ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИТИКА ДИСЕРТАЦІЇ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ГУЦАЛО ЛЮДМИЛА ВІКТОРІВНА
УДК 94 + 39 (477) „19” (20-30)
НАЦІОНАЛЬНО-ТЕРИТОРІАЛЬНЕ РАЙОНУВАННЯ В УCРР
(20-30-ТІ РОКИ ХХ СТ.)
07.00.05 – етнологія
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2007Дисертацією є рукопис
Робота виконана у відділі національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України
Науковий кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
керівник: Калакура Олег Ярославович,
старший науковий співробітник відділу
національних меншин Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України
Офіційні доктор історичних наук, професор
опоненти: Рафальський Олег Олексійович,
заступник керівника Апарату Прем’єр-міністра України,
Кабінет Міністрів України
кандидат історичних наук, доцент
Горбань Тетяна Юріївна,
доцент кафедри української історії та етнополітики
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Провідна Інститут мистецтвознавства, фольклористики та
установа: етнології імені М. Т. Рильського НАН України
Захист відбудеться “14” травня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).
Автореферат розісланий “13” квітня 2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук Казакевич Г. М.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (265 найменувань). Загальний обсяг дослідження – 227 сторінок, з них основного тексту 186 сторінок, список використаних джерел та літератури – 24 сторінки.
Актуальність теми дослідження. На нинішньому етапі розвитку гуманітарних наук помітно зростає роль етнології як наукової системи знань про генезис етносів, їх розселення, взаємовпливи, культуру, побут та традиції, особливості політичного, господарського і духовного життя. Процеси сучасного етнонаціонального розвитку України неможливі без урахування досвіду та уроків минулого. Україна як суверенна, правова і демократична держава може утвердитися на міжнародній арені лише за умов гармонізації та гуманізації міжнаціональних відносин, дедалі повнішого задоволення національно-культурних та інших потреб усіх етносів, які проживають на її території. Тому в сучасних умовах неабиякої актуальності набуває вивчення досвіду вирішення проблем національного розвитку етнічних груп України. Науково важливим і неоднозначним є період 20-30-х років ХХ століття, коли радянська влада по-новому намагалася розв’язати національне питання. Етнонаціональні процеси цього часу пов’язані з насадженням більшовицького тоталітарного режиму і специфікою його національної політики. Стрижнем владної політики щодо національних меншин стало національно-територіальне районування в УСРР. Дослідження зазначеного періоду важливе насамперед тому, що його наслідки дісталися в спадщину незалежній Україні.
На сьогодні в українській історіографії немає досить повного, цілісного й ґрунтовного висвітлення проблеми національно-територіального районування. Усе це актуалізує наше дослідження, спрямоване на всебічне й неупереджене вивчення цієї проблеми. Правдиві історико-етнологічні знання в кінцевому результаті дадуть можливість глибше зрозуміти тенденції сучасних національних процесів, що відбуваються в нашій державі, запобігти прорахункам на перспективу. Без винесення повчальних уроків з минулого неможливо конструктивно розв’язувати проблеми сьогодення, прогнозувати і моделювати їх розвиток у майбутньому.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося як складова загальної наукової проблематики Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, зокрема у рамках таких наукових проектів, як “Національні меншини України у ХХ столітті”, “Регіони України в етнополітичному вимірі”.
Об’єктом дослідження є система національно-територіального районування в УСРР, організація суспільного життя і господарської діяльності, політичного і культурно-духовного розвитку етнічних меншин.
Предметом дослідження є процес формування і реалізації національної політики радянської влади щодо національних меншин УСРР засобами адміністративно-територіального районування.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1920-х – 1930-х рр., у межах яких вироблялась і реалізовувалася політика національно-територіального районування.
Територіальні межі дослідження окреслені територією Української СРР відповідно до тогочасного адміністративно-територіального поділу.
Мета дослідження полягає в розкритті ідеологічних засад національної політики ВКП(б) в УСРР протягом 20-30-х рр. ХХ ст. та визначенні місця і ролі в ній національних територіальних одиниць.
Відповідно до поставленої мети окреслено наступні дослідницькі завдання:
визначити особливості політики коренізації щодо етнічних меншин УСРР як передумови адміністративного районування;
з’ясувати мотиви утворення національних адміністративно-територіальних одиниць у контексті політичного курсу партії;
дослідити процес становлення та функціонування системи національного районування;
проаналізувати діяльність національно-територіальних одиниць у межах реалізації політики радянського керівництва щодо національних меншин, їх участі у здійсненні більшовицьких експериментів у політичній, соціально-економічній, культурно-освітній сферах;
висвітлити особливості традиційно-побутової культури етнічних груп, прагнення зберегти національну самосвідомість;
розкрити чинники еволюції національної політики ВКП(б) – КП(б)У: від утворення національно-територіальних одиниць до їх реформування та ліквідації, від спроб радянізувати національні меншини до звинувачення їх у “шкідництві”, “шпигунстві”, застосування репресій, депортацій, голодомору;
вияснити причини та часові рамки ліквідації національних сільських, селищних рад та районів, простежити процес їх об’єднання та перейменування, узагальнити його наслідки;
винести уроки з експерименту національно-територіального районування, запропонувати сучасне розуміння захисту інтересів національних меншин та його реалізації.
Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Враховуючи різноманітність і складність історичних процесів, сучасний стан розвитку науки вимагає при їх аналізі застосування різних методів. Вони базуються на використанні принципів історизму, науковості та об’єктивності, що дає можливість дослідити національно-територіальне районування в Україні.
Дослідження проводиться з використанням таких загальнонаукових методів як аналіз, синтез. Зі спеціальних методів у роботі над дисертацією застосовуються наступні: історико-статистичний, історико-порівняльний, метод історичної реконструкції, історичні (проблемно-хронологічний і ретроспективний) методи дослідження.
Наукову новизну дисертації визначають як мета, предмет і завдання дослідження національно-територіального районування в Україні в 20-30-х роках ХХ століття, так і одержані результати. Авторка уперше в етнологічній науці здійснила комплексне дослідження національно-територіального районування в Україні у 1920 – 1930-х рр. Акцент у роботі зроблено на порівнянні становища етнічних груп у національних районах та поза ними, виявленні відмінності у ставленні тоталітаризму до окремих етнічних спільнот. Аргументується висновок про те, що заходи партійно-державних органів у 20-ті роки щодо освіти, культури, самоуправління національних меншин були тактичним маневром з метою схилити їх на бік радянської влади. Доведено етнічну забарвленість репресивно-терористичних акцій, депортацій. Реалізація сталінського експерименту кваліфікується як злочин проти українського народу, інших етносів республіки. До наукового обігу введено значну кількість нових архівних документів, статистичних матеріалів.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що фактичний матеріал і висновки можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України, навчальних посібників, лекційних курсів, проведенні уроків у школах, семінарських і практичних занять у вищих навчальних закладах.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційної роботи представлено в доповідях на Міжнародній науковій конференції “Поляки Волині” (Житомир, 2003), ІІ міжнародній науковій конференції “Поляки на Волині: результати інтердисциплінарних досліджень” (Житомир, 2004), ІІІ міжнародній науковій конференції “Поляки і політика” (Житомир, 2005) та ІІ Міжнародній науковій конференції “Національна інтелігенція в історії та культурі України у ХІХ – ХХ ст.” (Вінниця, 2006), VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2005), ІХ Запорізьких єврейських читаннях (Запоріжжя, 2005), Х Запорізьких єврейських читаннях (Запоріжжя, 2006).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
Перший розділ “Історіографія і джерельна база дослідження” присвячений аналізу літератури та характеристиці джерел з теми дисертації.
У підрозділі 1.1. “Стан наукового вивчення проблеми” запропонована періодизація розвитку історико-етнологічних знань з досліджуваної теми. Зазначено, що вивчення проблеми було започатковане ще в період утворення національних адміністративних одиниць у 1920-х рр. Автори перших публікацій – практичні працівники державних і партійних установ –систематизували великий фактичний матеріал щодо національного районування. До перших дослідників становища етнічності в національних адміністративних утвореннях віднесено М. Василенка, А. Гітлянського, Д. Маца, Я. Саулевича та ін Василенко М. Один из многих. К пятилетнему юбилею Мархлевского национального района // Революция и национальности. – 1930. – №4-5; Гитлянський А. Национальные еврейские советы в местечках // Революция и национальности. – 1936. – №8; Мац Д. Спартаковский немецкий район Украины // Революция и национальности. – 1937. – № 1 та ін.. Важливе значення для дослідження районування мали праці осіб, які безпосередньо працювали у спеціальних урядових органах по роботі серед національних меншин, зокрема в Центральній комісії у справах національних меншин при ВУЦВК (ЦКНМ), у національних адміністративно-територіальних установах Буценко А. И. Советское строительство и национальные меншинства на Украине. – Харьков, 1926. Його ж. Работа среди национальных меншинств на Украине //Советское строительство. – 1927. – №1; Глинський А. Досягнення і хиби в роботі серед національних меншостей. – Харків, 1931; Затонский В. П. Национальная проблема на Украине. – Харьков, 1926; Скрипник М. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України) // Комуністична освіта. – 1931. – №7-8; Черлюнчакевич Н. Національні меншини на Україні // Більшовик України. – 1926. – № 4-5; Чубарь В. Я. Советская Украина. – Харьков, 1925 та ін.. Незважаючи на те, що їх публікації не мали наукового характеру, а оцінки підганялися під пануючі тоді ідеологічні схеми, принципи класовості та партійності, значення цих праць полягає в тому, що вони містять конкретні відомості про побутування етнонаціональних груп України, діяльність національних територіальних утворень.
