ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. Н. КАРАЗІНА

Годун Наталія Юріївна

УДК 351.751.5 (477)“1928/1938”

ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІВ ПОЛІТИЧНОЇ ЦЕНЗУРИ В

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІХ УСТАНОВАХ УРСР В 1928 – 1938 рр.

Спеціальність 07.00.01 – історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків – 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий керівник : доктор історичних наук,

заслужений діяч науки і техніки України

Марочко Василь Іванович,

провідний науковий співробітник

Інституту історії України НАН України.

Офіційні опоненти : доктор історичних наук, професор

кафедри країнознавства

Дорошко Микола Савович,

Інститут міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук,

доцент кафедри історії України

Майстренко Володислав Сергійович,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна

Захист відбудеться « 23 » травня 2008 р. о «15.00» годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, майдан Свободи, 4 .

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, Харків, майдан Свободи, 4).

Автореферат розісланий « 21 » квітня 2008 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Соціально-культурний та політичний розвиток суспільства, особливо відносин влади і народу - є пріоритетним напрямком наукових досліджень для сучасної політології, соціології, філософії, правознавства, які розглядають прикладні проблеми, обґрунтовуючи основні принципи демократії, конституційного забезпечення прав і свобод громадян. Історична наука, об’єктом і предметом якої є процеси, які відбулися, вивчає зарубіжний та вітчизняний досвід становлення соціально-політичних систем, виявляє закономірності їх виникнення, функціонування та занепаду, досліджує не лише повсякденні події і явища, а також з’ясовує науково-теоретичні і методологічні особливості сучасної інтелектуальної історії.

Вивчення історії формування та діяльності органів радянської політичної цензури в УРСР 1928-1938 рр. є актуальним, тому що дозволяє узагальнити історичний досвід деструктивного впливу влади на розвиток культури і духовності, враховуючи драматичні і трагічні уроки історії. Дослідження історії функціонування радянської системи цензури в установах культури та освіти розкриває суперечливий характер життя і творчості інтелігенції, її співпрацю з владою, а також дозволяє виявити конституційний рівень розвитку суспільства, тобто було воно громадянським чи абсолютно підвладним тоталітарному режимові. Така постановка проблеми реалізовує ідентифікаційну функцію власне історичної науки, тобто оцінює минуле в контексті загального цивілізаційного поступу, а не лише однієї із модерних парадигм.

Для української історіографії тема політичної цензури є новою. Радянська історична наука не висвітлювала її організаційних форм та функцій, а сучасна історіографія переймається проблемами політичних репресій, культурно-освітніми аспектами українізації, з’ясуванням причин і наслідків голодоморів, формуванням партійно-радянської номенклатури, розвитком науки, соціальною історією, уникаючи висвітлення діяльності радянської цензури, згадуючи про неї лише епізодично. Винятком є праці західних та російських дослідників, але вони стосуються переважно адміністративно-територіальних частин сучасної Російської Федерації, написані на російських архівних документах та матеріалах. Вивчення системи радянської політичної цензури в Україні розпочалося після 1991 р., коли вона фактично і юридично перестала існувати, а тому даний напрямок наукових досліджень є новим для української історіографії.

Об’єктом дослідження є партійно-державні органи цензури як складова частина радянської політичної системи, її вплив на культурно-освітній розвиток суспільства.

Предметом дисертаційного дослідження є організаційні форми та політико-ідеологічні функції цензури в галузі освіти, культури, мистецтва та видавничої справи.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1928-1938 рр. – період соціалістичної реконструкції соціально-економічних відносин, радикальної уніфікації політичної та культурно-освітньої систем. Обрання початкової дати, тобто 1928 р., зумовлено тим, що це був завершальний рік непу, а отже і часткової лібералізації повсякденного життя суспільства, а 1938 р. останній рік перед Другою світовою війною, що помітно вплинула на функціонування органів політичної цензури.

Територіальні рамки дослідження. УРСР в адміністративних межах 1928-1938 рр., протягом яких відбулося декілька внутрішніх адміністративно-територіальних реформ, які позначилися на структурних змінах низової ланки органів політичної цензури.

Мета дослідження – відтворити історію становлення політичної цензури в УРСР, показати її функціональний і деструктивний вплив на культурно-освітні процеси в українському суспільстві, виявити його інституційний рівень розвитку.

Відповідно до обраної мети визначено основні завдання дослідження:

-

-

-

-

-

-

-

-

Методологія та методи дослідження. Робота написана на принципах історизму та об’єктивності. Враховуючи їх базові пізнавальні засади, а також специфіку наукової проблематики, в дисертації використано загальнонаукові (динамічний, класифікаційний, типологічний) та суто історичні методи досліджень (генетичний, хронологічний, порівняльний). Методи класифікаційний та типологічний застосовано для вибору джерел, їх характеристики, а динамічний для виявлення структурних змін радянської системи політичної цензури в УРСР протягом десяти років її функціонування; генетичний дозволив розглянути основні стадії її розвитку; хронологічний для виявлення закономірностей формування та особливостей діяльності органів цензури; порівняльний для вивчення процесу уніфікації радянської системи політико-ідеологічного контролю за суспільством, його здійснення в специфічних галузях – культури, освіти, мистецтва, видавничої діяльності.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що це є першим, хронологічно і тематично відокремленим комплексним науково-історичним дослідженням з історії формування системи політичної цензури в УРСР 1928-1938 рр.. В дисертації проаналізовано спільні і відмінні ознаки політичної цензури в РСФРР та УРСР, виділено та висвітлено особливості політико-ідеологічного нагляду за видавництвами, показано за яких обставин періодична преса була суб’єктом цензури, вперше досліджено специфіку функціонування органів цензури за репертуаром театрально-видовищних установ та кінематографом, а також простежено ідеологічний контроль цензури за художнім та політичним радіомовленням, випуском художньої літератури, за діяльністю окремих митців.

Практичне значення одержаних результатів. Фактичний матеріал, теоретичні висновки, структура та методологічні підходи дисертаційного дослідження становлять конкретний внесок до історіографії проблеми, враховуючи її малодосліджений стан. Узагальнюючі теоретичні висновки, уроки історії варто взяти до уваги, розробляючи законодавчі акти стосовно організаційно-правових основ функціонування засобів масової інформації в Україні. Результати дослідження та апробовані теоретико-методологічні принципи застосовувалися в навчальному процесі з історії України. Їх можна використати для підготовки нормативних лекційних курсів з політичної історії та історії української культури у вищих навчальних закладах.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Обраний напрям праці пов'язаний з розробкою планових тем : 2002-2004 рр. «Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України» (0205И004752) та 2005-2007 рр. «Соціально-політичні аспекти регіональної історії України» (0104И010875), які виконуються в Інституті історії України НАНУ.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертаційної роботи, виголошувалися на наукових конференціях: “Нова економічна політика: минуле і сучасність”, (м. Київ, 28 березня 2006 р.); III Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (м. Луцьк, 17-19 травня 2006 р.); Міжнародному форумі з голодомору(м. Київ, 24 листопада 2006 р.), на лекціях з курсу «Історія України» в Інституті землевпорядкування та інформаційних технологій при НАУ, щорічних аспірантських звітах в Інституті історії України НАН України, на засіданнях відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. та в шести наукових статтях у фахових виданнях .

Структура та обсяг дисертації зумовлені предметом, метою і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (10 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (35 сторінок, 430 назв). Загальний обсяг дисертації становить 220 сторінок, з них основний текст 184 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У «Вступі» обґрунтовано вибір теми дисертації її актуальність і зв'язок з провідними напрямами наукових досліджень, сформульовано мету і завдання, вказано на хронологічні і територіальні межі, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів та їх практичну значимість.

У першому розділі дисертації «Історіографія, джерела та методи дослідження» висвітлюється ступінь наукової розробки теми, її джерельне та методологічне забезпечення.

У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки проблеми» визначено рівень наукового висвітлення історії політичної цензури в УРСР 1928–1938 рр., з’ясовано тематичні пріоритети та концептуальні основи історіографії.

Наприкінці 20-х – протягом 30-х рр., історія цензури, не досліджувалася, але виходили брошури і збірки промов партноменклатури Хвиля А. Від ухилу і прірву: (Про Вальдшнепи» Хвильового). – Х., 1928. . До них слід віднести статтю М.М. Попова про вплив художньої літератури на виховання людей Попов М.М. Радянська література – могутнє знаряддя соціалістичного будівництва і перевиховання мас // Червоний шлях. – 1934. – № 7–8. . Їхні публікації мали ознаки політологічного аналізу та ідеологічного замовлення. У 1934 р. була опублікована добірка промов П.П. Постишева про роль і завдання робсількорів, яка показала формування низової ланки ідеологічного контролю за пресою Постишев П.П. Про завдання робсількорів. – К., 1934. .

Радянська історіографія 1950-1980-х рр. проблем культурно-освітнього і духовного розвитку в УРСР 1920–1930-х рр., успадкувавши політико-ідеологічні настанови цензурних органів, а також перебуваючи під їх контролем, висвітлювала становлення системи народної освіти, досягнення культури, особливості та соціальні джерела формування інтелігенції, виокремлюючи конструктивний вплив партії та держави. Конкретних науково-історичних досліджень системи органів радянської політичної цензури тоді не з’явилося. У 1986 р. вийшла перша колективна монографія з історіографії історії УРСР Историография истории Украинской ССР. – К., 1986. , яка засвідчила відсутність праць з історії ідеологічної цензури.

Західна історіографія політичної цензури в СРСР представлена роботами Г. Свейза, Р. Конквеста, М. Денверста і Р. Фарреля, Д. Мейса про радянську систему цензури, які вийшли 60-70-х роках., які безпосередньо стосувалися соціально-політичного життя українського суспільства та діяльності цензурних органів Swajze H. Political control of Literature in the USSR. 1946–1959. – Cambridg, 1962; Conguest R. Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties. – New York, 1968; Denwhirs M., Fariel R. The Soviet censorship. Metuche.- New York, 1973; Conguest R. The Harvest of Sorrow. Soviet Collectivization and the Terror-Famine. – New York, 1986 .

