько-викладацького складу Рівненського державного гуманітарного університету (2001-2006).

Публікації. Проблематику та основні положення дисертаційної праці викладено в 10 одноосібних публікаціях у виданнях, затверджених ВАК України як фахові.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (271 найменування), джерел фактичного матеріалу (50 одиниць) та додатків. Повний обсяг дисертації – 210 сторінок, основний текст праці охоплює 181 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної праці, встановлено мету, завдання і методику дослідження, окреслено об’єкт та предмет аналізу, вказано джерела фактичного матеріалу, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення результатів роботи.

У першому розділі “Проблеми дослідження семантико-синтаксичної структури простого речення” з’ясовано теоретичні основи дослідження. Проаналізовано різні погляди на семантичну природу речення, визначено основні принципи поділу простого речення на семантично неускладнені та ускладнені, на основі узагальнення мовознавчих досліджень, присвячених проблемам синтаксичної семантики, та власних спостережень встановлено компонентний склад цих структур.

Розгляд речення як основної синтаксичної одиниці мови, якій властива комунікативна функція, спричинив різноаспектний підхід до його вивчення. Виділення трьох ярусів синтаксису (формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного, комунікативного) вплинуло на переорієнтацію досліджень із найбільш вивченого формального аспекту на порівняно новий підхід, який базується на тих елементах у змісті мовних форм, що є відображенням певного явища об’єктивної дійсності.

Сучасне мовознавство розглядає просте речення як семантичну пропозицію, яка є комбінацією предикатних і непредикатних знаків. У результаті актуалізації необхідних для розкриття релятивної семантики одиниць утворюються валентні структури, які можна вважати семантично елементарними простими реченнями з предикатно-аргументними відношеннями. Тому теорія простого речення великою мірою визначається розвитком учення про мовну категорію валентності (основні закономірності сполучуваності одиниць певної мови), яке поглибило розвідки в галузі синтаксичної семантики. Становлення терміна “валентність” й теоретичне його обґрунтування пов'язують з ім'ям Л.Теньєр. У подальшому цю теорію розробляли Б.А.Абрамова, В.Г.Адмоні, Й.Ф.Андерш, Ю.Д.Апресян, О.І.Ващенко, І.Р.Вихованець, Г.Гельбіг, А.П.Загнітко, Н.Л.Іваницька, С.Д.Кацнельсон, М.П.Кочерган, Т.Є.Масицька, М.Д.Степанов, М.І.Степаненко, К.Ф.Шульжук та ін.

Встановлення науковцями різного ступеня міцності семантико-граматичних зв’язків між словами у реченні призвело до виділення в окрему групу синтаксем, які у структурі валентно не пов'язуються з предикатом, тобто не аргументують його значення, а тому є синтаксично незалежними і часто перетворюють прості елементарні з формально-граматичного погляду конструкції на ускладнені з семантико-синтаксичного боку.

Кожна семантична модель речення має свою компонентну наповнюваність, яка допомагає реалізувати загальне значення конструкції, а відтак дати назву позамовній дійсності. Така функція елементів орієнтована на семантико-синтаксичний рівень, який, відображаючи характер ситуації, формується знаками семантичної природи – синтаксемами, котрі є мінімальними одиницями семантичного типу, що виділяються на основі семантико-синтаксичних відношень.

Центральним компонентом цього ярусу речення є предикат, його семантична природа, яка через реалізацію своїх потенційних можливостей визначає місця “учасників” ситуації – субстанціальних синтаксем, котрим властива сукупність диференційних семантико-синтаксичних ознак і однобічна семантична залежність від предиката. Передаючи значення реальної предметності, вони разом із ознаковим словом формують мінімальну структуру елементарного простого речення. Для цих одиниць характерним є зв’язок із контекстом, який детермінує семантичний діапазон слова.