Різкі зміни при висвітленні проблеми національного районування відбулися після 1933 р. Вони були зумовлені хвилею репресій, наслідком яких стало закриття Кабінету національних меншин, ліквідація Етнографічної комісії ВУАН, посилення реакції в науці. Замовчування цієї проблематики тривало до середини 80-х рр. ХХ ст. Існування жорстокої цензури наклало відбиток необ’єктивності на ті нечисленні статті, монографії з цієї проблеми, що з’явилися у цей період. Серед ґрунтовніших виділені праці В. Наулка, П. Бачинського, В. Горного та І. Луковцевої Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР. – Київ, 1965; Його ж. Географічне розміщення народів в УРСР. – Київ, 1966; Його ж. Развитие межэтнических связей на Украине. – Киев,1975; Бачинський П. П. Здійснення національної політики на Україні в відбудовний період (1921-1925) // Український історичний журнал. – 1966. – №1. – С. 97-107; Горный В. А., Луковцева И. И. Из истории деятельности РКП(б) по вовлечению польских трудящихся СРСР в социалистическое строительство (1921-1929) // СРСР и Польша: Интернациональные связи – история и современность. – Москва, 1977. – С. 431 – 474..
Тільки в умовах горбачовської перебудови було відновлено дослідження історико-етнологічних проблем національних меншин. У результаті цього активізуються етнографічні розробки, відбувається реабілітація етнології як науки. У полі зору істориків постали питання, пов’язані з утворенням національних районів. Незважаючи на елементи плюралізму, ці перші розвідки були заангажовані орієнтацією на компартійні кліше при висвітлені питань функціонування національних районів Платунов М. И. Еврейские сельские поселения колхозов на Украине в 20-е первой половине 30-х годов // 4-ая Республиканская научная конференция по историческому краеведению. – Киев, 1989. – С. 268-269..
З початку 1990-х років розпочався сучасний етап дослідження історико-етнологічних проблем національних меншин, з’явилася низка праць, які стосувалися й національно-адміністративного районування, соціально-економічного розвитку окремих районів, становлення культурно-освітніх закладів тощо. Вагомий внесок у розробку цих проблем зробили праці О. Войналович, О. Калакури, Л. Насєдкіної, В. Орлянського, С. Очеретянко, М. Панчука, Л. Польового, О. Рафальського, Л. Рябошапка, Г. Стронського, Б. Чирка та ін Войналович О. Організація шкільної освіти національних меншин в Україні: 20-30 рр. – Київ-Полтава, 1992; Калакура О. Я. Польський національний район в Україні: уроки піднесення та падіння // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. – Київ, 1995. – С. 295-298; Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект. – Київ, 2000; Насєдкіна Л. Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20 – 30-і роки) // Український історичний журнал. – 1992. – №6. – С. 64-72; Орлянський В. С. Євреї України 20-30-ті роки ХХ сторіччя: соціально-політичний аспект. – Запоріжжя, 2000; Очеретянко С. І. Згортання німецької національної освіти в Україні та посилення репресій серед освітян в 30-х роках ХХ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник статей. Вип. 8. – Київ, 1999. – С. 468-472; Її ж. Одеський німецький педагогічний інститут в системі підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник статей. Вип. 22. – Київ, 2002. – С. 206-219; Панчук М., Польовий Л. Під пресом тоталітарного режиму. Німці України в радянський період. // Політика і час. – 1992. – №9-10. – С. 63-64; Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в Україні (1917 – 2000). – Львів, 2001; Стронський Г. Й. Злет і падіння: Польський національний район в Україні у 20-30-ті роки. – Тернопіль, 1992; Чирко Б .В. Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття). – Київ, 1995 та ін. . Певним етапом у дослідженні національного районування став вихід історико-картографічного атласу “Національні меншини в Україні” Національні меншини в Україні. 1920-1930-і роки. Іст.-картогр. Атлас. – Київ, 1996.. Уперше виходять праці історіографічного характеру. Серед них – монографія О. Рафальського, де ґрунтовно проаналізовано великий пласт історіографічного матеріалу, подано періодизацію нагромаджених знань з історії національних меншин, якої дотримується й авторка дисертації
Рафальський О. О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. – Київ, 2000. , а також джерельно-історіографічне дослідження Л. Якубової Якубова Л. Етнічні меншини УСРР у 20-і – першій половині 30-х років ХХ ст..: історіографія та джерела дослідження. – Київ, 2006. .
