ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
ЛОХА В’ЯЧЕСЛАВ АНАТОЛІЙОВИЧ
УДК 94 (477.41) “16/17”: 394.14
ЕВОЛЮЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ТА МАЙНОВИЙ СТАН НАСЕЛЕННЯ ПЕРЕЯСЛАВА (1648–1785 рр.)
Спеціальність 07.00.01 – історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Черкаси – 2008
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі загальної історії, методологій і методики навчання ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” Міністерства освіти і науки України
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
Гуржій Олександр Іванович,
Інститут історії України НАН України,
провідний науковий співробітник відділу
історії України середніх віків і
раннього нового часу
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Шамрай Микола Григорович,
Черкаський національний університет
ім. Б. Хмельницького,
професор кафедри історії та етнології України
кандидат історичних наук, доцент
Іваненко Анатолій Олександрович,
ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний
педагогічний університет імені Григорія Сковороди”, доцент кафедри історії
та культури України
Захист відбудеться “27” лютого 2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 73.053.01 у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького за адресою: 18031, м. Черкаси, бульв. Т. Шевченка, 81, кім. 211.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Черкаського національного
університету імені Богдана Хмельницького (18031, м.Черкаси, вул.Університетська, 22).
Автореферат розісланий “24” січня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент Корновенко С.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Об’єктивне висвітлення вітчизняної соціальної історії, зокрема становища суспільства Гетьманщини, неможливе без всебічного та ґрунтовного дослідження еволюції структури та майнової нерівності населення великих територіально-адміністративних осередків, таких, наприклад, яким був Переяслав у другій половині XVII-XVIII ст. Вивчення життя городян одного з найдавніших українських міст, а в ранньомодерний період – центру Переяславського полку, дозволяє виявити на мікрорегіональному рівні формування та умови розвитку міського соціуму в Українській козацькій державі, а також показати умови та специфіку функціонування місцевого “меского” уряду.
В загально ж історичному контексті важливість теми на сучасному етапі зумовлена не лише всезростаючим суспільним інтересом до доби Гетьманщини, а й необхідністю наукового відтворення об’єктивної та реальної генези великих груп (станів) як у державі в цілому, так і в окремих містах. Вивчення умов життя переяславців у період існування Української козацької держави дозволяє простежити історичні закономірності в розвитку міста, прокласти своєрідний “місток” між минулим і сучасністю. На наш погляд, набутий досвід вирішення міських проблем у XVII-XVIII ст. є досить важливим, а тому його варто враховувати і практично використовувати сучасним представникам влади м.Переяслава. Отже, запропонована тема є актуальною, має науково-практичне і суспільно-політичне значення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планами науково-пошукової роботи кафедри загальної історії, методологій і методики навчання ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди” за темою “Україна соборна”.
Об’єкт вивчення – суспільно-політичний розвиток та економічні умови життя населення Переяслава, що безпосередньо впливали на еволюцію соціальної структури та майновий стан городян.
Предметом дослідження є статус основних груп і прошарків жителів Переяслава, їх диференціація, функції і привілеї чиновників магістрату, козацької верхівки та духовенства, а також особливості регіональної політики гетьманської адміністрації й царського уряду.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1648-1785 рр. Вибір нижньої хронологічної межі (1648 р.) обумовлений початком Національної революції, набуттям Переяслава статусу полкового центру, верхньої (1785 р.) – скасуванням царизмом магдебургського права, відповідно до „Жалуваної грамоти на права та привілеї містам Російської імперії”.
Територіальні межі дослідження. Опрацьовані матеріали стосуються району компактного проживання жителів міста Переяслава, яке в окреслений період поділялося на “верхнє” (разом із фортецею) та “нижнє” місто. Магістратській владі були підпорядковані передмістя: Задовгомостянське (Підварки), Заальтицьке та Закиєвобрамське. Географічно ж міську територію обмежували дві річки – Трубіж та Альта.
Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі виявлених джерел, здобутків історіографії комплексно вивчити та проаналізувати зміни, які сталися в соціальній структурі й майновому становищі городян Переяслава в окреслений період. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі дослідницькі завдання:
- проаналізувати етапи вивчення та схарактеризувати сучасний стан розробки теми, а також визначити рівень забезпеченості й повноту джерельної бази;
- висвітлити політику царського уряду та гетьманської влади стосовно міщанства Переяслава;
- показати правовий статус городян і з’ясувати їх місце в загальній структурі суспільства;
- простежити походження старшини та шляхетства, а також специфіку геральдичної атрибутики;
- дослідити майновий стан населення міста, сфери і сутність господарської діяльності та джерела накопичення капіталу;
- встановити кількісний та етнічний склад жителів;
- з’ясувати структуру місцевого чиновницького апарату і характер його підпорядкування;
- визначити своєрідність функціонування Переяславської єпископії;
- з’ясувати причини та наслідки поступової втрати переяславцями самоуправління;
- схарактеризувати боротьбу старшинських сімейних кланів за владу;
- проаналізувати входження й інтеграцію козацької верхівки до складу російського дворянства й офіцерства царської армії.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:
- у вітчизняній історіографії вперше здійснено комплексне висвітлення державної політики стосовно населення Переяслава;
- розкрито і проаналізовано її сутність;
- з’ясовано зміну основних прав і привілеїв місцевого міщанства на фоні загальних суспільних тенденцій у Гетьманщині;
- встановлено періодизацію основних етапів адміністративних реформувань;
- доведено, що, з одного боку, вища влада намагалася чітко визначити юридичний статус міщан та забезпечити функціонування переяславського магістрату, а з іншого – перетворювала переяславців на “типових” городян “імперських окраїн”, “провінцій”;
- вперше висвітлено взаємовідносини магістрату з сотенною, полковою та гарнізонною канцеляріями, а також з центральними органами влади;
- з’ясовано причини втрати Переяславом магдебурзького права;
- показано характер господарювання населення, що впливав на формування майнового стану.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні ідеї, положення та висновки, що містяться у роботі, суттєво доповнюють сучасні знання соціальних аспектів історії України 40-х рр. XVII – 80-х рр. XVIII ст., а відтак сприяють інтенсифікації досліджень як із цієї, так і суміжних тематичних ніш. Результати роботи можуть залучатися для розробки спецкурсів, спецсемінарів, при написанні посібників із історії України, підручників із краєзнавства тощо. Окремі положення дисертації можуть стати у нагоді для оптимізації соціальної політики в сучасній Україні.
Апробація результатів дослідження. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри загальної історії, методологій і методики навчання ДВНЗ „Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”. Загальна концепція дослідження знайшла своє відображення в доповідях і повідомленнях на наукових регіональних і міжнародних конференціях: „Храми Переяславщини” (Переяслав-Хмельницький, жовтень 2006); “Козацька старшина другої половини XVII – першої половини XVIII ст.”, присвяченої 335-річниці від дня народження Пилипа Орлика (Батурин, травень-червень 2007); “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (Переяслав-Хмельницький, травень 2007).
Публікації. Основні положення й висновки дисертації викладено в монографії, 10 публікаціях, 5 з яких – у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України, 1 монографії. Загальний обсяг публікацій становить 11 друкованих аркушів.
Обсяг та структура дисертації зумовлені метою, завданнями, проблемно-хронологічним і тематичним принципами дослідження. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, які містять 10 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (37 стор., 252 позицій), 9 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 240 сторінок
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми; визначено об’єкт і предмет дослідження; окреслено хронологічні та територіальні межі наукового пошуку; сформульовано мету й основні завдання роботи; акцентовано увагу на новизні результатів дисертації та її практичному значенні; представлено відомості про апробацію одержаних результатів.
У першому розділі “Історіографія, характеристика джерел та методологія дослідження”, що складається з двох підрозділів, проаналізовано етапи вивчення та сучасний стан розробки означеної теми, а також визначено рівень і повноту джерельної бази, окреслено методологію дослідження.
У підрозділі 1. 1 “Стан наукової розробки теми”, враховуючи різноманітність спеціальної літератури, що так чи інакше стосується порушених в дисертації питань, умовно виділено чотири етапи розвитку історіографії: I – XIX – початок XX ст.; II – 20-30 рр. XX ст.; III – середина 1950- их – 1980-і рр.; IV – від 90-х рр. XX ст. до сьогодення.
Одними з перших, хто на науковому рівні почав вивчати історію “Малоросії” стали І.Теличенко та Г. Максимович11 Теличенко И.А. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии. – Киев: Тип. Г.Т. Корчак-Новицкого, 1891.; Максимович Г.А. Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную комиссию 1767 года. – Ч. 1. – Выборы и составление наказов. – Нежин: Типолит. Печатник, 1917.. Зокрема, вони проаналізували зміст наказів до Законодавчої комісії 1767-1769 рр. від різних станів суспільства Переяслава, з’ясували позиції представників основних політичних сил. В 60-70-их роках ХІХ ст. побачили світ праці, в яких на основі метричних книг, проповідних і клірових відомостей було здійснено історико-демографічний та статистичний аналіз даних стосовно населення Переяслава. Місцеве вище духовенство саме тоді почало систематизувати окремі відомості з демографії та церковної історії й оприлюднювати результати у виданні „Полтавские епархиальные ведомости” (далі – ПЕВ). Зокрема, в них йшлося про життя та діяльність єпископів, деяких настоятелів і склад кліру, наводилася чисельність церковного приходу, повідомлялося про його матеріальне благополуччя та наявність землі, яка перебувала у власності духовенства. Найбільш вагомими для розкриття теми є статті протоіерїв Д. Юзефовича, І. Крамаренка, М. Терлецького, священика Д. Зубкова22 Юзефович Д. Иерархия Переяславско-Полтавской епархии // ПЕВ. – 1863. – № 15. – Часть оффициальная (далі – Ч. офиц.).; № 16 – Часть неоффициальная (далі – Ч. неоф.).; Крамаренко И. Описание Переяславской Петропавловской церкви // ПЕВ. – 1875. – №15. – Ч. неоф.; Терлецкий Н. Успенская церковь в г. Переяславе // ПЕВ. – 1879. – № 19.; Зубков Д. Покровская церковь г. Переяслава, Полтавской губернии // ПЕВ. – 1913. – №15. – Ч. неоф.; № 17. – Ч. неоф..
