ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені І.І. МЕЧНИКОВА

ДОВГОПОЛОВА Оксана Андріївна

УДК .344.7

МЕТАФОРИЧНА СХЕМА ОБЖИТОГО ПРОСТОРУ:

МІСЦЕ ІНШОГО, ЧУЖОГО, ВІДТОРГНЕНОГО

Спеціальність 09.00.03. – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Одеса – 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії та основ загальногуманітарного знання Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова МОН України

Науковий консультант

доктор філософських наук, професор,

МАТКОВСЬКА Ірина Яківна,

професор кафедри філософії та основ загальногуманітарного знання Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор,

ДМІТРІЄВА Маргарита Степанівна,

професор кафедри філософії та соціології Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського.

доктор філософських наук, професор,

КУЛТАЄВА Марія Дмитрівна,

завідувач кафедри філософії Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

доктор філософських наук, професор,

МАЛАХОВ Віктор Аронович,

головний науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди Національної академії наук України.

Захист відбудеться 25 червня  року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.09 в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова МОН України за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Новосельського, 64.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова МОН України за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Автореферат розісланий 17 травня  р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради І.В. Сумченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Уявлення про Інше, Чуже, Відторгнене є неодмінними елементами будь-якої зі створених у різні часи картин соціального світу. Незважаючи на суттєві відмінності таких картин світу, вони усі передбачають можливість орієнтації в координатах близькості та віддаленості, а також наявність уявлень про нормальне та таке, що від нормального відрізняється. Досвід повсякденного звернення до Іншого, Чужого, Відторгненого демонструє розповсюдженість їхнього відносно синонімічного використання. При цьому спроба теоретичного аналізу цих соціальних феноменів відкриває їхню різну природу та підштовхує до ретельного їх вивчення. З’ясування, які саме феномени соціального світу можуть бути класифіковані як Інше, Чуже та Відторгнене, дозволить більш чітко побачити принципи формування історичних варіантів конфігурації соціального простору. У кожній картині світу ми знайдемо як те, що вважається нормальним, так і те, що відходить від норми більше чи менше, а також визнається таким, що до цієї картини світу не належить. Співвідношення комплексів феноменів, що опиняються в сферах Іншого, Чужого, Відторгненого вказує на ті ціннісні орієнтири, за якими будується картина обжитого світу тієї чи іншої спільноти. Отже, вивчення вказаних феноменів є науково виправданим саме в контексті встановлення загальних принципів будування контурів обжитого простору.

Ретельне теоретичне описання феноменів Іншого, Чужого, Відторгненого постає значущим в тому сенсі, що популярність звернення до них в різних сферах гуманітарного знання породжує певну плутанину та неузгодженість в їх трактуванні. Тому ґрунтовне визначення змісту понять Іншого, Чужого та Відторгненого для сфери соціальної філософії постає науково виправданим.

Важливість розробки проблематики того, що в широкому сенсі сприймається як відмінне від Свого, диктується необхідністю розширити можливості в сфері соціально-філософських досліджень. Додаткові „кути зору” створюються в ситуації розглядання певної цілісної картини світу через призму того, що творці цієї картини намагаються вивести за її межі. Особливо важливим це виявляється підчас аналізу історичних варіантів картини соціального простору. Орієнтуючись по позитивних деклараціях представників минулих часів про самих себе, ми ризикуємо втратити сутнісні характеристики того чи іншого варіанту історичної картини світу, – саме те, що досліджувана епоха відторгає, вказує на проблемні вузли, що залишаються непоміченими підчас вивчення „вищих досягнень”. Тільки погляд убік обох полюсів Прийняття-Відторгнення дозволяє позбавитись однобічності та побачити справжні контури історичних картин світу.

Напевно, епоха, до якої є „закинутими” всі, що живуть зараз, особливо стимулює погляд убік Іншого, Чужого та Відторгненого, бо контури власного простору змінюються настільки швидко, „впускаючи” (чи безуспішно намагаючись не впускати) елементи Чужого, що іноді виникає сумніви в самій можливості збереження хоч якихось незмінних фрагментів засвоєного світу. Таке наближення до обжитого простору того, що відрізняється від нього, змушує переосмислити саму сутність іншості, відмінності, прийняття та відторгнення. Глобалізація пропонує нам зустрічі з Чужим на кожному кроці, змушуючи опрацьовувати певні нові стратегії взаємовідносин з ним.

Те, що в цілому визнається як таке, що не належить до простору норми, створює фундаментальні маркери конфігурації соціального простору, і саме їх співвідношення задає специфіку того чи іншого варіанту тлумачення структури світу. Розгляд цих феноменів в єдиному проекті відтінює особливості кожного з них. Отже, створення метафоричної схеми обжитого простору, в якій визначено місце Іншого, Чужого, Відторгненого, є науково виправданим.