Проблеми національних меншин стали предметом дисертаційних досліджень А. Дизанової, В. Диханова, В. Дмитрієвої, О. Калакури, в яких висвітлювалися демографічні процеси, народні традиції, звичаї, обряди, організація житла, господарського і культурного життя національних меншин Дизанова А. В. Развитие национальных культур в Украине в 20-е гг. – Автореф. дис. …канд. истор. наук. – 07.00.02. – Одесса, 1992; Диханов В. Я. Календарна обрядовість болгар та гагаузів Південної України. – Дис… канд. істор. наук. – 07.00.05. – Одеса, 2001; Дмитрієва В. В. Родильно-хрестильна обрядовість греків Приазов’я в другій половині ХІХ – ХХ ст. – Дис… канд. істор. наук. – 07.00.05. – Сімферополь, 2000; Калакура О. Я. Українська полонія в 1917 – 1939 роках. – Дис.… канд. істор. наук. – 07.00.05. – Київ, 1995. . Дисертації В. Архипова, І. Балуби, Г. Єфіменка, О. Жуковського, В. Орлянського та інших присвячені історії етнічних груп у контексті тоталітарного режиму Архипов В. І. Еволюція державної політики щодо національних меншин в Україні. – Автореф. дис. … канд. політ. наук. – 23.00.01. – Київ, 1994; Балуба І. А. Польська національна меншина в Україні в 20-30-ті рр. ХХ ст. – Дис. … канд. істор. наук. – 07.00.01. – Київ, 1997.; Єфіменко Г. Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932 - 1938). – Дис. … канд. істор. наук. – 07.00.01. – Київ, 2001; Жуковський О. І. Національні меншини Правобережної України у 20-ті роки ХХ століття: суспільно-політичний та культурний розвиток. – Автореф. дис. ... канд. істор. наук. – 07. 00. 01. – Чернівці, 2006; Орлянський В. С. Реалізація політики коренізації по відношенню до єврейського населення Півдня України. – Автореф. дис. ... докт. істор. наук, Дніпропетровськ, 2002..
Отже, огляд літератури засвідчує, що, незважаючи на значну кількість праць, присвячених окремим національним меншинам, ключові питання національно-територіального районування в УСРР у 20-30-х рр. ХХ ст. ще не були предметом комплексного спеціального наукового дослідження. Враховуючи це, здобувач визначила мету, завдання, структуру дисертації, провела поглиблене вивчення недосліджених або малодосліджених аспектів обраної теми.
Підрозділ 1.2. “Джерельна база дисертації” містить характеристику, класифікацію та аналіз джерельної бази, яку складає комплекс архівних матеріалів, опублікованих документів, періодичних і статистичних видань.
Найважливішу тематичну інформацію містять матеріали, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО). Це фонди Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК УРСР (ф. 413), Всеукраїнського центрального виконавчого комітету рад (ф. 1), Народного комісаріату освіти Української РСР (ф. 166). З них взято унікальні відомості щодо результатів обстеження інонаціонального населення України, створення і діяльність національних сільських та селищних рад, національних районів, про склад населення, розвиток освіти в національних адміністративно-територіальних одиницях, статистичні дані про демографічні зміни в них. Досить цінним джерелом дисертаційної роботи стали постанови ВУЦВК та РНК, які публікувалися у збірниках законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України.
Чільне місце у джерельній базі належить документам, які зберігаються у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО). Опрацьовано постанови, інструктивні листи та інші документи Політбюро, Оргбюро, Секретаріату ЦК КП(б)У, загального відділу особливого сектору і відділів ЦК КП(б)У та інші матеріали фонду ЦК КП(б)У (ф. 1), більшість з яких вводиться до наукового обігу вперше. Матеріали центральних архівів органічно доповнюються документами Державних архівів Житомирської області (ДАЖО) та Одеської області (ДАОО). Залучена інформація дала змогу простежити, як проводилося національно-територіальне районування на місцях.
Унікальні етнографічні матеріали, зібрані різними етнологічними центрами протягом 1920-1930-х рр., зберігаються в рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України. Матеріали фондів Етнографічної комісії ВУАН (ф.1), Кабінету національних меншостей (ф. 7), В. Г. Кравченка (ф. 15) та Волинського краєзнавчого музею (ф. 16) дають відомості про традиційну культуру, звичаї, обряди, світогляд як українців, так і національних меншин.
Джерельну базу доповнили тематичні збірники документів, безпосередньо присвячені національній політиці та міжетнічним відносинам. Серед документальних видань особливої уваги заслуговує збірник “Національні відносини в Україні у ХХ ст.” та документальний довідник “Національні процеси в Україні: історія і сучасність”. Цікаві відомості з історії окремих етнічних груп містяться у наступних збірниках: Л. В. Яковлєва, Б. В. Чирко, С. П. Пишко “Німці в Україні. 20 – 30-і р. ХХ ст.”, “Греки на українських теренах. Нариси з етнічної історії”.
Аналіз та систематизація матеріалів періодичних видань дозволили простежити соціально-політичні процеси, які відбувалися в УСРР у 20-30-х рр., у т. ч. проаналізувати державну та партійну політику щодо утворення та функціонування національно-територіальних одиниць. Як республіканська (“Радянська Україна”, “Більшовик України”, “Комуністична освіта”, “Вісті ВУЦВК” тощо), так і місцева преса (“Радянська Волинь”, “Наша правда” тощо) містить цінний статистичний матеріал про становлення та функціонування мережі національних районів, сільських та селищних рад. Преса подавала значний фактичний матеріал про діяльність Наркомату освіти, книговидавничу справу, забезпечення національних шкіл підручниками, про розвиток національних театрів і т. д.