Сучасна історіографія політичної історії ХХ ст. представлена працями західних політологів, істориків, російських та українських дослідників. Для сучасного історіографічного процесу характерна інтеграція пошукової роботи, яка реалізується шляхом здійснення спільних наукових проектів, видання документальних збірників, проведення круглих столів та конференцій.

Російська історіографія історії висвітлює фактологічні і теоретичні аспекти радянської системи політичної цензури, про що свідчать наукові конференції, які відбулися протягом 1991–2005 років. На подступах к спецхрану: Труды межрегиональной научно-практической конференции «Свобода научной информации и охрана государственной тайны, прошлое, настоящее, будущее», 24–26 сент. 1991 г Санкт-Петербург. – СПб., 1995; «Цензура в царской России и Советском Союзе. Материалы. конференции 24–27 мая 1993 г., г. Москва. – М., 1995; Цензура в России. Тезисы научной конференции 13–15 ноября 1995 г., г. Екатеринбург. – Екатеринбург, 1995; Цензура и доступ к информации: история и современность: тезисы докладов международной научной конференции, СПб, 16–18 марта 2005 г. – СПб, 2005 Одним із засновників цього наукового напрямку є російська дослідниця політичної цензури Т.М. Горяєва Горяева Т.П. Советская журналистика как исторический источник // Тезисы V Всесоюзной конференции // Перестройка в исторической науке и проблемы источниковедения. – К.: Киевский госуниверситет, 1990; Горяева Т.М. История советской политической цензуры 1917–1991 гг.: Автореф. дис... доктора ист. наук. – М.: 2000. . Наукові дослідження Т.М. Горяєвої вирізняються ґрунтовною джерельною базою, яка є домінантною. Для російської історіографії 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст., яка займається з’ясовуванням діяльності радянської політичної цензури, характерний галузевий підхід, тобто проблемно-тематичний напрямок з’ясування її функцій, завдань, наслідків. Необхідно назвати роботи А.В. Блюма Блюм А.В. За кулисами «Министерства правды». Тайная история советской цензуры. 1917–1929. – СПб., 1994 ;.Блюм А.В. Советская цензура в эпоху тотального террора. 1929–1953. – СПб, 2000. , одні з перших монографій в російській історіографії, присвячених науково-історичному вивченню структури і функцій політичної цензури. Історичну проблематику висвітлення діяльності політцензури в Радянському Союзі досліджують в своїх працях і тематичних нарисах такі російські вчені як Д.Л. Бабиченко, О.В. Майорова, Л.В. Максименкова Бабиченко Д.Л. Писатели и цензоры. Советская литература 1940-х годов под политическим контролем ЦК. – М., 1994; Майорова О.В. Литературная цензура и проблемы становления «русской идеи» в художественно-публицистическом процессе ХІХ–ХХ веков: Автореф. дис… канд. філос. наук. – Краснодар, 2006 ; Максименков Л.В. Сумбур вместо музыки. Сталинская культурная революция 1936–1938. – М, 1997. .

Українська історична наука досліджує становлення та розвиток системи освіти, судячи з історіографії цієї наукової тематики Чирва Ю.І. Розвиток народної освіти України (1917–1932 рр): історіографія проблеми: Автореферат дис… канд. іст. наук – Дніпропетровськ, 1995; Ситніков О.П. Освіта в Українській СРР (1920-і роки): історіографія Автореферат дис… канд. іст. наук. – К., 2003; Приходько О.Л. Розвиток системи державного управління вищими навчальними закладами мистецтва і культури в Україні (1917–1941 рр.): Автореферат дис… канд. іст. наук. – К., 2000; Осмоловська О.Ю. Державна політика щодо професорсько-викладацьких кадрів радянської України (1920–1930-ті рр.): Автореферат дис… канд. іст. наук – Донецьк, 2004. . Деякі аспекти функціонування політичної цензури показав М.В. Попович, висвітлюючи історію культури України, підкреслюючи тотальну форму ідеологічного контролю Попович М.В. Нарис історії культури України. – К., 1999. ; Попович Мирослав Червоне століття. – К., 2005. . Винятком є дисертація О.О. Каракоз, яка безпосередньо досліджувала вплив цензури на бібліотечну справу в Україні в 1917–1939 рр. Каракоз О.О. Цензура в публічних бібліотеках України: Сутність та форми прояву (1917–1939 рр.): Автореферат дис… канд. іст. наук. – К., 2006.. Це одна з перших дисертаційних праць в українській історіографії. Діяльність органів цензури висвітлювали В.В. Масненко, С.І. Білокінь, В.В. Ченцов, Ю.І. ШаповалМасненко В.В. Цензура в підрадянській Україні 20-х років: система, інституції, репресивна політика // Сучасність. – 1997. – № 6; Білокінь С.І. Начерк історії совєцької цензури // Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К., 1999.; Ченцов В. Табу – на думку, заборона – на слово: за матеріалами роботи політконтролю НК ДПУ у 20-ті рр. // З архівів ВЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1999. – № 1.;Шаповал Ю. Комуністична цензура в Україні: штрихи до портрета // Шаповал Ю. Україна ХХ ст.: Особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001. , присвятивши наукові статті.