Роботу виконано в рамках дослідницької теми кафедри філософії та основ загальногуманітарного знання ОНУ ім. І.І. Мечникова „Філософсько-методологічні дослідження гуманітарного знання” (номер державної реєстрації 245).

Метою дослідження є визначення сутності феноменів Іншого, Чужого та Відторгненого в соціальному просторі та демаркація картини обжитого світу в контексті їхнього трактування.

Задачі дослідження:

· Створення методологічної програми дослідження конкретних картин обжитого світу через призму існуючих в їх рамках трактувань сутності феноменів, що їх виведено з ареалу „нормального”, „правильного”;

· Визначення змісту понять Інше, Чуже, Відторгнене, Терпиме в тому сенсі, в якому вони виступають в аналізі соціального простору;

· Визначення ролі процедури розрізнення в процесі будування картини обжитого світу;

· Виділення та описання функцій, характеристик та механізмів формування Образу Чужого в картині обжитого світу;

· Виявлення стратегій відношення до Чужого, що перебуває всередині обжитого світу та в зовнішньому просторі;

· Визначення ролі Відторгнення та Відторгненого в процесі відтворення обжитого простору;

· З’ясування сутності феномену Відторгнення власного обжитого світу та можливості описати його за допомогою поняття символічного бунту;

· Визначення методологічної значущості дослідження рівнів Відторгнення – від граничного Відторгнення до „м’якого” (рівень Терпимого);

· З’ясування сутності феномену Терпимого та Терпимості (Толерантності);

· Порівняння історичних варіантів розуміння поняття Терпимості з його сучасним тлумаченням для визначення його можливих інваріантних складових;

· Виявлення контурів складових метафоричної схеми соціального простору та аналіз їхнього співвідношення.

Виходячи зі сказаного, об’єктом дослідження даної роботи є феномени, виведені за рамки правильного чи нормального в соціальному просторі декількох європейських історичних традицій (високе середньовіччя, період переходу до нового часу, а також епоха глобалізації, що її спостерігаємо нині).

Предметом дослідження є принципи віднесення окремих досліджуваних феноменів до Іншого, Чужого чи Відторгненого, та демаркація сфер Іншого, Чужого, Відторгненого в метафоричній схемі обжитого простору.

Поставлені завдання визначають методологічні засади даного дослідження. В першу чергу автор спирався на феноменологічну традицію, бо саме її спрямованість на вивчення того, як певні феномени з’являються у свідомості, постає найбільш плідним підґрунтям вивчення Іншого, Чужого та Відторгненого. Отже сама їхня сутність визначається не об’єктивною природою сприйнятого як таке, а поглядом на нього з певної точки зору, тобто не „що ми бачимо”, але „як бачимо” створює Інше, Чуже та Відторгнене. Розробки теорії життєвого світу Е. Гуссерля та М. Хайдеггера положено в основу того розуміння обжитого простору, що представлено в даній роботі. Треба зазначити, що більшою мірою автор спирається саме на висновки Хайдеггера, бо проблематика соціального простору представлена в роботах останнього більш чітко, ніж в трудах творця феноменології. Розробки М. Мерло-Понті в галузі просторової орієнтації життєвого світу також є значущими для формулювання висхідних припущень даного дослідження. Висновки герменевтичної феноменології в річищі теорії розповіді підштовхнули автора до просування у напрямку проблеми „ідентичності, що є розказаною”. Розроблена в рамках респонзивної феноменології методологія вивчення „топографії Чужого” була використана автором даної роботи в організації власного уявлення про розподіл сфер обжитого простору. Схема обжитого простору, запропонована в даній роботі, не є аналогічною створеній Б. Вальденфельсом, але бажання організувати матеріал саме таким чином було продиктоване загальнотеоретичним досвідом засновника респонзивної феноменології. Поєднання запропонованої А. Шютцем методології феноменологічного аналізу картини соціального світу за ознаками близькості та віддаленості з вальденфельсовим досвідом відтворення „топографії Чужого” створили методологічну основу даного дослідження.

Мотивація підходу до проблеми з’ясування сутності певного варіанту обжитого простору через призму виведеного за межі „норми” продиктоване для автора впливом постструктуралістської традиції, що в своїх загальних контурах відштовхується від досвіду Гуссерля та Хайдеггера, критикуючи, але й повертаючись до феноменологічних висновків на іншому рівні. Розроблена Ж. Дерріда методологія аналізу процедур „позбавлення голосу” в соціальному світі та процедур „розрізнення” („diffйrance”) в процесі конструювання картини зрозумілого світу увійшла до дослідницького інструментарію автора. Водночас розроблена М. Фуко методологія вивчення процесів нормалізації через актуалізацію погляду убік не-нормального (чи поза-нормального) не тільки виявилася теоретичним поштовхом для автора підчас формування задуму цієї роботи, але й частково обумовила бажання верифікувати висновки Фуко на матеріалі, ширшому за „класичну епоху”.