Протягом 80-х р. ХІХ ст. – початку ХХ ст. Д. Багалій33 Багалій Д. Магдебурзьке право на Лівобережній Україні під польським володінням // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV-XVIII ст. – Львів, 1904.; Його ж. Організація міської самоуправи від половини XVIII віка // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV-XVIII ст. – Львів, 1904. провів системне дослідження міщанства України. Безпосередньо він акцентував увагу на становленні та впливі магдебурзького права на організацію магістратського й ратушного самоуправління у ХVІІІ ст. Д. Багалій доводив, що вплив Магдебургу був позитивним, наголошуючи при цьому, що характерним наслідком його стало виокремлення останніх в незалежний стан.
На основі архівних справ Переяславської полкової канцелярії (далі – ППК), А.Андрієвський44 Андреевский А. Страничка из прошлого г. Переяслава // Киевская старина (далі – КС). – 1889. – № 8.; Його ж. Ещё страничка из прошлого г. Переяслава // КС. – 1901. – № 9. у 1889 р. і 1901 р. на сторінках „Київської старини” опублікував студію, в якій розкрив діяльність урядників переяславського магістрату, зокрема війтів, соціальне становище місцевих міщан і посполитих, а також характер взаємовідносин різних категорій суспільства. Автор охарактеризував боротьбу чиновництва за сфери впливу в Переяславі, майно, нерухомість, підлеглих підданих, а також переваги в торгівлі й промислах.
Походження переяславської козацької верхівки вивчали О. Лазаревський, В. Модзалевський, В. Лукомський55 Лазаревский А. Очерки Малоросийських фамилий: Материалы для истории общества в XVII–XVIII в. Думитрашки-Раичи // Русский архив. – 1875. – № 8.; Його ж. Очерки Малоросийських фамилий: Материалы для истории общества в XVII–XVIII в. Иваненки // Русский архив. – 1875. – № 3.; Його ж. Люди старой Малоросии. Томары // КС. – 1885. – №5.; Його ж. Люди старой Малоросии Афендики // КС. – 1886. – № 7; Його ж. Из семейной хроники Берлов (1672-1805) // Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1899.; Модзалевский В. Малороссийский родословник. – К.: Типо “С.В. Кульженко”, 1908. – Т. I., 1910. – Т. II, 1912. – Т. III, 1914. – Т. IV.; Лукомский В., Модзалевский В. Малороссийский гербовник с рисунками Егора Нарбута. Репринтное издание. – К.: Либідь, 1993. (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Вони здебільшого приділяли увагу питанням генеалогії, гербовників та біографії старшин. О. Лазаревський66 Лазаревский А. Годовой доход переяславской ратуши и урядников в нач. XVIII в. // Украинские исторические мелочи. – К., 1901., наприклад, писав про доходи магістрату Переяслава.
У 1907 р. інтерес до історії Переяславщини пожвавлюється у зв’язку з 1000-літнім ювілеєм Переяслава. Історик і краєзнавець Переяславщини В.Пархоменко77 Пархоменко В. Очерк истории Переяславско-Бориспольскои епархии (1733-1785 гг.). – Полтава, 1908. висвітлив історію Переяславсько-Бориспільської єпархії. Він комплексно дослідив основні аспекти означеної теми, з’ясував церковну та громадську роль переяславських єпископів. У 1909 р. Г.Іванов опублікував статтю88 Иванов Г. О магистратских и монастырских крестьянах г. Переяслава // Труды Полтавской ученой архивной комиссии (далі – ТПУАК) – 1909. – Вып. VI. – Ч. I., в якій з’ясував соціальне становище магістратських і монастирських селян Переяслава та їх подальшу соціальну трансформацію у статус державних селян.
В. Пічета99 Пичета В. Наказы украинских городов в 1767 году // Украинская жизнь. – 1915. – № 10-12. вивчав становище та поступове перетворення мешканців міста на “законослухняних” городян Російської імперії, певною мірою визначив їх склад і “домінування” козацтва при “меских” виборах. У своїй праці вчений наголосив на „незавидном” становищі населення та оцінив порушення давніх міських привілеїв у другій половині XVIII ст., у загальному контексті простежив зубожіння основної маси переяславців, обмеження козацькою верхівкою самоврядування, розгортання соціальних протестів тощо.
