Київський національний університет внутрішніх справ

УДК 340.0(09)+343.11+347.918

Сокальська Олена Володимирівна

СУДОУСТРІЙ ТА СУДОЧИНСТВО В УКРАЇНІ

(XVI – початок XVII ст.)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Павленко Микола Ілліч,

Київський національний університет внутрішніх справ, завідувач кафедри загальноюридичних дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Калюжний Ростислав Андрійович,

Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри теорії держави і права.

кандидат юридичних наук, доцент

Чисніков Володимир Миколайович,

Поліцейський фінансово-правовий коледж,

завідувач секцією загально-юридичних дисциплін.

Провідна установа: Львівський національний університет
імені Івана Франка

(кафедра теорії та історії держави і права),
м. Львів.

Захист відбудеться 19 жовтня 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.009.01 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03680, м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ України за адресою: 03680, м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

Автореферат розісланий 17 вересня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена зростанням в українському суспільстві уваги й інтересу до ролі права в історичному розвитку як окремих суспільств так і людства в цілому. Глибоке аналітичне осмислення історико-правової спадщини держави дає можливість по-новому, зі знанням справи оцінити тенденції розвитку державно-правових інститутів. У сучасних умовах інтеграційних процесів, на шляху до створення єдиної Європи, стає актуальною проблема вивчення і використання власних здобутків у системах права. В Україні даний процес ускладнюється суспільно-економічними умовами, незавершеними реформами ланок державної влади, що може призвести до сліпого копіювання правових інститутів інших країн, без урахування власних надбань. За таких обставин доцільно звернутися до історико-правового досвіду нашого минулого, особливо ж – до періоду, коли українські землі переживали цикл політичних, економічних, правових та соціальних трансформацій, спричинених їх приєднанням до Литовської держави, а пізніше – до Корони Польської, та утворенням, відповідно, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської.

Дискусія з приводу реформ судочинства та судоустрою, що триває в Україні, зумовлює актуальність вивчення історії судового процесу та судових установ, що діяли в різні історичні епохи, у тому числі, й у литовсько-польську добу. Важливим чинником необхідності звернення саме до історії XVI ст., на наш погляд, є стрімкий розвиток у зазначений період законодавства, яке регламентувало судовий процес і в подальшому, протягом двох наступних століть, використовувалося в українських судах.

Попри теоретичні здобутки як в юридичній, так і в історичній науці, значна частина проблем, що стосуються історії судових органів та судочинства українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської, на сьогодні залишається малодослідженою, а окремі аспекти потребують серйозних уточнень та доповнень. Великої уваги заслуговують питання організації діяльності судових органів, актуальність дослідження яких, очевидна не лише як елемента в реконструкції цілісного функціонування правових інститутів вказаної доби, а й як історичного об’єкта, в якому фокусуються проблеми станових привілеїв феодальної держави, переходу від звичаєвого права до писаного закону, співвідношення між правом і звичаєм тощо. Все це й обумовлювало вибір теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає вимогам Закону України “Про пріоритетні напрями розвитку науки та техніки” від 11.07.2001 р. (ст. ), завданням Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 „Актуальні проблеми історії українського національного державотворення”, Програми розвитку відомчої освіти та вузівської науки на період 2001 – 2005 рр. (Рішення Колегії МВС України від 18.12.2000 р. №  КМ/1), Пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України, затверджених наказом ректора НАВСУ від 05.04.2001 р., є складовою наукових досліджень кафедри історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ. Дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2003 р., схваленим Вченою радою НАВСУ 24.12.2002 р. (протокол № 17).

Мета і завдання дослідження. За мету було поставлено: висвітлити структуру та ланки системи органів судочинства українських земель у XVI – на початку XVII ст., комплексно дослідити та визначити характер, сутність та етапи судового процесу. Відповідно до цього будуть вирішуватися такі завдання: –

з’ясувати стан наукової розробки теми, визначити рівень і повноту забезпечення джерельної бази;–

проаналізувати систему органів судочинства й класифікувати види судів;–

здійснити ґрунтовну наукову розробку особливостей реалізації судових реформ Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської в українському повітовому судочинстві; –

на основі вивчення пам’яток права й судових актів визначити й узагальнити склад, компетенцію центральних і регіональних судів великокняжих урядників та форми їх взаємодії з іншими судовими установами, з урахуванням специфіки функціонування вказаних органів на українських землях та ступеня реалізації в їх діяльності приписів загальнодержавного законодавства;–

дати авторське тлумачення характеру судового процесу в українських судах, дослідити обсяг прав та обов’язків учасників судочинства; –

реконструювати етапи судового процесу, порядок проведення розшукових, слідчих та судових дій; –

уточнити й узагальнити основні фактори, що зумовили зміни в українському судочинстві, напрями та характер його еволюції.

Об’єктом дослідження є правові відносини, що склалися в процесі здійснення правосуддя на українських землях у XVI – на початку XVII ст.