Допоміжну методологічну функцію в дослідженні відігравав також варіант теорії суспільства як соціальної системи Н. Лумана. Звернення до проблеми розрізнення як процедури ідентифікації, що реалізується в комунікативному процесі, споріднює наукову інтенцію Н. Лумана зі згаданими вище дослідницькими напрямками.

Використання історичного матеріалу неминуче веде до необхідності застосування методів власне історичного дослідження. В даній роботі використані специфічні методи аналізу історичних джерел, що їх було розроблено в рамках традиції, закладеної Й. Хейзінга, продовженої французькою історичною школою „Анналів” та розвиненої її „нащадками”.

Аналіз досліджених джерел та літератури. Специфіка обраної теми передбачає звернення до значної кількості джерел з різних галузей діяльності людського суспільства. Підчас написання даної роботи було використано як власне історичні джерела (хроніки, промови політичних лідерів тощо), так і правові документи, і публіцистичні твори, і специфічні теоретичні розробки, і пам’ятки художньої літератури. Кожна з цих груп на власному рівні віддзеркалює характер сприйняття феноменів, що не підпадають під трактування як знайоме, близьке, засвоєне. Поза рамками комплексного підходу такі рівні сприйняття залишилися б непоміченими.

Зважаючи на комплексність даного дослідження, аналіз використаної підчас написання роботи літератури необхідно представити тематично. Проблематика конфігурації обжитого світу розроблялася в рамках феноменологічного напрямку від початку її існування в працях Е. Гуссерля, М. Хайдеггера, О. Фінка, М. Мерло-Понті, А. Шютца, а згодом Б. Вальденфельса. Спираючись на цей досвід, а також на сучасні розробки в цьому напрямку (зокрема у вітчизняній традиції – в працях Є. Бистрицького, А. Єрмоленко, В. Кебуладзе, С. Пролєева та ін.), автор розвиває вказаний напрямок у варіанті комплексного дослідження сфер обжитого простору та створення єдиної схеми обжитого простору, складеної з елементів, виділених за ознакою близькості-віддаленості (тобто, Іншого, Чужого, Відторгненого).

Використовуючи конкретні матеріали дослідницької традиції, спрямованої на вивчення феномену „позбавлення голосу” (як філософської – М. Фуко, Г. Дебор, Ж. Бодрийар, так і історичної – численні варіанти вивчення маргінальних груп та уявлень про Чуже), автор пропонує власний підхід до проблеми, розглядаючи весь комплекс Відторгнутого, а не окремі його елементи, та пропонуючи аналіз рівнів Відторгнення як значущого фактора демонстрації ціннісного каркасу суспільства. Існуючі дослідження фіксуються переважно на визначенні самого факту Відторгнення, залишаючи питання ієрархії рівнів Відторгнення поза увагою. Використовуючи досвід постмодерністських досліджень феномену підкорення пануванню „коду” (репрезентованих у першу чергу в працях Ж. Бодрийара), автор даної роботи протиставляє популярній упевненості в всемогутності „коду” розробку проблеми можливості Відторгнення самого „коду”.

Розгляд просторової орієнтації обжитого світу в контексті даної роботи було здійснено в ході аналізу історичних варіантів трактування структури ойкумени. Базуючись виключно на теоретичних розробках обжитого простору, створених сучасною філософією, було б неможливо упевнитись в інваріантності просторово-часової схеми тлумачення обжитого простору. Тому висновки даного дослідження базуються на вивченні історичних досліджень, що торкаються проблеми розрізнення Свого та такого, що Своїм не сприймається, – серед них треба назвати як роботи класиків французької історичної науки (Ж. Дюбі, Ж. Ле Гофф, Е. Ле Руа Ладюрі), так і вітчизняних (Н. Яковенко, О. Толочко, І. Немченко та ін.) та російських (Ю. Арнаутова, М. Барг, А. Гуревич та ін.) дослідників. Спираючись на традицію вивчення Чужого в історичних дослідженнях, що набирає сили щороку, автор даної роботи провів комплексний аналіз закономірностей сприйняття Чужого в різних культурах, що є наступним кроком у розробці проблеми створення Образу Чужого та дозволяє подолати неминучу обмеженість вузьких конкретних досліджень.

Висновки дослідження базуються також на традиції вивчення проблеми повсякденності, в першу чергу в трактуванні М. Хайдеггера та А. Шютца. З певними застереженнями автором були використані висновки Б. Вальденфельса в галузі сутності повсякденності як місця народження смислів. Критичне опрацювання феноменологічного підходу до проблеми повсякденності, використання численних конкретно-історичних розробок проблеми (М. Дефурно, Т. Ігошина, Н. Карначук, Л. Мулен, С. Неретіна, М. Пастуро, Р. Перну, М. Петров, Н. Петрук, М. Уоллер, Е. Фуке, Г. Яріц та ін.) та власний аналіз історичних джерел дозволив автору створити нові дослідницькі ракурси вивчення проблеми повсякденності.

