ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім..І.І.МЕЧНИКОВА

КУШНІР

Вячеслав Григорович

УДК 903.2/.4(477.74) «-19»

ГОСПОДАРСТВО І ПОБУТ НАСЕЛЕННЯ

ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ

В ЕПОХУ РОЗПАДУ ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА

07.00.1

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Одеса-1999

Дисертацією є монографія

Робота виконана на історичному факультеті Одеського державного університету ім. І.І.Мечникова.

Науковий керівник: Доктор історичних наук, професор

Станко Володимир Никифорович

декан історичного факультету Одеського

державного університету ім І.І.Мечникова

Офіційні опоненти: Доктор історичних наук , професор

Ковальова Ірина Федорівна

професор кафедри історіографії та

джерелознавства Дніпропетровського

державного університету

Член-кореспондент, доктор історичних наук

НАН України, професор

Наулко Всеволод Іванович

завідуючий відділом пам’яток духовної культури

Інституту української археографії та

джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України

Провідна установа: Львівський державний університет

кафедра історії України

Захист відбудеться 14 вересня 1999 року о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41. 051. 08

при Одеському державному університеті ім. І.І.Мечникова за

адресою

270057, м.Одеса, вул. Щепкіна, 12, ауд. 9.

Автореферат розіслан 13 серпня 1999 року.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова за адресою 270100 м.Одеса, вул.Преображенська,24.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук А.К.Лозовський

Південно-Західне Причорномор’я є одним з найдавніших центрів виникнення відтворюючого господарства в Україні. На думку деяких дослідників в цьому регіоні вперше було започатковано приручення великої рогатої худоби, а згодом і становлення ранніх форм скотарства, пізніше і землеробства. Вже кінці мезоліту - на початку неоліту тут виникають поодинокі поселення матеріали яких свідчать про дбайливе відношення їх мешканців до тваринного світу. Невдовзі на степових просторах Південної України розселюються ранні скотарські племена, поступово формуються своєрідні системи спочатку скотарського, а у подальшому і землеробського господарства, які стали основою життєзабезпечення населення і мають практичне значення до сьогодення.

Зародившись в неоліті, на протязі багатьох тисячоліть скотарство і землеробство розвивалось в мінливих природно-кліматичних умовах, адаптуючись до яких, населення степової зони створювало оптимальні системи найефективніших форм тваринництва і землеробства. При цьому, треба зауважити, що системи скотарства і землеробства відчутно реагували на будь-які, навіть незначні, кліматичні зміни. Певною мірою система відтворюючої економіки визначалася соціальними системами.

Актуальність дослідження Південо-Західна Україна є степовим регіоном в межах якого відбувалось формування землеробсько-скотарських систем з найдавніших часів. Зародившись в неоліті, землеробство і скотарство розвивалось в відповідних природно-кліматичних умовах, адаптуючись до яких створювало оптимальні виробничі системи вирощення зернових культур, найефективніші форми тваринництва. Ці дві основні галузі степової економіки мають грунтовну джерельну базу, яка репрезентує землеробський виробничий реманент, види злакових культур, які культивувались населенням, остеологічний матеріал на основі якого відтворюється склад домашніх тварин, досліджуються питання їх селекції тощо. Проблеми вивчення розвитку скотарства є особливо актуальними для степової зони, оскільки воно розвивалось в різноманітних формах: в окремі періоди як домінуючий напрямок економіки, інколи входило до складу комплексного господарства як складова його частина.

Екстенсивне землеробство і скотарство ІІ тис. до н.е. відчутно реагували на будь які навіть незначні кліматичні зміни, тому питання взаємозв’язку і залежності основних видів господарської діяльності від природного фактора, а також недостатня дослідженність цієї проблеми визначають її актуальність.

Адекватно реагувати на природно-кліматичні і соціальні зміни здатні лише сформовані стійкі системи землеробства і скотарства. З’ясування механізму реагування та його наслідки також можливе лише при розумінні структури комплексного господарства як в цілому, так і окремих його напрямків, тому питання моделювання господарських систем визначає слідуючий аспект даної проблематики.

Природно-кліматична специфіка Південно-Західної України характеризується тим, що тут мали місце як комплексне землеробсько-скотарське господарство, так і скотарсько-землеробське, в якому роль землеробства була мінімальною. Стосовно останнього, постає ряд необхідних для з’ясування основних проблем, пов’язаних з розвитком скотарства: в яких формах воно розвивалось, чи існувало як окремий і самостійний напрямок степової економіки, чи було однією зі складових комплексного господарства. Центральним тут є з’ясування форм утримання тварин.

Без вирішення зазначених питань неможливе характеристика побуту населення, його еволюції, формування традицій та регіональних особливостей.

Предметом дослідження є вивчення системи життєзабезпечення суспільства, адаптація людини і суспільства до конкретного природного середовища через винайдення оптимальних форм діяльності та організації.

Метою дослідження є: характеристика систем землеробства і скотарства, характеристика побуту населення степової зони Південно-Західної України в ІІ тис. до н.е.

Для досягнення поставленої мети в дисертаційній роботі розглядаються слідуючі питання організації землеробства і скотарства, побуту:

- моделюються системи пасовисьок скотарського господарства;

- визначаються форми скотарського господарства в ІІ тис. до н.е.;

- визначається і характеризується господарсько-культурний тип скотарів-кочівників;

- визначаються тенденції розвитку скотарства;

- моделюється землеробсько-скотарська система;

- характеризуються житлові і господарські комплекси населення регіону.