Предметом дослідження є особливості формування й розвитку системи органів судочинства, засади діяльності, устрій, ґенеза центральних, регіональних судів великокняжих намісників та повітових судових установ, процедура розгляду судових справ.

Методи дослідження. Дисертація виконана на основі поєднання філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів історико-правового дослідження відповідно до принципів об’єктивності та історизму.

Метод діалектики дав можливість розглянути інститути судочинства в їхньому постійному розвитку та взаємодії, виявити причинову обумовленість їх генезису змінами у суспільно-політичному житті. У ході дисертаційного дослідження було застосовано системний підхід до вивчення соціально-правових явищ із використанням загальнонаукових методів аналізу та синтезу, узагальнення на основі принципу історизму.

Системно-структурний метод використовувався під час дослідження розвитку судової системи, при з’ясуванні структурних зв’язків між явищами та фактами, що мали місце у функціонуванні судів, при реконструкції картини судового процесу.

Для відтворення послідовності подій, встановлення початку функціонування окремих судових установ використано хронологічний метод. Статистичний метод та метод кількісного й якісного аналізу застосовували при обробці й аналізі матеріалів актових джерел, визначені інтенсивності правових процедур та судової діяльності господарських урядників. На основі формально-логічного методу узагальнено зібраний фактичний матеріал та зроблено висновки про особливості функціонування органів судочинства, уточнено деякі тлумачення та дефініції.

Застосування історико-порівняльного методу зумовлювалося необхідністю подати всебічний аналіз приписів пам’яток права, визначити співвідношення судових процедур звичаєвого права та запозичених інституцій, оцінити здобутки судових реформ порівняно із попереднім періодом.

Хронологічні та територіальні рамки дослідження. Територіально дослідження окреслюється межами повітів Волинської, Київської земель та східної частини Поділля, згодом Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, що до 1569 р. перебували у складі Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії – у складі Речі Посполитої Польської.

За нижню хронологічну межу взято початок XVI ст., що збігається: з письмовою фіксацією великокняжою владою місцевих правових звичаїв – виданням обласних привілеїв Київської та Волинської земель та ухваленням Статуту Великого князівства Литовського (далі – Статуту) 1529 р. – загальнодержавної збірки, що закріпила норми, котрі, зокрема, регламентували судоустрій та судочинство; з утвердженням системи провінційного судоустрою, основними елементами якої виступали суди воєвод, старост та намісників-державців; з проведенням першого етапу реформ судоустрою у Великому князівстві Литовському. Вибір верхньої межі (початок XVII ст.) зумовлений завершенням циклу реформ судової системи Речі Посполитої Польської у вказаний період, частковою уніфікацією судочинства українських повітових судів та земського коронного процесу, зменшенням інформативності джерел через поступове витіснення руської актової мови.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі значної кількості архівного матеріалу та пам’яток права комплексно досліджено судоустрій та судовий процес українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської, простежено їх еволюцію, проаналізовано засади діяльності, компетенцію, склад центральних, регіональних судів великокняжих намісників та повітових судових установ.

У ході дослідження отримано результати, що конкретизуються у таких основних положеннях:–

запропоновано авторську класифікацію судів Великого князівства Литовського – за характером репрезентації в них судової влади, за способом формування й підсудністю;–

на основі вивчення принципів діяльності судових установ та засад взаємодії між регіональними органами судочинства доведено, що практична діяльність місцевих судів українських земель у першій половині XVI ст. базувалася переважно на ґрунті національних правових традицій;–

істотно доповнено характеристику регіонального судоустрою на українських землях в період чинності Статуту 1529 р. та після приєднання їх до Корони Польської; як елементи системи органів судочинства розглянуті уряд маршалка Волинської землі, каптурові та трибунальські суди, висвітлено особливості організації земських, гродських та підкоморських судів у кожному воєводстві; –

визначено характерні риси судоустрою XVI – початку XVIIт.: здійснення судових функцій представниками адміністрації, співіснування урядових, звичаєвих, станових судів та установ, яким були підсудні окремі національності, професійні групи та категорії справ, партикуляризм в устрої судових органів кожної землі;–

з’ясовано характер інстанційних відносин між судами господарських урядників, повітовими судами та іншими судовими установами, що дозволило виокремити чотири етапи їх розвитку в XVI ст.: на першому етапі (1529 – 1542 рр.) Статутом 1529 р. була встановлена чотирьохступенева вертикаль урядових судів (суд намісників-державців; суди воєвод, старост та їх намісників; суд Пани-Ради; великокняжий суд). На другому етапі (1542 – 1566 рр.) упорядковується процедура оскарження рішень суду та утверджується ієрархія регіональних урядових судів. У 1566 – 1578 рр. (третій етап) існувала двоступенева структура шляхетського судоустрою. З 1578 р. функціонували окремі вищі судові установи для розгляду апеляційних скарг – трибунали;–

обстоюється думка, що судоустрій Волинського, Брацлавського та Київського воєводств у досліджуваний період, еволюціонуючи в руслі загальнодержавних реформ Великого князівства Литовського й Речі Посполитої Польської, зберіг традиційну для вказаних земель організацію й компетенцію судових органів та автономність у сфері суду, про що свідчить збереження на цих землях чинності Статуту 1566 р., руської мови судочинства та запровадження осібної апеляційної установи – Луцького трибуналу; –

