НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ЄВДОКІМОВА ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 343.288 (477)

ПРИЗНАЧЕННЯ БІЛЬШ М’ЯКОГО ПОКАРАННЯ,

НІЖ ПЕРЕДБАЧЕНО ЗАКОНОМ

Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент Тютюгін Володимир Ілліч, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри кримінального права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Степанюк Анатолій Хомич, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри кримінології і кримінально-виконавчого права;

кандидат юридичних наук, професор Антипов Володимир Іванович, Національний університет Державної податкової служби України, проректор з загально-організаційних питань;

Захист відбудеться 25 жовтня 2007 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 24 вересня 2007 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Ю. Шепітько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах значних соціальних перетворень, спрямованих на побудову правової держави в Україні, важливим залишається подальший розвиток всіх механізмів правової системи, приведення їх у відповідність з вимогами розвитку суспільства.

Одним із компонентів формування правової держави є оновлення та вдосконалення кримінально-правових заходів реагування на вчинений злочин, серед яких важливе місце посідає кримінальне покарання, від правильного застосування якого певною мірою залежить успішність протидії злочинності. В цих умовах обґрунтоване призначення покарання, у тому числі і більш м’якого, ніж передбачено законом, стає ефективним та дійовим заходом протиборства злочинним проявам.

Проблемні питання призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, досліджувались ще в дореволюційному кримінальному праві, зокрема в роботах С. Баршева, Л.С. Бєлогриць-Котляревського, В.В. Єсипова, О.Ф. Кістяківського, В.Н. Латкіна, О. Лохвицького, Е.Я. Немировського, О. Проскурякова, В.Д. Спасовича, М.С. Таганцева та ін. В радянський період, а також протягом останніх десятиліть окремі аспекти даної проблеми розглядались в працях В.І. Антипова, Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова, М.О. Бєляєва, Є.В. Благова, Г.С. Гаверова, І.М. Гальперіна, І.І. Гореліка, В.К. Дуюнова, А.В. Іщенка, В.І. Зубкової, І.І. Карпеця, Г.А. Кригера, Л.Л. Круглікова, Ю.Б. Мельнікової, О.О. Мяснікова, С.В. Сахнюка, М.А. Скрябіна, М.Н. Становського, В.В. Сташиса, А.Х. Степанюка, П.П. Осипова, В.В. Похмелкіна, Л.А. Прохорова, В.Я. Тація, В.І. Тютюгіна, Г.І. Чечеля, М.Д. Шаргородського та ін. Комплексному дослідженню призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, було піддане в кандидатській дисертації О.М. Плєшакова на тему “Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом” (М., 1979 р.).

Однак, незважаючи на значну кількість робіт, присвячених даній темі, дослідження в цій сфері тривають і по теперішній час, бо виявляються нові, раніше не вивчені аспекти, а деякі питання потребують подальшого осмислення з урахуванням сучасних тенденцій, досягнень у сфері кримінально-правової науки та правозастосовній практиці. Зокрема питання встановлення передумов, підстав та порядку призначення менш суворого покарання вимагають теоретичного дослідження з урахуванням приписів прийнятого в 2001 р. нового Кримінального кодексу України.

Відсутність сучасних комплексних досліджень даної проблеми, наявність дискусійних питань, прогалин в законодавстві обумовлюють виникнення певних труднощів на практиці при призначенні більш м’якого покарання, що призводить до неправильних рішень, відсутності одноманітності розгляду схожих ситуацій. Так, за статистичними даними Верховного Суду України у 2005р. змінено вироків щодо 11 тис. осіб, або 5,5 % від кількості осіб, щодо яких постановлено вироки. З пом’якшенням міри покарання в апеляційному порядку змінено вироки щодо 2,5 тис. осіб, або 53 % від усіх змінених. Найчастіше підставою для постановлення апеляційною інстанцією нового вироку була необхідність застосування більш суворого покарання. З такої підстави апеляційні суди постановили нові вироки щодо 468 осіб, або 70,3 % від кількості осіб, щодо яких постановлено нові вироки Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 6 (70). – С. 37..