У 1917 р. І. Павловський110 Павловский И. Переяслав // Описание городов Полтавской губернии и их окресностей 1810 года: Архивный материал. – Отдельный оттиск из XV выпуска ТПУАК, 1917.0, використовуючи матеріали Полтавської вченої архівної комісії, фрагментарно змалював станову структуру населення Переяслава і схарактеризував стан торгівлі в кінці XVIII – на початку XIX ст. Вчені цього періоду розвитку історіографії зосереджувалися переважно на документальних матеріалах, які були ними опрацьовані в архівах, бібліотеках і приватних колекціях Росії.
До другого етапу слід віднести праці вчених історико-філологічного і соціально-економічного відділу Всеукраїнської академії наук: П. Клименка, М. Ткаченка, С. Шамрая111 Клименко П. Місто й територія на Україні за Гетьманщини (1654-1767 рр.) // Записки історично-філологічного відділу Української Акадедемії Наук (далі – ЗІФВУАН). – К., 1926. – Кн. VII-VIII.; Ткаченко М. Канівська сотня Переяславського полку за Румянцевською ревізією // ЗІФВУАН. – 1926. – Кн. VII-VIII.; Шамрай С. Козаки м. Полтави в 1767 р. за Румянцівським описом // ЗІФВУАН. – 1925. – Кн. VI.1 та ін. Після впорядкування бібліографами архівних справ, які були зосереджені у різних архівах та бібліотеках колишньої Російської імперії, вчені отримали змогу проводити комплексні дослідження у напрямку „історичного районознавства”, зосередивши увагу на вивченні історії економіки міст і міщанських господарств, становищі городян. Таким чином, на відміну від попередніх дослідників, які основну увагу приділяли вивченню станової характеристики та достовірності Рум’янцевського опису, вчені другого етапу історіографії, уважно вивчивши джерела, зробили соціально-економічну оцінку окремих міст та районів.
До третього етапу належать праці К. Стецюк, яка висвітлювала проблему станової боротьби під час повстання Переяславського полку 1666 р112 Стецюк К. Переяславське повстання 1666 року // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1958. – № 4. 2. В. Дядиченко113 Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К.: В-во АН УРСР, 1959.3 ґрунтовно висвітлив сферу “меского”, полкового та гетьманського уряду, а також структуру магістратського самоуправління, функції урядовців, повинності міщан тощо. У зв’язку з 300-річним ювілеєм “воз’єднання” України з Росією друкується серія праць, присвячених ролі міщан у цій події. О. Компан114 Компан О.С. Міста України в другій половині XVII ст. – К.: Академія наук Української РСР, 1963.4 на основі значного документального матеріалу показала чисельність і склад населення Переяслава, рівень його життя та боротьбу між верствами в другій половині XVII ст. Схожу проблему досліджув В. Романовський115 Романовський В.О. Українські городяни і політика царського уряду в другій половині XVII ст. // УІЖ. – 1966. – №2.5. Він розкрив основні напрями політики царського уряду стосовно міського населення Гетьманщини після 1654 р. У 1960-х рр. І. Ковальський116 Ковальський І. Генеральная опись 1765-1769 годов, как источник изучения социально-экономической истории Левобережной Украины (По материалам и документам Переяславского полка).: Автореф. дис. ... канд. ист. наук – К., 1966.6 висвітлив соціально-економічне становище Переяславського полку за матеріалами Рум’янцевського опису (1765-1769 рр.). М. Сікорський і Д. Швидкий у своїх працях117 Сікорський М.І., Швидкий Д.Т. На землі Переяславській. – К.: Наукова Думка,1971.7 продовжили “традиції” своїх попередників. На основі марсистсько-ленінської методології вони розглянули станові суперечності, посилення експлуатації селянства і рядового козацтва старшиною, наступ царизму тощо.
Л. Пляшко визначила територіальну структуру, місцерозташування фортеці, магістрату, ринку, торгових комор, вулиць та жител заможних і бідних городян Переяслава. На прикладі плану так званих „верхнього” та “нижнього” міста Л. Пляшко дослідила соціальний склад городян та рід їх занять118 Пляшко Л.А. Подорож до міста XVIII століття. – К.: Наукова Думка, 1980.8. Питання соціально-економічного розвитку та суспільно-політичної історії Гетьманщини висвітлювали у своїх працях В. Борисенко119 Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. – К.: Наукова думка, 1986.9 та О. Путро220 Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века.: Монография. – К.: Вища школа, 1988.0 .
Зі здобуттям Україною незалежності виникли умови для об’єктивного висвітлення історії Гетьманщини. Вагомий внесок у дослідження питань еволюції соціальної структури населення Гетьманщини, зокрема Переяслава, зроблено О. Гуржієм221 Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в.: Монография. – К.: Наукова думка, 1986.; Його ж. Еволюція соціальної структури селянства Лівобережної та Слобідської України (друга половина XVII-XVIII ст.). – К.: Інститут історії України НАН України, 1994.; Його ж. Українська козацька держава у другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К.: Основи. 1996.; Його ж. Деякі проблеми становлення купецького стану в Україні. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004.; Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. – Т. 8 – К.: Альтернативи, 1999.1. Він комплексно висвітлив такі принципові аспекти, як еволюція структури суспільства, специфіка землеволодіння та землекористування всіх станових груп, закріпачення селянства, міщан та рядового козацтва, дієвість різних правових кодексів та норм права тощо.