виділені основні риси судового процесу українських земель XVI – початку XVII ст., а саме: змагальність, приватно-позовний характер, спільне, в загальних рисах, провадження в суді різних категорій справ, нерівність обсягу прав та обов’язків учасників процесу залежно від стану, національності, статі, осілості; існування станової підсудності, формалізм, дуалізм – співіснування загального і звичаєвого процесу;–

науково аргументовано, що судовий процес було засновано на таких загальних засадах: диспозитивність, гласність, участь громадськості, безпосередність та усність судового розгляду, персональна відповідальність за злочин. Демократичні принципи: призначення покарання лише за наявності достатніх доказів вини і не інакше як за вироком суду, недопустимість покарання за заочним обвинуваченням, рівність перед законом, недоторканність особи, захист інтересів у суді через адвоката, право оскаржувати рішення суду – були реалізовані, здебільшого, в судочинстві повітових шляхетських судів;–

визначено тип судового процесу українських земель досліджуваного періоду – змагальний, приватно-позовний із окремими рисами обвинувального та елементами розшукового процесу. Науково доведено, що обвинувачення набуло публічного характеру лише в окремих видах злочинів, що стало закономірним розвитком самобутніх правових традицій; у процесі зближення процесуальних інститутів коронних та українських земель у повітовому судочинстві утвердилися елементи спеціальної інквізиції; –

подальшого дослідження набув статус учасників процесу: суддів, судових урядників (писаря, вижа, діцького, возного, „інстигатора”), „прокураторів”, „людей добрих”, свідків і співприсяжників; дисертантові належить пріоритет у визначені й аналізі обсягу прав та обов’язків осіб, які захищали свої інтереси в суді; –

відтворено картину судового розгляду, що дозволило виділити такі етапи судового процесу: звернення зі скаргою до органів влади та досудові розшукові й слідчі дії, розгляд справи в суді, виконання вироку, перегляд рішення суду. Вперше досліджено правові засади та особливості тактики проведення однієї із процедур судового слідства – „шкрутинії”;–

на основі аналізу організаційних засад діяльності та принципів судочинства повітових шляхетських судів зроблено висновки про виокремлення в кінці XVI ст. в українських воєводствах земського (повітового) процесу як особливого порядку розгляду справ, властивого лише вказаним судовим установам.

Практичне значення одержаних результатів. Вони можуть бути застосовані: –

у світоглядно-виховній роботі – для поглиблення знань про соціально-політичний розвиток українських земель, усвідомлення та осмислення витоків і процесу еволюційного розвитку судової системи та судочинства;–

у науково-дослідницькій сфері – використані при подальшому вивченні проблем історії судоустрою і судочинства; положення і висновки дисертаційного дослідження дають змогу заповнити прогалини в історико-правовій науці щодо процесів судотворення на терені України;–

у навчальному процесі – для викладання курсів з історії держави і права України, загальної історії держави і права, кримінального та цивільного процесів, розробки спецкурсів, для написання підручників і навчальних посібників;–

у правотворчій сфері – для врахування історичного досвіду в процесі реформування сучасної судової системи та удосконалення судочинства.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ, були опубліковані й оприлюднені на науково-практичних конференціях: „Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах” (Київ, 22 – 23 березня 2001 р.), „Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні” (Острог, 7 – 8 квітня 2001 р.), „Науковий потенціал світу ‘2004” (Дніпропетровськ, 1 – 15 листопада 2004 р.), „Наука і освіта ‘2005” (Дніпропетровськ, 2005 р.), „Динаміка наукових досліджень – 2005” (Дніпропетровськ, 2005 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені в чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, і тезах трьох науково-практичних конференцій.

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями і логікою дослідження. Складається зі вступу, чотирьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків (загальний обсяг тексту – 194 с.) та списку використаних джерел (385 позицій на 32 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні рамки дослідження. Формулюється мета й завдання, з’ясовується методологічна основа, підкреслюється наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення. Наведено відомості про апробацію отриманих результатів та публікації.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” проведено аналіз наукової літератури з дотичної проблематики, визначено стан розробленості обраної теми, окреслено та охарактеризовано коло джерел, що покладені в основу дослідження.

У підрозділі 1.1. „Історіографія” дисертант виділяє два наукових напрями, за якими тією чи іншою мірою розроблялися різні аспекти означеної проблематики: історичний та правничий.

Історичний аспект дисертаційної теми висвітлений у працях: В.Б. Антоновича, М.С. Грушевського, М.В. Довнар-Запольського, П.Г. Клепатського, В.Д. Отомановського. Серед здобутків сучасної історіографії слід відзначити дослідження українських істориків: Н.М. Яковенко, М.Г. Крикуна, Н.П. Старченко, Н.О. Білоус, Т.Д. Гошко, В.П. Марочкіна, П.М. Кулаковського, Д.П. Ващука, що продовжили тематично перервану традицію кінця XIX – початку XX ст. вивчення історії суспільно-політичного устрою українських земель XV – XVII ст.