Територія дослідження і хронологічні рамки. Дослідження проводились на речових матеріалах, зібраних на території від Південного Бугу до Дунаю, письмових історичних та етнографічних джерелах. Хронологічні рамки досліджень визначаються ІІ тис. до н.е.

Методологічною основою досліджень є принцип історизму з позицій якого розглядається динаміка розвитку економіки степового населення у взаємозв’язку з природним середовищем, соціальним станом суспільства.

Моделювання та характеристика господарства і побуту здійснювались з залученням історико-порівняльного, ретроспективно-реконструкційного методів за допомогою яких використовуються і аналізуються дані історичних, природних наук, що надаю змогу вирішувати поставлені завдання.

Джерельну базу дисертації складають матеріали археологічних досліджень (знаряддя праці, предмети побуту, залишки житлових і господарських споруд). Окремими групами джерел є остеологічний матеріал з поховань та поселень ІІ тис. до н.е., результати палінологічних досліджень. Широко використовуються етнографічні матеріали при моделюванні господарських систем. Залучаються дані не лише Південно-Західної України, а й всього степового простору

Наукова новизна роботи визначається слідуючими положеннями:

в частині методики дослідження :

- запропоновані доповнення до термінології щодо дефініцій скотарства доби ІІІ-ІІ тис. до н.е.;

- доповнена схема критеріїв визначення кочового скотарства в ІІІ-ІІ тис. до н.е.

в частині вивчення побуту:

- визначено і схарактеризовано господарсько-побутові комплекси та їх регіональні особливості.

в частині вивчення господарства:

- визначаються основні форми скотарського господарства, моделюється система утримання домашніх тварин;

- характеризується динаміка і тенденції розвитку скотарства в ІІ тис. до н.е.;

- моделюється осілий землеробсько-скотарський комплекс другої половини ІІ тис. до н.е.;

- характеризуються допоміжні види господарської діяльності.

в частині вивчення соціальної структури суспільства:

- зафіксовані зміни в структурі суспільства і їхній вплив на господарство і побут.

Наукове і практичне значення результатів дослідження: Висновки дослідженої теми конкретизують окремі питання організації господарства та побуту населення Південно-Західної України у ІІ тис. до н.е. Розширюється джерельна база, доповнюються і конкретизуються теоретичні положення даної проблематики.

Результати досліджень можуть використовуватись при складанні основних і спеціальних курсів, написанні методичних посібників та підручників.

Положення, які виносяться на захист:

1.В ІІ тис. до н.е. в степовій частині Південно-Західної України розвивалось комплексне господарство основою якого було землеробство і скотарство.

2.В першій половині ІІ тис. до н.е. в регіоні домінувало рухливе скотарство, у другій половині тисячоліття - осіле землеробсько-скотарське господарство.

3.Динаміка розвитку скотарства не мала стійкої тенденції його відокремлення і виходу з землеробського середовища та входження в стадію формування кочової системи. Воно розвивалось ритмічно відповідно до природно-кліматичних та соціальних змін.

4.Госодарські і житлові приміщення максимально пристосовані до місцевих умов і мають регіональні особливості. На зазначеній території відомі поселення пов’язуються лише з землеробсько-скотарським населенням, з економікою і побутом осілого характеру.

Структура роботи. Дисертація «Господарство і побут населення Південно-Західної України в епоху розпаду первісного суспільства» складається із вступу, трьох розділів, висновків, ілюстративного матеріалу, списку літератури. Загальний обсяг роботи складає 200 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступній частині аналізується стан вивчення землеробсько-скотарського господарства, побуту населення в регіоні в ІІ тис. до н.е. Визначаються основні проблеми дослідження.

Першою проблемою в вивченні скотарства степової України є, визначення часу і місця формування кочівництва. Аналізується історіографія та розвиток дослідження проблеми.

Зокрема зазначається, що в 30-ті роки більшість дослідників вважали, що скотарство, як самостійна система господарства, склалось не раніше початку ІІ тис. до н.е. Першою була пастухівська форма скотарства зі стійловим утриманням домашніх тварин взимку. І лише в ранньозалізному віці здійснюється перехід до кочового скотарства (Гольмстен, 1933). В 1943 році О.Ф.Лагодовська вперше висловила думку, що скотарство усатівського населення було не тільки приселищним, але й сезонно-кочовим (Лагодовська, 1943) і започаткувала дискусію про характер і етапи розвитку скотарства в Північному Причорномор’ї, час його структуризації.

З поступовим накопиченням різноманітних джерел в 50-60 рр. удревнюється дата виникнення рухливого скотарства до другої половини ІІІ тис. до н.е. (Тереножкин, 1956). О.Ф.Лагодовська доводить, що домінуюча роль скотарства в Північному Причорномор’ї простежується вже на початку ІІІ тис. до н.е. в ямно-катакомбний час, скотарство, на її думку, стає кочовим. (Лагодовська, 1961).

В 70-80 -ті роки більшість дослідників остаточно визнає скотарство домінуючим напрямом степової економіки. Але уявлення про час його формування залишались різними.