Саме тому всебічний науковий аналіз норм про призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, перевірка їх ефективності й доцільності, розробка рекомендацій з удосконалювання законодавства і практики його застосування є актуальним для науки кримінального права.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до цільової комплексної програми “Актуальні проблеми кримінального і кримінально-виконавчого права і системи попередження злочинності” (номер державної реєстрації 0186.0.070883). Тема роботи затверджена рішенням вченої ради Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого 22 березня 2002 року (протокол № 10).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо сутності, передумов, підстав та порядку призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин, а також розробка рекомендацій щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства України та практики його застосування.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання: 1) визначити юридичну природу і поняття призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом; 2) дослідити коло кримінально-правових норм, що регулюють застосування менш суворого покарання; 3) встановити критерії відмежування призначення більш м’якого покарання від інших суміжних понять; 4) визначити передумови, підстави та порядок призначення більш м’якого покарання; 5) вивчити та узагальнити судову практику у справах про призначення більш м’якого покарання; 6) розробити та обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення відповідних норм КК України та практики їх застосування.

Об’єктом дослідження є призначення покарання. Предметом дослідження є призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин.

Нормативно-правовою базою дослідження є положення чинного та вже скасованого законодавства України, законодавств окремих зарубіжних країн щодо призначення більш м’якого покарання, а також практика їх застосування. Теоретичну базу дослідження склали роботи вітчизняних та зарубіжних вчених минулого та сучасності в галузі кримінального права. Крім того, були використані роботи з теорії права, конституційного права, інших галузевих юридичних наук, філософії, соціології, мовознавства та інших знань.

Методи дослідження. Для досягнення наукової об’єктивності результатів дослідження використовувався комплекс загальнонаукових і спеціальних методів. Зокрема, діалектичний метод пізнання застосовувався при дослідженні сутності призначення більш м’якого покарання; історико-правовий – при вивченні генезису кримінально-правових норм, що регулюють пом’якшення покарання; догматичний метод – при аналізі змісту законодавчих положень щодо призначення більш м’якого покарання; метод системного аналізу – при розгляді призначення більш м’якого покарання у співвідношенні з іншими видами застосування останнього; метод системно-структурного аналізу – при виділенні й дослідженні підстав, способів призначення менш суворого покарання. Застосування формально-логічного методу надало можливість сформулювати поняття і розробити пропозиції щодо вдосконалення положень КК і практики їх застосування; порівняльно-правового – виявити різні підходи правового регулювання зниження ступеня суворості міри покарання у кримінальному законодавстві зарубіжних держав і КК України; статистичного методу – здійснити узагальнення кримінальних справ про застосування більш м’якого покарання (була вивчена 2721 кримінальна справа, що знаходилась в провадженні місцевих районних судів м. Харкова в 2004 р., серед яких був зафіксований 221 випадок призначення покарання з застосуванням ст. 69 КК); вивчити матеріали опублікованої практики, статистичні дані вищих судових інстанцій УРСР, України, СРСР, РСФСР, РФ щодо призначення покарання.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є першим в Україні комплексним дисертаційним дослідженням проблеми призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, за КК України 2001 р.

На думку автора, серед сформульованих ним висновків та висловлених пропозицій новими для науки кримінального права є:

1. Сформульоване нове поняття інституту призначення покарання як внутрішньогалузевого, комплексного утворення, що об’єднує кримінально-правові субінститути, які спільно забезпечують відносно цілісне, завершене регулювання передумов, підстав, меж і порядку обрання покарання особі, визнаної винною у вчинені злочину.

2. Запропонована нова класифікація санкцій статей Особливої частини КК. В залежності від їх якісно-кількісної характеристики пропонується розрізняти санкції: прості й складні. Серед останніх виділяються санкції: альтернативні, кумулятивні, альтернативно-кумулятивні.

3. Вперше проведене комплексне дослідження положень чинного КК, які передбачають призначення менш суворого покарання, наведена їх загальна характеристика і класифікація. На підставі цього пропонується визнати призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, самостійним субінститутом кримінального права.

4. Наведено додаткові аргументи на підтримку законодавчої позиції щодо розширення сфери дії ст. 69 КК за рахунок вилучення положень, що унеможливлювали призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, особам, які вчинили злочин невеликої тяжкості.

5. По-новому сформульовані підстави призначення більш м’якого покарання (ч. 1 ст. 69 КК). Обґрунтовується доцільність надання суду права пом’якшувати покарання не тільки за наявності обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину (тобто характеризують діяння й особу винного під час вчинення злочину), а й в разі виявлення таких пом’якшувальних обставин, які виникають після події злочину, а саме які характеризують особу винного та її постзлочинну поведінку. По-новому обґрунтовується також доцільність призначення більш м’якого покарання навіть за наявності лише однієї обставини, що пом’якшує покарання та істотно знижує ступінь тяжкості вчиненого злочину.