У реченні як основній синтаксичній одиниці, що має семантичний зміст, функціонують компоненти, які не входять у валентну рамку предиката і є результатом різноманітних модифікацій вихідних речень. Ці елементи поширюють структуру простого елементарного речення, перетворюючи її на просту конструкцію ускладненого типу. Основними засобами ускладнення семантико-синтаксичної структури простого речення є вторинні синтаксеми предикатного типу (адвербіальна, атрибутивна, модальна) та вторинні субстанціальні синтаксеми (вокативна). Ускладнювальні компоненти можуть бути детермінантними підрядними і підрядними прислівними.

Отже, предикат, субстанціальні синтаксеми, валентно-непов’язані одиниці створюють семантико-синтаксичний рівень речення, у якому кожному компоненту властива певна функція, реалізація якої створює значеннєвий план структури, що є основною синтаксичною одиницею. Одним із завдань сучасного мовознавства є поглиблене дослідження та створення типології простого речення з урахуванням змістових особливостей його елементів, що призвело до зростання інтересу, пов’язаного із функціонально-семантичною стороною мовних явищ. Важливими стали питання актуалізації синтаксичних одиниць в реальних потребах і напрямках комунікації. Об’єктом функціонального синтаксису є діалог як форма мовного спілкування, який найкраще реалізує мову в дії. Саме він, відображаючи всі функції мови, забезпечує ефективність процесу мовлення. Тісний взаємозв’язок семантико-синтаксичної та комунікативної структур у діалогічному мовленні зумовив необхідність дослідження комунікативної структури простого речення.

У другому розділі “Особливості семантико-синтаксичної структури простого елементарного речення у діалогічному мовленні” досліджується своєрідність предикатних синтаксем у реченнях-репліках, проаналізовано явище експліцитності/імпліцитності цих одиниць, з’ясовано причини імпліцитності ознакових слів, визначено та описано специфіку функціонування субстанціальних синтаксем у діалогічних єдностях, їх морфологічне вираження, виявлено особливості реалізації експліцитно представлених і нульових субстанціальних синтаксем у реченнях-репліках.

І. Семантична структура речення ґрунтується на універсальних поняттях, що допомагають осмислити окремі ситуації з характерними для них особливостями, узагальнюючи і типізуючи їх. Наше мислення відображає ці ситуації у вигляді типових смислових структур, в основі яких лежать семантичні типи предикатів, що своїми значеннєвими властивостями прогнозують інформативну завершеність мовленнєвої конструкції.

Властивості семантичних класів предикатів виявляються насамперед у складі синтаксичних конструкцій. У діалогічному мовленні представлені усі значеннєві різновиди цих компонентів.

1) Найпоказовішим типом дієслівних предикатів, які регулярно функціонують у конструкціях діалогічного мовлення, є предикат дії (44,67%), якому властива найбільша функціонально-семантична розгалуженість залежних компонентів (7 аргументів).

У реченнях-репліках уживаються усі валентні класи предикатів дії, які мають певні особливості щодо лексичного вираження аргументних позицій: двовалентні предикати дії (дивитися, пропити, утікати, балувати, берегти, молитися та ін.) – 20%; тривалентні предикати дії (бити, давати, захищати, зламати, зробити, пригощати та ін.) – 24%; чотиривалентні предикати дії (бігти, відпустити, іти, ловити, навести, писати, поранити, послати та ін.) – 23%; п’ятивалентні предикати дії (принести, виїжджати, привести, теребити та ін.) – 17%; шестивалентні предикати дії (привезти, повезти та ін.) – 16%. Речення-репліки з багатовалентними ознаковими словами, залежно від комунікативної настанови та тяжінням до ущільнення структур, містять різну кількість субстанціальних компонентів, не всі з яких репрезентовані експліцитно, тому виникає ціла низка складніших схем, які розглядають як варіанти базових. Найчастіше предикати дії поєднуються з 1-3 іменниковими компонентами, які мають різне субстанціальне значення. Периферію становлять структури, у яких ознакове слово із семантикою дії сполучається з 4-6 аргументами. У конструкціях з опущеними аргументами виділяється, зазвичай, результативний характер самої дії: – А що ти там зараз робиш? – Прибираю... (В.Яворівський); – Воріт я не відчиню! – відказав він гнівно (В.Малик).

