Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Лактіонов Олександр Миколайович

УДК 159.92

Структурно-динамічна організація

індивідуального досвіду

Спеціальність 19.00.01 – загальна психологія, історія психології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора психологічних наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному

університеті ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Офіційні опоненти:

доктор психологічних наук, професор,

дійсний член АПН України, Максименко Сергій

Дмитрович, Інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України,

директор Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України.

доктор психологічних наук, доцент, Саннікова Ольга Павлівна,

Південноукраїнський державний педагогічний університет

ім. К.Д.Ушинського, м.Одеса, завідувач кафедри психології.

доктор психологічних наук, старший науковий співробітник,

Титаренко Тетяна Михайлівна, Інститут соціальної та

політичної психології АПН України, завідувач лабораторії

соціальної психології особистості.

Провідна установа: Одеський державний університет

ім. І.І.Мечнікова, кафедра психології.

Захист відбудеться 21 вересня 2000 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.26. при Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

Автореферат розісланий “21” серпня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої ради Т.С.Кириленко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема людського досвіду викликає дослідницький інтерес за кількома підставами.

Перш за все вона є нагальною практичною проблемою нашого часу. Її актуальність визначається соціальною ситуацією перехідного періоду в Україні, головною відмінністю якого є фундаментальна колізія між старим і новим досвідом. У відносно стабільній ситуації недавнього минулого індивід просто не мав проблем з переглядом власного досвіду: у кожного вже був необхідний для повсякденного життя обсяг знань, вмінь, навичок. Якщо ж цього ресурсу не вистачало, його поповнення можна було відкласти на майбутнє. З початком стрімких соціальних змін останнього десятиріччя в українському суспільстві відбулися кардинальні переорієнтації соціальних та особистісних цінностей.

Вивчення досвіду людини, очевидно актуальне в наші часи, поки що залишало без відповіді питання про те, що ж відбувається з людиною в процесі розставання з минулим та засвоєння нового, які можливі наслідки буде мати трансформація індивідуального досвіду.

Зміни соціально-психологічної ситуації в перехідний період обумовлюють не тільки тематику психологічних досліджень, але й необхідність конструювання нового поняттєвого апарату для опису процесів формування трансформації індивідуального досвіду.

Визначення понять “досвід”, “індивідуальний досвід” до теперішнього часу відсутнє у вітчизняних психологічних довідниках. Така ситуація не випадкова, бо досвід взагалі і, зокрема, індивідуальний досвід не були предметом самостійного систематичного дослідження у психологічній літературі.

На всіх етапах розвитку радянської психології дослідження індивідуального досвіду не входило до її актуальних завдань. Індивідуальний досвід вважався другорядною цінністю у порівнянні з “активною життєвою позицією”, “колективістичним самовизначенням”, “самоактуалізацією”, “творчістю” тощо. Час від часу звертаючись до поняття досвіду, вчені застосовували цей термін частіше за все контекстуально, а не в значенні окремого предмету дослідження. Тому до сьогодні виконано вкрай мало і недостатньо як теоретичних, так і експериментальних психологічних робіт з проблематики індивідуального досвіду. Однією з причин такого становища є певна невідповідність успадкованого від психології радянського періоду методологічного і методичного арсеналу тим завданням, що зараз поставлені перед психологічною наукою. Зокрема, виявляються застарілими багато методичних прийомів, засобів діагностики та підходів до вивчення досвіду особистості в сучасних умовах життя.

Це, звичайно, не значить, що досвід зовсім ніяк не входив до кола дослідницьких інтересів – таким чи іншим чином він неявно (контекстуально) визначався відносно таких категорій, як “чуттєве”, “діяльність”, “свідомість”, “пізнання”, “розум”, “духовне”, “життєдіяльність”, “життя” та ін. (Демокрит, Платон, Аристотель, Августин, Бекон, Декарт, Гоббс, Локк, Спіноза, Юм, Берклі, Кант, Гегель, Пірс, Джемс, Д'юї, Мах, Бергсон, Хайдеггер, Сартр, Рассел та ін.).

Дж. Локк дослідив досвід як фундаментальне поняття теорії пізнання, соціальної філософії, педагогіки та психології. В.Вундт був останнім, для кого досвід був власне предметом психологічного дослідження. Виникнувши у межах парадигмальної дихотомії “чуттєве – раціональне”, поняття досвіду врешті-решт вичерпало свій пізнавальний ресурс так і не сформувавшись у певний вимірювальний інструмент практичної психології. Навпаки, прагматизм та гуманістична психологія виходили з надто широкого розуміння самодостатності досвіду як категорії людської поведінки. Але у жодному з підходів досвід не розглядався з позиції суб'єкта досвіду ще й тому, що такий підхід потребує зміни дослідницької парадигми (К.О.Абульханова-Славська, С.Д.Максименко, С.Л.Рубінштейн, В.О.Татенко та ін.).

Проблемами соціального досвіду займалися Н.О.Суровєгіна, Н.Є. Харламенкова. О.Ю. Артем'єва розробила поняття структури суб'єктивного досвіду на рівні його психосемантики. Переживання як чинник внутрішнього досвіду особистості досліджувалося Т.С.Кириленко. Л.К.Воробйова та Т.В.Снегірьова здійснили спробу трактування психологічної природи людського досвіду на засадах розвиненої Л.С.Виготським теорії культурно-історичної детермінації психіки. Етнопсихологічні чинники досвіду висвітлювалися М.П.Драгомановим, М.І. Костомаровим, О.О. Потебнею, Д.М. Овсянико-Куліковським, Д.Чижевським, Ю.Липою, Б. Цимбалістим, П.І.Гнатенко та ін.