Звернення до проблеми Відторгнення вимагало від автора даної роботи комплексного застосування декількох наукових традицій, що дозволило акцентувати ті аспекти проблеми, що досі залишалися поза увагою дослідників. В роботі використано матеріали, напрацьовані в річищі теорії М. Фуко та Ж. Бодрийара. Важко переоцінити значення досліджень відтворення історичної пам’яті як механізму „позбавлення голосу” певних феноменів минулого (Е. Гобсбаум, Д. Кеннедайн, П. Коннертон, Б. Кон, Ж. Ле Гофф, П. Морган, Г. Тревор-Роупер та ін.). В роботі використано досвід досліджень граничної форми Відторгнення, тобто насильства (соціально-психологічні дослідження Е. Фромма, С. Мілграма, Р. Берона, Д. Річардсон, етичні розробки Ю. Хабермаса, історико-теоретичні В.О. Ананьїна, Н.С. Розова, А.Б. Бондаренко та ін.). Особливим полем досліджень, на якій спирається дана робота, є розробки проблеми Відторгнення власного обжитого світу (С. Аверінцева, В. Вільчека, Р. Генона, Г. Дебора, Е. Дюркгайма, У. Еко, А. Камю, К. Льюіса, Б. Маркова, Ч. Мілоша, П. Рикера, Дж.Р.Р. Толкієна та ін.). Розглядання досвіду настільки різних варіантів досліджень феномену Відторгнення надало авторові можливість подолати певну обмеженість висновків попередників та створити нове комплексне дослідницьке поле, в якому феномен Відторгнення може постати у багатовимірному вигляді.

Комплексний підхід до феномену Відторгнення дозволив авторові сконцентруватись на проблемі рівнів Відторгнення, які залишалися переважно поза межами уваги дослідників. Саме концентрація уваги на рівні Відторгнення феномену дозволяє більш точно відтворити ціннісний каркас того чи іншого суспільства. Тому в даному дослідженні феномен Терпимого розглядається в контексті проблеми Відторгнення, що дозволяє значно збагатити існуючі традиції вивчення проблеми Толерантності. Актуальна на сьогоднішній день проблема Толерантності вивчається як вітчизняними дослідниками (Є. Бистрицький, С. Головащенко, В. Горський, А. Єрмоленко, Ю. Іщенко, С. Кримський В. Левченко, В. Малахов, В. Пазенок, М. Попович, Ю. Сватко та ін.), так і їхніми зарубіжними колегами (И. Бейчи, Дж. Грей, Д. Гейд, П. Гречко, М. Дамміт, И.Ш. Зарка, Й. Йовель, М. Конше, Д. Кришна, Р. Кристи, Х. Кюнг, В. Лекторський, М. Моришима, М. Уолцер, Г. Уотерлот та ін.). Розгляд проблеми Толерантності у більш широкому теоретичному контексті, ніж це робилося у існуючих дослідженнях, дозволяє автору позбутися обмеженості сучасно-позитивного тлумачення Толерантності та створити нове дослідницьке поле, в якому шукана проблема постає в суто новому ракурсі.

Таким чином, дане дослідження є міждисциплінарним та, спираючись на існуючі наукові традиції, створює нові дослідницькі перспективи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає насамперед у концептуалізації обжитого простору як частини соціального простору в контексті дослідження феноменів, які не визнаються такими, що належать до сфери нормального.

Запропонована методологічна програма опису соціальних феноменів, які не сприймаються у певній картині світу як нормальні. Запропонована в даній роботі методика розрізнення Іншого, Чужого та Відторгненого створює необхідний дослідницький інструментарій для виявлення меж Свого та нормального.

Досліджено специфіку феномену Іншого в соціальному світі, визначено його характеристики як частини простору Свого, створеної в процесі комунікативного засвоєння простору, придатного для існування.

Досліджено специфіку феномену Чужого та створено авторську концепцію Образу Чужого. Досліджено стратегії ставлення до Чужого в транзитних суспільствах, поява яких спричинена множинністю репрезентації Чужого. Доведено, що специфіка формування Образу Чужого в мультикультурному середовищі спричинює соціальні патології та постає чинником девіантної поведінки.

Запропоновано методологічну програму дослідження феномену Відторгнення, потенціал якої полягає в виявленні вузлів напруги між Відторгненням як механізмом відтворення соціуму та Відторгненням власного обжитого простору.

В рамках вказаної методологічної програми створено авторську концепцію „забуття як символічного бунту”, в якій доводиться можливість ефективного опору нормалізуючій активності „коду” (користуючись розробленою в постструктуралістській традиції термінологією) всередині повсякденного буття в ситуації відмови від активних дій. Досліджено феномен формування „простору забуття”, що виявляється найефективнішою формою „символічного бунту” доби глобалізації.