2) Ппредикати стану (18,73%) виражають фізичний та емоційний стан людини та інших істот, що найчастіше представлені ознаковими словами стану типу сумно, весело, боляче, соромно, тепло, любити, ненавидіти, зрідка предикатами типу біда, жаль, гріх: – Усі за тобою побиваються? – Горюють... (В.Малик); – А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята. – Полотчани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид (С.Скляренко). Непоширеними є предикати із значенням стану навколишнього середовища та із семантикою стану природи: – Що там на вулиці коїться? – запитала Наталя. – Гримить... – відказав Микола (А.Тютюнник).

Центральну групу в реченнях-репліках складають одномісні структури (73%): з експліцитним суб’єктом: – Як же? – каже Петро. – Смутно мені, – каже Божий Чоловік (П.Куліш); з імпліцитним суб’єктом: – Та чому ти тремтиш? – Холодно... – прошепотіла Юлія (С.Скляренко), відсутність якого акцентує увагу на інформації про певний стан особи.

Характерними для діалогів є речення-репліки типу Тебе мальовано до мене (В.Яворівський), які є пасивними структурами, що утворилися шляхом трансформації з активної конструкції.

3) Предикати процесу (17,67%) найчастіше позначають кількісні та якісні зміни, які стосуються людини та інших істот, значно рідше вказують на динамічні явища в рослинному світі. Вони представлені ознаковими словами типу бенкетувати, божеволіти, брехати, гуляти, засміяти, марніти, народити, сердитися, хворіти: – За що молодого боярина вбив? – Я збожеволів; – Що ти побачив? – запитала червоно волоса краса. – Листя зеленіє, – відповів гуцул (О.Кобилянська).

Структурно-семантична завершеність таких конструкцій реалізується в межах 1-2 аргументів, залежно від значеннєвої потенції відповідних ознакових слів. Для структурно-семантичної завершеності речень-реплік з такими предикатами необхідна суб’єктна синтаксема, що виконує функцію пасивного носія: – Яночко, що з тобою? – Заслабла я, – цокотіла зубами Янка (В.Малик); об'єктна синтаксема, яка конкретизує ситуацію процесу: – Сонце затьмарює туча, – каже князь Володимир(С.Скляренко).

4) Предикати якості (10,21%) називають такі ознаки істот та предметів, як ”якості людського характеру”, “інтелектуальні спроможності”, ”фізичні якості істот”, “загальна оцінка”, “розмір, обсяг, відстань”, ”вікові ознаки людей, тварин, рослин”, ”зовнішня форма”, та ін. і виражаються предикативними прикметниками типу винуватий, давня, добрий, жива, заручена, молодий, невідомий, п'яний, ревнивий, святий, скоро, щирий, щедрий.

Продуктивними є одновалентні предикати якості з експліцитним суб'єктом: – Недобрий борщ, – сказав Лаврін (І.Нечуй-Левицький); рідше імпліцитним суб’єктом, відсутність якого не ускладнює розуміння ситуації: – Хочеш напою тебе? – заломив брову Москівський. – Ситий, – сказав я (В.Шевчук). Непоширеними у реченнях-репліках є ознакові слова якості, які поєднуються з двома синтаксемами – суб’єктною і об’єктною. Наприклад: – Не славніший я від козацтва, – каже гетьман (В.Лозинський).

5) Локативний предикат (8,22%) часто матеріально не виражений у поверхневій структурі (бути, знаходитися, перебувати), вказує на статичну природу просторової ознаки: – Де кесар? – крикнув Іоанн. – Він у церкві! – відповіли імператору (С.Скляренко). Поширеними є процесуально-локативні ознакові слова (жити, лежати, сидіти): – Де він? – криво посміхнувся чорнобородий. – На ковилі спить, – махнула вона рукою (В.Чемерис).