6. Розвинуті положення на користь можливості призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, при наявності як обставин, що пом’якшують покарання, так і обставин, які його обтяжують, або при негативних даних про особу винного. При цьому доводиться, що пом’якшення покарання в цих випадках можливе лише за умов, що обставини, які пом’якшують покарання, за своїми якісно-кількісними характеристиками, превалюють, домінують над іншими, тим самим нівелюючи їх негативне значення.

7. Розвинута раніше висловлена в юридичній літературі точка зору, згідно з якою в ст. 69 КК передбачено не три, а п’ять варіантів (способів) призначення більш м’якого покарання.

8. Розвинута та вдосконалена пропозиція щодо доповнення ст. 69 КК вказівкою, яка б надавала суду право замість більш суворого додаткового покарання, передбаченого в санкції, призначати менш суворий його вид, в санкції не зазначений. Зокрема, пропонується закріпити можливість переходу від конфіскації майна до штрафу, як додаткового покарання.

9. Висловлена та по-новому аргументована пропозиція про доцільність доповнення КК ст. 69№, яка б надавала суду право призначати більш м’яке покарання у випадках, коли внаслідок прямої заборони, що міститься у приписах КК, жодне з передбачених в санкції видів покарання не може бути застосовано до винної особи.

10. Запропонована нова редакція ст. 69 КК, що регулює призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, а також сформульовано пропозиції щодо вдосконалення положень ч. 3 ст. 43, ст. 52, ст. 53, частин 3 і 4 ст. 65, ч. 2 ст. 99 КК.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприяють більш глибокій науковій розробці проблем призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, і можуть бути використані для: 1) подальшого удосконалення кримінального законодавства України; 2) поліпшення практики застосування кримінально-правових норм інституту призначення покарання; 3) подальших наукових досліджень як загальних питань призначення покарання, так і конкретних проблем пом’якшення покарання; 4) підготовки навчальної літератури, в процесі викладання кримінального права, а також відповідних спецкурсів у вищих юридичних навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, теоретичні висновки і практичні рекомендації, що сформульовані в дисертації, розглядалися й обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Окремі положення дослідження доповідалися на наукових конференціях, серед яких: “Формування правової системи в Україні на сучасному етапі” (м. Дніпропетровськ, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, 21-22 квітня 2005 р. ), “Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності” (м. Харків, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 5-6 жовтня 2005 р.). Деякі зі сформульованих у дисертації положень використовуються автором при проведенні практичних занять зі студентами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (2005-2007 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження автором опубліковано 3 наукові статті у виданнях, визнаних Вищою атестаційною комісією України фаховими для юридичних наук, а також тези 2 наукових доповідей і повідомлень.

Структура роботи обумовлена метою, предметом і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які загалом містять дев’ять підрозділів, висновків (до кожного розділу і загальних висновків до всієї роботи) і списку використаних джерел.

Загальний обсяг дисертації – 232 сторінок, з них основного тексту – 195 сторінок. Кількість використаних джерел – 401 найменування.

Література та законодавство використані станом на 1 квітня 2007р.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета, завдання, наукова новизна, теоретичне і практичне значення результатів дослідження та їх апробація.

Розділ перший “Призначення покарання: загальне поняття та види” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Визначення поняття призначення покарання” досліджується зміст поняття призначення покарання, а також питання співвідношення призначення покарання з іншими суміжними поняттями, зокрема з заміною та застосуванням покарання.

Звертається увага, що в науці кримінального права поняття “призначення покарання” має декілька значень, а саме розглядається як: 1) право держави на призначення покарання, 2) кримінально-правовий інститут, 3) один з етапів застосування кримінально-правових норм.

На думку дисертанта вирішення проблеми права держави на покарання істотним чином залежить від того, під яким кутом зору розглядати дане повноваження держави. Якщо в праві на покарання вбачати функцію держави з охорони прав і свобод людини й громадянина, то в такому разі право на покарання є обов’язком держави, який випливає із самої сутності й соціального призначення держави в сфері регулювання інтересів суспільства. Якщо ж зазначену проблему розглядати з позицій форм державного реагування на вчинений злочин, які можуть полягати в здійсненні державного правосуддя, пов’язаного з призначенням покарання або без такого, то в такому випадку призначення покарання визнається автором правом держави, від здійснення якого воно може відмовитися при наявності обставин, передбачених в КК.