Таким чином, комплекс джерел і літератури, їх наукова інтерпретація та критичний аналіз дозволили розкрити поставлені в дисертаційному дослідженні проблеми, обґрунтувати наукову новизну, зробити відповідні висновки й узагальнення та аргументувати положення, що виносяться на захист.
У другому розділі “Передумови утворення національних адміністративно-територіальних одиниць в УСРР”, що складається з двох підрозділів, досліджуються мотиви утворення національних адміністративно-територіальних одиниць у контексті національної політики більшовиків.
У підрозділі 2.1. “Політика коренізаціі щодо етнічних меншин” аналізуються причини переходу до цієї політики, визначаються її особливості щодо національних меншин УСРР.
У дисертації доведено, що політика коренізаціі була частиною загального плану радянізації союзних республік, у т.ч. УСРР. Вона об’єктивно сприяла росту національної свідомості національних меншин, їх консолідації, лояльному ставленню частини інонаціонального населення до нової влади. У той же час вона проводилася з відверто політичним акцентом, щоб перетворити національні меншини у послушних будівників соціалізму, тобто радянізувати їх. Це фактично був основний мотив створення національних територіальних одиниць у контексті політики ВКП(б). Реальне впровадження політики коренізаціі мало класово-ідеологічний характер, хоча не можна заперечувати деякі позитивні зрушення у сфері освіти та культури, утвердження самоідентичності меншин.
Підрозділ 2.2. “Національно-адміністративні одиниці як ланка командно-адміністративної системи” розкриває місце і роль національних органів влади, що створювалися протягом 20-х рр., висвітлює плани представників владних структур щодо національно-територіальних одиниць.
З’ясовано, що на перших порах політики коренізаціі національні меншини сподівались отримати реальну владу, сформовану із своїх представників, але для командної системи національні одиниці були засобом запровадження влади більшовиків. Саме цим одиницям відводилася важлива роль у політичному, ідеологічному, соціальному розшаруванні національних меншин, виявленні класово ворожих елементів, роздмухуванні класового протистояння на що спиралася радянська влада.
Проаналізовані в дисертації документи партійних і державних органів, матеріали статистично-демографічного характеру дозволили стверджувати, що створення національних сільрад і районів не було продиктоване потребами самих національних меншин, а мало штучний характер і замасковані політично-ідеологічні та пропагандистські цілі. На прикладі національно-адміністративних одиниць радянська влада намагалася довести, що національне питання в СРСР вирішено “справедливо”, показати його переваги порівняно із західними державами. Виділення національних сільрад та районів відкривало командній системі сприятливі умови для створення позитивного іміджу за рубежем, “радянізації” етнічних груп, ідеологізації їх життя, для “виявлення, викриття, знешкодження” “класових ворогів”, “шкідників”, “шпигунів” або просто “підозрілих” осіб.
Третій розділ “Становлення і розвиток системи національного районування” складається з трьох підрозділів, які взаємопов’язані і доповнюють один одного.
У підрозділі 3.1. “Утворення національних адміністративних одиниць” досліджується процес безпосереднього утворення національних районів, селищних та сільських рад у 20-х – на початку 30-х рр. ХХ століття, їх функціонування.
У підрозділі проаналізована законодавча база щодо створення національних адміністративно-територіальних одиниць. Їх організаційне оформлення почалося з виділення німецьких, болгарських, грецьких та чеських сільрад, а згодом польських, єврейських, російських. У дисертації показано, що найбільш інтенсивно процес створення національних сільських та селищних рад в УСРР тривав у 1924-1927 рр. Динаміка росту національних сільрад наступна: 1925 р. – 232, 1926 р. – 648, 1927 р. – 872. На 1927 р. роботу по виділенню національних сільських рад керівництво країни вважало майже повністю завершеною. Охоплення відповідних національних рад національними районами на 1927 р. було таким: болгарські райони – 70%, німецькі – 34%, польський – 10%, єврейський – 4%. Поряд із сільськими радами зростала й кількість селищних рад. На 1925 р. функціонувало 19 селищних рад (єврейських), у 1926 р. – 52 (єврейські), а в 1927 р. – 118 (49 російських та 69 єврейських).
Порівняно швидкими темпами створювалися й національні райони. Якщо у 1925 р. їх було 7, у 1926 р. – 11, то в 1931 р. – 25 районів, до складу яких входило 335 національних та декілька десятків українських сільрад. При проведенні національного районування було допущено ряд прорахунків та перепон об’єктивного і суб’єктивного характеру. З’ясовано, що захоплення кількісним показниками щодо національних утворень не супроводжувалось якісними змінами у діяльності національних адміністративно-територіальних одиниць.