Особливе значення має праця222 Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина XVII-XVIII ст.). – К., 1995.2 В. Панашенко. Дослідниця висвітлила докорінні зміни у структурі соціальної еліти Гетьманщини, зокрема козацької верхівки і православного духовенства Переяслава в другій половині XVII-XVIII cт. В. Кривошея персоніфікував склад старшини, використавши численні генеалогічні відомості223 Кривошея В.В. Генеалогія українського козацтва: Переяславський полк. – К.: Стилос, 2004.3 .
І. Кісіль224 Кісіль І.М. Соціально-економічне становище міщан Гетьманщини (друга половина XVII – друга половина XVIII ст.).: Дис. ... канд. іст. наук – К., 2006.4 зробив помітний внесок у розкриття історії станів Переяславщини другої половини XVII-XVIII ст. Науковець висвітлив соціально-економічне становище міщанства та політику щодо них старшинської адміністрації та царського уряду.
Отже, незважаючи на те, що окремі питання з обраної нами для вивчення теми або дотичні з нею знайшли своє належне висвітлення в науковій історичній літературі, спеціальне комплексне дослідження поки що відсутнє, чим і зумовлене звернення дисертанта до цієї теми.
У підрозділі 1.2 “Джерельна база та методологія дослідження” проаналізовано залучену до дисертації джерельну базу. Під час наукового пошуку автором були опрацьовані документальні матеріали, зокрема ті з них, що зберігаються в архівосховищах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі – ЦДІАУК), а також у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського (далі – ІРНБУВ). За формою це ревізії або „сказки”, реєстри, метричні книги, різного роду іменні списки і відомості та описи про населення Переяслава. Серед опрацьованих архівних справ у ЦДІАУК основним фондом за кількістю використаного матеріалу є Ф. 57. – Генеральний опис Малоросії 1765-1769 рр. (або Рум’янцевський, названий відповідно за прізвищем його організатора – президента Другої Малоросійської колегії П.О. Рум’янцева). Аналіз джерел, що містяться у цьому фонді, дозволив детально висвітлити соціальну структуру, майновий стан населення та сутність господарської діяльності на основі розвитку їх господарств. У дисертації також залучені одиниці зберігання інших фондів цього архіву: Ф. 51. Генеральна військова канцелярія (далі – ГВК), зокрема, ділова документація (справи, листи, слідства про нерухомість та маєтності; судові позови; доношення чолобитні, скарги тощо); Ф. 59. Київська губернська канцелярія; Ф. 83. ППК; Ф. 193. Київське намісницьке правління; Ф. 990. Переяславсько-Бориспільська духовна консисторія; Ф. 1407. Колекція грамот царів та гетьманів. У ІРНБУВ було здійснено відбір та опрацювання матеріалів із Ф. I. Літературні матеріали; Ф. II. Історичні матеріали; Ф. VIII. Колекція Київського університету святого Володимира. Наприклад, у фонді I. – Літературні матеріали – опрацьовано протоколи засідань, записи в магістратських книгах, судові протоколи, нотаріальні акти та частина інших документів урядовців магістрату Переяслава.
До роботи залучено також колекції фондових зібрань Російського державного архіву давніх актів (м. Москви), що зберігаються у формі копій в ІР НБУВ. Зокрема, із збірки В.Модзалевського (Ф. II.) автором використані копії Стовпців Білгородського столу та Малоросійського приказу.
Загалом під час вивчення теми автором використано документальні матеріали 13 фондів ЦДІАУК та ІРНБУВ. Значну частину архівних джерел за темою дослідження залучено до наукового обігу вперше.
Важливі документи із соціально-економічної історії Переяслава XVII–XVIII ст., які відтворюють багато сторін життя населення, містять опубліковані збірки документів, найважливішими серед яких є „Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп, Войцеховичей XVII–XVIII вв.” (1884 р.) та „Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка XVII–XVIII в.” (1890 р.).
Отже, залучена до дисертації джерельна база є достатньо репрезентативною, що дозволяє вирішити поставлені дослідницькі завдання.
Методологічною основою роботи стали принципи історизму, системності та наукової об’єктивності. Вони зумовили поєднання загального, особливого і специфічного, конкретний аналіз означених явищ за певних умов, а також адекватну інтерпретацію текстів джерел.
Висвітлення різних аспектів теми зумовило застосування загальнонаукових методів: логічного та історичного, а також комплексного аналізу; ретроспективний; просторового узагальнення; історичної реконструкції; проблемно-хронологічний. Зокрема, останній дозволив виявити закономірності функціонування основних груп і прошарків населення Переяслава, а також систему і способи взаємозв’язків між його складовими. З метою об’єктивного та всебічного пізнання явищ та процесів, що вивчалися, застосовувався системний підхід. При з’ясуванні визначальних чинників козацької доби та урахуванні динаміки змін у структурі населення були застосовані наступні методи: соціологізації та типізації; порівняльно-історичний (сприяв відтворенню формування та умов розвитку міського населення в Українській козацькій державі, а також специфіки функціонування “меского” уряду й інших урядових структур); економічного аналізу й статистичний надали можливість встановити динаміку та етапи змін чисельності городян (зростання та зменшення), поглиблення майнової нерівності та соціальної диференціації; історико-генетичний сприяв розкриттю походження старшини, а потім дворянства.