До праць загального характеру, присвячених праву литовсько-руської доби та суспільно-політичному устрою Великого князівства Литовського, належать роботи: М.Ф. Владимирського-Буданова, Г.М. Даниловича, С.О. Бершадського, Ф.І. Леонтовича, М.К. Любавського, М.О. Максимейка, О.О. Малиновського, Р.М. Лащенка, М.Д. Чубатого, В.С. Кульчицького, Б.Й. Тищика, В. Д. Гончаренка, О.М. Мироненка, Т.І. Бондарук. Автори лише побічно торкалися окремих питань судоустрою та судочинства, які були висвітлені в контексті проблематики, що розроблялася вченими.

Серед досліджень, в яких розглядалися елементи системи судових органів, слід назвати праці М.М. Ясинського. Вчений проаналізував процес еволюції центральних судів Великого князівства Литовського, дослідив склад, компетенцію та повноваження великокняжого суду й Луцького трибуналу. Організаційним засадам діяльності центральних та регіональних судів литовсько-руської доби присвячена низка статей Ф.І. Леонтовича. Перші ґрунтовні дослідження устрою повітових судів, запроваджених у 1564 – 1566 рр., належать І.І. Лаппо. Їх основною джерельною базою були статути 1566, 1588 рр. й актові книги литовських воєводств, тому специфіку організації повітових судів інших регіонів в них не розглянуто.

Питанням організації діяльності та компетенції копних судів присвячено ряд наукових праць (М.Д. Іванішева, О.Я. Єфименко, І.П. Новицького, І. Спрогіса, А.О. Гурбика та ін.). Найбільш ґрунтовною з них до сьогодні залишається монографія І.Ю. Черкаського „Громадський (копний) суд на Україні – Русі XVI – XVIII вв.”

Вивчення історії функціонування вищої апеляційної установи українських воєводств – Луцького трибуналу на основі більш широкого документального матеріалу, після М.М. Ясинського, продовжив Г.Л. Попов, який зібрав цінні відомості про апеляційне провадження справ у трибунальських та королівських судах.

Історія судоустрою та судочинства українських земель була предметом системних досліджень Я. Падоха. Ним визначені етапи розвитку системи органів суду українських земель у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Польської, стисло описані її складові, досліджені основні риси та стадії судового процесу. Оглядово система органів правосуддя литовсько-руської держави та порядок розгляду справ подані в статтях С.В. Кудіна. Проблема функціонування гродських урядів Волинського, Брацлавського та Київського воєводств розробляється О.О. Патякою.

Вагомий внесок у вивчення історії судових органів та судочинства Великого князівства Литовського зробив колектив істориків права Одеської національної юридичної академії під керівництвом П.П. Музиченка. Авторами здійснено аналіз організаційних засад діяльності та компетенції судових установ, запропоновано декілька класифікацій судів, подано загальну характеристику історичних форм українського середньовічного процесу, висвітлено повноваження судових чиновників. У дослідженнях С.Г. Ковальової визначені окремі риси, притаманні судочинству литовсько-руського періоду, відтворена система доказів, проаналізовані процедури звичаєвого права та елементи судового процесу: подання позову, дослідження доказів, виконання вироку. Однак поза увагою дослідників залишилися центральні судові установи, що розглядали апеляції після 1569 р., й особливості функціонування регіональних судів на українських землях у XVI ст., а діяльність трибунальських й каптурових судів розглянуто лише частково.

Окремим питанням історії судового процесу литовсько-руської доби присвячені дослідження Г.В. Демченка, С.Г. Борисенка, В.В. Поліщука. Висновки, зроблені російськими й українськими правниками (М.Л. Дювернуа, С.В. Пахманом, К.Г. Стефановським, В.І. Сєргєєвичем, М.О. Чельцовим-Бебутовим, С.В. Юшковим) дозволяють простежити розвиток процесуальних інститутів Руської Правди. При досліджені принципів і засад судового процесу, визначені його типу нами використано теоретичний доробок російських процесуалістів І.Я. Фойницкого, Д.Г. Тальберга, О.В. Смирнова та К.Б. Калиновського.

Польська історіографія представлена роботами О. Бальцера, Ю. Вольфа, П. Домбковського, А. Яблоновського, С. Кутшеби, Ю. Бардаха, А. Закшевського та ін. Нами були проаналізовані праці представників литовської та білоруської литуаністики – C. Лазутки, В. Андрюліса, І. Валіконіте, Є. Маховенка, М. Ючаса, Я. Юхо та Г. Дзербіни.