У підрозділі 3.2. “Організація суспільно-політичного та соціально-економічного життя національно-адміністративних одиниць” проаналізовано особливості суспільно-політичного, господарського та соціального розвитку національних одиниць в період формування тоталітарного режиму в СРСР. Основним аспектом суспільно-політичного життя в національних районах та сільських радах стало насадження владними структурами радянської ідеології. Реалізацією поставленої мети займалися національні секції агітаційно-пропагандистських відділів, які підпорядковувалися ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б). Досліджено, що справжньої підтримки в середовищі більшості національних меншин комуністична партія не мала. Партійних осередків у місцях проживання національних меншин було дуже мало. Розкриваються такі аспекти, як участь національних меншин у виборах до рад, організація виборчого процесу, впровадження рідної мови. На основі аналізу широкого кола джерел з’ясовано, що у досліджуваний період національні меншини з кожним виборчим роком збільшували свою чисельну присутність у радах всіх рівнів, це свідчило про деяке піднесення суспільно-політичної активності представників етнічних груп, про їх втягування до радянського будівництва.
Аналіз соціально-економічного життя в ході розгортання насильницької колективізації села, націоналізації дрібної промисловості в національних адміністративно-територіальних одиницях дозволив з’ясувати, що національні райони були переважно сільськогосподарськими, а наявність на їх території покладів сировини сприяла розвитку невеликих місцевих підприємств, переважно легкої та кустарної промисловості з переробки місцевої сировини або ж сільськогосподарської продукції. Доведено, що місцева промисловість могла розвиватися лише за умов виявлення місцевої ініціативи, ринкових відносин, що стало неможливим у часи згортання НЕПу.
Підкреслено, що, прагнучи зберегти національні риси і традиції господарського життя, етнічні групи (німці, євреї, поляки, болгари) наштовхнулися на політику одержавлення та шаблонізації економіки. Таким чином влада силоміць намагалася знищити національні традиції і приватновласницький характер їх психології.
У підрозділі 3.3. “Духовно-культурна сфера національних районів” висвітлено особливості розвитку традиційно-побутової культури етнічних груп у межах національних одиниць та простежено діяльність навчальних і культурно-освітніх закладів, вплив державних та партійних органів влади на сферу духовно-культурну життя національних меншин. Акцентовано увагу на тому, що по мірі соціалістичних перетворень, урбанізаційних процесів, під упливом ідеологічних факторів побут населення національних районів зазнав помітних змін: витіснялися національні традиції, втрачалася самобутність, насаджувалася уніфікація.
На основі широкого кола джерел простежено суперечливі процеси в духовно-культурній сфері національних меншин України. Аналіз матеріалів свідчить, що запровадження так званої соціалістичної культури серед населення національних районів наштовхувалося на спротив з боку носіїв національних традицій та релігійних цінностей. Наведені фактичні дані засвідчують, що більшість національних меншин зберігали досить високий рівень національної та релігійної свідомості.
Таким чином, задекларована радянською владою культурна революція у 20-30-х рр. була двоякою – привабливою за гаслами, але тоталітарною за ідеологічним забарвленням та методами реалізації. Підтвердженням цього було те, що, з одного боку, запроваджувалася загальна обов’язкова початкова освіта, створювалася мережа шкіл, хат-читалень, бібліотек, клубів, видавались мовами національних меншин періодичні видання, книги, а з іншого – встановлювався жорсткий контроль за їх змістом, ідейною спрямованістю духовно-культурної сфери, викорінювалася національна самобутність народної культури та культури повсякденності.
Четвертий розділ “Реформування та ліквідація національних адміністративних одиниць” включає в себе 2 підрозділи.
У підрозділі 4.1. “Згортання політики коренізаціі в умовах тоталітаризму” в історичній ретроспективі розглянуто еволюцію національної політики в умовах сталінського тоталітаризму в бік інтернаціоналізації усіх сфер суспільного життя. Проаналізовано курс влади на глорифікацію ролі і значення російського народу, його культури в Україні та в СРСР.
У дисертації доведено, що на початку 30-х років ХХ ст. партійно-радянське керівництво відійшло від політики коренізаціі, яка з самого початку розглядалась як тактичний і тимчасовий маневр для утвердження тоталітарного режиму. Еволюція національної політики супроводжувалась не тільки нищенням позитивних наслідків коренізаціі, а й насадженням монополії комуністичної ідеології, посиленням русифікаторських тенденцій, які наприкінці 30-х років стали домінуючими як у партії, так і в суспільстві.
У підрозділі 4.2. “Ліквідація національних адміністративних одиниць на тлі масових репресій” проаналізовано причини та часові рамки ліквідації національних сільських і селищних рад, районів. Акцентовано увагу на тому, що на стані національної сфери цього періоду позначилася передусім політика офіційної влади, яка здійснювалася в атмосфері підозрілості та упередженості до всіх, намаганні відшукати “націоналістів”, “фашистів” у середовищі національних меншин. Масові репресивні акції стосовно “ворогів народу” у суспільстві були спричинені адміністративно-примусовими методами проведення внутрішньої політики. Тавро “ворожих націй”, накинуте на етнічні групи, оцінюється, з одного боку, як помста за спротив їх представників тоталітарному режиму, а з іншого – як виправдання репресивної політики, що в 30-ті роки набула національного забарвлення.