Найменш уживаними у діалогах, однак не поодинокими, є три-шестимісні акціонально-локативні предикати (везти, повезти, завезти), які у зв’язку з реалізацією комунікативного завдання, зазвичай, актуалізують 2-4 облігаторні валентності, що є необхідними для розкриття змісту певної ситуації. Наприклад: – І як бути? – Ну повеземо глину до школи (Б.Лепкий).

6) Раритетними для українського діалогічного мовлення є структури з типовими одновалентними предикатами кількості (0,51%) типу море, валка, багато, тьма, безліч та ін., що мають лише лівобічну валентність, пов'язану з суб'єктною синтаксемою у формі родового відмінка. Наприклад: – За море поїдете? – запитав з надією юнак. – Гостей тьма. – сумно відказали йому (С.Скляренко); – Скільки обдурених? – Нас багато (Панас Мирний).

Діалог у вигляді бесіди є основною сферою функціонування конструкцій, які мають своєрідну специфіку в організації компонентного складу. Тому структури містять лише те головне, про що необхідно запитати або відповісти в кожному окремому випадку, уникаючи вживання зайвих у смисловому відношенні слів. У такому разі попередній контекст або ситуація зумовлюють імплікацію опущеного предикатного компонента. З цим пов’язана неповнота реплік-реакцій та реплік-стимулів, котру слід розглядати не як “дефект”, а як специфічність діалогічного мовлення.

У зв’язку з прагненням до стислості, до використання більш економних мовних одиниць у діалозі значною мірою модифікуються явища синтаксису мовлення. А це виявляється в тому, що частовживаними є структури, яким через відсутність диференціації на члени речення не властиві деякі ознаки. Вони передають реакції, відгуки мовця на висловлення співрозмовника, яке міститься у запитанні. Без зв’язку з першим елементом мовленнєвого комплексу вони не зрозумілі, утрачають комунікативну силу. Варто зазначити, що слова-речення відносяться до тієї синтаксеми в попередній репліці, яка має на собі логічний наголос, виділяється особливою інтонацією.

Зміст нечленованих речень залежить від конкретних обставин висловлювання, контексту і в багатьох випадках від несловесних засобів обміну думками.

Поширеними є стверджувальні і заперечні слова-речення: – Хочеш запроваджу тебе туди? – засміявся Куколь. – Добре, – зрадів я (В. Лозинський); – А скажи, чи не заходив хто до вас? – Ні ... (І.Франко).

ІІ. Предикат супроводжується предметними субстанціальними синтаксемами. Залежно від ступеня диференціації, певної семантики предиката та комунікативного завдання кількість субстанціальних синтаксем у кожній конкретній репліці може визначатися по-різному, при цьому вони набувають особливого значення, якого вони не мали поза конструкцією.

1) Предикативна ознака ситуації оцінюється із орієнтацією на суб’єкт (40%), який створює для предиката семантичне тло, сприяючи експлікації його значення. Тому, передаючи зміст реальної предметності, вони поєднуються з усіма семантичними класами і валентними розрядами предикатів, вказують на належність предмета до певного семантичного класу ознакового слова. Регулярно у реченнях-репліках функціонують суб’єкти дії, суб’єкти стану, суб’єкти процесу, суб’єкти якості: – Славина боїться мене... – несподівано поскаржився Буслу князь (Р.Іванченко); – Вареники з борщем не помиряться, – почав доводити той (С.Скляренко); рідше вживається суб’єкт локативного стану: – Я лягаю під стогом (О.Кобилянська); раритетним є суб’єкт кількісної ознаки: – А скільки? – Пальців шість (І.Білик).