Констатуючи наявність певного наукового доробку істориків та правознавців у вивченні проблеми судоустрою та судочинства на українських землях у литовсько-польський період, слід зазначити, що праці, як правило, мають вибірковий характер, поза увагою дослідників залишаються, зокрема, ключові питання організації суду господарських урядників у першій половині XVI ст. Наявні дослідження еволюції судоустрою та судочинства завершуються періодом запровадження повітових судів у 1564 – 1566 рр. У зв’язку з цим існує потреба в уточненні окремих аспектів діяльності судових органів українських земель у XVI – на початку XVII ст. та необхідність комплексного дослідження судочинства вказаного періоду, що спиралося б на законодавчі пам’ятки й актові матеріали.

У підрозділі 1.2. „Джерельна база дослідження” зазначені та класифіковані документальні матеріали, що залучалися дисертантом для вирішення поставлених завдань. Основу джерельної бази становлять: законодавчі акти верховної влади; адміністративно-господарчі акти; документи актових книг судово-адміністративних установ. При цьому використовувалися як опубліковані збірки, так і неопубліковані матеріали з фондів Центрального державного історичного архіву України у м. Києві та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.

До першої групи джерел належать пам’ятки права: Руська Правда, Судебник Казимира IV 1468 р., уставні грамоти й статути Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 рр. (на відміну від інших джерел, що залучались епізодично, ці пам’ятки були предметом системного дослідження), Устави на волоки 1557 р., сеймові постанови та конституції, збірки міського права.

У другій групі об’єднані документи, видані органами центральної та місцевої адміністрації або звернені до них: скарги на господарських намісників, клопотання до великого князя, грамоти та листи господаря, реєстри, переписи, люстрації, інструкції королівським комісарам, постанови повітових сеймиків, розпорядження господарських намісників.

Третю групу становлять документи книг судово-адміністративних установ (великокняжої та коронної канцелярії (Литовської, Коронної, Руської (Волинської) метрик), гродських, земських, підкоморських та міських судів). Записи актових книг поділені нами, на основі існуючих класифікаційних схем, на декілька підгруп: 1) судові документи: судові листи, постанови суду, вироки, протоколи судових засідань та окремих судових дій; 2) передсудові записи правопорушень та допоміжно-процесуальні акти: заяви та скарги, свідчення урядових свідків та „людей добрих”, доручення на ведення справ у суді; 3) документи, які фіксують публічно-правові процедури: виконання вироку, призначення на посаду судових урядників, межування земель тощо; 4) акти приватних угод. Увага дисертанта, передусім, була зосереджена на документах першої та другої підгруп, оскільки саме вони відображають особливості організації повітового судочинства, дозволяють проаналізувати обсяг прав та обов’язків учасників процесу.

Другий розділ „Судові органи на українських землях (XVI – початок XVII ст.)” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Центральні судові установи Великого князівства Литовського” досліджуються організаційні засади, компетенція великокняжого суду й повноваження з відправлення правосуддя Пани-Ради, аналізуються основні класифікації центральних судових установ Великого князівств Литовського вітчизняних та зарубіжних дослідників. Встановлено, що центральними судовими органами для українських земель до 1569 р. були вищі судові установи Великого князівства Литовського. Це, передусім, суд великого князя, суди великокняжих урядників та Пани-Рада. У литовсько-руську добу збереглися традиції руського публічного права щодо зосередження в руках монарха всієї повноти судової влади. Це передбачало, що формально будь-яка справа усіх вільних жителів держави могла бути розглянута у великокняжому суді.

На початку XVI ст. на рівні загальнодержавного законодавства остаточно утвердилося право привілейної підсудності великокняжому суду магнатів, господарських урядників, відкупників мит, корчм та інших статей державних прибутків й осіб, які володіли „закривальними листами”. Предмет виключно юрисдикції великокняжого суду становили: справи пов’язані з оцінкою сили та значення жалуваних грамот та привілеїв, спори щодо господарських маєтків чи прибутків, справи про визнання чи позбавлення шляхетських прав, звинувачення шляхтича в діянні, що ганьбить честь і добре ім’я, або злочині, що карається позбавленням честі, державні й посадові злочини та скарги на суддів.

Великий князь розглядав справи особисто або разом із засідателями з числа панів-радних та інших урядників, які виконували слідчі й дорадчі функції. За дорученням великого князя вони могли самостійно розглядати справи. Таким чином утворювалися органи, що здійснювали судові функції „за комісією”, „з розказання” господарського, яким великий князь лише тимчасово делегував судові повноваження, з тією різницею, що одні судді залучалися до розгляду конкретної справи (ad hoc), інші – судовими повноваженнями наділялися на більш тривалий період, що могло перейти в постійну практику, як, наприклад, розгляд судових справ маршалками. Вказані органи в першій половині XVI ст. не сформувалися як окремі судові установи. Пани-Рада, за Статутом 1529 р., була вищим органом судочинства у період відсутності великого князя в державі. На відміну від форм великокняжого суду, що діяв без особистої участі господаря, суд Пани-Ради функціонував не за дорученням великого князя, а відповідно до прямої вказівки закону.