Оцінюючи реальну ситуацію, відзначимо, що значна частина населення національних районів у період індустріалізації та колективізації була депортована, виселена або мігрувала у міста, а національні одиниці переставали бути національними. Жахливі наслідки щодо зменшення чисельності інонаціонального населення мав геноцид українського народу – голодомор 1932-1933 рр. До того ж переселення німців і поляків супроводжувалося ліквідацією чи реорганізацією їх національних адміністративно-територіальних утворень. У підрозділі підкреслюється, що у контексті командно-адміністративної політики національні адміністративно-територіальні одиниці реорганізовувались і ліквідовувались як такі, що нібито не виправдали себе. У звязку з цим партійні й державні органи прийняли низку постанов (“Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР в звичайні райони та сільради” від 16 лютого 1939 р., “Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад” від 7 квітня 1939 р. тощо). Ліквідація національних адміністративних одиниць стала ланкою в ланцюзі масових репресій та голодомору.
Таким чином, наприкінці 30-х років ХХ ст. з ліквідацією національних районів та сільрад було припинено функціонування системи національного районування в УСРР. Підкреслено, що повернення до національних адміністративно-територіальних одиниць на сучасному етапі було б недоречним, оскільки традиційні компактні поселення більшості національних меншин перестали існувати і не можуть бути інтегруючим чинником консолідації цих етносів.
У висновках підсумовуються наступні основні положення, що виносяться на захист:
- При дослідженні особливостей політики коренізації щодо етнічних меншин УСРР визначено, що вона стала передумовою адміністративного районування. Проголошена у 1923 р. ХІІ з’їздом РКП(б) політика коренізації характеризується як така, що могла стати основою стабілізації та вдосконалення міжнаціональних відносин, які вкрай загострилися в умовах насадження більшовицького режиму, роздмухування громадянської війни та виходу країни із стану глибокої соціально-економічної і політичної кризи, однак вона мала приховані ідеологічні цілі, пов’язані з насадженням тоталітаризму. На перших порах політика коренізації мала ззовні привабливий, хоч і суперечливий характер, з тоталітарним ідеологічним забарвленням та методами реалізації. Незважаючи на таку суперечливість, усе ж протягом 20-х – початку 30-х років ХХ ст. у місцях компактного проживання національних меншин відбулися помітні позитивні зміни, зокрема зріс культурно-освітній рівень, зменшилася кількість неписьменних.
- З’ясовано мотиви утворення національних адміністративно-територіальних одиниць у контексті політичного курсу партії. У дисертації зазначено, що створення національних одиниць не було продиктовано потребами самих національних меншин і охопило лише частину етнічних громад. На перших порах етнічні групи сподівались отримати реальну владу, сформовану із своїх представників. Вони сприйняли національно-адміністративні одиниці як засіб захисту своїх корпоративних інтересів, але в структурі командно-адміністративної системи національно-територіальні одиниці розглядалися зовсім по-іншому – як знаряддя посилення ідеологічного впливу та запровадження пролетарської влади щодо широкого кола національних меншин і стримування росту їх національної свідомості.
- Оцінюючи реальний стан національних сільрад, відзначено штучний характер частини з них, слабкий зв’язок із повсякденним життям місцевого населення. Основні їх функції зводились до виконання розпоряджень районного керівництва та листування з ним. Для командної системи національні одиниці були знаряддям запровадження влади більшовиків, органом диктатури пролетаріату на селі. Саме цим одиницям відводилася роль активного сприяння соціальному та духовному розшаруванню національних меншин, виявленню класово ворожих елементів, бути опорою радянській владі.
- Проаналізовано суспільно-політичне та соціально-економічне життя, культурно-освітню сферу в національно-територіальних одиницях України. Одним із критеріїв суспільно-політичної активності населення національних адміністративно-територіальних одиниць була його участь у виборах до рад. Виборчий процес проводився в інтересах держави, до того ж здійснювався методами тиску радянського режиму і був під партійним контролем. Етнічні групи прагнули зберегти традиції господарського життя, але зіткнулися з політикою одержавлення, ідеологізації та шаблонізації. Поруч з українцями представники національних меншин пережили всі випробування тоталітаризму: політичні, соціально-економічні та культурні експерименти, а також масові репресії і голодомор. Встановлено, що невід’ємною частиною життєдіяльності національних адміністративно-територіальних одиниць було створення відповідних культурно-освітніх закладів. Освіта мала поступово нівелювати у підростаючого покоління етнічних груп традиційні національні культурні та релігійні відмінності, щоб сформувати нову спільноту – радянський народ. Комуністична партія, зосередивши у своїх руках всю повноту влади, контролювала національне, ідейно-політичне та культурне життя всього суспільства.