Багато вчених (Л.С.Виготський, Ж.Піаже, А.Маслоу, К.Роджерс, С.Л.Рубінштейн, І.Г.Білявський, П.І.Зінченко, В.А.Роменець, Г.К.Середа, Л.В.Сохань, Ю.К.Стрелков, Т.М.Титаренко та ін.) близько підходили до опису того, як організується досвід, але ними не ставилися питання про те, що саме становить категоріальний простір досвіду, як досвід структурований, чим забезпечена динаміка його розвитку, які існують чинники та засоби його трансформації.

Від усіх наведених вище праць дана дисертація принципово відрізняється тим, що, по-перше, питання дослідження індивідуального досвіду ставляться як його самостійний предмет; по-друге, метою та завданнями; по-третє, методологією та методикою; по-четверте, експериментальною базою аргументації.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося на кафедрі психології (1986 – 1992) та на кафедрі прикладної психології (1993 – 1999) Харківського державного університету у відповідності з цільовими науковими дослідженнями: “Залежність характеристик пам’яті від мотиваційно-смислових характеристик особистості”, ДР № 0187.0.000261 (авторський розділ – “Вивчення функцій пам’яті у індивідуальній свідомості людини”); “Сучасні технології навчання, що розвиває, та формування особистості”, ДР № 0194 И 017500 (відповідальний виконавець); “Трансформаційні психологічні процеси у перехідний період” ДР № 0199 И 001106 (науковий керівник).

Мета і задачі дослідження.

Метою роботи є психологічна природа індивідуального досвіду, його загальна системна побудова, структурна організація його компонентів та динаміка їх перетворень у процесі життєдіяльності індивіда.

Для досягнення даної мети були поставлені такі завдання дослідження:

- здійснити історичний та методологічний аналіз людського досвіду;

- визначити категоріальний простір індивідуального досвіду;

- розробити загальну теоретичну модель індивідуального досвіду;

- дослідити теоретично та експериментально структурно-динамічні характеристики індивідуального досвіду, зокрема, його соціальний, особистісний та мнемічний компоненти;

- визначити психологічні механізми трансформацій індивідуального досвіду в перехідний період.

Об‘єкт дослідження становить індивідуальний досвід людини у масштабі її життєдіяльності. Предметом дослідження є структурно-динамічна організація індивідуального досвіду людини у межах відповідного категоріального простору, функціонування та трансформацій його складових частин.

Методи дослідження. Основними теоретичними методами були методи системного та суб’єктного аналізу, теоретичного моделювання, які дозволяють розкрити закономірності генезису, розвитку, організації та функціонування індивідуального досвіду як системного утворення. Якщо системний аналіз надає можливість виділити та обґрунтувати зовнішню структуру досвіду, його рівні, компоненти, системоутворюючий фактор, то суб'єктний аналіз дозволяє дослідити внутрішню динаміку розвитку і трансформації досвіду.

В основу методичної стратегії дослідження було закладено принципи суб’єктності та екологічної валідності, що вбачає мінімізацію ролі експериментатора, широке використання можливостей суб’єктивного шкаліювання, самооцінки, оцінок та інтерпретацій з боку піддослідних, кореляційного та факторного аналізу.

Основними експериментальними методами були методи опитування, самооцінки, фіксованої бесіди, особистісної інтерпретації, відтворення та спогадів. Дисертантом особисто розроблено низку оригінальних опитувальників, шкал, процедур та прийомів виміру соціального, особистісного та мнемічного компонентів досвіду, а також особливостей трансформацій досвіду у перехідний період.

При розробці методів виміру сучасних трансформаційних процесів на тлі неусталених соціально-психологічних чинників сучасного життя додатково були використані методи експертної оцінки, контент-аналізу, шкаліювання.

Достовірність висновків експериментів забезпечувалася методами дисперсійного, кореляційного, факторного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається передусім тим, що дисертація є першим в українській психології дослідженням індивідуального досвіду людини з точки зору фундаментальних закономірностей його структурно-динамічної організації.

До таких наукових результатів, що вперше одержані, належать:

проведення історико-психологічного аналізу проблеми виникнення та розвитку концепції досвіду у світовій філософії та психології;

обґрунтування необхідності дослідження індивідуального досвіду у межах парадигми “досвід – життєдіяльність”;

розробка концептуального апарату (понять, моделей, базових характеристик) теорії індивідуального досвіду;

системний аналіз та побудова теоретичної моделі категоріального простору індивідуального досвіду на підставі вихідної тези про те, що індивідуальний досвід у своєму генезисі є перетвореною формою життєдіяльності і являє собою трьохкомпонентне структурно-динамічне утворення. Його соціальний, особистісний та мнемічний компоненти у своїй сукупності забезпечують саморозвиток індивіда та регуляцію його взаємовідносин із зовнішнім світом у часовому континуумі минулого, теперішнього і майбутнього. Системоутворюючим фактором організації та функціонування досвіду є ціннісна орієнтація індивіда на майбутній результат життєдіяльності;

запропонування і аналіз поняття індивідуального історичного досвіду людини-сучасника, детермінованого сукупним досвідом минулих поколінь, який опосередковано впливає на досвід сучасної людини завдяки ціннісному резонансу між минулим і теперішнім;

аналіз структурно-динамічної організації соціального компонента індивідуального досвіду; уведення до експериментального дослідження та аналізу його базових складових: міжперсонального простору, простору соціальних стереотипів, номінативної та статистичної унікальності;