Найуживанішим у діалозі морфологічним різновидом суб’єктної синтаксеми виступає Н.в. та Д.в.: – Лазутчики не врахували болгар – відповів Склір (С.Скляренко); – Ти хора? – запитав я її. – Мені холодно (І.Франко). Трапляються поодинокі приклади суб’єктної одиниці у формі З.в. при предикатах стану на позначення фізичного стану людини типу лихоманити, морозити, тіпати, нудити та суб’єкта у формі Р.в., який виконує функцію суб’єкта кількісної ознаки. Наприклад: – Чого ж то їй, моя душко? – Нудить її (М.Черемшина).

У діалогічних єдностях питально-відповідної форми рух тем та рем зумовлює чергування пропуску суб’єкта в наступній репліці і матеріально вираженого характеру в стимулі. Виникає фактично заміна суми моделей простого речення, оскільки за схемою монопредикативної структури утворюється предикативне співвідношення конситуативно заповнюваних неповних конструкцій. Тому реченням-реплікам властиве як експліцитне, так і імпліцитне вираження суб’єктної синтаксеми, що залежить від реалізації віднесеності предикативної ознаки або до предмета, або до ситуації в цілому. Наприклад: – А ти чому не виходиш третій день уже на город? – обернулась до Уляни; – Що скажеш? – питав його пан. – Пишіть бумагу (Панас Мирний).

2) Суб’єкт, виконуючи дію, притягує об’єкт, поза яким не може реалізуватися та чи інша дія. Об’єктна синтаксема (25%) сполучається з предикатами дії, стану, процесу, якості: – Я прийшов за вами. – кажу (В.Лозинський); – Не гірші від інших (Улас Самчук); – Як же ви тепер будете? – запитав Подільський. – Іншу любитиму, – сказав твердо Василь (Є.Плужник).

Об’єктні синтаксеми найчастіше виражаються формою Р.в., Д.в., З.в., О.в., зрідка М.в.: – А що є там будеш робити? – Хліба шукатиму (В.Лозинський); – Не послужила фортуна горопасі (П.Куліш); – Алла купатиметься в пахощах (А.Тютюнник).

3) Адресатна синтаксема (15%) у реченнях-репліках сполучається тільки з предикатами дії, тим самим називаючи особу чи істоту, стосовно якої відбувається певна дія: – Вороти дівку князеві (І.Білик). Морфологічним варіантом її є Д.в., а також форма Р.в. з прийменниками до, для: – Зварила обід для свиней, – сказала Кайдашихи (І.С.Нечуй-Левицький).

4) Інструментальні синтаксеми (11%) у реченнях-репліках функціонують при предикатах дії: – Драгуни людей палицями луплять (Ю.Мушкетик). Центральне місце займає семантичний варіант знаряддя дії: – Як ... у балці скінчилося? – Вони поранили списами двох (В.Чемерис); рідше в реченнях-репліках уживається семантичний варіант засобу здійснення дії типу Хозари погнали на конях полонених, – сказав дозорний (Р.Іванченко). Переважно в діалогах у функції інструментальної синтаксеми функціонує О.в. та прийменниково-відмінкові сполуки (прийменники із Р.в., З.в., М.в.): – Ми зустрічаємо гостей хлібом. – відповів крізь зуби Святослав (С.Скляренко).

5) Локативні синтаксеми (9%) позначають різні просторові поняття: назви населених пунктів, приміщення, предмети, а також указують на місце, напрямок руху і шлях руху: – Рибарі знайшли на Волхові при ополонці (Р.Іванченко).

У діалогах морфологічна своєрідність цих одиниць зумовлюється численною групою локативних прийменників, які, поєднуючись з Р., З., О., М.в., виражають статичне і динамічне просторове значення: – Встигнемо з козаками на торг, – відповідали обачніші (В.Малик); а також шляху руху: – Як будете їхати? – Заставою (В.Яворівський).