З’являються роботи, спеціально присвячені темі становлення та розвитку скотарства. З енеолітичною добою виникнення рухливого скотарства пов’язують В.М.Даниленко та М.М.Шмаглій (Даниленко, Шмаглій, 1972), його спеціалізацією. (Шилов, 1975), та еволюцією (Ковалева, 1981, 1983 та інші).

Удосконалюється методика дослідження скотарства. Розробляються критерії визначення форм скотарства, методи кореляції археологічних артефактів. В результаті появу рухливого скотарства пов’язують з чинниками, які знаходять свій відбиток у наступних елементах культури:

1. Зміні палеогеографічного середовища на таке, в якому неможливе або малоефективне заняття землеробством і навіть комплексним господарством.

2. Склад остеологічного матеріалу поселень і могильників засвідчує чисельну перевагу дрібної рогатої худоби, коней над іншими домашніми тваринами.

3. Склад знарядь праці, предметів домашнього вжитку, побуту, характер поселень і поховань, пов’язаних переважно зі скотарством.

4. Наявність поховань з колісним транспортом.

5. Присутність в курганних похованнях дітей, що свідчить про рухливість не лише пастухів, але і їхніх сімей.

Увага дослідників зосереджується на системі дефініцій скотарства. (Марков, 1981; Андрианов,1982; Симаков, 1982; Семенов, 1982; Шамиладзе, 1982). Суть проблеми полягає в тому, що досить часто різні типи скотарства позначаються одним терміном і навпаки (Мкртумян, 1972). До того ж етнографами цілком правомірно ряд типів скотарського господарства розподілено на підтипи, більшість з яких археологічно, поки що, непростежуються. Пропонуються певні методики корегування етнографічних схем з урахуванням археологічних джерел (Кушнир, 1990).

Не менше проблем у вивченні осілого землеробсько-скотарського господарства другої половини ІІ тис. до н.е. Більшість дослідників визнає його як землеробсько-скотарським, орієнтованим, переважно, на землеробство. (Кривцова-Гракова, 1955; Чередниченко, 1986; Шарафутдинова, 1986; Отрощенко, 1986; 1991; Черняков, 1985).

Таким чином, економіка населення степової зони Північно - Західного Причорномор’я доби енеоліту - бронзи в спеціальній літературі оцінюється неоднозначно. Найбільш дискусійними є питання визначення форм і типів скотарства та з’ясування моделей їх функціонування, а також причини і механізми трансформації господарських укладів.

У першому розділі « Етно - історична ситуація в регіоні» характеризується етнічна ситуація в умовах якої формувалися відповідні господарські системи та особливості побуту.

Формування етносів в степовій зоні і, зокрема, в Північно-Західному Причорномор’ї, тривало довгий час. Своїми витоками воно сягає в часи пізнього палеоліту, де чітко просліджують формування окремих етноісторичних спільнот. (Станко, 1982). У подальшому, процес етнокультурного розвитку стає динамічним, обумовлюється змінами навколишнього середовища, які сприяли міграційним та трансформаційним процесам (Станко, 1992).

Посилення міграційних процесів у подальшому сприяло досить швидкій зміні етнічної ситуації в регіоні. В ІІІ тис. до н.е. в степи Північно-Західного Причорномор’я проникають з півночі землеробські племена трипільців, які в нових кліматичних умовах разом з місцевим скотарським населенням утворюють нову етнічну спільність - усатівську. Згодом усатівське населення стає неспроможним стримувати проникнення в його середовище скотарів. Саме на цій змішаній основі землеробсько-скотарської усатівської з культурою степового скотарського населення формується нове етнічне об’єднання під назвою “буджацька культура” з специфічними елементами матеріальної і духовної культури.

В ІІ тис. до н.е. археологічно фіксується проникнення в середовище буджацького населення сторонніх етнічних елементів також скотарів - носіїв катакомбної культури. Катакомбники не спричинили в культурі і господарстві населення регіону не те що кардинальних, а навіть помітних змін. Більш того, катакомбне населення проникає не у всі райони Північно-Західного Причорномор’я. Але саме в такому культурному і соціально-економічному середовищі поступово формується наступна культура багатопружкової кераміки, носії якої є нащадками буджаківців.

Населення культури багатопружкової кераміки продовжувало займатись традиційним для регіону скотарством. Цей період є переламним в розвитку первісної економіки; відбувається переорієнтація населення від рухливого скотарського господарства до осілого землеробсько - скотарського.

Зміна укладу життя привела до різкого збільшення кількості поселень і співпала з появою носіїв нової сабатинівської культури.

В традиціях сабатинівської культури від її попередниці залишились топографія поселень, використання технології спорудження жител і господарських приміщень (кам’яні і глинобитні), спільні риси в поховальному обряді, успадкування пружкової орнаментації посуду та деяких його форм (Шарафутдинова, 1986). Весь час свого існування і особливо в ХІІІ-ХІІ ст. до н.е., сабатинівці знаходились в стані динамічних контактів з сусідніми племенами. Взаємовідносини, переважно через економічні та культурно - побутові зв’язки, були настільки активними і стабільними, що в окремих регіонах приводили до стирання етнічних ознак, зокрема у сабатинівців і носіїв культури Ноуа.

В ХІІ ст. до н.е. сабатинівська культура поступово переростає в білозерську, хоча на формуванні останньої позначився вплив і, зокрема, фракійського населення (Новикова, 1976, Мелюкова, 1979).