дослідження міжперсонального простору соціального досвіду як чинника суб’єктивного життєвого простору, що дорівнює сукупності ціннісно-визнаних індивідом персонально фіксованих взаємодій, які відбувалися у минулому, відбуваються у сьогоденні та бажані у майбутньому; уведення та визначення специфічного для похилого віку поняття метаперсонального простору як неперсоніфікованої ціннісної частини соціальних взаємодій, що компенсують згортання просторово-часових чинників міжперсонального простору;

експериментальне дослідження психологічної природи номінативної та статистичної унікальності; перша визнається соціумом тільки щодо даного суб'єкта, друга є сумою вірогідностей відмінностей даного суб'єкта від інших за параметрами, що визнані цінними у даному оточенні та визначають його особистісний обмінний фонд;

аналіз структурно-динамічної організації особистісного компонента індивідуального досвіду; уведення та експериментальне дослідження його базових складових: мікроструктури суб'єктивної психосемантики, інтерпретації себе як вартості, інтерпретації інших як сумісних з індивідом, інтерпретації предметного світу як цінності;

пропозиція і аналіз поняття особистісного інтерпретаційного комплексу як полімодальної сукупності суджень, самооцінок, оцінок, настанов, стереотипів, що формується шляхом суб'єктивних узагальнень та раціоналізацій за умов згоди та підтримки людського оточення і забезпечує цілісність особистісного досвіду;

аналіз структурно-динамічної організації мнемічного компонента індивідуального досвіду; уведення, теоретичне та експериментальне дослідження його стадіально пов'язаних базових складових відповідно до послідовності переробки інформації: оперативна довгострокова пам'ять, біографічна пам'ять (пам'ять “нового досвіду”, ретропам'ять, пам'ять раннього дитинства) та історична пам'ять;

висунення й аргументація гіпотези щодо наявності циклічного рекурсивно-хронологічного ланцюга трансформацій пам'яті впродовж життя, що проявляється у зіставленості блоків, функцій та механізмів її окремих циклів;

постановка і дослідження проблеми трансформації індивідуального досвіду у перехідний період, головною колізією якого є зіткнення старого та нового у досвіді людини;

виявлення специфіки трансформації соціального досвіду; уведення, експериментальне дослідження та аналіз феноменів нового соціального статусу, нового мовного досвіду;

виявлення специфіки трансформації особистісного досвіду; уведення, експериментальне дослідження та аналіз феноменів бімодальності, негативного зсуву, виявлення адаптаційних стратегій утягненості та конкуренції.

Практичне значення отриманих результатів полягає передусім у тому, що вони дозволяють усунути прогалини в існуючих теоріях загальної і соціальної психології, психології особистості, психології пам'яті і навчання, історичної і вікової психології, політичної психології, психодіагностики завдяки системній концепції індивідуального досвіду, що пропонується.

Результати даного дослідження і розроблені в його ході експериментальні методики можуть бути використані в прикладних дослідженнях. Їх використання особливо доцільне у галузі соціальної і політичної психології, в яких автором отримані принципово нові дані про трансформацію індивідуального досвіду в перехідному суспільстві. Виявлені феномени дозволяють аналізувати і прогнозувати динаміку соціально-психологічних процесів в новому українському суспільстві.

Матеріали дисертації використовувались при розробці нормативних документів у Харківській облдержадміністрації щодо соціальної політики у регіоні, соціально-правових питань місцевого самоврядування у перехідний період. Розроблені в дисертації психодіагностичні засоби використовуються у психотерапевтичній та педагогічній роботі у сфері девіантної поведінки.

Розроблено кілька нових опитувальників, спеціальних методичних процедур виміру соціального, особистісного та мнемічного досвіду, що є суттєвим доробком до проблеми діагностики особистості.

Отримані результати і методики протягом ряду років (1986 – 2000) успішно використовуються дисертантом і його колегами у навчальному процесі при викладанні курсів загальної і експериментальної психології, а також спецкурсів із психодіагностики, політичної психології в Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна.

Особистий внесок здобувача

У наукових статтях і тезах, написаних у співавторстві, доробок здобувача полягає у визначенні загальної ідеї, теоретичному аналізі проблеми, узагальненні експериментальних даних, формулюванні висновків. Надані в дисертації результати теоретичних і практичних досліджень і висновки належать виключно автору.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі прикладної психології Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна й обговорена на спільному засіданні кафедр психології та прикладної психології Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна, спільному засіданні кафедри загальної та інженерної психології і кафедри соціальної психології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Результати дослідження доповідались на міжнародних, всеукраїнських, регіональних та міських наукових та науково-практичних конференціях, зокрема, на Другому з’їзді Товариства психологів України (Київ, 1996); Перших, Других, Третіх Міжнародних психологічних читаннях (Харків, 1993, 1995, 1999); Міжнародному конгресі “Стреси у повсякденному житті дітей” (Одеса, 2000); Міжнародній конференції “Проблеми психології часу”, присвяченій сторіччю з дня народження Д.Г. Елькіна (Одеса, 1995), Третіх та П’ятих Міжнародних Сковородинівських читаннях (Харків, 1996, 1999); Міжнародній науковій конференції “Наука і сучасні проблеми суспільства”(Харків, 1998), Першій і Другій Всеукраїнських конференціях “Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина Української держави” (Київ, 1995, 1997); на Всесоюзній науково-практичній конференції “Творчість і педагогіка” (Москва, 1989); Всесоюзній науково-методичній конференції (Куйбишев, 1986); Всесоюзній науково-практичній конференції “Психодіагностика – вчителю” (Харків, 1989); Всесоюзній конференції “Проблеми розвитку та засвоєння інтелектуальних систем” (Новосибірськ, 1986); Харківських соціологічних читаннях (1995, 1998); науковій конференції “Визвольна боротьба українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького за українську державність” (Харків, 1996); на І Всеукраїнському конгресі невропатологів, психіатрів і наркологів (Харків, 1996); на науково-практичних конференціях з питань розвитку місцевого самоврядування (Ялта, 1995; Київ, 1996, 1997; Харків, 1997).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в монографії, 25 статтях у фахових наукових журналах та збірниках наукових праць, 22 тезах та матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, дев’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел, що нараховує 386 джерел, 10 додатків. Основний зміст дисертації викладено на 374 сторінках. Робота містить 6 малюнків, 8 таблиць.

ЗАГАЛЬНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її зв’язок з державними науковими програмами, сформульована мета та головні завдання дослідження, визначається об'єкт, предмет і методи, висвітлюється його наукова новизна, теоретична та практичне значення, наведена інформація щодо апробації роботи.

Перший розділ “Проблема людського досвіду в історії філософії і психології” містить історико-критичний огляд виникнення та розвитку проблеми досвіду у світовій та вітчизняній психології. Розглянуті філософські підходи до проблеми досвіду в античності (Парменид, Демокрит, Платон, Аристотель), середньовічній (Августин, Р. Бекон), ренесансній (Леонардо да Вінчі, Монтень, Ф.Бекон) філософії, філософії Нового часу (Локк, Юм, Кант, Гегель), психології В.Вундта, прагматизмі В.Джемса та Дж. Д'юї, гуманістичній психології Роджерса і А.Маслоу, дореволюційній вітчизняній і радянській психологічній школі. Інтерес до проблеми індивідуального досвіду став критерієм “людиноцентрованості” психологічної науки. Досвід стає дійсною проблемою тоді, коли предметом вивчення стає людина як суб'єкт власної активності, соціальних зсувів, історії. Виведення ж людини з центру вивчення будь-якої гуманітарної науки перетворює досвід на гносеологічну та праксіологічну “умову”, “передумову”, “початковий рівень” і т.п., що й сталося в радянській психології.

Однак і там, де досвід був однією з центральних категорій, він, проте, не ставав предметом спеціального розгляду, частіше виступаючи як понятійний засіб, відштовхуючись від якого можна було розвивати більш широкі уявлення про людську психіку. Багато дослідників близько підходило до опису організації досвіду, але ними не були поставлені питання про категоріальний простір досвіду, що лежить в основі досвіду, забезпечує його “фактичність”, як він структурований, як трансформується.

Перший етап концептуального дослідження досвіду припадає на XVII-XVIII століття, коли на фоні технічного прогресу, бурхливого розвитку промисловості закономірно виник і став провідним емпіризм, стрижнем якого було уявлення про досвід як джерело знання і пізнання людини. Другий сплеск інтересу до проблеми досвіду виявився в американському прагматизмі, коріння якого лежить у пройнятому духом підприємництва і практицизму стрімкому розвитку індустріальної економіки.

Останній, третій, етап у вивченні досвіду відображає нові ціннісні орієнтації сучасного суспільства на межі тисячоліть, що відображаються гуманістичною психологією, коли на зміну парадигмі “діяч – суспільство” прийшла парадигма “особистість – суспільство”. Виявилося, що одним з головних засобів самопізнання і самореалізації людини є її звертання до власного досвіду, до себе як унікального.

Уявляється, що асиміляція ідей прагматизму і гуманістичної психології в умовах становлення пострадянського суспільства відбуватиметься за схемою перемішування в стилі постмодернізму: гуманістична психологія буде наповнюватися прагматикою, прагматизм буде збагачуватися морально-гуманістичним змістом.

Другий розділ “Категоріальній простір індивідуального досвіду” присвячений розробці та обґрунтуванню концептуального апарату загальної теорії індивідуального досвіду. Встановлення категоріального простору індивідуального досвіду вимагає визначення відповідного психологічного феномена, виявлення релевантного йому родового поняття (категорії), відбору таких, що корелюють з ним, психологічних понять, визначення системно-структурних і функціональних зв'язків між ними.

Найближчим родовим поняттям для досвіду є категорія "життєдіяльність". Індивідуально-особистісний параметр життєдіяльності зумовлює подвійну природу і функції досвіду в забезпеченні її стабільності і динаміки. Досвід виступає перетвореною формою життєдіяльності, тобто такою формою, яка, будучи генетично похідною від деякої початкової цілісної системи, набуває відносної самостійності і в свою чергу стає передумовою подальшого розвитку початкової системи. Сутнісною межею такого перетворення є те, що суб'єкт сприймає і переживає набутий у процесі життєдіяльності досвід як свою власність. Умовою придбання досвіду як власності є емоційно-оціночний комплекс, що забезпечує селекцію релевантної інформації і рефлексію над досвідом. У результаті селекції індивідуальний досвід набуває унікальності.

Врахування історико-культурного аспекту життєдіяльності вимагає залучення категорій абсолютного і відносного при порівнянні умов формування індивідуального досвіду в умовах різних світових культур. Релятивність досвіду випливає з діалектики взаємовідношення життєдіяльності в її повноті і наявного буття індивіда “тут і тепер”. На стадії усвідомлення зрілою особистістю свого досвіду він доповнюється можливістю виходу за його межі. У момент виходу досвід і починає виявлятися в своїй канонічній для даного індивіда формі.