Реалізація правобічних субстанціальних синтаксем у репліці-запитанні залежить від регулювання семантичних параметрів предикатів, що задають схему ситуації та є своєрідним контекстом для наступної структури. Зазвичай мовець у цій конструкції вживає ті значеннєві одиниці, за допомогою яких намагається підкреслити особливу значимість інформації, яку хоче отримати від співрозмовника. Елементи, які експліцитно представлені в репліці-запитанні внаслідок своєрідних завдань, є здебільшого синтаксично провідними.

Семантика та спосіб вираження реплік-відповідей залежить від форми питання. Наявність у відповідях усіх можливих іменникових одиниць не є обов’язковою, а в багатьох випадках і зайвою. Будова другого елемента діалогічної єдності проектується питанням за граматичною схемою повного речення, де пропускаються ті одиниці, які словесно оформлені у свідомості мовця або дублюють компоненти стимулу. А отже, такі конструкції є найбільш продуктивними серед неповних структур і є повноцінними одиницями спілкування.

Пропуск синтаксем у конструкціях діалогічного мовлення – явище дуже поширене і природне, яке дозволяє стисло й динамічно викласти інформацію і є надзвичайно важливим для економії в мові, оскільки кількість мовних одиниць, можливих у спілкуванні, завжди лімітується.

У третьому розділі “Семантико-синтаксична структура простих ускладнених речень у діалогічному мовленні” проаналізовано специфіку простих неелементарних речень, встановлено та описано особливості функціонування у реченнях-репліках вторинних синтаксем (адвербіальних, атрибутивних, модальних, вокативних), з’ясовано співвідношення простих ускладнених речень у діалогічних єдностях.

Особливо яскраво мисленнєва діяльність людини відображається в реченні із ускладненою семантичною структурою.

При використанні таких моделей у процесі спілкування в побудовах діалогу виявляються як конструктивно обов’язкові елементи, так і синтаксично незалежні компоненти, наявність яких зумовлюється рядом чинників, головним з яких є комунікативне завдання.

Найчисленнішу групу простих неелементарних реплік становлять конструкції із вторинними предикатними компонентами. Це синтаксеми адвербіальні, атрибутивні, модальні. Вторинною субстанціальною є вокативна синтаксема.

І. Різні події, ситуації, які є основою значеннєвого змісту речення-репліки, можуть супроводжуватися додатковою інформацією, що безпосередньо не стосується розповіді у висловлюванні. Таке повідомлення паралельно включається в конструкцію з метою уточнення, конкретизації її основного значення. Носіями подібної інформації є детермінанти (39%), котрі вказують на різні обставини, за допомогою яких реалізуються відношення між рештою компонентів структури, і відносяться до побудови в цілому.

1) Найуживанішим різновидом адвербіальних синтаксем у реченнях-репліках є часові поширювачі (38,48%), поява яких пояснюється потребою фіксації ситуації у якійсь точці часового відрізка. У діалозі вони представлені словами, які, указуючи на різні часові межі, мають значення моменту часу (сьогодні, після неділі); епізодичного відрізка часу (зрідка, одного разу); повторюваності дії (знову); тривалості основної дії (завжди, раптом, три дні); попередності та наступності дії (потім, по вечері; перед зануренням та ін); одночасності (тепер, тої миті): – Я повернув її на передлітні з ромеїв, – додав староста (Д.Міщенко); – Я вас прошу залишитися на тиждень (А.Тесленко).

Часові синтаксеми в реченнях-репліках виражаються прийменниково-відмінковими формами (Р.в. та М.в., рідше у формі З.в. та О.в.), у яких прийменник визначає характер семантико-синтаксичних відношень між вихідними елементарними простими реченнями, тим самим показуючи значеннєві різновиди часового поширювача, а також формами безприйменникового Р.в., З.в.: – Мене на ніч зачиняють, – сказав я (В.Шевчук); – Я ж із нею й місяця не пропрацювала! (А.Дімаров).