- Висвітлено стан традиційно-побутової культури в національних одиницях протягом 1920-х рр. (до періоду згортання політики коренізації – кінець 20-х – початок 30-х рр. ХХ ст.), який фіксувався різними науковими установами, а передусім етнологічними та культурологічними центрами при ВУАН. Центри ВУАН займалися розробкою програм з етнології, поширенням етнографічних програм, збиранням та систематизацією фольклорно-етнографічних матеріалів, організацією експедицій, виставок та етнографічних музеїв, розробляли програми щодо збереження. Завдяки експедиційній роботі науковців та збирацькій діяльності кореспондентів у фондах Етнографічної комісії зосередилися тисячі фольклорно-етнографічних записів, велика колекція рецептів приготування народних ліків, описи предметних галузей етнокультури національних меншин. Процес фіксації культурно-побутових явищ, узагальнення набутого досвіду сприяли розповсюдженню та популяризації наукових знань серед населення. Мешканці національних одиниць прагнули зберегти національну свідомість, етнічну ідентичність навіть під час руйнівних дій колективізації, утвердження тоталітарного режиму. Із згортанням політики коренізації у кінці 1920-х рр. припиняється і збирання етнографічних матеріалів, а масові репресії дослідників обумовили ліквідацію в системі ВУАН.
- Доведено, що, починаючи з 1933 р., докорінно змінюється національна політика більшовиків, згортається “коренізація”, ліквідовуються культурно-освітні заклади національних меншин. Це оцінюється в дисертації як еволюція національної політики СРСР, перехід від реформ і деякого лібералізму на відтинку коренізації за умов НЕПу до утвердження принципів тоталітаризму і режиму одноосібної влади.
- У результаті дослідження процесу ліквідації системи національно-територіального районування зазначено, що сільські ради ставали складовими інших районів УСРР, а національні райони взагалі розформовувалися. Влада вже не розглядала представників національних меншин як більшість населення адміністративно-територіальних одиниць як раніше, а намагалася “розсіяти” їх по різних районах. При реорганізації національні меншини опинялися в меншості стосовно загальної чисельності мешканців нових районів. Це був перехід влади до політики інтернаціоналізації та примусової асиміляції.
- Головний урок національно-територіального районування в УСРР у 20 – 30-х рр. ХХ ст. полягає в тому, що вільний розвиток націй, їх традицій, культури, освіти можливий лише у демократичному суспільстві. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами, уніфікацією духовного життя чинить лише згубний вплив. Незаперечним є той факт, що в сучасних умовах гармонізації міжнаціональних відносин в Україні неможливо механічно використовувати досвід і уроки історичного минулого, особливо той, котрий стосується національно-територіального районування.
Публікації, що відображають основні положення дисертації:
Історіографія національно-адміністративного районування в Україні 20 – 30-х років ХХ ст. // Наукові записки ІПіЕНД. Випуск 23. – К., 2003. – С. 277-292 (Співавтор О. Калакура); авторський внесок – 0,7 д.а.
Реформування та ліквідація національних адміністративних одиниць // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Науково-практичний збірник. – 2005. - №5. – С. 146-150.
Польська національна меншина Волині у 20 – 30-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. Вип. ХІ. Серія: Історія: Зб. наук. праць. – Вінниця: Видавничий відділ ВДПУ ім. М. Коцюбинського, 2006. – С. 338-343.
Національні меншини України в політиці коренізації 20-30-х рр. ХХ ст. // Наукові записки ІПіЕНД. Випуск 29. – К., 2006. – С. 110-124.
Публікації, що додатково відображають основні положення дисертації:
Російська автономія в Україні: перший історичний досвід // Діалог. – 2002. – №3. – С. 170-173 (Співавтор О.Калакура); авторський внесок – 0,2 д.а.
До питання єврейської колонізації на Півдні України // ІХ Запорізькі єврейські читання. – Запоріжжя, 2005. – С. 145-152.
Анотація
Гуцало Л.В. Національно-територіальне районування в УСРР (20-30-ті роки ХХ ст.). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05. – Етнологія. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.
У дисертації на основі широкого кола джерел досліджується національно-територіальне районування в Україні у 1920-1930-х роках, розкрито мету і мотиви утворення національних одиниць (сільських та селищних рад, районів) та процес становлення, функціонування системи національного районування у контексті політики партії більшовиків. Проаналізовано діяльність національно-територіальних утворень щодо задоволення потреб національних меншин, їх залучення до більшовицьких експериментів у політичній, соціально-економічній, культурно-освітній сферах. Значна увага приділена дослідженню причин та часових рамок ліквідації національних сільських та селищних рад, районів, у контексті політики “нового курсу” і розгортання репресій, простежено процес об’єднання та перейменування національних районів, узагальнено його наслідки.
Винесено повчальні уроки з експерименту національно-територіального районування в Україні в 20 – 30-х рр. ХХ ст. та запропоновано сучасне розуміння правового захисту інтересів національних меншин, їх національно-культурного розвитку.
Ключові слова: національно-територіальне районування, коренізація, національна політика, національні меншини, репресії, тоталітарний режим.
Аннотация
Гуцало Л.В. Национально-территориальное районирование в УССР (20-30-е годы ХХ ст.). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.05. – Этнология. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2007.
В