Уявлення про досвід як систему, що розвивається, дозволяє відображати його розгортання у часі. Оскільки кожна людина володіє різними видами досвіду на різних фазах життя, досвід є природно гетерогенним і за часовою координатою, і за координатами "просторовими": особистісний і соціальний (екзистенціальна гетерогенність), старий і новий (історична гетерогенність) досвід тощо.

Найближчою однорівневою із досвідом категорією є “життєвий шлях”, який також може розглядатися як атрибутивна характеристика кожної людини (Т.М.Титаренко), перетворена і додаткова до досвіду форма життєдіяльності. Досвід є структурованою констеляцією тих самих якостей, які в інших відносинах стають атрибутивними характеристиками життєвого шляху особистості. Життєвий шлях детермінований змістом індивідуального досвіду, а індивідуальний досвід формується відповідно до специфіки життєвого шляху. Психологічна відмінність даних феноменів полягає в тому, що на відміну від життєвого шляху індивідуальний досвід не усвідомлюється в його цілісності: індивід усвідомлює лише свою впевненість, що він є або відсутній у даній поведінковій сфері.

Аналіз індивідуального досвіду вимагає врахування двох критичних точок: початку і кінця життя людини, яким відповідає нуль-досвід і вільний досвід. У цих точках відбувається інверсія досвіду як власності. Момент народження являє собою початок привласнення досвіду як власності інших, кінець життя є втратою досвіду як своєї власності і його передачі для майбутніх інших.

Третій розділ “Історичний досвід сучасної людини в психологічному вимірі” містить аналіз запропонованого поняття індивідуального історичного досвіду учасника як специфічної частини історичного досвіду людства.

Проблема історичного досвіду суб'єкта фокусується на суб'єкті історичного досвіду, причому суб'єкті-сучаснику, історичний досвід якого є складовою частиною його соціального досвіду. Цей аспект слабко враховується в історичній психології. Психологи, розглядаючи культурно-історичні феномени минулих років, рідко їх "примірюють" до психології своїх сучасників і не розглядають історичний досвід як частину індивідуального досвіду.

Але за своїм значенням досвід попередніх поколінь є історичним тільки щодо теперішнього часу. Для представників самих попередніх поколінь він не історичний, а екзистенціальний. Конкретний індивід постійно накладає своє суб'єктивне ставлення на власну історію, творить власну історію "сьогодні" і “без чернеток”, усвідомлюючи себе людиною для повсякденності, а не людиною для історії. Його історичність реалізується об'єктивно, незалежно від наявності і рівня його рефлексії.

У дисертації розглянута модель передачі історичного досвіду, згідно з якою сукупний історичний досвід впливає на індивідуальний опосередковано, втілюючись у життєдіяльності людини завдяки ціннісному резонансу між ідеалізаціями історичного досвіду минулих поколінь та ідеалізаціями сучасного життя. Лише після цього досвід минулого починає існувати у формі історичного додатка до досвіду конкретного індивіда.

Четвертий розділ “Загальна теоретична модель індивідуального досвіду” містить системний аналіз основних понять, структурно-динамічних компонентів досвіду. Вивчення індивідуального досвіду вимагає з'ясування його онтологічного аспекту. До нього належать процеси всієї життєдіяльності людини. При експериментальному вивченні індивідуального досвіду критеріальним є ставлення особистості до своїх можливостей і досягнень як до своєї психологічної власності.

Методологія системного підходу передбачає мультіпарадигмальність уявлень про природу психічного (Г.С.Костюк, Б.Ф.Ломов, С.Д.Максименко, О.П.Саннікова та ін.). Структурно-функціональна парадигма і її двійник – структуралізм за звичкою розглядаються як несумісні з парадигмою духовності. Разом з тим, немає підстав і для абсолютизації духовної парадигми. Завдання психології полягає в тому, щоб операціоналізувати “духовність”, не відмовляючись від обох парадигм.

Виникає питання про пошук такого буттєвого простору, де б обидва підходи, що протиборствують, поєднувалися. У філософському плані це людська діяльність, практика, а в межах психології такою об'єднуючою категорією може виступити життєдіяльність суб'єкта, що містить і духовне, і структурне вимірювання індивідуального досвіду. Проблема полягає в тому, щоб при встановленні структурної композиції досвіду зберегти його цілісність.

Структура індивідуального досвіду задається когнітивною, регулятивною і комунікативною підсистемами. Оскільки зв'язки між ними рухливі, організація досвіду має структурно-динамічний характер.

Індивідуальний досвід розуміється не як сума різних знань, вмінь, навичок, а як інтегрована цілісність, така, що має тільки їй притаманні ознаки й особливості. Останні формуються в процесі життєдіяльності, закріплюються у вигляді різних структурно-динамічних утворень, які забезпечують корисні результати життєдіяльності.

Структурно-динамічний підхід дозволяє знайти розв'язання низки складних питань теорії досвіду. Зокрема, пояснюється механізм і часова динаміка формування індивідуального досвіду; з'являється можливість змістовно визначити його системоутворюючий фактор; стають більш ясними психологічні механізми трансформації досвіду в перехідний період.