Широко представлені морфологізовані прислівники, які доповнюють узагальнено-вказівним значенням часову попередність та наступність (скоро, потім, нині, досі, ще, колись, незабаром та ін.), рідше вживаються морфологізовані прислівники типу сьогодні, вчора, щойно, щовечора, зараз та ін.: – Вони незабаром прийдуть до тебе. – сказав Михайло Всеволодович (В.Малик); – Невже бігаєте? – спитав Василь. – Бігаю щосуботи (А.Дімаров).

Окремі субстанціальні елементи, які називають часові поняття, не можуть самостійно реалізовувати функцію додаткового повідомлення. Тому вони вживаються з означенням, яке вказує на якісний або якісно-кількісний вияв темпоральної одиниці, уточнюючи його:–

Замерзну я там у перший мороз, – сказала стара баба Явдоха (З.Тулуб); – Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, – відповів Немирич (Ю.Андрухович).

2) Продуктивними є причинові синтаксеми (30,12%), які найчастіше вживаються із семантикою зовнішньої каузації: – Вася буде дома через звільнення – розпачливо протягла мати (А.Тесленко). Вони мають значення спонукальної причини, причини-перешкоди, рідше причини-відповідності та ін. Менш уживаною є група синтаксема із значенням внутрішньої каузації: – Він порубав його шаблею з ревнощів, – втрутився новий шляхтич (З.Тулуб).

У діалогах причинові відношення виражаються невеликою кількістю прийменникових комплексів. Домінантою є комплекси через + З.в., за + З.в. та О.в.: – Заплатите ви мені за вашу гульбу! – скреготав зубами Горленко (З.Тулуб); поширеними в будовах діалогу є каузативні аналітичні морфеми від, з, без: – Я помираю від цікавості! – вийшла з кухні Мілена (А.Тютюнник); рідше вживаються прийменники у, на, заради(ради): – На радощах зайшли у шинок. – одно дякувала мати (Панас Мирний); спорадичними є дієприслівники у функції причинової синтаксеми типу Напрацювавшись, вони присіли на оранці. – сказала дівчинка (П.Панч).

У реченнях-репліках продуктивними є детермінантні поширювачі із значенням мети (24%), які виражають значення відтінку форми присвяти, рідше значення власне мети: – Заради честолюбності він ніколи не зупиниться, – промовила Галя (Панас Мирний).

Цільові синтаксеми виражаються прийменниково-відмінковими формами (найчастіше на+ З.в.; рідше поліфункціональний в(у)+З.в. та для+Р.в.; спорадичними є аналітичні цільові синтаксеми з прийменниками з, за, по: – Прийшов до тебе за мудрістю. – сказав Тур (Р.Іваненко).

До непоширених засобів вираження цільових синтаксем у мовленнєвих конструкціях належить інфінітив та прислівник: – Скіфам продав прислужувати... (В.Чемерис).

3) Раритетними у діалогічних конструкціях є синтаксеми допусту (3,6%), які виражають зовнішні обставини, всупереч яким подія все ж таки відбувається, і реалізуються детермінантними комплексами: наперекір+Д.в., незважаючи на+З.в., рідше функціонують незалежно від+Р.в: Та як же ти смієш це казати? – гримнув батько. – Попри образи я тебе люблю (Б.Грінченко).

4) Детермінанти зі значенням умови (3,8%) вказують на подію, що виступає умовою для реалізації іншої події, і реалізуються детермінантними комплексами: за+З.в.(гіпотетична реалізація), без+Р.в.(гіпотетична реалізація), при+М.в.(гіпотетична/реальна реалізація), у разі+Р.в.(реальна реалізація); рідше вживається умовна синтаксема, виражена дієприслівником як морфологічним варіантом цієї одиниці: – Де ти її взяв? – скрикнув Василь. – При стеженні знайшов (О.Довженко); – Вивчивши мову, ви станете українкою... – Мокій взяв Улю за руку (М.Куліш).

ІІ. Атрибутивні вторинні (26%) предикатні синтаксеми вносять додаткові характеристики і сприяють структурній лаконічності та ущільненості речень-реплік.