У 2006 р. вийшла монографія О.П. Рабенчука про діяльність Робітничо-селянської інспекції в галузі культурного життя України 1920–1934 рр. Дослідник показав робсільінспекційний нагляд за сферою освіти, книговидання та масової інформації, за діяльністю культосвітніх закладів та кінематографом, але через діяльність НК РСІ Рабенчук О.П. Робітничо-селянська інспекція і культурне життя в радянській Україні (1920–1934 рр.). – К.: ІІУ НАНУ, 2006. . Історії становлення органів політичної цензури в Україні 20-30-х рр. присвячена дисертаційна робота В.А. Бабюха Бабюх В.А. Політична цензура в Україні в 1920-1930-х рр.: Автореферат дис… канд. іст. наук – К., 2007., котрий звернув увагу на історію формування системи політичної цензури в Україні 20-30-х рр., але не виокремив проблемно-тематичні пріоритети дослідження, обравши хронологічний та вибірковий принципи.

Історіографічний аналіз наукової літератури засвідчує факт відсутності цілісного монографічного чи дисертаційного дослідження з історії формування та діяльності системи політичної цензури в Україні 1928–1938 рр.

У підрозділі 1.2. «Джерела та методологія дослідження» проаналізовано джерельну базу з історії формування системи політичної цензури в УРСР – архівні фонди державних органів влади та громадських організацій, законодавчі акти і періодичні видання 20-30-х років, збірники документів.

Структура джерельної бази дослідження представлена документами і матеріалами про діяльність основних суб’єктів політико-ідеологічного контролю за суспільними процесами. До носіїв інформації, які забезпечують системне вивчення політцензури, залучено матеріали періодичної преси, видавництв, радіопрограми, збірники радянських законодавчих та нормативних актів, бюлетені наркоматів, збірники наказів.

Важливу групу джерел становлять документи і матеріали політбюро ЦК КП(б)У (доповідні записки різних державних органів влади, протоколи засідань, листування, витяги з протоколу, списки літератури, яка підлягала вилученню органами Головліту). Інформація про діяльність системи політичного контролю за друком та культурою зосереджена в архівному фонді оргбюро ЦК КП(б)У (Ф. 1, Опис 20). Використано протоколи засідань оргбюро, порядок денний яких дозволив з’ясувати періодичність заслуховування питань політико-ідеологічного характеру, у тому числі про діяльність органів цензури. Науково-інформативну цінність становлять матеріали до протоколів: доповідні записки, інформдовідки, листи секретарів ЦК партії та середньої ланки партноменклатури, циркуляри, заяви, стенограми різних нарад, тези доповідей, списки відповідальних працівників НКО УСРР з короткими характеристиками, проекти постанов, доповідні записки кульпропвідділу ЦК КП(б)У, рішення про призначення та звільнення номенклатури, листування Головліту та ЦК партії з питань вилучень літератури.

Документи державних органів влади, які є у фондах ЦДАВО України, а також в обласних архівах, становлять основу джерельної бази. Їх відбір для дослідження системи політцензури відбувався за принципом галузево-функціонального підходу, тобто за наявністю установ з функціями політико-ідеологічного та ревізійно-контрольного нагляду. Основний масив документів та матеріалів про діяльність Головліту відклався в архівному фонді Наркомосу УРСР (Ф. 166), котрий був одним з його структурних підрозділів. До масових джерел слід віднести протоколи засідань колегії НКО УСРР за 1930–1933 рр., які висвітлюють повноваження різних структур цього ключового наркомату. До оригінальних джерел слід віднести рецензії на твори та прикладну літературу, замовлені видавництвами. Наркомат Робсільінспекції виконував державні контрольно-ревізійні функції, але в архівному фонді (Ф. 539) збереглися документи і матеріали про реорганізацію Наркомату у 1930 р., про перевірку справ Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ), доповідна записка до ЦК КП(б)У про роботу ВУФКу, проекти постанов та положень про Комітет у справах друку.

Функціонування органів політцензури у видавництвах та редколегіях періодичної преси висвітлюють документи і матеріали Комітету у справах друку при РНК УСРР, які мають окремий фонд (Ф. 555), що дозволяє моделювати програму дослідження, здійснювати відбір джерел для з’ясування окремих частин системи. Проекти постанов Раднаркому, доповідні записки про діяльність КСД, протоколи засідань, накази по кадровому складу, посвідчення співробітників, листування Головліту та КСД, інструкції, розпорядження – далеко неповний перелік документів, які використано для дослідження.

До роботи залучено збірники законів робітничо-селянського уряду України, у яких виявлено та проаналізовано постанови РНК УСРР. Протягом 30-х рр. виходили «Збірники наказів НКО УСРР» та «Бюлетень НКО УСРР», які є важливим джерелом вивчення системи політичної цензури. Унікальним джерелом вивчення радіоцензури є «Радіопрограми», які друкувалися окремими брошурами протягом другої половини 30-х рр., а також газети і журнали, які були об’єктом і суб’єктом цензури.