У підрозділі 2.2. „Місцеві суди українських земель: компетенція та діяльність у першій половині XVI ст.” розглянуто систему регіональних органів судочинства, досліджено обсяг судових повноважень великокняжих урядників, проаналізовано ступінь реалізації приписів Статуту 1529 р. в їх діяльності, запропоновано авторську класифікацію судових установ, що діяли у першій половині XVI ст. у Великому князівстві Литовському. Суди поділені за характером репрезентації в них судової влади, способом формування й підсудністю на: 1) установи, в яких судові функції здійснювали представники великокняжої адміністрації – вони репрезентували владу великого князя, призначалися господарем і розглядали справи всіх станів населення, судові функції у такому випадку були складовою владних повноважень; 2) установи, котрим підсудні окремі категорії населення та справ – судову діяльність вони здійснювали на основі привілеїв, що санкціонували виключення з юрисдикції господарських урядників; 3) звичаєві судові установи, що були проявом судової влади громади й ґрунтувалися на нормах звичаєвого права.

Суди великокняжих намісників (воєвод, старост та намісників-державців) були установами загальної юрисдикції, розглядали цивільні та кримінальні справи всіх станів вільного населення, за винятком справ та осіб, що перебували у юрисдикції великокняжого, міського, вотчинного, церковного та національно-конфесійних судів (справи про тяжкі злочини, вчинені особами, які перебували у присуді вищезазначених установ, були підсудні господарським намісникам). За обсягом компетенції великокняжі намісники поділялися на: урядників, наділених повноваженнями судити шляхту (київський воєвода, луцький староста та маршалок Волинської землі, брацлавський та вінницький старости) та намісників-державців й „несудових” старост, позбавлених такого права.

Аналіз нормативних актів та матеріалів судової практики дає підстави стверджувати, що українські землі зберегли регіональну ідентичність у питаннях управління та суду й після виходу Статуту 1529 р. Про це свідчить участь у суді намісників представників земства, розгляд справ на сеймах чи радах при воєводі, судові повноваження маршалка Волинської землі. Їх судова діяльність ґрунтувалася на давніх правових звичаях і була продовженням практики, що склалася на українських землях в удільний період.

Незважаючи на осібність діяльності регіональних судових установ, майже всі вони взаємодіяли із судами господарських намісників як по горизонталі, так і по вертикалі. Форми взаємодії були такі: „смєстний” суд, суд на ярмарку, участь у копному та доменіальному судочинстві представника адміністрації, „отказ” рішення копного суду „вряду” чи власникові, перенесення справ із копного, полюбовного, вотчинного та міського судів до суду намісника. Дисертант дійшов висновку, що суд намісника щодо вищезазначених установ займав статус вищої й наглядової інстанції.

У підрозділі 2.3. „Реформи судоустрою другої половини XVI ст.” проаналізовано передумови й наслідки судової реформи 1564 – 1566 рр., особливості її реалізації на українських землях, досліджені організаційні засади та компетенція земських, гродських, підкоморських і каптурових судів. Встановлено, що судові реформи 40 – 60 років XVI ст. були зумовлені такими чинниками: бажанням верховної влади впорядкувати процедуру розгляду справ й звільнити центральні органи від переобтяженості судовими справами; вимогами шляхти запровадити виборні станові суди й скасувати привілейну підсудність магнатів; потребою уніфікації урядових судів Великого князівства Литовського і Польщі перед об’єднанням держав у Річ Посполиту Польську.

У середині XVI ст. в основу регіонального судоустрою частково були закладені нові засади, зокрема, відокремлення судових органів від адміністративних, предметна спеціалізація судів першої інстанції та виборність суддів. Судова реформа, закріплена в Статуті 1566 р., передбачала створення в кожному повіті земського, гродського та підкоморського судів. Встановлено, що лише всі три повіти Волинського воєводства були судовими: у кожному діяв повний комплект судів. У Київському воєводстві функціонували спільні для трьох повітів земський, гродський та підкоморський суди. Брацлавське воєводство також було одним судовим округом.

Вимоги шляхти щодо запровадження станового судового органу, діяльність якого ґрунтувалася б на вищезгаданих принципах, найповніше були реалізовані в земському суді. Гродський суд, по-перше, залишився судом старости, що функціонував постійно й розглядав справи господарських міщан та селян; по-друге, був одним із повітових судів, що діяли під час періодичних сесій, у юрисдикції якого була місцева шляхта.

Третій розділ „Загальні засади судочинства” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Основні риси та принципи судового процесу” виявлено характерні ознаки судового процесу, проаналізовано принципи судочинства урядових, станових та звичаєвих судів.

Відстоюється думка, що судовий процес литовсько-польської доби мав змагальний, приватно-позовний характер. У судовому розгляді активно брали участь дві сторони: сторона обвинувачення (позивач) і сторона захисту (відповідач). Встановлено, що у досліджуваний період приватно-позовне начало процесу зазнало певних обмежень, що виявилося: в можливості порушення справи та розшуку злочинця з ініціативи органів влади; у проведенні досудових розшукових дій у кримінальних справах; в обмеженні добровільної, привілейної й станової підсудності в справах про тяжкі злочини; у запровадженні спеціальних заходів судового слідства; у практиці отримання на суді свідчень під час тортур; у формуванні посад судових урядників, в повноваженнях яких простежуються начала публічного обвинувачення. Таким чином, робимо висновок про наявність у судочинстві досліджуваного періоду елементів розшукового процесу.