Атрибутивними синтаксемами виступають якісні, відносні та присвійні прикметники, прикметниковий займенник з узагальнено-якісним значенням, що вказують на фізичні особливості людини, темперамент, вік, сімейний та матеріальний стан, зв’язки людини з іншими людьми, ознаки, які сприймаються органами слуху та нюхом, на дотик, стосунок до простору, форму, відстань, фізичні властивості предметів, невіддільну від предмета ознаку та ін. (гарний, добрий, кожен, новий, самотній, чистий; його, мій, свій, та, усі, цей): – Ти в нас птах вільний... – відказав докірливо Куниця (Є.Плужник); – Із дзвіниці Янчиного монастиря я все бачила... – сказала Янка (В.Малик); – Мілена де? – Рабиня вже пішла у світ пращурів (В.Чемерис).

Зрідка атрибутивна синтаксема виражається формою Р.в. та прийменниково-відмінковими формами: – Він пише книгу життя! – сказав Мірек, обіймаючи Івана за плечі (А.Тютюнник); – А що там у лісі? – Сонечко у дірочки. – сказав гарненький школярик (А.Тесленко).

Поширеними є речення-репліки, у яких при одній опорній іменниковій одиниці вживається кілька атрибутивних синтаксем, які характеризують особу чи предмет із різних боків. Наприклад: – Наступає варягів лютий німецький король (Р.Іванченко); – Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова (Ю.Андрухович).

Центральну групу аргументних поширювачів становлять означальні прислівники із значенням способу дії типу важко, далеко, добре, нудно, по-своєму, разом, розкішно, сміливо, уперто, швидко, які уточнюють поняття про дію, указуючи на різні деталі її здійснення: – Ви живете розкішно, – відповіла Тереза (Є.Плужник); периферію складають атрибути дії, які виражаються поєднанням прийменника та певної відмінкової форми: – Діти дивляться на батька з острахом (О.Довженко).

ІІІ. Модальні синтаксеми (18%) надають висловленню певних модальних та експресивних відтінків, підкреслюючи контакт між співрозмовниками.

Регулярно в діалозі вживаються модальні синтаксеми із значенням гіпотетичної модальності типу здається, мабуть, напевне, либонь, може, видно та ін.; семантична група слів звичайно, справді, звісно зі стверджувальним значенням з елементами достовірності інформації, упевненості в реальності повідомлення: – Не має імені? – Напевне, має... (В.Неборак). Типовими є лексеми гляди, вважайте, знаєте, бува: – На весь Київ, вважайте, лікар, – поштиво сказала Кіндратівна (А.Дімаров), які крім основної семантики, вносять елементи впевненості, активізації та привертання уваги.

Продуктивними є вторинні модальні синтаксеми із значенням джерела повідомлення (по-твоєму, по-моєму, бач, кажу, кажуть), які визначають комунікативну орієнтацію на присутність мовця: – Чого се ти розбурчався? – Бач, ноженята йому покрутило (О.Гончар).

Незначну групу модальних синтаксем у реченнях-репліках становлять компоненти на жаль, на щастя, признатися із значенням оцінного, емоційного плану повідомлення та модальні синтаксеми із логічним значенням, із значенням виділення основного у повідомленні, підкреслення висновку типу до речі, нарешті, як правило, можна сказати, власне: – Ти розумієш? – запитала Рина. – На жаль, гарних українських кінокартин мало... – відповів Мокій (М.Куліш).

IV. Специфічною рисою діалогічного мовлення є зверненість, тобто спрямованість на певного адресата, що репрезентовано вокативними синтаксемами (17%), які виражаються кличним відмінком і в основному у реченні-репліці є назвами осіб: – Остапе, дай мені цигарку (В.Яворівський); іменниками назвами-осіб із узагальнювальним значенням, це слова типу людоньки, пані, хлопче, тату, боярине, звірі(у значенні нелюди) та ін.: – Хлопче, неси кави! – покликали усі хором (В.Барка).

Семантика кличного в