Призначення покарання в значенні кримінально-правового інституту в роботі трактується як внутрішньогалузеве, комплексне утворення, що об’єднує кримінально-правові субінститути, які спільно забезпечують відносно цілісне, завершене регулювання передумов, підстав, меж і порядку обрання міри покарання особі, визнаної винною у вчинені злочину. Інститут призначення покарання характеризується ієрархічністю структури, бо в ньому простежуються декілька рівнів організації. Самий нижній, початковий ступінь в його структурі займають кримінально-праві норми, а на другому, більш високому рівні розташовуються об’єднання цих норм – субінститути.

Призначення покарання як етап застосування кримінально-правових норм полягає в обранні судом відповідно до вимог КК конкретної міри покарання особі, яка визнана винною у вчинені злочину, і закріплення цього рішення в обвинувальному вироку суду.

Підрозділ 1.2. “Загальні та спеціальні норми про призначення покарання” присвячений аналізу норм інституту призначення покарання, їх класифікації. Автор пропонує розрізняти загальні та спеціальні норми інституту призначення покарання. Останні поділяються на норми, що: а) передбачають правила застосування окремих видів покарання до неповнолітнього і б) закріплюють спеціальні правила індивідуалізації покарання, які, в свою чергу: 1) вказують на додаткові критерії, які повинні бути обов’язково враховані судом при призначенні міри покарання; 2) визначають особливий порядок призначення покарання при множинності злочинів; в) встановлюють інші межі караності злочинного діяння порівняно з тими, що зафіксовані в санкції відповідної статті Особливої частини КК. Спеціальні норми пропонується визначати як спеціальні правила призначення міри покарання.

У підрозділі 1.3. “Види (межі) призначення покарання” розглядається питання класифікації видів (меж) призначення покарання, під якими розуміються ті рамки, в яких суд може обирати міру покарання. При цьому зауважується, що необхідно розрізняння межі санкції статті Особливої частини КК, за рамки якої суд може вийти при призначенні покарання, та межі санкції кримінально-правової норми, порушити які суд не вправі в жодному випадку. Тому тільки стосовно санкцій статей Особливої частини можна говорити про існування в рамках чинного КК декількох видів (меж) призначення покарання.

На підставі сукупного аналізу видів санкцій статей Особливої частини КК та положень Загальної частини КК в роботі розрізняються призначення міри покарання: а) в межах санкції статті Особливої частини КК, б) в обмежених рамках, ніж передбачено в санкції відповідної статті, в) більш суворої, ніж передбачено в санкції статті за вчинений злочин, г) більш м’якої, ніж зазначено у відповідній санкції статті Особливої частини КК.

Межі санкції статті залежать від виду санкції статті Особливої частини КК. Виходячи з їх якісно-кількісної характеристики дисертант пропонує наступну класифікацію санкцій: а) прості, які містять тільки один вид основного покарання і б) складні, що передбачають декілька видів покарання. Серед останніх розрізняються санкції: а) кумулятивні, які передбачають одне основне й одне або декілька додаткових покарань; б) альтернативні – кілька видів основних покарань, із яких суд обирає лише одне; в) альтернативно-кумулятивні – кілька видів основних покарань і додаткове покарання.

Межі простої санкції статті – це мінімум і максимум, передбаченого в ній виду основного покарання. У складних санкціях межі визначаються не тільки розмірами, а й видами покарань, що в них передбачені. Так, межі альтернативної санкції – це максимум і мінімум, встановлені для кожного з зафіксованих у ній видів основних покарань, а також самі ці види. Особливостями кумулятивних і альтернативно-кумулятивних санкцій є те, що їх межі залежать не тільки від розмірів і видів покарань, передбачених в них, а й від того, чи є додаткове покарання обов’язковим або факультативним.

Існування так званих обмежених рамок караності злочинного діяння обумовлено існуванням в КК прямої заборони на призначення деяких видів покарання окремим категоріям засуджених, внаслідок чого при призначенні покарання не можуть бути застосовані певні його види, не зважаючи на те, що вони фігурують в санкції статті за вчинений злочин.

Призначення більш суворого покарання, на думку автора, відбувається в тих випадках, коли призначається додаткове покарання, яке безпосередньо не передбачене в санкції статті за вчинений злочин, але можливість його призначення випливає з положень Загальної частини КК. Водночас дисертантом відстоюється позиція про необґрунтованість визнання того, що при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або сукупністю вироків (ст. 71 КК), про які йде мова в ч. 4 ст. 65 КК, відбувається застосування більш суворої міри покарання.