Українському середньовічному процесу була властива станова нерівність. Формалізм судочинства був пережитком обвинувального змагального процесу. Особливістю судового процесу українських земель XVI ст. був, свого роду, дуалізм процесів: загального й звичаєвого. Звичаєве право – головне джерело нормотворення, а часто й основна складова процесуальних приписів статутів. Копне судочинство здійснювалося на засадах рівності учасників процесу, усності й широкої участі громадськості в розгляді справи та прийнятті рішення. Частково вони збереглися і в судочинстві урядових судів. Вплив європейських ренесансних ідей та рецепція іноземних правових інститутів зумовили формування у праві Великого князівства Литовського начал принципів презумпції невинуватості, призначення покарання не інакше як за вироком суду й за наявності достатніх доказів вини. Статути 1529, 1566 рр. закріпили недопустимість заочного покарання та неможливість піддати шляхтича арешту та ув’язненню без вироку суду.

У підрозділі 3.2. „Учасники судового процесу, їх права та обов’язки” досліджено та проаналізовано статус суддів і судових урядників, права та обов’язки сторін, їх представників та інших учасників процесу. Встановлено, що, оскільки судові функції господарських намісників були складовою „привілею” на владу, то професійних чи будь-яких спеціальних вимог до осіб, які їх виконували, у першій половині XVI ст. не висували. Статут 1566 р., запроваджуючи систему повітових судів, визначив вимоги до кандидатів на посади суддів (шляхетне походження, осілість у повіті, порядність, знання закону й володіння „руським письмом”) та регламентував організаційні засади діяльності (виборність, пожиттєве зайняття посади, недопустимість поєднання повноважень судді з іншими земськими посадами).

Встановлено, що судові урядники: діцькі, вижі, увязчі виконували функції офіційного засвідчення подій, розшукових чи слідчих дій та виконавчих процедур. У досліджуваний період вони еволюціонували з особистих служебників намісників, які епізодично виконували доручення, пов’язані із судочинством, до постійно діючої посади возного. Останній формально був незалежний від „вряду” та повітових судів. Статут 1566 р. закріпив виборну посаду судового писаря як рівноправного члена суду.

Статути визнавали процесуально правоздатними всіх вільних жителів держави. Реальний обсяг прав кожної із сторін процесу визначався становими привілеями, залежав від походження, статі, національно-конфесійної приналежності, службової залежності, осілості. Не вважалися дієздатними у повному обсязі слуги, приватновласницькі піддані та особи, які хоча й досягли повноліття, але жили при батькові чи були неосілим. Права та обов’язки сторін визначалися артикулами статутів і нормами звичаєвого права.

У структурі суб’єктів судового процесу досліджуваного періоду поєднувалися учасники судочинства давньоруського періоду („зводца”, „заступца”, „люди добрі”) та учасники, присутність яких зумовлена утвердженням нових процесуальних інститутів („умоцований”, „прокуратор”, „інстигатор”, „делятор”). Інститут „свєтков” литовсько-руського права зберіг традиції Руської Правди. Однак відбулося значне збільшення питомої ваги свідчень співприсяжників у процесі доказування.

Четвертий розділ „Судовий розгляд справ на різних стадіях процесу” складається із двох підрозділів, в яких досліджується процедура розгляду судових справ.

У підрозділі 4.1. „Порушення та розгляд справи в суді першої інстанції” відтворено порядок судочинства від моменту спричинення шкоди чи подання позову до виконання вироку. Дисертант дійшов висновку, що досудове слідство не було обов’язковим і здійснювалося потерпілим. Воно передбачало проведення дій, спрямованих на сповіщення про злочин, розшук злочинця та предмета посягання, а саме: „оповідання”, „поволання”, „переслух”, „гоніння сліду”, „звід”, обшук, огляд, освідування та опит. Організаційні засади та тактика їх проведення визначалися нормами звичаєвого права. У процесі литовсько-руської доби сформувався погляд на досудові дії як такі, що проводилися приватними особами, але потребували обов’язкової фіксації представником уряду.

Судовий розгляд був основною стадією процесу. Він передбачав: підготовчу частину (викладали суть скарги, з’ясовували питання підсудності, заявляли відводи), судові дебати, судове слідство та винесення рішення. На етапі судового слідства проводили: допити сторін, свідків, дослідження доказів. Складання стороною присяги було важливим елементом судового розгляду, про що свідчить можливість оскарження рішення суддів про допущення до присяги. Встановлено, що в справах про тяжкі злочини застосовувалися тортури та особливі слідчі заходи – „шкрутініє”. Воно проводилося з ініціативи сторін чи суддів судовими урядниками й передбачало відібрання свідчень під присягою у сторін та свідків на окремому судовому засіданні. Під час розгляду справи судді вивчали лише протоколи „шкрутінії”.