У межах парадигми “життєдіяльність – досвід” час досвіду стає сумірним із протяжністю життєвого шляху, взаємодією “майбутнього” і “ минулого” в кожний даний момент людської діяльності. Внаслідок безповоротності часу відносини між старим і новим досвідом нерівноправні. Минуле орієнтується на майбутнє абсолютно і підкоряється йому. Майбутнє орієнтується на минуле відносно. Орієнтація на майбутнє має ранг системоутворюючого фактора, визначає динаміку розвитку досвіду і параметри його формування, адаптації, еволюції і інволюції.

Подальше виявлення системної структури досвіду складається із встановлення пріоритетних підструктур, компонентів, класифікаторів і т. ін., що визначають композицію індивідуального досвіду. У моделі індивідуального досвіду, що пропонується, визначені: а) категоріальний простір; б) головні підструктури; в) покомпонентно розподілені функції. Центральним моментом у побудові теоретичної моделі є виокремлення трьох сфер активності суб'єкта – соціальної, особистісної і мнемічної та відповідних ним підструктур як необхідних і достатніх у загальній структурно-динамічній організації досвіду.

Функцією соціального досвіду є забезпечення взаємодії індивіда із соціумом, адекватної перебудови засобів соціальної активності у сучасному суспільстві. Функція особистісного досвіду полягає у накопиченні та застосуванні різних інтерпретаційних комплексів, які дозволяють оцінювати себе, інших, явища і події у зовнішньому світі, визначати і корегувати власну поведінку та особистісний розвиток. Функція мнемічного досвіду полягає у накопиченні, систематизації та інтеграції розподіленої у біографічному часі інформації з різною мірою її віддаленості від теперішнього.

Дана теоретична модель задає програму експериментального дослідження психологічного змісту соціальної, особистісної, мнемічної підструктур трикомпонентної структури індивідуального досвіду та їх базових характеристик.

Розв'язання проблем підвищення адекватності вимірювальних процедур проводилося з урахуванням вимоги екологічної валідності: зведення до мінімуму активної ролі експериментатора, а також вживання в інструкціях і завданнях мови, максимально наближеної до повсякденної. Ставилася мета отримати “сирі” результати, які могли б мати кількісну міру. Завдяки їх факторному аналізу можливо виявити новий психологічний зміст, що відображає внутрішній зв'язок між латентними структурами досвіду.

У п’ятому розділі “Організація соціального досвіду” теоретично та експериментально вводяться і розглядаються базові характеристики соціального досвіду. Соціальний досвід суспільства і соціальний аспект індивідуального досвіду генетично єдині. Основу соціального досвіду індивіда творять характеристики суб'єктивного простору взаємовідносин з навколишніми людьми, а також стереотипія і унікальність, які спільно забезпечують ефективну регуляцію соціальних аспектів життєдіяльності.

Формуючи свій соціальний досвід, індивід структурує соціальне середовище в зрозумілих йому координатах суб'єктивного простору і часу. У взаємодії з іншими носіями соціуму відбувається відбір, фіксація і подальша інтеграція найбільш істотних для індивіда зв'язків, що створюють міжперсональний простір (МПП) соціального досвіду, що, за нашою гіпотезою, має у кожної людини свою топологію і хронологію і представляє когнітивно репрезентований і психічно перероблений реальний світ її життя. Накопичення взаємозв'язків, інтеракцій, комунікативних актів в МПП є селективним процесом у режимі довготривалої пам'яті суб'єкта. Психологічне значення МПП полягає в можливості неодноразового реального або уявного звертання суб'єкта до інших людей, необхідного суб'єктові для верифікації і збагачення інших складових частин соціального досвіду.

З метою здійснення виміру суб’єктивних цінностей та часу взаємодії у широкому віковому діапазоні була розроблена методика “Міжперсональний простір”.

В експерименті встановлено, що ставлення індивіда до кожної персональної взаємодії (ПВ) визначає топологію і час МПП залежно від того, чи входить дана людина до МПП, яку суб'єктивну цінність представляє і на якому відрізку психографічного часу індивіда вона представлена. Обсяг МПП не залежить від вікової динаміки пам'яті, а визначений передусім рівнем соціальної активності індивіда.

Міра ціннісного ставлення до членів МПП пов'язана з координатою часу. Найбільшу суб'єктивну вагу отримують ті люди, з якими суб'єкт взаємодіє в “теперішньому часі”. Та ж закономірність простежується і відносно людей, “бажаних у майбутньому”. Люди, стосунки з якими були в минулому, залишаючись у біографічній пам'яті, з плином часу втрачають вагу в суб'єктивному соціальному просторі індивіда, а інформація про них переходить із соціальної в мнемічну сферу досвіду. Факти міжперсональних взаємодій інтегруються, а не кумулюються в досвіді індивіда. МПП немовби переміщаються по осі часу, концентруючись ліворуч і праворуч від мітки “теперішнього часу”, так що кожна одиниця ПВ має “власний час життя” в даному МПП.

У віковому аспекті з початку життя аж до молодшого шкільного віку соціальний, особистісний і мнемічний аспекти досвіду ще не сформовані як самостійні підструктури і легко переходять одна в одну. Індивідуальний досвід дитини, власне, ще не є перетвореною формою життєдіяльності, її регулюючим і стабілізуючим чинником. У середньому шкільному віці ставлення до минулого і майбутнього вже сформоване, соціальна підструктура досвіду розвивається найбільш динамічно і саме нею найбільшою мірою визначається формування індивідуального досвіду загалом. Соціальний досвід є дійовим тільки тоді, коли він здатний до оновлення, реконструкції, орієнтований на майбутнє. Орієнтація на майбутнє в молодому віці є вирішальною для подолання дефіциту соціального досвіду, розширення міжперсонального простору особистості. Згортка орієнтації на майбутнє в старшому віці призводить до консервації соціального досвіду в межах обсягу МПП, необхідного для даного періоду життя, як правило, в умовах послаблення зв'язків із молодим поколінням, втрати партнерів свого віку, психофізіологією віку і т.ін. Специфічною для старшого віку виявляється трансформація міжперсонального простору у метаперсональний, як простір віртуальних неперсоніфікованих взаємодій з усім навколишнім світом.