Призначення більш м’якого покарання відбувається в тих ситуаціях, коли суд при обранні міри покарання виходить за мінімум санкції статті Особливої частини КК.

Підрозділ 1.4. “Загальна характеристика та види призначення більш м’якої міри покарання” присвячений розгляду положень КК, що регулюють призначення міри покарання з виходом за мінімальні межі санкції статті Особливої частини КК. Досліджується їх співвідношення між собою.

Дисертант вважає, що призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК, суд може при застосуванні положень частин 2 і 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ст. 69, ст. 77, ч. 2 ст. 98 КК. Спільність їхнього предмета правового регулювання дозволяє визнати їх як самостійний субінститут в межах інституту призначення покарання, а саме субінститут призначення більш м’якої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинене. При цьому робиться висновок, що субінститут призначення більш м’якої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинене – це структурний підрозділ інституту призначення покарання, що становить собою відособлений комплекс взаємозалежних, взаємодіючих, взаємодоповнюючих юридичних норм, що забезпечують відносно цілісне, завершене регулювання призначення менш суворої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин у санкції статті Особливої частини КК.

Серед норм даного субінституту пропонується розрізняти норми, які пов’язують можливість призначення менш суворого покарання з: а) особливостями застосування окремих видів покарання (ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ч. 2 ст. 98 КК), б) наявністю факторів, передбачених в КК (частини 2 і 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ст. 69, ст. 77 КК).

Серед всіх норм субінституту призначення більш м’якої міри покарання ключову роль відіграють приписи ст. 69 КК, які мають універсальний, загальний характер, бо на відміну від інших однорідних норм безпосередньо регулюють призначення менш суворого покарання. Пом’якшення покарання на підставі ст. 69 КК є безумовним на відміну від інших норм даного субінституту, що мають локальний характер, бо їх застосування залежить від часу, мети, характеристик суб’єкта вчиненого злочину. Тому саме положенням ст. 69 КК в роботі приділяється основна увага.

Розділ другий “Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом: становлення та розвиток” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Історичний розвиток норм про призначення більш м’якої міри покарання” досліджується генезис субінституту призначення більш м’якого покарання. Цей історичний аналіз дозволив авторові встановити основні тенденції розвитку норм про призначення більш м’якого покарання, виявити відкинуті теорією та практикою підходи, щодо формування підстав та порядку застосування менш суворого покарання, зокрема про недоцільність жорсткої формалізації в законі підстав призначення менш суворого покарання. Розгляд еволюції зазначених нормативних установлень надав можливість з’ясувати найбільш поширені підстави та способи пом’якшення покарання.

У підрозділі 2.2. “Призначення більш м’якої міри покарання в кримінальному законодавстві зарубіжних країн” відзначається, що кримінальне законодавство більшості зарубіжних країн передбачає можливість призначення більш м’якого покарання, ніж встановлено законом за вчинений злочин. Дисертантом звертається увага на той факт, що в жодному з розглянутих зарубіжних КК можливість застосування менш суворого покарання не залежить від ступеня тяжкості вчиненого злочину.

У більшості КК закордонних країн позитивна посткримінальна поведінка особи та інші дані про особу винного розглядаються як самостійні, до того ж, достатні підстави для призначення менш суворого покарання. Зарубіжне законодавство по-різному вирішує питання щодо можливості застосування більш м’якого покарання за наявності однієї обставини, що пом’якшує покарання: деякі КК визнають можливість пом’якшення покарання при наявності однієї обставини, яка пом’якшує покарання.

Зазначається, що в ряді зарубіжних КК міститься пряма заборона на зниження ступеня суворості призначуваного покарання за наявності обтяжуючих обставин, у той час як інші не передбачають яких-небудь обмежень за наявності таких факторів.

Особливої уваги, на думку автора, заслуговує зарубіжний досвід у сфері регламентації способів (правил) пом’якшення покарання, а саме встановлення в КК диференційованих розмірів (рівнів) пом’якшення покарання, які залежать від виду покарання, передбаченого в санкції за вчинений злочин, значення та кількості обставин, які пом’якшують покарання.