Розкрито евристичний потенціал дослідження ієрархії рівнів Відторгнення для виявлення ціннісного каркасу соціальної спільноти. Подібний підхід існує в історичних дослідження (визначення динаміки ціннісних орієнтацій суспільства за ієрархією гріхів), але, об’єднаний в методиці даної роботи з підходом М. Фуко щодо охоплення єдиним поглядом „зрізу Відторгнення” епохи, він дає значно більшу наукову „віддачу”.

Проведено комплементарне дослідження феноменів Терпимого та Відторгненого. Доведено, що традиційне протиставлення цих феноменів перешкоджає повноцінному їх аналізу. На базі дослідження історичних сенсів поняття Терпимого, а також сучасного його розуміння в науковому, правовому та повсякденному дискурсах доведено належність Терпимого до сфери Відторгнення та розкрито евристичний потенціал вказаного підходу. Досліджено досвід Терпимого у складно-структурованих суспільствах, що не може бути порівняний з традиційними ситуаціями толерування.

На базі дослідження досвіду соціальної топографії розроблено метафоричну схему обжитого простору. В розвиток існуючих варіантів метафоричної демаркації соціального світу, що орієнтовані переважно на розрізнення Свого та Чужого, розроблено проблему перехідних форм відчуження та Відторгнення, які саме й формують унікальність кожного варіанту конфігурації соціального світу. Виявлено специфіку демаркації картин світу у різних модифікаціях соціального простору. Дисертаційне дослідження за рахунок запропонованої в ньому методологічної програми аналізу феноменів, виведених за рамки нормального в картині соціального світу, створює принципово нові дослідницькі можливості в галузі соціальної філософії та філософії історії.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, сформульованих в тексті дисертації. Наукові результати даного дослідження були отримані в ході аналізу широкого кола історичних джерел, що належать до переломних періодів західноєвропейської історії, коли найгостріше поставало питання про межі нормального та неприйнятного. Використовуючи переважно феноменологічну методологію, автор аналізував конкретний історичний матеріал, що свідчить про стан соціального сприйняття нормального та неприйнятного в ту чи іншу епоху. Отже висновки дослідження не є умоглядними.

Наукове значення роботи. Отримані результати надають помітні додаткові можливості розробок у галузі соціальної філософії та філософії історії. Збагачується додатковим дослідницьким знаряддям започаткований А. Шютцем напрямок феноменологічних досліджень соціуму. Висновки роботи розширюють можливості такого напрямку філософського знання, як ксенологія, тобто дослідження Чужого (напрямок, що активно розробляється в респонзивній феноменології). Розширено можливості досліджень природи влади, нормального, кодів нормалізації, проблем соціальної ідентифікації.

Практичне значення отриманих результатів. Висновки даного дослідження можуть бути використані в культурологічних, філософсько-правових, історичних розробках, що спрямовані на з’ясування ціннісних орієнтирів суспільства, ролі різного роду маргінальних феноменів, відношення до Чужого, сутності феномену Терпимості тощо. Результати дослідження можуть бути використані також підчас створення учбових курсів з філософських, історичних, правових спеціальностей. Окремі фрагменти дослідження мають прикладне значення – зроблені в роботі висновки щодо природи феномену Толерантності можуть бути використані в практичній соціальній та політичній діяльності.

Особистий внесок здобувача. Підчас підготовки даної дисертації було написано одну статтю у співавторстві з науковим консультантом проф. І.Я. Матковською. Внесок обох авторів до написання даної статті дорівнює п’ятдесяті відсоткам.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження було опубліковано в монографії „Другое, Чужое, Отторгаемое как элементы социального пространства” (17 авторських аркушів), та тридцяти публікаціях в наукових виданнях (з них двадцять дві в фахових виданнях з філософських наук).

Результати дослідження були оприлюднені на наступних наукових конференціях та семінарах:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.  

23.

24.

25.

26.  

27.

28.  

29.

30.

31.

Результати дослідження було використано також у спецкурсі „Взаємодія культур”, що автор підготував та з 2006 р. викладає на філософському факультеті Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова.

Структура роботи визначена метою та задачами дослідження. Робота складається зі Вступу, двох розділів, що складаються з тринадцяти підрозділів та сорока двох пунктів, Висновків та Переліку використаних джерел та літератури. Поставлені задачі передбачають вирішення двох комплексів проблем, перший з яких містить принципові засади розрізнення між Своїм та Чужим, а другий – проблеми визначення місця в картині обжитого світу феноменів, що цей обжитий світ не бажає бачити всередині себе. Відповідно робота поділяється на два розділи – „Своє та Не-Своє у просторі обжитого світу” та „Місце Відторгненого у просторі обжитого світу”.

Перший розділ „Своє та Не-Своє у просторі обжитого світу” присвячено з’ясуванню ролі процедур розрізнення в процесі створення картини обжитого світу, а також висвітленню різниці між змістом поняття Іншого та Чужого в соціально-філософському знанні. Розділ складається з восьми параграфів, що в свою чергу є розділеними на пункти.