Для реалізації методологічних засад використані також такі методи, як структурно-функціональний, який дозволив виявити взаємозалежність соціальних процесів і структури певної спільноти; етнологічної ретроспекції, що засвідчив важливість тогочасного соціогенезу для наступних суспільних трансформацій; реконструкції геополітичних чинників тощо. Сукупність зазначених методів може бути визначена як полідисциплінарний комплексний підхід при вивченні генези соціально-економічних питань.
Другий розділ “Соціальний статус і диференціація міщан” структурно поділяється на два підрозділи, в яких з’ясовано політику царського уряду та гетьманської влади стосовно населення Переяслава; визначено правовий статус городян; комплексно охарактеризовується майновий стан міщан, сфери їх господарської діяльності та джерела накопичення капіталу і нерухомості тощо.
У підрозділі 2.1 “Магістратські урядовці: основні функції, права та привілеї” обґрунтовано положення про те, що магдебурзьке право, надане Переяславу у 1585 р., виокремило міщан в окрему суспільну групу та надало їм виняткові права, обов’язки, а також юридично підпорядкувало їх магістрату як становому органу самоуправління. Розкрито як саме городяни намагалися періодично закріплювати свій юридичний статус у зв’язку із перманентними змінами в гетьманському та царському урядах, свавіллям старшини і російських вельмож, різними політичними подіями. З’ясовано причини, які у II половині XVII – I чверті XVIII ст., зумовили те, що магістратські урядовці Переяслава зберігають свої магдебурзькі права і навіть розширюють їх, незважаючи на непослідовну політику гетьманського і царського урядів та засилля козацької старшини та московського офіцерства.
Проводиться думка про те, що відсутність чіткого законодавства, яке б регулювало міжстанові відносини, породжувала конфліктні ситуації у Переяславі між представниками різних станів, що часто переростали у своєрідну боротьбу між урядниками, цивільною адміністрацією (магістратом) і військовими.
Як свідчать тогочасні джерела, юридично магістрат не підпорядковувався полковій канцелярії, а лише гетьманській і царській владі. Однак реально залежав і від полкової канцелярії. Переходи міщан в інші верстви були однією з головних причин конфліктів між урядовцями магістрату та чиновниками полкової канцелярії.
Хоча магістрат Переяслава і мав типову ієрархічну структуру, були в ньому й свої специфічні особливості. Одна із них полягала у чисельній зміні чиновницького апарату. В магістраті Переяслава, так само як і в Чернігові, наявність лави не була властивою. Встановлено, що судові та господарські функції переважно перебрали на себе радники (райці) на чолі з війтом.
У 1785 р., згідно „Жалуваної грамоти на права та привілеї містам Російської імперії”, в містах Лівобережжя і Слобожанщини почалося запровадження міських дум, які стали основними органами самоврядування. У віданні міських магістратів залишилися переважно судові повноваження. Під впливом цих нововведень магістрат Переяслава перестав функціонувати як незалежний орган самоврядування.
У підрозділі 2.2 “Вольності”, соціальне і майнове становище міщанства та купецтва” ідентифіковано всіх городян Переяслава на основі типових ознак. Так, патриціат становили чиновники, цехмістри, а залежну частину – ремісники, дрібні торговці та міська біднота. “Генеральне слідство про маєтності Переяславського полку” (1729-1731 рр.) за головну ознаку міщанства визначило те, що вони „несуть земскую службу”. В 1785 р. російський царизм змінив соціальну стратифікацію городян Переяслава (як і всієї Гетьманщини), закріпивши їх правовий статус незалежно від професійної діяльності та задекларувавши єдиний міщанський стан (відповідно зі законодавством Російської імперії).
На підставі першоджерел вдалося встановити чисельність і етнічний склад міщан Переяслава. Так, у 1666 р. їх налічувалося 274 осіб, у 1726 р. – 297, у 1765-1769 рр. – 319, у 1781р. – 260, а у 1787 р. – 1 629 осіб. У XVIII ст., як і у XVII ст., в етнічній структурі міщан, так само і загалом населення Переяслава, домінували українці – 90 %.
Серед переяславців виокремлювалося купецтво, зокрема після Національної революції, внаслідок призупинення на деякий час засилля іноземних торговців (поляки та євреї мали від королівського уряду привілеї в торгівлі, тому набули будинки й крамниці та монополізували у своїх руках майже усю торгівлю), збільшилася частина торгових людей – представників українського етносу. Статус “справжнього” купця в XVII ст. мали лише деякі з них (до 100 осіб). Проте їх чисельність протягом XVIII ст. через наступ іноземних купців, головним чином польських, сербських, грецьких і російських (яких підтримував царський уряд) помітно зменшилась і в 1787 р. ледь перевищувала 10 осіб.