Другою базовою характеристикою соціального досвіду є стереотипія. Функція стереотипу визначена завданнями забезпечення творчого розвитку всередині прийнятих суб'єктом засобів життєдіяльності і захисту від загрозливих зовнішніх впливів на мотиваційно-ціннісні орієнтації суб'єкта. Повторюваність ціннісних орієнтацій індивіда забезпечує поступову згортку діяльнісних процесів до стандартних зразків поведінки, оцінок, відносин як “правил життя” у даному соціальному середовищі.

Вимірювання стереотипів здійснювалось за розробленою нами методикою “Правила життя”.

Сформований у досвіді індивіда соціальний стереотип зовні виявляється в характері інтерпретацій, атрибуцій, інтеракцій, вчинків. Експерименти засвідчили, що існують два рівні організації соціального стереотипу: внутрішній, що виконує роль інтегрування і стабілізації досвіду, і зовнішній, де відбувається його реалізація і виникає можливість корекції. Взаємодія цих рівнів і визначає структурно-динамічну організацію стереотипу. Експериментально підтвердилася гіпотеза про те, що соціально-психологічний стереотип є цілісним, ієрархічно організованим психічним утворенням соціального досвіду, що має зовнішній інтерпретаційний комплекс і внутрішню латентну структуру. Сила і стійкість стереотипів слабко залежить від віку, освіти, професії, статі піддослідних.

При експлікації поняття “унікальність” мається на увазі операціональна здатність індивіда до виділення себе з оточення у власному міжперсональному просторі. У дисертації розвивається положення про те, що існує відмінність між номінативною унікальністю як визнаною усіма несхожістю окремого індивіда (герой, чемпіон, каліка і т.ін.) і введеною для позначення природним чином приналежної усім статистичною унікальністю. Номінативна унікальність у разі її існування стає найважливішою характеристикою соціального досвіду індивіда, здатною вирішальним чином модифікувати його життєдіяльність. Статистична унікальність первинна щодо номінативної, тому що в ній закладена можливість суб'єктивного відокремлення себе від іншого. Оцінка себе як відмінного від інших є сумою ймовірностей відмін суб'єкта від інших за параметрами, цінними й актуальними для того соціуму, в якому здійснюється життєдіяльність даного суб'єкта. Їй протистоїть набір стереотипів соціального досвіду, що визначає параметри соціальної схожості індивіда з іншими людьми.

Параметри стереотипності й унікальності є основними оціночними характеристиками МПП. На їх основі формується можливість оцінки себе як схожого з іншими (стереотипність) і відмінного від інших (унікальність). Стереотипне й унікальне як протилежності, додаткові одне до одного, породжують ціле, в якому кожна з сторін є засобом виявлення в іншій “свого іншого”.

Для вимірювання номінативної унікальності були розроблені методики формуючого експерименту: “Шифровка” та “Книга Гіннесса”. Для вимірювання статистичної унікальності був розроблений опитувальник “Особистий обмінний фонд”.

В експерименті з'ясувалося, що переважання фізичних характеристик номінативної унікальності у молодших школярів закономірно змінюється переважанням міжособистісних характеристик із настанням підліткового віку. Соціальний досвід підлітка у взаємодії з іншими інтегрується так: виділення себе йде за особистісними характеристиками, виділення інших відбувається на міжособистісних підставах. Підтвердилася гіпотеза, що більш гармонійним, згуртованим є колектив, що являє собою “об'єднання унікальностей”. Прагнення і можливість усвідомити себе як відмінного від інших не роз'єднує членів колективу, а створює умови для утворення в ньому нових зв'язків, збагачує і колективний, і індивідуальний досвід. Сама група в цьому випадку активно вводить таку номінативну унікальність до кола своїх ціннісних орієнтацій.

Номінативність задається ззовні, а зсередини формується статистична унікальність. Не всі якості статистичної унікальності, якими володіє і які привласнює собі особистість, є важливими для взаємодії. Але незалежно від цього групова взаємодія є цінною для індивіда в його прагненні адекватно поводитися в групі, що є актуальною частиною його МПП. Експериментально перевірити цю тезу можна, представивши взаємодії в колективі як постійний обмін. Кожний його учасник володіє особистим обмінним фондом (ООФ), який впливає на характер взаємовідносин індивіда в групі, його поведінку, обрану роль, самооцінку, врешті-решт, знаходить відображення в його соціометричному статусі: більший ООФ відповідає більшому статусу. Експеримент підтвердив гіпотезу про те, що статистична унікальність є психологічним чинником, регулюючим соціально-рольові взаємодії в групі способом обміну унікальними якостями членів групи. Деструктивна поведінка окремих індивідуумів у цьому випадку лише виняток, підтверджуючий правило. Схожість придбаних думок, правил поведінки – це передусім наслідок взаємного пристосування. Виникаюча при цьому стереотипізація поведінки є необхідною опозицією унікальному: завдяки стереотипам групової поведінки унікальне набуває розмірності.