Отже, етноісторична ситуація в ІІ тис. до н.е. представляється досить динамічною. Зміни відбуваються на основі розвитку місцевих культур і взаємодії з культурами населення прилеглих областей. Трансформація одних культур в інші відбувалась на фоні успадкування місцевих традицій, зокрема в житлобудівництві, господарстві, духовній культурі. Вони зберігались, збагачувались і змінювались, забезпечуючи поступальний розвиток суспільства.

РОЗДІЛ ІІ. ГОСПОДАРСЬКО-ПОБУТОВІ

КОМПЛЕКСИ.

В другому розділі розглядаються господарсько-побутові комплекси, з’ясовуються технологія будівництва, планування поселень, житлових та господарських споруд, питання розподілу простору жител, виявляються регіональні особливості господарсько-побутових комплексів.

Джерельну основу для вивчення житлових і господарських споруд періоду розпаду первісного суспільства становлять господарсько-побутові комплекси поселень різних культур, що існували на теренах Південно-Західної України. Поселень першої половини ІІ тис до н.е. в степовому буго-дністровському межиріччі відомо близько 30. Залишені вони населенням культури багатопружкової кераміки та концентруються переважно в Побужжі. На деяких з них проводились дослідження. Дослідниками підкреслюється продовження населенням традицій кам’яного будівництва в степу, успадкованої, зокрема, від ямних племен Подніпров’я (Михайлівське поселення).

У другій половині ІІ тис. до н.е., коли землеробство безроздільно домінує в межиріччі Південного Бугу і Дністра та в Дністро-Дунайських степах, створюється густа мережа постійних, довготривалих поселень.

Характеристика жител.

На сабатинівських поселеннях відомі декілька типів приміщень. Наприклад, в Південноукраїнській групі їх три: наземний заглиблений, напівземляночний.

Споруджувались вони тут переважно з каменю, що є традиційним для цієї місцевості, адже в Інгулецько - Тилігульському регіоні кам’яне житлобудівництво складає 70% (Клюшинцев, 1995).

Приморська зона буго-дністровського межиріччя представлена рядом досліджених поселень, серед яких виділяється поселення Воронівка ІІ. Воронівський комплекс складався з напівземлянок та наземних споруд двох груп - напівземлянок і наземних приміщень.

Житла та господарські споруди білозерського населення (переважно напівземлянки) споруджувались з різних матеріалів: каменю, глини з використанням дерева.

Житлові споруди.

??????? ???????. Кам’яні споруди. Будівництво таких приміщень розпочиналось з вирівнювання майданчика під споруду. особливо, коли поселення розміщувалось на схилі. Спочатку розмічались контури майбутньої споруди (Болград) і закладався, в окремих випадках, фундамент із звичайного каменю або з великих, вертикально поставлених вапнякових плит (Черевичне) (Черняков, 1985). На поселенні Леонідівка, наприклад, стіна складалася з двох рядів, а середина між ними забутовувалась дрібним камінням (Погребова, 1960). Камінь в стінах клався “в перев’язь”, “в стик”, “іррегулярно”. Зв’язуючим матеріалом була глина чи чорнозем. Інколи щілини між камінням забутовувались щебнем, а зовні стіни кріпились великими плитами чи контрафорсами (Черняков, 1985). Стіни були кам’яними на всю висоту, або зводились на 0,7 - 1,5 м. Верхня частина в таких спорудах складалася з дерев’яного каркасу і обмазувалася глиною або землею (Бураков, 1961). Дах був як односкатним, так і двохскатним.

Підлога була земляною, добре втрамбованою, іноді посипалась піском, як на поселенні Черевичне (Черняков, 1985).

Наземні кам‘яні споруди існували на поселеннях доби середньої та пізньої бронзи, розпочинаючи від XV до кінця ХІІ ст. до н.е.

Найвищого свого розвитку у сабатинівців в ХІІІ ст. до н.е. зростаючи на традиціях, заснованих степовим населенням, зокрема ямної культури.

Каркасно - стовпові споруди. Цей тип споруд не є характерним для всього регіону степового Північно - Західного Причорномор’я. Найбільше розповсюджений він серед населення сабатинівської та білозерсько-тудоровської (балтський варіант) культур північних районів степової зони та лісостепу.

Сабатинівські житла мали прямокутну форму, глинобитні стіни в основі яких був плетений каркас чи вальки. Дах таких споруд складався з дерев’яних конструкцій і покривався зверху травою.

Підлога житла була земляною, місцями обпаленою.

?????????? ???????. До типу заглиблених споруд відносяться землянки та напівземлянки. Як тип житла вони існували переважно з ХІІ ст. до н.е. у населення білозерсько - тудорівської культури. Всі відомі заглиблені споруди розподіляються на кілька типів.

До першого відносяться напівземлянки, споруджені без використання каменю. Це був котлован прямокутної форми глибиною від 30 до 135 см. Наземна частина могла мати стіни або лише перекривалась дахом.

Всі напівземлянки однокімнатні, не мали внутрішніх перегородок, хоча умовно розподілялись згідно з господарсько-побутовим використанням. В центральній частині, як правило, знаходилось вогнище круглої форми, утворене з дрібних камінців, обмазаних зверху глиною, і обпалене. Під стінами по периметру житла знаходились невеличкі господарські ями для зберігання продуктів харчування та ями для установки горщиків. Мали місце і земляні уступи, які використовувались як ліжко.