Розділ третій “Призначення більш м’якої міри покарання за ст. 69 КК України: передумови, підстави та порядок застосування” складається з трьох підрозділів, які присвячені дослідженню передумов, підстав та порядку застосування ст. 69 КК.

У підрозділі 3.1.“Передумови призначення більш м’якої міри покарання” наводяться додаткові аргументи на підтримку рішення законодавця щодо вилучення з тексту ч. 1 ст. 69 КК приписів, що унеможливлювали призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості. Водночас подальшого розвитку дістало твердження, що визнання цих, раніше діючих положень ч. 1 ст. 69 КК, такими що суперечили Конституції України – є необґрунтованим.

Підрозділ 3.2. “Підстави призначення більш м’якої міри покарання”. Розглядаючи формулу підстав призначення більш м’якого покарання, наведену в ч. 1 ст. 69 КК автор дійшов висновку, що вона не охоплює всі можливі фактори, які можуть суттєво вплинути на характер та об’єм кримінальної відповідальності.

В дисертації досліджується питання класифікації обставин, що пом’якшують покарання. На підставі аналізу можливих факторів, що впливають на рівень кримінально-правових наслідків вчиненого злочину, дисертант приєднується до точки зору тих фахівців, які класифікують обставини, що пом’якшують покарання, на обставини, які характеризують: а) тяжкість вчиненого злочину й б) особу та його посткримінальну поведінку.

Відзначається, що обставини, які характеризують тяжкість вчиненого злочину – це такі фактичні дані, що виникають в момент вчинення останнього і характеризують ступінь суспільної небезпеки діяння й особи винного безпосередньо під час вчинення злочину.

Інший різновид – це фактори, які характеризують виключно особу винного, його поведінку, але не у зв’язку зі вчиненим. Вони мають місце після події злочину й виступають показником позитивних тенденцій в напрямку виправлення винного, зниження його рівня деліктоздатності. Наприклад, явка із зізнанням, щире каяття, добровільне відшкодування заподіяного збитку або усунення нанесеної шкоди, примирення з потерпілим, сумлінне ставлення до праці, наявність важкого захворювання й тощо.

На підставі цього робиться висновок, що можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин, недоцільно ставити в залежність виключно від наявності обставин, що пом’якшують покарання й характеризують тільки ступінь тяжкості вчиненого. Визнається, що фактори, які характеризують особу винного не тільки в момент, а й після події злочину, а саме які засвідчують процес декриміналізації особи, також можуть виступати як підстави призначення менш суворого покарання.

В роботі доводиться можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, за наявності однієї обставини, що пом’якшує покарання, а також у випадках вчинення злочину при обтяжуючих обставинах та негативних даних про особу винного. Зазначено, що пом’якшення покарання повинно відбуватися при всебічному комплексному врахуванні судом всіх обставин справи, тобто виходячи зі ступеня суспільної небезпеки як діяння так і особи винного в цілому. Тому робиться висновок, що існування окремих обтяжуючих обставин та негативних даних про особу винного не є перешкодою для призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК, якщо буде встановлено, що обставини, які пом’якшують покарання, за якісно-кількісними показниками домінують над обтяжуючими.

У підрозділі 3.3. “Порядок призначення більш м’якої міри покарання” на підставі аналізу діючого законодавства, дослідження матеріалів судової практики і теоретичних концепцій обґрунтовується можливість одночасного застосування частин 1 та 2 ст. 69 КК при призначенні більш м’якого покарання. В дисертації робиться висновок, що незважаючи на те, що в ст. 69 КК не міститься яких-небудь обмежень або умов застосування того чи іншого варіанту пом’якшення покарання, проте на вибір способу пом’якшення покарання суттєво впливає вид санкції статті Особливої частини КК, її зміст.

Розглядаючи такий спосіб застосування більш м’якого покарання, як призначення основного покарання нижче від його найнижчої межі, зазначеної в санкції відповідної статті, автор приєднується до позиції тих вчених, які визнають можливість його використання незалежно від наявності в санкції статті, що передбачає відповідальність за вчинене, інших, альтернативних, менш суворих видів основного покарання.

Обґрунтовується, що такий спосіб як призначення іншого, більш м’якого виду основного покарання, ніж передбачено в санкції відповідної статті, повинен базуватися на дотриманні наступних двох вимог, а саме: а) призначенню підлягає інший вид основного покарання, тобто такий, що не передбачений в санкції відповідної статті Особливої частини КК, та б) таке основне покарання повинно бути менш суворим, ніж інші основні види покарання, що фігурують у цій санкції.