У шостому розділі “Організація особистісного досвіду” теоретично та експериментально вводяться і розглядаються базові характеристики особистісного досвіду. Людина протягом усього свого життя будує особистісну “теорію” світу, що включає і його самоконцепцію. Формування такої теорії стає можливим завдяки особистісному інтерпретаційному комплексу (ОІК), що відображає зміст особистісної підструктури індивідуального досвіду. ОІК є психологічно впорядкованою системою, що виконує найважливішу функцію індивідуального досвіду – забезпечення стабілізації і стійкості бачення світу суб'єктом. З іншого боку, особистісний досвід є сукупністю стійких оцінок на основі системи інтерпретацій, що склалася. Така сукупність функціонує на мікроструктурному і макроструктурному рівнях. Мікроструктура особистісного досвіду виявляється в послідовності подій, що змінюють одна одну . Його макроструктура детермінована ставленням індивіда до себе як цінності, міжособистісними відносинами, мотиваційно-ціннісними орієнтаціями, професійною та іншими видами діяльності. У кожній зі сфер особистісного досвіду (Я – інші – світ) виробляються відповідні способи інтерпретацій.

Результатом інтеграції подій, що змінюють одна одну, є сукупність суб'єктивних шкал, що дають можливість орієнтуватися в повсякденності. Психофізичними явищами, які одночасно просувають і ускладнюють проблему вимірювання, виявилися феномени суб'єктивних інтервалів і біполярність суб'єктивних шкал. Одним з основних результатів інтеграції особистісного досвіду є наявність у індивіда суб'єктивних статистик різної модальності: простір суб'єктивних психосемантичних шкал, символіка невербальної поведінки, нормативи мовної продукції і т.ін. Статистики, як одиниці особистісного досвіду, за своєю будовою, функцією і генезисом відмінні від соціальних стереотипів. Стереотип являє собою стійку структуру, фіксовану в минулому досвіді, інваріантну щодо різних життєвих ситуацій. Статистика є структурою змінною, має імовірнісний характер. Статистики є початковою феноменальною базою подальшої організації стереотипів.

Наявність у досвіді необхідного комплексу суб'єктивних статистик дозволяє індивідові мати суб'єктивну думку про світ і своє місце в ньому.

Гіпотеза відповідного експерименту полягала в тому, що суб'єктивна статистика відображає процес інтеграції особистісного досвіду. В основу процедури вимірювання було покладено модифікований нами 15-шкальний варіант методики семантичного диференціала. Встановлена таксономія суб'єктивної психосемантики показала, що індивід є носієм нічим, крім самого досвіду, не обмеженої різноманітності шкал. Найважливішою їх характеристикою є двополюсність, де самі полюси здатні розвиватися не тільки в єдності, але і самостійно, відображаючи бімодальну структуру суб'єктивних шкал. Симетрія і асиметрія в розумінні значення дескрипторів на полюсах є закономірною, а самі шкали здатні до трансформацій в процесі онтогенезу. На певному рівні розуміння себе й інших, у міру накопичення особистісних знань відбувається взаємна підтримка шкал, що реалізовується в формі їх тимчасового склеювання.

Завданням особистісного досвіду на “макрорівні” є забезпечення можливості оцінювання себе й інших, як особистостей. При цьому ціннісні орієнтації індивіда можуть не збігатися із загальноприйнятими соціальними нормами і навіть вступати з ними в конфлікт, але завжди є такий соціум і його конкретні представники, у яких індивідуальна теорія життя знаходить підтримку.

Необхідною і достатньою умовою функціонування повсякденних теорій є наявність у індивіда здібності до інтерпретації явищ, подій життя і самого себе як суб'єкта цих подій. Але для інтерпретації індивіду недостатньо лише формального залучення суб'єктивних статистик, він створює особистісний інтерпретаційний комплекс (ОІК). Це полімодальна сукупність самооцінок, оцінок, думок, установок, які формуються за допомогою суб'єктивних раціоналізацій і узагальнень при підтримці і згоді оточення. Полімодальність у цьому випадку означає наявність у людини різних інтерпретаційних комплексів відповідно до різних сфер її буття.

Основна гіпотеза дослідження макрорівня досвіду полягала у тому, що базовими характеристиками особистісного досвіду є система інтерпретацій себе як суб’єктивної вартості, інтерпретацій інших суб’єктів за параметром їх сумісності з собою, інтерпретацій предметного оточення як цінності його складових частин. Відповідно до цих аспектів особистісного досвіду були розроблені опитувальники “Вартість”, “Сумісність” та графіко-проективна методика виміру мотиваційно-ціннісних орієнтацій.

Комплекс інтерпретацій, що існує в особистісному досвіді, має власну трьохрівневу ієрархію: Я – інші люди – навколишній світ. Кожний з цих рівнів інтерпретацій представлений в досвіді у вигляді його специфічних власних підструктур. Ядром ОІК є накопичена індивідом сукупність оцінок самого себе. Оцінювальне ставлення до себе завжди залишається суб'єктивно незавершеним, відкритим. Проте, існують різні рівні самоінтерпретації – світоглядний (суб'єктивна гносеологія), власне особистісний (суб'єктивна аксіологія), життєописовий (суб'єктивна онтологія). Всередині кожного з цих рівнів знаходяться окремі якості, аналогом яких є суб'єктивні шкали. При врахуванні взаємодії з найближчим соціумом виявляється інтегральна характеристика індивідуального досвіду – самоповага особистості, пов'язана з поняттям суб'єктивної вартості. Самоповага і вартість розрізнюються за їх