Другий тип напівземлянки - це житла, котловани яких обкладались каменем. На поселенні Воронівка ІІ. вони мали прямокутну форму, площу від 14,5 до 59 кв.м., глибину до 1 м. Стіни таких приміщень обкладалися камінням середніх розмірів і плитами.

Господарські споруди

Вивчення господарських споруд поселень Північно-Західного Причорномор’я другої половини ІІ тис. до н.е. за браком джерел розпочалось порівняно недавно. Тому ще не визначені чіткі критерії щодо розподілу приміщень, на поселеннях.

Господарські споруди на поселенні Воронівка ІІ - наземного типу, невеликі за площею, збудовані з каменю в один-два ряди. Вони нижчі від житла, однією чи двома стінами приєднувалась до напівземлянки, мали вхід чи то ззовні, чи з житла. Дах був односкатним. Підлога - земляною. Внутрішня площа приміщення не розподілялась.

До категорії господарських споруд відносяться і ями. За призначенням вони розподілялись на сховища зерна та інших продуктів, складування попелу, побутових відходів, розміщення великого розміру горщиків. За формою ями були циліндричними, дзвоноподібними та овальними. Всі вони викопувалисьв суглинку. Ями - сховища мали вузьке горло (близько 0,5 м.) та просторі внутрішні боки (до 4 м. завширшки), глибиною сягали до 1,5 м. Ями для складування попелу та побутових відходів мали менші розміри. Інколи для цих потреб використовувались відслуживші свій термін зернові ями.

Розміщення господарських ям визначалось їх функціональним призначенням. Зернові ями знаходились безпосередньо біля жител, неподалік були і побутові. Попільні розміщувались як в житлі, так і за його межами. Під стінами викопувались невеличкі ями (викопані на половину висоти горщика - корчаги) для фіксації посуду.

Господарсько-побутові комплекси

Житлові та господарські споруди разом утворювали господарсько - побутові комплекси. В Північно - Західному Причорномор’ї в другій половині ІІ тис. до н.е. існувало принаймні три типи таких комплексів.

Перший датується серединою ІІ тис до н.е. До нього відносяться кам’яні житла наземного типу, які складалися з одного або декількох приміщень, розподіл яких на житлові і господарські на основі наявних матеріалів поки що зробити не вдалося. Окремих господарських приміщень, які можна було б пов’язати з конкретним житлом, не зафіксовано.

Другий і третій типи зафіксовано на пам’ятках заключного етапу доби бронзи. Господарсько - побутовий комплекс з поселення Воронівка ІІ складавсяз житла та одного чи декількох господарських приміщень. Житло складалося з вхідного приміщення наземного типу, яке виконувало функцію сіней. Сіни і приміщення для помешкання з’єднував коридор. Він був не завжди прямий, але вузький і довгий, що сприяло збереженню тепла. Кімната для помешкання простора, без будь - яких внутрішніх перегородок. В стінах могли влаштовуватись кам’яні ящики для господарських потреб. Господарські споруди наземного типу були значно меншими за розмірами і прибудовувались до помешкання з боків.

Третім є тип господарсько - побутового комплексу поселень Буджацького степу. На поселенні Приозерне І він складався з житла та зернових ям. Житло в вигляді напівземлянки сполучувалось з зовнішнім середовищем також через заглиблений коридор, іноді без нього. Вхідного приміщення не існувало. Будь-яких господарських споруд біля житла чи на відстані від нього, крім господарських ям не знайдено. Концентрація їх безпосередньо поблизу приміщення свідчить про те, що ями відносились до конкретного житла, створюючи, таким чином господарсько-побутовий комплекс (Кушнир, 1994).

Двори. Між побутово-господарськими комплексами Воронівки ІІ існувала вільна від забудови площа, яка могла використовуватись для господарських потреб і, таким чином, теж входила до побутово-господарського комплексу. Площа обмежувалась з двох - трьох боків спорудами, мала вигляд подвір’я і була зручним місцем для утримання худоби. Таких дворів досліджено чотири.

Виробничі приміщення. Виробничі приміщення відомі лише на окремих поселеннях сабатинівців та у населення культури Ноуа (Черняков, 1975). Одне з них знайдене на поселенні Степове в Побужжі. В приміщенні площею біля 100 кв.м. з пристройкою площею близько 40 кв.м. обробляли шкіру та виготовляли кістяні знаряддя для шкіряного виробництва (Шарафутдинова, 1979). Крім окремих майстерень, знайдених на поселеннях Ташлик І, Степове, дослідниками виділяються цілі виробничі квартали (Виноградний Сад) з шкіряними, костерізними, бронзоливарними майстернями (Шарафутдинова, 1989).

Поселення цього періоду розглядаються як родові помешкання (Березанская, 1974). Матеріали Воронівки ІІ вказують на структуру родової організації, роль родини, зокрема на її економічний стан, показують економічну відокремленість кожної сім’ї, що мешкала в своєму житлі. Влаштовані в житлах кам’яні ящики та корита для зберігання продуктів харчування кожної родини також підтверджують певну її економічну самостійність.

РОЗДІЛ ІІІ. ГОСПОДАРСЬКІ СИСТЕМИ

Палеоекологічна ситуація.