Газети друкували статті ідеологічного спрямування, телеграми РАТАУ, постанови уряду та партійних органів, матеріали нарад, стенограми показових судових процесів.

В дисертації проаналізовано матеріали проблемно-тематичних збірників, опублікованих у 90-х рр. ХХ – на початку ХХІ ст.

У другому розділі «Організаційна структура та функції системи політичної цензури» розглянуто форми, методи та функції радянської системи політичної цензури у 1928–1938 рр.

Підрозділ 2.1 «Особливості уніфікації радянської цензури». Терміни «наша цензура», «радянська цензура», «цензурні репресії», які є в офіційних документах, засвідчують історичний факт існування цензури в СРСР. Поняття «радянська цензура» мало універсальне значення, яке стосувалося не лише державних органів, а також уніфікованої системи політичної цензури на території союзних республік.

Відносини між Головлітом РСФРР та УРСР відбувалися згідно конституційного статусу республіканських (необ’єднаних) наркоматів, що заважало сформувати союзний Головліт. У 1933 р Головліт РСФРР виявив ініціативу стосовно формування єдиного союзного органу політичної цензури, але її республіканський статус залишився без будь-яких організаційних змін.. Загальне керівництво органами політичної цензури здійснювали ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Функціонально і політично цензура охоплювала всю територію СРСР, особливо по лінії партійних органів, які наглядали за діяльністю культурно-освітніх установ, проте організаційно цензурні органи діяли у складі Наркомосів республік. Зазначено, що ідея створення єдиного централізованого органу цензури в СРСР була реалізована лише частково у вигляді інституту Уповноваженого РНК СРСР з охорони військових таємниць у пресі. Формально кожна республіка мала власну організаційну структуру політцензури, яка виконувала відповідні контрольно-інспекційні функції, попередньо виявляючи «шкідливу літературу».

У підрозділі 2.2 «Функціонування органів політичної цензури при Наркомосі УРСР» досліджено діяльність основного державного органу цензури Наркомосу - Головліту, Державного науково-методичного комітету, Управління політосвіти. Структурні зміни підрозділів Головліту УРСР залежали від реорганізації самого Наркомосу у 1930 р. та 1933 р., хоча «Положення» про Головліт України ухвалили лише у 1935 р. Головне управління у справах літератури та видавництв (Головліт) мало місцеві органи в адміністративних центрах – міськліти, райліти, облліти, ключовою посадою яких був інспектор літконтролю, а за його відсутності функції цензури покладалися на завідувачів відділів народної освіти. При великих видавництвах діяли уповноважені Головліту, а в редакціях газет та журналів – політредактори та рецензенти. Така структура фактично була запозичена від Головліту РСФРР, хоча там самодіяльністю вирізнялися Головрепертком та Головмистецтво, які контролювали відповідні галузі культури. Укрголовліт, як складова частина Наркомосу УСРР, тобто республіканського наркомату, мав самодіяльну організаційну структуру, яка функціонувала згідно номенклатурних посад держустанови. Він враховував організаційні принципи діяльності Головліту РСФРР, але не був його регіональним осередком, позаяк існував при республіканському наркоматі.

У підрозділі 2.3. «Взаємодія партійних та державних органів регулювання видавничої справи» показано організаційний статус політичної цензури, її партійні і радянські органи, які взаємодіяли, але вирізнялися повноваженнями. Партійні друковані видання та видавництва звільнялися від політконтролю Головліту, тобто державного органу – Наркомосу УРСР, але постанови ЦК КП(б)У були обов’язковими для Головліту, номенклатуру якого затверджувало політбюро, а також звільняло її. Партійні органи вибудували політико-ідеологічні принципи функціонування цензури, яка була підзвітна структурним підрозділам ЦК партії – відділу друку, культпропвідділу, агітпропу, відділу газет та журналів, науки, освіти, школи, які забезпечували «партійний провід» культурно-освітнього і духовного розвитку суспільства. Головліт і КСД при РНК УСРР могли розподілити повноваження та функції між установами, тому що діяли в межах Раднаркому, тобто державного органу влади. Партійні комітети не звітувалися перед державними, позаяк монопартійна політична система зумовила тотальну систему політико-ідеологічного контролю за суспільством і державою. В Україні функції політичної цензури в галузі мистецтва виконував сектор мистецтва Головліту УРСР, що мав повноваження Вищого репертуарного комітету, а його керівником був завідувач сектором мистецтв Наркомосу України. Політичний нагляд за розвитком музики здійснював Вищий музичний комітет. Діяльність згаданих органів цензури, а також ВУФКу, «Українфільму», РАТАУ, Всеукраїнського радіокомітету, КСД при РНК УСРР свідчать про галузевий принцип функціонування системи політичного контролю, про її тотальний характер та карально-репресивний стиль.

Партійні і державні органи цензури взаємодіяли, але повноваження перших були домінантними, позаяк ЦК КП(б)У здійснював контроль за діяльністю Головліту, призначав і звільняв його керівника, встановлював ідеологічні принципи функціонування системи радянської цензури. Культпровідділ ЦК КП(б)У мав необмежений контроль за пресою, мистецтвом, культурою, видавничою справою.