Аналізуючи даний спосіб пом’якшення покарання, дисертант аргументовано доводить доцільність визнання можливості здійснювати перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, яке є проміжним стосовно видів основних покарань, передбачених в санкції відповідної статті.

Ґрунтуючись на дослідженні санкцій статей Особливої частини КК, які встановлені за тяжкі та особливо тяжкі злочини, а також враховуючи зарубіжний досвід в питанні регламентації зниження ступеня суворості призначуваного покарання, в дисертації відстоюється позиція про доцільність закріплення в ст. 69 КК вимоги, відповідно до якої суд здійснював би перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання поетапно, східчасто. При цьому вважається доречним зобов’язати суд призначати найближчий за ступенем суворості вид основного покарання. І тільки якщо це основне покарання не може бути призначене у зв’язку з існуванням в КК прямої заборони на його застосування до особи винного, може бути розглянута можливість обрання інших, ще більш м’яких видів покарання. При цьому кожний наступний вид повинен використовуватися, якщо міра покарання не може бути призначена шляхом застосування попереднього, більш суворого виду основного покарання.

Досліджуючи санкції статей Особливої частини КК, автор звертає увагу, що в деяких випадках, внаслідок існування прямої заборони, яка встановлена статтями Загальної частини КК, до певних категорій осіб суд не може застосувати жодний вид покарання з тих, що фігурують в санкції відповідної статті. Оскільки така ситуація не врегульована чинним КК, пропонується доповнити закон ст. 69№ яка би надавала суду право в таких ситуаціях призначати інший, більш м’який вид основного покарання, не передбачений в санкції статті за цей злочин.

Проаналізувавши положення чинного КК, дисертант аргументує доцільність закріплення в ст. 69 КК такого способу пом’якшення покарання, як перехід від більш суворого до більш м’якого виду додаткового покарання. Зокрема пропонується надати суду можливість переходити від конфіскації майна, передбаченої в санкції статті Особливої частини КК, до штрафу, призначеному як додаткове покарання.

Автор наводить додаткові аргументи на підтримку позиції тих науковців, які вважають, що додаткове покарання не може бути тотожнім або однорідним, а також більш суворим ніж основне покарання, яке призначається за той самий злочин. Пропонується закріпити в ст. 52 КК правила сполучення основних і додаткових видів покарання за вчинений злочин.

ВИСНОВКИ

В результаті дисертаційного дослідження здійснено нове вирішення наукового завдання – формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо передумов, підстав, порядку призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, які мають теоретичне і прикладне значення, а саме:

1. Призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено в санкції статті Особливої частини КК за вчинений злочин, суд може при застосуванні положень частин 2 і 3 ст. 5, ч. 3 ст. 43, ч. 2 ст. 55, ч. 2 ст. 59, ст. 69, ст. 77, ч. 2 ст. 98 КК, які загалом утворюють субінститут призначення більш м’якої міри покарання, ніж передбачено законом за вчинене. Визнається, що серед них ключову роль відіграють приписи ст. 69 КК, які мають універсальний, загальний характер.

2. Доведено, що рішення законодавця щодо вилучення з тексту ч. 1 ст. 69 КК положень, що унеможливлювали призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, особам, які вчинили злочин невеликої тяжкості – є обґрунтованим.

3. Обґрунтовано, що в якості підстав застосування ст. 69 КК слід визнавати не тільки обставини, які пом’якшують покарання, що існували в момент вчинення злочину, а й обставини, які пом’якшують покарання, але виникли після події злочину, а саме такі, що характеризують особу винного та її постзлочинну поведінку.

4. Встановлено, що суттєво вплинути на зниження ступеня тяжкості вчиненого злочину може навіть одна обставина, яка пом’якшує покарання.

5. Наводяться аргументи щодо можливості одночасного застосування частин 1 та 2 ст. 69 КК.