Господарські системи населення Південно-Західної України розглядаються на фоні реконструйованої палеоекологічної ситуації.

Аналіз природно-кліматичних умов степу з точки зору ефективності розвитку господарства в більшій мірі сприяли скотарству. Недостатня кількість вологи і опадів - дві занадто серйозні негативні риси клімату несприятливих для землеробства степів (Мильков, 1964). Та все ж населення епохи бронзи вирощувало зернові культури.

Скотарська господарська система.

Джерелознавча база. Джерелами для відтворення скотарської системи господарства в Північно-Західному Причорномор’ї є матеріали трьох груп.

До першої відносяться остеологічні матеріали археологічних досліджень поселень та курганних поховань.

Другу групу джерел складають знаряддя праці, предмети побуту і духовної культури, які мають пряме чи побіжне відношення до скотарського господарства, перш за все рухливого. В цю групу джерел входть характер забудови поселень та структуру, склад поховальних комплексів.

Третю групу джерел складають етнографічні дані, які використовуються для інтерпретації археологічного матеріалу, моделювання систем первісного скотарства та диференціації форм його розвитку (Кушнир, 1991).

Система скотарського господарства. В вивченні скотарського господарства одним з головних є питання його становлення як системи. В першій половині ІІ тис. до н.е. у населення буджацької, катакомбної культури та культури багатопружкової кераміки скотарство було основою економіки. На цей час воно існує вже як сформований, розвинутий господарський комплекс з притаманною для нього системою утримання та відтворення поголів’я худоби, іншими специфічними ознаками, характерними для господарсько-культурного типу (ГКТ) скотарів-кочовиків.

Визначення ГКТ кочівників для доби енеоліту - бронзи Північно-Західного Причорномор’я здійснюється за слідуючою схемою:

- рухливий спосіб життя з відповідними специфічними ознаками матеріальної і духовної культури;

- система пасовисьок, що складається з екстенсивних форм утримання тварин впродовж року або більшої його частини;

-- спеціалізоване скотарство, яке є основою господарської діяльності і головним постачальником продуктів харчування.

Рухливий спосіб життя. Одним з його ознак слід вважати курганний обряд поховання. Саме кургани з’являються як релігійно-ідеологічне відображення пастухівського скотарства (Даниленко, 1974). Їх поява синхронізується з зародженням рухливого скотарства, пов’язаного зрозвитком конярства у населення середньостогівської культури. Не випадково в Буджацькому степу одне з найдавніших поховань зі скіпетром, у вигляді зображення голови коня, датується IV тис. до н.е. є свідченням початку переломного моменту в історії степового населення, тобто виділенням рухливого скотарства в окрему галузь (Даниленко, Шмаглій, 1972).

Іншою ознакою рухливого способу життя є співвідношення поселень та курганів. Для другої половини ІІІ тис. до н.е. і першої половини ІІ тис. до н.е. в Буджацьких степах, в межиріччі Південного Бугу і Дністра відомі лише два поселення - Маяки та Усатове. Інші усатівські пам’ятки - кургани. Відстань в десятки кілометрів між відомими поселеннями і курганами не дає підстав стверджувати, що останні споруджувались осілим населенням. Характерним в цьому відношенні є пам’ятки носіїв буджацької культури. На сьогодні це виключно кургани, в яких знайдено чимало свідчень про рухливість населення, яке їх споруджувало і, зокрема, це залишки в них возів або їх частин.

Наявність курганного обряду при відсутності поселень - типова картина для першої половини ІІ тис. до н.е. В епоху пізньої бронзи посилюється роль землеробства. Господарство і побут стають осілими. Факти вказують на відповідну стійкість в ІІ тис. до н.е. певного співвідношення між чисельністю поселень і курганів: більше курганів - менше, або повна відсутність поселень, менша кількість курганів - багато поселень.

Подібні “курганні регіони” могли виникати як результат господарської диференціації, коли населення, в даному випадку з рухливим скотарським господарством, локалізується в окремих районах степу. Одним з них могло бути Дністро-Дунайське межиріччя за часів існування тут Буджацької культури.

Особливе місце серед матеріалів, пов’язаних з рухливістю, займають поховання з возами, або їх частинами. Цей вид транспорту виник внаслідок розвитку скотарського господарства і рухливого способу життя. Вози для рухливих скотарів були житлом на стоянках і під час кочування, і засобом для перевезення майна, різних вантажів. В умовах сформованого рухливого господарства вози відіграють не тільки значиму роль в виробництві, але й стають певним духовним символом в поховальному обряді. Не випадково більшість поховань з транспортом супроводжуються лише колесами, рідше частинами возів і зовсім рідко цілими возами. Використання колісного транспорту в обрядодіях є наслідком тривалого існування виробничо-побутової практики.

Система пасовисьок. Система пасовисьок - широке поняття. Вона обслуговує всі форми скотарства від приселищного до кочового. Формування системи пасовисьок залежить від різних чинників і, перш за все від кліматичних умов і, насамперед, від репродуктивності степу. Але, зрештою, система пасовисьок залежить від типу скотарського господарства і соціальної організації скотарів, хоча останні фактори є, в свою чергу, обумовленими, значною мірою, формами економічної адаптації населення до місцевого природного оточення.

В Північному Причорномор’ї формування системи пасовисьок починається, напевне, з часів неоліту (Даниленко, 1969). У подальшому в епоху міді вона вдосконалюється..