Політична цензура була тотальною, але організаційно не мала самостійної системи з відповідними структурними підрозділами та необмеженими повноваженнями.

В третьому розділі «Діяльність органів політичної цензури» досліджується функціонування органів контролю в періодичній пресі, при видавництвах, в установах радіомовлення, нагляд за діяльністю кіно-театральних закладів, вилучення літератури з бібліотек та науково-освітніх закладів.

У підрозділі 3.1 «Періодична преса – об’єкт та суб’єкт цензури» зазначено, що партійне керівництво пресою в Україні було важливою ділянкою політико-ідеологічної роботи, враховуючи республіканський статус номенклатури в галузі культури та освіти, яка виявляла занепокоєння центральних органів влади. Періодична преса, виконуючи ідеологічну функцію, брала безпосередню участь в організації показових судових процесів. Керована органами політичної цензури, вона займалася політичною дискредитацією відомих громадських діячів, здійснювала морально-психологічний тиск на них, а також на інтелігенцію. Культпропвідділ ЦК КП(б)У відслідковував статті і матеріали, у яких траплялися «викривлення» національної політики партії, тобто преса ставала об’єктом політичної цензури, а статті мали ознаки політичної рецензії, персональне спрямування і стосувалися наслідків політичних чисток. Кампанія публічної дискредитації тієї чи іншої особи тривала декілька місяців. Рік «великого перелому», тобто масового політичного терору 1937–1938 рр., активізував викривальницьку діяльність преси, але методи і форми її пропагандистського впливу не змінилися. Газети і журнали перебували під ідеологічним впливом партійних органів, отже, виконуючи їхні доручення та функції, були засобом публічної цензури та фактором формування суспільної думки, об’єктом нищівної критики з боку партноменклатури.

У підрозділі 3.2 «Політичний контроль за діяльністю видавництв та випуском літератури» розкриваються особливості ідеологічного нагляду за літературою. Інтерес партійних органів до української літератури був не художньо-мистецьким, а суто ідеологічним, особливо в умовах подолання так званого «націонал-ухильництва». Партія намагалася підпорядкувати художню літературу, схилити її до обслуговування політичних кампаній, до звеличення вождів більшовизму, до методу соцреалізму. Політредактори від ЦК КП(б)У слідкували за творами відомих письменників, за дотриманням принципів класової ідеології та відповідних вимог партійних органів. Укрголовліт майже одноосібно правив на «літературному фронті», про що свідчать протоколи його засідань та ухвал. На початку 30-х рр. Головліт надіслав до районних органів перелік тем, які заборонялося висвітлювати періодичними та іншими виданнями : відомості про таємні методи боротьби з кримінальним та злочинним елементом без дозволу ГПУ; про масові антирадянські виступи (інформацію про страйки, масові заворушення проти влади, маніфестації, про безлад в концтаборах і в’язницях); зведені дані про них (кількість жертв, підпалів тощо). Головліт розробив «візу-дозвіл» або форму №1, без якої типографії не мали права друкувати книги, брошури тощо. Вона мала номер «попереднього» та «наступного» контролю, дату надходження матеріалу та надання дозволу. До візи додавалася рецензія на рукопис з формуляром, у якому зазначалися – автор, мова твору, оригінал чи переклад, назва видавництва, обсяг, наклад, короткий переказ змісту. Обидва документи супроводжувалися висновками політредактора та начальника Укрліту або його місцевих органів – міськліту чи райліту.

Середина 30-х рр., особливо 1934 р., як зазначається в дисертації вирізнялися агресивно-наступальним характером функціонування партійно-державних органів політичної цензури в Україні, які активно боролися з так званим «українським буржуазним націоналізмом». Політична цензура, яка протягом 1928–1933 рр. дотримувалася таємності ідеологічного редагування, обрала метод публічного таврування будь-яких «націоналістичних збочень» в літературі, використовуючи пресу та інтелігенцію. Цензура набула статусу ідеологічної інквізиції, функції якої виконували партійні органи – культпропвідділ ЦК КП(б)У, обкоми, міськкоми партії. Політичне переслідування літераторів супроводжувалося масовим фізичним винищення творчої інтелігенції, яка у 20-х рр. дотримувалася власного художнього стилю, не виявляла лояльного ставлення до радянської влади, тому була приречена, незважаючи на вимушене чи усвідомлене сприйняття методу соцреалізму. Масовий терор 1933–1934 рр. фактично ліквідував основний склад Спілки радянських письменників України, судячи з архівних документів, періодики 30-х рр. та інформаційно-довідкових видань. Політичний контроль за видавництвами та художньою літературою здійснювали партійно-державні органи цензури – Укрголовліт при НКО та Комітет у справах друку при РНК УСРР, а також культпропвідділ ЦК КП(б)У, які відслідковували «шкідливу літературу», «буржуазно-націоналістичні концепції», тобто виконували функцію політико-ідеологічного контролю. Професійно ним займалися політредактори, але протягом 1928–1938 рр. ідеологічні структури насаджували принципи критики та самокритики – внутрішньої самоцензури, особливо серед творчої інтелігенції – письменників. Радикальним методом її «політичного виховання» були кадрові чистки та судові репресії. Політична цензура в Україні вирізнялася агресивно-радикальним ставленням до художніх творів, автори яких висвітлювали національну проблематику та реалії соціалістичного будівництва, не допускаючи «ухилів» та «національних збочень».