6. У тексті дисертації висловлені пропозиції щодо удосконалення положень КК України, зокрема пропонується:

а) доповнити КК ст. 69№ в наступній редакції: “Якщо в санкції статті Особливої частини КК передбачене таке основне покарання (основні покарання), яке відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, не може бути призначене особі, що вчинила злочин, суд, мотивуючи своє рішення, може перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин”;

б) доповнити ч. 4 ст. 52 КК приписом, що: “…у цих випадках додаткове покарання не може бути тотожним (однорідним) або більш суворим, ніж основне”;

в) уточнити положення п.1 ч. 1 ст. 65 КК зазначивши, що суд призначає покарання “керуючись межами санкції статті Особливої частини КК”;

г) виключити частину 4 зі складу ст. 65 КК, а частину 3 викласти таким чином: “Більш м’яке або більш суворе покарання, ніж зазначено в відповідній санкції статті Особливої частини цього КК, може бути призначене лише за наявності підстав, передбачених у статтях Загальної частини цього КК”;

ґ) викласти ч. 3 ст. 53 КК у такій спосіб: “Штраф як додаткове покарання може бути призначений у випадках, якщо він спеціально передбачений у санкції статті Особливої частини Кримінального Кодексу, а також при наявності підстав, передбачених у ст. 69 КК”;

д) закріпити в ч. 2 ст. 99 КК мінімально припустимий розмір штрафу, що може бути призначений неповнолітньому;

е) доповнити ч. 3 ст. 43 КК положенням, що міра покарання за наявності підстав, перерахованих у ч. 2 ст. 43 КК, визначається в межах між половиною мінімуму та половиною максимуму, які встановлені для позбавлення волі в санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене; або вказівкою, що мінімум покарання у виді позбавлення волі для випадків, передбачених у ч. 2 ст. 43 КК, не може бути нижче п’яти років;

є) викласти ст. 69 КК у наступній редакції:“

1.Якщо суд за наявності однієї або декількох обставин, які пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого, з урахуванням особи винного та її поведінки після вчинення злочину, визнає недоцільним призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, він може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.

2. На підставах, передбачених у частині першої цієї статті, суд може перейти до іншого, найближчого за ступенем суворості, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. Якщо з підстав, передбачених в Загальній частині цього Кодексу цей основний вид покарання не може бути призначений, суд послідовно переходе до іншого, більш м’якого його виду.

3. За наявності підстав, передбачених у частині першої цієї статті, суд може не призначати додаткове покарання, що передбачене в санкції статті за вчинений злочин як обов’язкове.

4. За наявності підстав, передбачених у частині першої цієї статті, суд може замість конфіскації майна, що передбачена в санкції статті за вчинений злочин, призначити штраф як додаткове покарання”.

CПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Евдокимова Е.В. Некоторые проблемы назначения наказания // Право і безпека. – 2004. – Т. 3, № 4. – С. 64-66.

2. Евдокимова Е.В. Назначение более мягкого наказания, чем предусмотрено законом: исторический аспект // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. – Вип. 73. – С. 189-196.

3. Євдокімова О.В. Загальні засади і спеціальні правила призначення покарання // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб./ Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. – Вип. 78. – С. 169-175.

4. Евдокимова Е.В. Некоторые вопросы назначения наказания за преступления небольшой и средней тяжести // Держава і право: Зб. наук. пр. Спецвипуск. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. – Т.2. – С. 155-160.

5. Евдокимова Е.В. Применение ст. 69 УК Украины за преступления в сфере хозяйственной деятельности // Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності: Матер. наук.-практ. конференції 5-6 жовтня 2005 р. – Х.: Вид-во “Кроссроуд”, 2006. – С. 45-47.

АНОТАЦІЇ

Євдокімова О.В. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія; кримінально-виконавче право. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. Харків, 2007.

Дисертація присвячена проблемам призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом за вчинений злочин. Розглядаються загальні питання призначення покарання, види (межі) призначення покарання, поняття та види призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, досліджуються передумови, підстави та порядок пом’якшення міри покарання. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення відповідних положень чинного кримінального законодавства України та практики його застосування.

Ключові слова: загальне поняття призначення покарання, види призначення покарання, передумови, підстави, порядок призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом за вчинене.

Евдокимова Е.В. Назначение более мягкого наказания, чем предусмотрено законом. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук за специальностью 12.00.08 – криминальное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. Харьков, 2007.

Диссертация посвящена проблемам назначения более мягкого наказания, чем предусмотрено законом за совершенное преступление. В работе формулируются выводы о назначении более мягкого наказания, чем предусмотрено законом, как о самостоятельном субинституте уголовного права. Проведен исторический и сравнительно-правовой анализ правового регулирования назначения более мягкого наказания.

Анализируются различные виды назначения менее строгого наказания, при этом особое внимание уделено положениям ст. 69 УК, которые обладают универсальным, общим характером.

Исследуются предпосылки применения ст.