Моделювання системи пасовисьок першої половини ІІ тис. до н.е. базується на методичних рекомендаціях С.І.Руденко, який розділяє скотарство на осіле, відгінне, або пасовищне, напівкочове та кочове (Руденко, 1961).

Не всі форми скотарського господарства можливо прослідкувати на археологічному матеріалі, тому пропонується осілу і відгінну форму скотарства, якщо не вдається їх розподілити, розглядати під назвою “осіле”. Тільки з переходом до напівкочового і кочового скотарства відбуваються зміни в матеріальній культурі, які фіксуються археологічно. В такому випадку, при неможливості їх розподілу, таке господарство може називатись “рухливе” (Кушнир, 1990).

В Північному Причорномор’ї система пасовисьок реконструюється, зокрема, по розміщенню курганів. З’ясовується нерівномірність їх розподілу по степовій території.

Як показує картографування курганів в одному з районів Буджаку (Тарутинський район), з 234 курганів 124 знаходяться на берегах річок Когильник і Чага (Кушнир, 1990), які мають широкі пойми і різну висоту берегових схилів: лівий - пологий, правий високий та крутий, з якого на декілька кілометрів проглядається долина. Саме тут, за етнографічними даними скотарі влаштовували тимчасові стійбища. Невипадково на високому березі знаходиться і більше курганів, ніж на протилежному пологому. В долинах річок більше якіснішого корму для тварин. Річки були надійним джерелом питної води і водопоїв тварин, місцем для рибних промислів (Руденко, 1955; Плетнева, 1967). В поймах існували кращі умови для збереження тварин взимку.

Топографія курганів співпадає з маршрутами кочівок рухливого скотарського населення. Принаймні за цими маршрутами кочували ногайці Буджацької орди, у межиріччі Дунаю і Дністра на площі 150 х 200 верст. Маршрути сезонних переходів скотарів пролягали вздовж річок. За літо вони перекочовували 3-4 рази. Відстань між стоянками складала 10-12 верст, а між аулами - 8-10 верст (Gourof, 1916, Кушнир, 1991). Подібною до цієї могла бути система пасовисьок і первісних скотарів, адже форми утримання тварин при екстенсивному скотарстві визначались станом природних умов і існували практично без змін тривалий час.

Спеціалізація скотарства. Спеціалізоване скотарство - одна з умов існування рухливого господарства.

На формування спеціалізованого скотарства вказує існуюче співвідношення видів тварин в домашньому стаді. В осілому господарстві обмежені можливості збільшення поголів’я всіх видів, тому перевага надається тваринам найбільш практичним - коровам та волам, які погано переносять тривалі кочівки, а в зимовий період не здатні добувати корм з-під снігу. Зате з цим добре справляються коні, які, до того ж, легко долають значні відстані. Значні відстані здатні долати і вівці. В результаті, в осілому комплексному господарстві за чисельністю переважає велика рогата худоба і практикується розведення свиней. Рухливі скотарі надають перевагу вівцям та коням. Така особливість співвідношення видів тварин в домашньому стаді просліджується як за даними етнографії, так і за даними археології, зокрема остеологічного матеріалу (Шилов, 1975). Для епохи енеоліту-бронзи це один з основних критеріїв визначення типу господарства. Так відсоток великої рогатої худоби на довготривалих поселеннях значний. В той же час у населення “відкритого степу” обмаль поселень, а в складі стада переважають вівці, або кози. Вже в енеоліті існує регіональна спеціалізація населення. В східних районах північнопричорноморських степів домінує кінь, в західних - велика і мала рогата худоба.

Жертовна страва скотарів в курганних похованнях також здебільшого складалася з коней, або дрібної рогатої худоби. Вважається, що вибір жертовної тварини, можливо, пов’язується з культовими традиціями, а ритуальними стають тварини, що складають основу скотарського господарського укладу (Витт, Шнирельман).

На пам’ятках другої половини ІІ тис. до н.е. простежуються відчутні зміни в співвідношенні тварин в стаді. В епоху пізньої бронзи населення степової зони віддає перевагу великій рогатій худобі. В цей час населення спеціалізується на розведенні некочових домашніх тварин.

Землеробська господарська система.

Знаряддя обробки грунту.

Грунтообробні знаряддя (мотики) підрозділяються на два типи: до першого відносяться мотики з поперечною постановкою робочої частини відносно отвору для рукояті. До другого типу відносяться мотики з продовжнім кріпленням робочої части ни до рукояті.

Крім мотики, населення використовувало і землекопалки. Це були палиці завтовшки від 2 до 4 см. з загостреною робочою частиною овальної або круглої форми.

Мотики і землекопалки співіснували досить тривалий час як у осілого, так і у рухливого населення IV-III тис. до н.е., що свідчить про обробку населенням грунту, а, значить, і наявність землеробства.

Численні факти свідчать, що до ІІ тис. до н.е. в степу існував досвід обробки землі як індивідуальними, так і тягловими знаряддями землеробства.

Знаряддя збору і переробки урожаю.Відомо декілька типів цих знарядь: прямокутної форми з рівною робочою площиною; рівною робочу поверхню але закругленою нижньою площиною; човноподібної форми.

Користувалися давні землероби ступами. Вони призначались для розтирання зерна; для відокремлення зерна від полови.