У третьому розділі “Козацтво та шляхетство в загальній структурі переяславців”, який включає два підрозділи, простежено походження, формування, статус, права та привілеї світської верхівки, а також реконструйовано еволюцію соціальної структури рядового козацтва, показано їх майновий стан, комплекс господарств і характер зайнятості.
У підрозділі 3.1 “Старшина та шляхетство: походження, формування, статус, перетворення на дворянство” висвітлено їхні джерела формування, етнічний склад, особливості становища, клановість, ментальність, специфіку геральдичної атрибутики та інтеграцію козацької верхівки до складу російської еліти і офіцерства царської армії. Показано як внаслідок Національної революції та Визвольної війни українського народу в середині XVII ст. переважно із середовища “козацького товариства”, частини православної шляхти почала формуватися нова генерація панства – старшина. Крім етнічних українців старшина Переяслава формувалася з покозачених осіб, які за своїм походженням були вихідцями з Польщі, Греції та Придунав’я (Волощини, Молдови, Сербії). Генеологічне коріння деякі з них “доводили” з Німеччини, Литви, Риму, здебільшого аби підкреслити свої знатність та аристократизм. Родові корені козацької старшини, як правило, відзначалися знатним і заможним походженням, що сприяло їх кар’єрному зростанню, зокрема і в Переяславі, до рангу полковника і навіть вище – до набуття статусу генеральної старшини. Більшість із відомих представників переяславської старшини та шляхти мали герби, на зразок польської аристократії. На ментальність та становище козацької верхівки Переяслава суттєво впливали шляхетські традиції, права та привілеї.
До уряду ППК переважно входило близько 10 основних посад: повноважний полковник (часто призначався його заступник – наказний), обозний, суддя, писар, осавул, 2 хорунжих та городовий отаман. Відомо, що протягом 1648-1782 рр. уряд ППК очолювало понад 50 полковників (вони змінювали один одного, проте, деякі з них очолювали уряд двічі, а то й чотири рази), до його складу входило 22 обозних, 24 судді, 33 писарі, 35 осавулів, 21 хорунжий, 23 городових отамани. До верхівки козацва належала також старшина, яка мала різного роду військові звання, хоча не обіймала посад в уряді, перебуваючи в запасі, або у відставці.
У другій половині XVII-XVIII ст. в уряді ППК перебувало чимало іноземців. Зокрема, в 60-их – 80-х роках XVII ст. в уряді домінували родини придунайського походження – Думитрашки, Сербини (перша хвиля переселень), а також родина Берлів та рід грецьких купців Томар. У 90-х р. XVII ст. – на початку XVIII ст. владу перебрали представники, що підтримали І.Мазепу: Полуботки, Лисенки, Мировичі та ін. У першій чверті XVIII ст. відбувається друга хвиля переселень військових іноземного походження, зокрема родин Афендиків, Танських, Іваненків, які обіймають ключові посади в полковому уряді в другій чверті XVIII ст. та впродовж 1768-1782 рр.
Ці зміни свідчать про те, що монархи намагалися встановити абсолютний контроль над переяславською старшиною, але полчани за допомогою гетьманської влади прагнули відновити своє давнє шляхетське право і вплинути на вільний вибір кандидата в другій половині XVII – першій чверті XVIII ст. У 1785 р. старшина та шляхетство були перетворені в дворянство та російське офіцерство, отримавши станові права та привілеї дворян.
У підрозділі 3. 2 “Рядове козацтво” розкрито становлення, занепад цієї верстви населення Переяслава, як відбувалася соціальна диференціація “військового стану” на виборних і помічників. Виявлено статус “сумнівного козацтва”, а також розглянуто сутьність такого явища, як „шукання козацтва”. Охарактеризовано основні соціальні зміни в середовищі козацького стану.
Чисельність переяславського реєстрового козацтва полку за “Реєстром Війська Запорозького” 1649 р. становила близько 1200 козаків. У той час нараховувалася одна полкова сотня. У 1726 р. чисельність козаків 1-ї полкової сотні становила 418 осіб, у 1755 р. – 1277. У 1765–1769 рр. виборних козаків Переяслава нараховувалося 18, а козаків-помічників – 419, у 1781 р. – відповідно – 68, 283. Скорочення відбувалося за рахунок переходу частини козацтва в стани міщанства та селянства, а також через переселення на іншу територію, загибель значної кількості у військових походах і на будівництві фортець, міст, каналів та ін. У 1787 р. до козацтва Переяслава належало 1367 осіб обох статей (чол. 679., жін. 688). Збільшення пояснюється природним приростом городян.