Другий розділ „Місце Відторгненого у просторі обжитого світу” присвячено ролі феномену Відторгнення в функціонуванні соціальної спільноти, що включає окремі проблемні комплекси ролі Відторгнення в процесі відтворення соціальної системи, феноменів Відторгнення власного простору (що протистоять механізмам відтворення) та проблем рівнів Відторгнення. Розділ складається з п’яти параграфів, що в свою чергу є розділеними на пункти.

У Висновках підведені основні підсумки дослідження.

Повний обсяг дисертації – 347 сторінки (без списку літератури). Список літератури займає 54 сторінки та включає 587 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв’язок роботи з науковими темами; визначаються мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічна база дослідження, наводиться аналіз наукового стану проблеми, що вивчається; наводиться інформація про наукову новизну дисертації, наукове та практичне значення отриманих результатів; наводиться інформація про апробацію результатів дисертаційного дослідження, характер публікацій, в яких висвітлені основні результати дослідження, а також відомості щодо структури й обсягу роботи.

Перший розділ „Своє та Не-Своє у просторі обжитого світу” присвячений ролі процедур розрізнення в процесі ідентифікації, підчас створення картини обжитого світу, визначенню сутності феноменів Іншого та Чужого. Розділ складається дев’яти параграфів, що в свою чергу поділені на пункти.

Перший підрозділ „Процедури розрізнення як механізм будування картини обжитого світу” аналізує роль розрізнення у будь-якому процесі ідентифікації, основою якого є відрізнення себе від решти світу. Однак у просторах інтимно-засвоєного та соціального світів процедури розрізнення мають певну специфіку. Отже, у інтимно-засвоєному світі, що формується в свідомості перших років життя людини, речі постають як одиничні та унікальні, як такі, що мають кожна власне ім’я. Водночас в соціальному світі нескінченна кількість речей, з якими ми зустрічаємось, та неможливість пізнати кожну в її індивідуальності створюють необхідність оформлення певних типізованих уявлень. Це дозволяє людині орієнтуватись у світі в анонімно-типізованому вигляді, визначаючи інших як представників певного типу та демонструючи себе також в анонімно-типізованому вигляді.

Показано, що створення картини загальнозрозумілого світу стає можливим завдяки комунікативній природі існування людських спільнот. В роботі доводиться, що в процесі комунікативного розрізнення між Своїм та рештою світу спільнота доходить згоди щодо контурів прийнятного та безпечного. В процесі розрізнення виникають особливі форми єдності, що характеризують систему того чи іншого суспільства.

В роботі розширено рамки дослідницького напрямку, спрямованого на вивчення проблеми використання в процесі відтворення конкретних соціальних спільнот того, що є „позбавленим голосу”. Виключене, „позбавлене голосу” стає об’єктом пильної уваги нормального, яке безперервно проговорює сутність виключеного в процесі відтворення. Відтворюючі потенції процедури розрізнення відтінені в тексті звертанням до ігрової потреби у виході за рамки Свого, подекуди в простір нонсенсу, з метою доторкнутися до відчуття цілісності світу, недосяжної підчас розглядання виключно сенсу та норми.

Підрозділ другий „Роль уявлення про Не-Своє в оформленні картини обжитого простору” присвячений формі уявлень про відмінності всередині простору, що визнається спільнотою нормальним. Розглянуто просторову природу сприйняття світу та механізми формування уявлень про виведене з простору нормального в процесі інтенційного засвоєння світу. Розкрито природу базового ідентифікуючого розрізнення Дім-Хаос, а також прийоми розведення феноменів, що потрапляють в поле зору спостерігача, чи певних властивостей цих феноменів між просторами Дому та Хаосу.

Показано, як просторово-часові конотації створюють можливість розглядання певного єдиного жесту розділення Свого та Не-Свого. Автор використовує поняття інтенційного обрію, описаного Гуссерлем, щоб продемонструвати, що ми сприймаємо світ як обрій (простір, всередині якого ми маємо здатність бачити, тобто можемо тлумачити), та маємо знання про те, що за обрієм є щось, що не надано мені в актуальному сприйнятті. Глибина простору, що доступний мені у сприйнятті, задає відносини близькості-віддалення. Автор доводить, що, створюючи метафоричну топографію обжитого простору, ми наслідуємо природну настанову людини щодо світу навкруг неї.

Досліджуючи сприйняття інакшості всередині комунікативно зрозумілого світу, автор розвиває розробки в галузі інтерсуб’єктивності. Знаючи про чужість інтерсуб’єктивного світу, ми водночас сприймаємо його спільність для кожного та доступність для кожного. Природа сприйняття Іншого в соціальному просторі детермінується способом зустрічі з Іншим, який є характерним для цього простору. Використовуючи розроблене М. Хайдеггером поняття спільної занепокоєності, а також дослідження А. Шютца в галузі буття соціальних типів, автор доходить висновку про сутність Іншого в просторі соціальної взаємодії. Інший розуміється тут як частина простору Свого, бо являє себе як автономний носій певного „типу”. Тому Інший в соціальному світі не має характеристик незнайомого, такого, що не піддається тлумаченню.