В великій кількості представлені кулеподібні розтиральники з каменю твердих порід.

Найбільш розповсюдженими знаряддями праці були серпи: бронзові та крем’яні.

Землеробський цикл. Весняні роботи в степовій зоні і, зокрема, в Північно-Західному Причорномор’ї починалися в березні. Під посів готувалась цілина або торішня оранка. Більш високою родючістю відзначається цілина, але її підняття потребувало значних зусиль і часу, оскільки підготовка поля під посів повинна була завершитись до квітня. Ділянки, що хоча б один раз засівались, удобрювались різними способами: влаштовували стійла домашній худобі з подальшим розорюванням землі (Швецов, 1897), удобрювали ділянки гіллям, різноманітними матеріалами, що утворювали перегній.

На підготовлене поле сіяли зерно, закриваючи його гіллям. Висаджували в землю також колоски.

Урожай на ділянці збирали 3-4 роки, після чого її залишали. Напівкочові ногайці Північного Причорномор’я залишали їх назавжди ( Gourof, 1916), осіле населення - на 5 років (Швецов, 189), або після трьох років сіву пшениці сіяли ячмінь, потім поле “відпочивало” (Катанаев, 1893). Збір урожаю зернових здійснювався серпами, ножами. Зламували колоски і руками (Катон и др. 1970; Швецов, 1897), оскільки колосся плівчастих пшениць було жорстким і ломким. Його неможливо було використовувати як корм (Янушевич, 1983).

Модель господарства населення доби пізньої бронзи. На протязі енеоліту - бронзи в степовій зоні мали місце декілька систем господарської діяльності населення, основними з яких були скотарсько - землеробська і землеробсько - скотарська.

Приселищних землеробських площ було достатньо для вирощування необхідної кількості зерна. Наприклад, 12-13 родин Воронівки ІІ, Воронівки ІІа при умовах перелогової системи могли засівати зерновими не більше 50 % площі. Тобто, кожна родина обробляла близько 1,7 - 1,9 га. Така норма, за етнографічними свідченнями, є середньою. Осілі калмики Алтайського краю обробляли по 4 десятини (Швецов,1897), киргизи басейну р.Чу - 3 десятини (Чермак, 1897). Ділянки розміром в 2 га були середніми для землеробів Аттики (Андреев, 1959).

Мешканці Воронівки, як і населення інших поселень, вирощували різні види зернових, зокрема. При її врожайності пшениці - однозернянки в 10 ц/га. (Столетов, 1925), з площі в 22 -23 га. можна було збирати 220 - 230 ц. Іншим важливим джерелом харчування було тваринництво. Кількість худоби в господарстві визначалась необхідністю забезпечення продовольчих і виробничих потреб, і завжди відповідала можливостям кормової бази регіону. Пасовища тієї ж Воронівки ІІ могли знаходитись на площі 1200 га. які розподілялись на 3-4 ділянки. Випас тварин на них здійснювався по черзі з метою надання можливості відновленню рослинності.

Отже, на 1200 га. воронівських пасовищ використовувались лише 300 - 400 га. На них можна було утримувати 100-130 голів великої рогатої худоби та коней та близько 200-260 голів дрібної рогатої худоби.

Співвідношення видів в стаді могло змінюватись і змінювалось залежно від потреб і умов. Молоко отримували від не менше двох третин чисельності стада корів, та коней, овець. За даними етнографії степові скотарі за період лактації худоби отримували: від корови (7 місяців лактації) 105 відер молока, кобили (6 місяців) - 54 відра, вівці - 6 відер.(Відро дорівнює 30 фунтам, або 12 кг. (Каменцева, Устюгов, 1975, с.220, 254).

Частина поголів’я в осінньо - зимовий період забивалась на м’ясо. Кількість тварин, призначених для убою була максимальною, але складала не більше третини поголів’я для великої рогатої худоби і 50 % для дрібної рогатої худоби. Лише за таких умов було можливе оптимальне відтворення поголів’я. Отже, скотарство існувало як важлива складова комплексного господарства. Стада тварин утримувались поблизу поселень. Велика і дрібна рогата худоба забезпечувала потреби населення в молокопродуктах, тягловій силі.

Співставлення результатів розрахунків з іншими, що проводились для суміжних археологічних культур, етнографічними спостереженнями виявляють як співпадання, так і розбіжності. Причини розбіжностей пояснюються особливостями функціонування господарської системи, на яку впливали різні фактори. Зокрема, в осілому господарстві скотарство і землеробство з різних причин могли бути рівнозначними або одне з них могло бути домінуючим, не порушуючи при цьому структури виробничої системи, хоча деякі зміни в раціоні харчування відбувалися: нестача продуктів землеробства компенсувалась продукцією скотарства (табл. 9) і навпаки. Не виключено, що в Південно-Західній Україні, в період, що розглядається, відбувалися такі процеси. Принаймні, деякі розбіжності в співвідношенні остеологічних матеріалів з різних поселень мають місце.

Отже, осіле господарство населення Північно - Західного Причорномор’я в другій половині ІІ тис. до н.е. представляється достатньо розвинутим. Воно було комплексним, базувалось на скотарстві та землеробстві, які до цього часу пройшли певний шлях розвитку в особливих умовах степу і забезпечували населення необхідною продукцією.

Допоміжні види