У підрозділі 3.3 «Вилучення «політично-шкідливої» літератури з бібліотек та науково-освітніх установ» вивчено форми «попереднього контролю»: рецензування політредактора з візою про друк, позбавлення дозволу на видання книги, їх масове вилучення з користування. Оперативною цензурною діяльністю займалися згідно «Інструкції для переведення вилучення контрреволюційної, політично-шкідливої, ідеологічно-невитриманої та застарілої літератури за доданими списками з масових бібліотек і книгарень», які підлягали вилученню з книгарень масових бібліотек, райліт (міськліт) разом з центральною, районною або міською бібліотеками здійснювали їх масове вилучення. У районах цією справою переймалися райбібліотеки, а по селах 5–6 уповноважених, що перевіряли списки читачів, у яких була «шкідлива література». Акт про її вилучення направляли до Укрголовліту, а один примірник залишали в райліті.

Списки мали перелік різної літератури, тому постала необхідність її класифікації, а також визначення «мотиву вилучення». Існувала «Пояснювальна інструкція», яка виокремлювала 10 класифікаційних груп: до першої належала антирадянська література; до другої – «ворожих пролетаріатові організацій» – партій, урядів, окремих авторів (соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів, селянських спілок, УНР) та агітаційна, «ідеологічно чужа» література; до третьої – книги «буржуазної та дрібнобуржуазної ідеології» (антимарксистського спрямування); до четвертої – релігійна та містична; до п’ятої – «художня література, що не відповідає художньо-ідеологічним вимогам» (антихудожня, макулатурна, бульварна, міщанська, порнографічна, реакційна, «халтурний переклад на українську мову»); до шостої – шкільна, учбова й освітня література, педагогічні праці, дитяча книга, яка мала «ідеологічно-ворожий зміст» і не відповідала сучасним радянським педагогічним і політико-виховним вимогам; до сьомої – науково-популярна і прикладна література з різних питань; до восьмої – література, з «ідеологічно шкідливою передмовою, тенденційно з елементами шкідливої агітації на обкладинках, з політичними гаслами антирадянських організацій»; дев’яту – становила фахова література, яку передавали до різних наукових та спеціальних бібліотек; до десятої потрапила «агітаційна радянська література», яка втратила свою цінність. Основним критерієм вибору та формування списків була «політико-ідеологічна витриманість» книги та відповідність «художньо-ідеологічним вимогам».

Об’єктом особливої уваги стали бібліотеки. 23 грудня 1933 р. НКО УСРР видав «Уставу про державні обласні бібліотеки», які перебували на бюджеті облвиконкомів, але звітувалися перед бібліотечним управлінням Наркомосу. Друга половина 30-х рр вирізнялася від першої посиленням персональної відповідальності завідувачів бібліотек усіх рівнів за «ідеологічну чистоту» наявних фондів. Масове вилучення художньої, наукової, публіцистичної літератури відбувалося за політико-ідеологічними критеріями, виписаними органами партійно-радянської цензури, тому переважна більшість книг, які становили культурно-мистецьку цінність, потрапили до спецсховищ або були знищені. Вилучення літератури виявилося радикальним методом функціонування радянської системи політичної цензури, яке супроводжувалося судовими репресіями проти авторів, редакторів, бібліотекарів, рецензентів тощо.

У підрозділі 3.4 «Функціонування політичної цензури в установах радіомовлення» розкрито особливості радянської політичної цензури в галузі радіомовлення. Зазначено, що 13 липня 1928 р. Рада праці та оборони прийняла постанову «Про реорганізацію радіомовлення», якою фактично ліквідувала акціонерне товариство «Радіопередача» і справу організації радіомовлення передала Наркомпошті і телеграфів. 25 серпня 1931 р. політбюро ЦК ВКП(б) створило самостійний радіокомітет в межах Наркомпошти під ідеологічним контролем культпропвідділу ЦК. До середини 1932 р. справа радіомовлення, хоч і була ідеологічно підконтрольна партійним органам, однак організаційно-технічно перебувала в Наркоматі зв’язку. В УСРР – це була Всеукраїнська радіоуправа, а 13 липня 1932 р. ЦК КП(б)У постановив створити при президії ВУЦВКу Всеукраїнський комітет у справах радіомовлення, а при облвиконкомах – обласні комітети. Вони виникли для забезпечення оперативного керівництва всією справою радіомовлення в Україні. 27 листопада 1933 р. Раднарком СРСР затвердив Положення про Всесоюзний комітет по радіофікації і радіомовленню, котрий займався організацією, плануванням та оперативним керівництвом радіомовленням в СРСР, а радіокомітети союзних республік належали до категорії місцевих органів ВРК при РНК СРСР. Голів республіканських радіокомітетів призначали відповідні радпарткоми, але після узгодження з керівництвом ВРК.