Автор доводить перспективність розглядання варіантів Свого та Не-Свого на матеріалах повсякденної культури як місця народження смислів. Під повсякденним в даній роботі розуміється той спосіб буття-один-з-одним, який передбачає наявність спільної „системи координат” та перевірених рецептів поведінки та орієнтації в „перед-даному” світі. Доводиться відмінність понять повсякденності та буденності, поняття повсякденності розробляється у контексті поняття обжитого світу у хайдеггірівському розумінні. Автор доводить, що повсякденне демонструє дії тих механізмів Відторгнення, які ніколи не зможуть стати об’єктом дослідження підчас звернення виключно до зразків високої філософської, політико-правої чи художньої думки. Повсякденність та впорядкована раціональність механізмів влади являють собою два боки єдиного жесту соціальної системи, що визначає себе, два боки, що віддзеркалюються один в одному. Це теоретичне підґрунтя дозволяє авторові запропонувати розробку схем розмежування Свого–Не-Свого на рівні повсякденності, що складалися в різні епохи. Продуктивним є співставлення таких схем, бо дозволяє краще побачити інваріанти розрізнення, та, с іншого боку, зрозуміти особливості бачення Не-Свого в історичних картинах просторів, придатних для життя. В подібному ракурсі сучасна картина світу, як не єдино можлива, являє себе позбавленою своїх універсалістських характеристик.

Підрозділ третій „Місце Чужого в будуванні схем обжитого світу” присвячено теоретичному визначенню поняття Чужого, з’ясуванню його відмінності, зокрема, від понять Іншого та Відторгненого в соціальному світі. Рухаючись в річищі теоретичних розробок М. Хайдеггера та Б. Вальденфельса, автор доходить висновку про сутність Чужого як моменту інтенційного збою, коли реальність не впізнається в її чужості та опорі інтерпретації. Поглиблено теоретичні розробки респонзивної феноменології у напрямку проблеми „лікування інтенційного збою” як активної інтерпретаційної діяльності, що дозволяє вписати Чуже у вже існуючі схеми тлумачення світу.

У вказаному напрямку автор розробляє проблематику створення Образу Чужого, чому присвячено четвертий підрозділ першого розділу дисертації. Автор розводить поняття Чужого та Образу Чужого як таки, що мають різний зміст. Якщо поняття Чужого відсилає до інтенційного збою, то поняття Образу Чужого описує результат „лікування” цього збою. В роботі виявлено та описано основні механізми створення Образу Чужого, зокрема, бріколаж, аналогія, інверсія, перенесення сенсу, використання „відсутньої моделі” тощо. Вивчено функції Образу Чужого в картині обжитого світу та його роль в процедурах відтворення даної форми соціальної організації. Особливу увагу автор приділяє проблемі амбівалентності Образу Чужого, яка раніше була зачеплена в феноменологічній традиції, але не отримала в ній самостійного місця. Автор вважає амбівалентність принциповою ознакою Образу Чужого, яка вказує на природу розуміння меж нормального в тій чи іншій картині світу. Наявність амбівалентних характеристик певного образу, що з’являється в просторі культури, автор вважає принципово важливою ознакою саме Образу Чужого, яка дозволяє відрізнити його від подекуди схожих образів Іншого чи Відторгненого.

В п’ятому підрозділі „Стратегії взаємодії з Чужим всередині обжитого світу” автор на базі теоретичного окреслення змісту поняття Чужого вивчає існуючі в різних історичних картинах світу стратегії сприйняття феномену Чужого. Припущення про відсутність абсолютно інваріантної схеми демаркації картини світу на простори Свого та Чужого підштовхнуло автора до порівняння уявлень про відносини з Чужим в типологічно різних спільнотах. Доведено, що на відміну від сучасної, в середньовічній картині світу існували певні „просвіти”, до яких мало змогу „заглядати” Чуже. Досліджено феномен перенесення характеристик Чужого на певні фрагменти соціальної спільноти. Результати дослідження в цьому напрямку, зокрема, створюють теоретичне підґрунтя для розуміння зміни у статусі певних маргінальних спільнот в різні епохи європейської історії в залежності від прийняття того чи іншого варіанту конфігурації обжитого простору.

Виявлення можливості перетину Свого та Чужого в єдиному обжитому просторі надало авторові можливість дослідити певні охоронні стратегії, що розробляються соціальними спільнотами щодо Чужого, зокрема, осміяння та ганьблення. В роботі показано, що розуміння природи цих процедур створює додаткові дослідницькі можливості, бо з’ясування характеру осміяння може допомогти визначити осміяне явище як таке, що належить до сфери Чужого.