Внаслідок запровадження на Лівобережжі поділу на намісництва у 1781 р. У 1782 р. Переяславський полк із центром у Переяславі перестав існувати як окрема територіально-адміністративна одиниця, а саме місто втратило значення полкового. Тому воно перетворилося на типове провінційне містечко Російської імперії. Козацтво ще незначний період формально продовжувало існувати як стан.
У четвертому розділі “Духовенство” проаналізовано соціальну структуру та майнове становище переяславського духовенства.
У підрозділі 4.1 “Єпископи: їх функції та роль в становленні і генезі єпархії та ієрархія церковного управління” відображено статус верхівки духовенства та показано ієрархію церковного управління – консисторії, що була судово-адміністративною колегією при єпископі й мала досить широкі повноваження.
У ієрархії духовенства Переяслава найвищу сходинку посідали єпископи. Духовенство можна диференціювати на особливо привілейовану частину, до якої входили єпископи, архієреї, архієпископи, проміжну, середню ланку – канцеляристи, писарі консисторії, протодиякони, священнонамісники, консистористи протопопи і протоієреї, менш привілейовану частину – міське та сільське духовенство, до якої належав цілий церковний штат кліру.
Головну роль у становленні Переяславської єпископії відігравали саме єпископи, які належали до духовної еліти, керуючи єпархією та духівництвом, яке ними і затверджувалося, а також всіляко підтримували та відбудовували храми і монастирі. Єпископи, розташовуючись в своїй резиденції у Переяславі при (Вознесенському соборі), керували значним церковно-адміністративним округом, що займав особливе і унікальне положення, оскільки перебував у центрі геополітичних відносин між Росією і Польшею. Це значною мірою впливало на різні церковні справи, розповсюдження й укріплення православ’я як на Лівобережжі, так і на Правобережжі. Єпископи були активними діячами і в законодавчих справавах, видаючи різного роду укази, які стосувались духовенства та освітньо – культурного життя єпархії.
У 1785 р. Переяславська єпископія була закрита російським царизмом, але цього ж року стараннями духовенства відновлена, хоча і у вигляді повної залежності від владик Київської митрополичої єпархії. У 1797 р. російський уряд обмежував управління переяславських єпископів лише Лівобережним духовенством та церквами. Крім того, при архієреях засновувалася особлива консисторія, яка контролювалася Синодом. У 1799 р. переяславські єпископи повертають умовну самостійність в межах підпорядкування Київської митрополії.
У підрозділі 4. 2 “Структура і склад кліру, соціальне і майнове становище духовенства” проаналізовано склад і становище духовенства. До духовенства належали особи, які виконували певну церковну службу та підпорядковувалися консисторії. Воно поділялося на парафіяльне або біле та чорне. Біле духовенство, в свою чергу, також канонічно та ієрархічно диференціювалося на священнослужителів (настоятелів, вікаріїв, половинних священників) і церковнослужителів (дияконів, ктиторів, пономарів, титарів та ін.). Церковну парафію в Переяславі в основному обіймали вихідці із духовенства, передаючи родову справу “преемственно”: з батька-діда.
Чернецтво або чорне духовенство за соціальним складом було досить неоднорідним. До складу чорного духовенства Михайлівського та Вознесенського монастирів входили: вихідці чоловічої статі з різних соціальних верств, – тобто монастирське духовенство не становило замкнутої групи, так само як і біле, його більшість становили переселенці з Лівобережних і Слобідських монастирів та містечок. Чисельність духовенства Переяслава у 1781 р. становила 35 осіб, у 1787 р. – 103 особи: священники і священнослужителі, монахів – 28. Протягом другої половини XVII-XVIII ст. чисельний склад становив понад 100 настоятелів та служителів 10-ти церков міста. Основу духовенства становив український етнічний елемент.
У 1786 р. секуляризація церковного і монастирського майна та нерухомості вплинула на закриття монастирів Переяслава та скорочення церковного землеволодіння. В результаті секуляризації духовенство позбулося майнової і економічної основи та втратило привілейоване становище в суспільно-політичному житті Гетьманщини.
У п’ятому розділі “Селянство та інші групи населення” визначено статус, становище селян та проміжних груп населення Переяслава. У підрозділі 5. 1 “Селяни: статус й соціальна структура” з’ясовано, що в Переяславі не існувало своєрідних груп рангових і т.зв. вільних військових селян, унаслідок досить сильного впливу урядовців магістрату, козацької верхівки та духовенства. В Переяславі в другій половині XVII – першій половині XVIII ст. переважали магістраські (ратушні) посполиті. У 20-30-х рр. XVIII ст. в офіційних документах зафіксовано різносоціальні групи населення, що підпорядковувалися магістрату: міщани, цеховики, “загородні підварські” посполиті (всього близько 260 двірів). Переважна частина всіх груп селян, записаних за магістратом, періодично змушена була додатково працювати ще й на старшину. У другій половині XVIII ст. відбулися суттєві зміни в соціальній структурі селянства: замість приватних посполитих з’явилися кріпосні селяни (внаслідок законодавчого впровадження кріпосного права), а замість магістратських та монастирських