Всеукраїнський комітет радіофікації та радіомовлення при РНК УСРР було засновано 28 серпня 1933 р., головою якого був О.О. Карпеко, а членами – А.А. Хвиля, М.М. Кіллєрог, представники від ЦК ЛКСМУ, Політуправління УВО, НКВС. Створення ВРК УСРР не обмежувало діяльності РАТАУ – Радіотелеграфного агентства при РНК УСРР, яке виконувало суто інформативну функцію, співпрацюючи з періодичною пресою. Політичний контроль за радіомовленням виявився значно оперативнішим, ніж за друкованим словом, хоча кількість джерел інформації унеможливлювала його тотальне забезпечення цензурою. Всесоюзний радіокомітет фактично централізував систему радіомовлення, здійснював періодичний контроль за художнім радіомовленням, виокремлюючи його недоліки: текстова обмеженість, ігнорування популярної музики та легких розважальних програм, застарілий репертуар, захоплення оркестроманією, відсутність трансляції центральних програм, регіональний зміст політінформацій. 29 квітня 1935 р. Раднарком УСРР затвердив положення про Головне управління контролю за видавництвами й репертуаром, яке здійснювало політично-ідеологічний, художній та військовий контроль за пресою, літературою та художнім радіомовленням. В радіокомітетах працювали уповноважені Головліту, а на трансляційних вузлах представники облрадіокомітетів, які разом з худвідділами та редакторами суспільно-політичних програм слідкували за «чистотою ефіру». Створення системи державного радіомовлення в Україні супроводжувалося централізацією його організаційної мережі, підпорядкуванням республіканського та обласних радіокомітетів Всесоюзному радіокомітетові при РНК СРСР, формуванням єдиних принципів і методів політичного та художньо-мистецького мовлення. Радіоцензура вирізнялася оперативністю політико-ідеологічного контролю за текстами, виконавцями, змістом, ефіром, спираючись на відповідну структуру – РАТАУ, ВРК при РНК СРСР, УРК при РНК УСРР, Головліт.

У підрозділі 3.5. «Політико-ідеологічний нагляд за кіно-театральними закладам» висвітлено політцензурну діяльність Всеукраїнського кіно-фото управління, Укрголовліту, науково-методичного сектору НКО УСРР. 1 липня 1933 р. Раднарком УСРР видав постанову «Про затвердження статуту Всеукраїнського тресту кіно-фото-промисловості УСРР» (Укрфільм), котрий підпорядковувався безпосередньо уряду, але був самостійною господарською установою, яка діяла на принципах госпрозрахунку. «Укрфільм» займався виробництвом художніх, науково-навчальних, технічних, агрономічних картин, хроніко-документальними фільмами, розвитком та використанням кіномережі, плануванням та регулюванням фотосправи в Україні. Художню та ідеологічну роботу тресту забезпечувала Художня рада, яка діяла під керівництвом Наркомосу. Архівні документи, опубліковані за останні роки, дозволяють з’ясувати не лише відносини влади та культури, а також відтворити політико-ідеологічний механізм безпосереднього втручання партійних органів у повсякденну творчість кіномитців. Радикальним методом роботи кіноцензури було виявлення та вилучення картин з кінопрокату.

Одночасно з функціонуванням кіноцензури відбувався політико-ідеологічний нагляд за діяльністю театрів, особливо за репертуаром вистав та виконанням музичних творів. Його здійснювали відповідні підрозділи Наркомосу, особливо протягом першої половини 30-х рр. – до створення 8 лютого 1936 р. Українського управління у справах мистецтв при РНК УСРР, яке керувало діяльністю театрів, музичних, художньо-мистецьких закладів, а відтак до його підпорядкування потрапили структурні підрозділи Наркомосу. Протягом 1928–1936 рр. основним цензором у справі театрального мистецтва був сектор мистецтв Укрголовліту при НКО УСРР.

Органи літконтролю слідкували за змістом тестової частини тих чи інших творів, а дозвіл на їх публічне виконання видавав ВРК. Контролю політичної цензури підлягали і музичні твори. 29 квітня 1935 р. Раднарком УСРР видав постанову «Про утворення Головного управління за видовищами й репертуаром», яка абсолютно повторювала основні функції Головреперткому НКО РСФРР: вилучати з обігу твори, заборонені до виконання; контролювати репертуар всіх видовищних закладів та прилюдне виконання всіх драматичних, музичних і хореографічних творів; закривати за рішеннями адміністративних та судових органів видовищні установи; притягати посадовців до судової відповідальності за невиконання вимог Головреперткому; видавати правила, інструкції та розпорядження.

Політико-ідеологічний нагляд за театральним мистецтвом, видовищами та кінематографом здійснювали структурні підрозділи партійних та державних органів, особливо з появою звукового кіно, що спонукало їх до посилення “цензурного тиску”. Без дозволу ЦК партії не виходила жодна кінокартина, а за її підготовкою, починаючи від написання сценарію, слідкували спеціальні тематичні комісії, членами яких, крім режисерів та письменників, були представники партійних органів, Головреперткому, кінокомісії оргбюро ЦК ВКП(б) , ГУКФ.

Основні результати дисертаційного дослідження, викладено у висновках, які виносяться авторкою на захист :

-

-

-