Висновки роботи розширюють річище ксенологічних досліджень в напрямку розробки феномену „непомічання” Чужого всередині обжитого простору. Автор розрізняє „непомічання” як економічний жест влади (робити вигляд, що певного явища не існує, якщо воно не вписується до схем відтворення) та „непомічання” як таку ситуацію, в якій система внаслідок відсутності в неї необхідних елементів не здатна розпізнати наявність Чужого на своїй території. В дисертації зроблено акцент на висвітленні другого варіанту, який не отримав належного місця в соціально-філософських дослідженнях. Доводиться, що небезпека плутанини між атиповим та не-типизованим особливо загострюється в сучасній картині світу, де можна спостерігати помітні зсуви традиційних меж між Своїм та Чужим. В ситуації відсутності в орієнтуючих схемах типізації необхідних елементів для сприйняття Чужого останнє постає „неіснуючим” в картині обжитого світу – виникаючі при цьому конфлікти виявляються нерозв’язними, бо неминуче отримують хибне тлумачення.

В шостому підрозділі „Використання знакових систем у взаємодії з Чужим у власному обжитому просторі” розглядається феномен визначення певною спільнотою себе як опозиційної „табельному” засобу організації обжитого простору через використання імен чи мови, незнайомих відторгненому світові. Розглянуто інваріантність феномену зміни імені підчас переходу в інший простір, а також феномени впевненості в захисній силі імені. Аналізуються практики використання „чужої” мови у відносинах з потойбічним світом в середньовічній картині світу, а також чужоземні запозичення в сленгах маргінальних спільнот. Територіально такого роду „Чуже” не виходить з меж власного світу, проте, змінюючи сутність, потребує і трансформації комунікаційних засобів, і ідентифікації за законами нового простору.

Сьомий підрозділ „Чуже ззовні – його роль у функціонуванні обжитого світу” розглядає проблему відношення до феноменів, що як територіально, так і типологічно знаходяться за межами нашого обжитого простору. Розглянуто загальні закономірності „діалогу” між різними культурними просторами, виявлені в дослідженнях Ю.М. Лотмана. Використовуючи висновки Ю.М. Лотмана, автор поглиблює цей напрямок досліджень розробкою таких аспектів діалогічних (в сенсі обміну „повідомленнями” та взаємної інтерпретації цих „повідомлень”) відносин між культурами як створення образу „Ворога ззовні”, що має ідентифікуючі властивості, та дослідженням можливості застосування запропонованої Лотманом діалогічної схеми до динаміки відносин між одно-культурними спільнотами, що опинилися на різній території.

Поглиблено розуміння проблеми позитивного сприйняття Чужого, яка активно розробляється в сучасній філософії. Розглянуто розповсюджену в історії ситуацію щирого захоплення Чужим та бажання зробити з Чужого приклад для розвитку власної культури. Особливу увагу приділено проблемі зустрічі з Чужим, яку в ХХ ст. було гостро поставлено у феноменологічній, постструктуралістській та постмодерністській традиціях, які ставлять питання про ідентифікуючу роль Чужого, але акцентують різні аспекти проблеми (феноменологія акцентує проблему інтерсуб’єктивності, буття-один-з-іншим, постструктуралізм – значущість чужого голосу в руйнуванні будь-яких форм центризму, постмодернізм – проблему мультікультуралістського бачення світу). В даній дисертації зазначену проблему розвинуто у першу чергу в контексті мотиву конфліктності зустрічі.

Підрозділ восьмий „Висхідний нарис схеми обжитого простору – місце Іншого та Чужого” прокреслює базові простори конфігурації картини світу, що є придатним для життя. Автор пропонує уявити метафоричну топографію світу, в якій сфери Свого та Не-Свого розташуються колами. Матеріали першого розділу дисертації підвели автора до можливості виокремлення в цій схемі, якнайменше, двох сфер, що відносяться одна до одній як концентричні кола. Внутрішню частину цієї схеми складатиме коло Свого, яке являє собою простір не однорідний, але поле взаємодії безлічі взаємозалежних соціальних „типів”, існування та тлумачення яких обумовлюється буттям-один-з-одним у спільний занепокоєності. Саме для аналізу цієї області придатне поняття Іншого. Його сенс тут перегукується з використанням в словосполученні „інші люди”. За межами простору Свого в нашій метафоричній схемі постає простір Не-Свого, Чужого. Чуже обіймає ядро простору Свого, створюючи можливість усвідомлення „обжитості” власного світу, погляду на Своє на тлі Не-Свого, у відмінності від Не-Свого, від решти світу. Поняття межі між Своїм та рештою, по суті, і є головним у створенні схеми обжитого світу. Чуже являє себе інтенційним збоєм, що підводить максимально близько до межі людського існування. Єдиним засобом подолання збою постає тлумачення Чужого, перетворення джерела