Проаналізувавши приписи статутів та документи судової практики, дисертант зробив висновок, що джерелами доказів в українському судовому процесі XVI ст. були: зізнання особи, показання сторін та свідків, документи, речові докази та присяга. Законодавчо закріплена формальна система доказів передбачала поділ їх на достатні та недостатні.

Судді при винесенні вироку керувалися писаним правом, якщо ж статут не містив відповідної норми, то „стародавнім звичаєм” (за Статутом 1529 р.) або „прикладом інших прав християнських” (за Статутом 1566 р.) та власним почуттям справедливості (за Статутом 1588 р.).

На основі аналізу приписів нормативних актів та судових матеріалів нами визначені такі примусові заходи виконання рішень суду: „урядовий грабіж”, „увязання”, виклик до королівського суду та застосування кримінального покарання. На прикладі розвитку інституту забезпечення виконання судових рішень простежується відхід від приватноправових начал судочинства.

У підрозділі 4.2. „Органи, уповноважені розглядати скарги на рішення суду. Перегляд судових рішень” досліджуються відносини по вертикалі між регіональними та центральними судовими установами та процедура перегляду рішень судів першої інстанції. За Статутом 1529 р., система урядових судів по вертикалі мала такий вигляд: перша ланка – суди намісників-державців; друга – суди воєвод, старост та їх намісників, що були апеляційною інстанцією й для копних, та, в окремих випадках, міських і вотчинних судів; третя ланка – Пани-Рада, четверта – суд великого князя. У 1551 р., у зв’язку із прийняттям постанови про участь у судах намісників присяжних суддів та писаря, було змінено ієрархію регіональних судів: суди воєвод та старост визначено апеляційними інстанціями для судів намісників та підстарост. „Отозва” від судів воєвод та старост подавалася господареві, а за його відсутності – Пани-Раді. За Статутом 1566 р., апеляційною інстанцією для гродських, земських та підкоморських судів був суд великого князя.

В українських воєводствах у 1578 – 1580 рр. ми констатуємо паралельне існування двох установ, до яких подавалися скарги на рішення повітових судів: Луцького трибуналу та королівського суду. Фактично, Луцький трибунал, з огляду на повне представництво в ньому депутатів лише Волині та розгляд справ кременецьких, володимирських та луцьких повітових судів, був апеляційною установою Волинського воєводства. Процес переходу до постійної практики розгляду апеляційних скарг трибунальським судом в українських воєводствах завершився у 1589 – 1590 рр.

Встановлено, що у досліджуваний період існували такі засоби перегляду рішень суду: скарга на суддю та апеляція. У період дії Статуту 1529 р., скарга на суддю була єдиною закріпленою законом формою оскарження. Статути 1566, 1588 рр. передбачали існування обох форм. Предметом оскарження були рішення та вироки суду.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні реконструйовано ланки системи органів судочинства українських земель у XVI – на початку XVII ст., з історико-правових позицій розглянуто організаційні засади діяльності судових установ, виявлено особливості статусу учасників судового процесу та процедури розгляду справ, визначено характер, сутність та етапи судового процесу. Результати дослідження відображені в наступних узагальнюючих висновках:

1. У першій половині XVI ст. на українських землях у складі Великого князівства Литовського сформувалася система органів правосуддя, що поєднувала: установи, в яких судові функції здійснювали представники великокняжої адміністрації – центральної (суд великого князя, суди призначених господарем великокняжих урядників, що виконували судові повноваження „з розказання” глави держави, та суд Пани-Ради) та регіональної (київський воєвода, луцький староста, маршалок Волинської землі, брацлавський та вінницький старости, „несудові” старости, намісники-державці та їх урядники); установи, котрим були підсудні окремі категорії населення та справ (міські, вотчинні, церковні та національно-конфесійні суди); звичаєві суди (копні, полюбовні й третейські).

2. Обсяг судових повноважень великого князя та його намісників, поєднання ними адміністративних й судових функцій, існуючі форми взаємодії між регіональними судовими установами та єдність організаційних та правових засад діяльності всіх регіональних судів (окрім судів національних меншин), що ґрунтувалася на нормах руського звичаєвого права, свідчить про збереження у Великому князівстві Литовському принципів відправлення правосуддя Русі.

3. У результаті реформ судових органів у другій половині XVI ст. структура регіонального судоустрою була доповнена гродськими, земськими, підкоморськими та каптуровими судами, система центральних органів правосуддя – трибунальськими судами. Їх організація була проявом загальнодержавного процесу розширення політичних прав шляхти у сфері здійснення правосуддя.

4. Аналіз організаційних засад діяльності та компетенції судів Великого князівства Литовського дозволив виокремити такі риси судоустрою першої половини XVI ст.: здійснення судових функцій представниками адміністрації; співіснування урядових, звичаєвих, станових судів та установ, яким були підсудні окремі національності, професійні групи та категорії справ; партикуляризм в устрої судових органів кожної землі; утвердження принципу – „всякий судиться собі рівним”; зв’язок судової влади із земельною власністю. В пореформений період