Харківський державний педагогічний університет ім.Г.С.Сковороди

ПІДДУБНА НАТАЛІЯ ВІТАЛІЇВНА

УДК 801.31:800.2

Формування номенклатури назв релігійних споруд в українській мові

10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків - 20000

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди

Редін Петро Олексійович

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української філології Дніпропетровського національного університету

Коломієць Микола Пилипович;–

кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна

Венєвцева Любов Василівна.

Провідна установа – Інститут української мови НАН України, відділ лексикології, термінології та ономастики.

Захист відбудеться 16 листопада 2000р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 в Харківському державному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди (адреса: 61168, м.Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 205В).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського державного педагогічного університету імені Г С.Сковороди (61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2).

Автореферат розіслано 18 вересня 2000р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.А.Олексенко

Загальна характеристика роботи

Сучасний етап розвитку науки позначений підвищеним інтересом дослідників до тих явищ і процесів, які перебували поза увагою вчених. До таких явищ і процесів належать практично всі, які так або інакше апелюють до питань релігії. Наукова мовознавча традиція, яка склалася в Україні впродовж ХХ ст., зверталася до вивчення української релігійної лексики переважно опосередковано. Підвищення уваги до неї в українському мовознавстві в останнє десятиліття стало можливим завдяки демократизації та гуманізації суспільства, зверненню до питань духовності. Оскільки відбиття у мові концептуальної картини світу [ККС] – актуальна проблема сучасної лінгвістики (див. роботи Г.Колшанського, Л.Лисиченко, Б.Серебренникова й ін.), виникла потреба детального вивчення релігійної лексики як такої, що вербально відображує одну зі складових ККС – міфолого-релігійну.

Деяким питанням вивчення української релігійної лексики були присвячені роботи О.Горбача, Є.Грицака, П.Коваліва, І.Огієнка. В останні роки ХХ ст. у зв'язку зі зміною суспільно-політичної орієнтації в Україні посилилася увага до культурно-духовного життя, що зумовило появу публіцистичної та науково-популярної літератури, в якій подаються найменування релігійних осіб, споруд і їх частин, предметів, використовуваних під час проведення релігійних обрядів (роботи І.Вайнтруб, Н.Кочан, В.Мокрого та ін.). Разом із цим виникла потреба у науковому підході до вивчення релігійної лексики, особливо термінологічної. Зокрема українська релігійна система вперше розглядається у підручнику Т.Панько, І.Кочан і Г.Мацюк “Українське термінознавство”.

З'явилися статті та дисертаційні дослідження, присвячені вивченню окремих груп релігійної лексики і термінології (С.Бібла, І.Бочарова, Н.Пуряєва, М.Юрковський та ін.). Досить активно дискутуються правописні питання релігійних найменувань (Н.Дзюбишина-Мельник, О.Захарків, М.Кондор, Н.Рибак, М.Трофимук, О.Федик та ін.). Як у лінгвістиці, так і в цілому у суспільстві виник особливий інтерес до проблеми функціонування рідної мови у сфері релігії (Л.Звонська-Денисюк, архієп. І.Ісіченко, О.Кислюк, М.Ярмолюк та ін.). З цього приводу В.Німчук слушно зауважив: “Проблема мови в храмах, де моляться, не є суто внутріцерковною. Однаковою мірою це загальнокультурна проблема.”

Незважаючи на активізацію вивчення релігійної лексики, у вітчизняному мовознавстві досі досліджені лише окремі її лексико-семантичні групи (ЛСГ), наприклад, назви церковних чинів та посад і назви релігійних свят. Одна із вагомих складових цього шару словникового складу – ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” – розглядалася здебільшого епізодично і неповно, частина її конституентів описувалася у складі інших ЛСГ (П.Черних, М.Худаш, Ф.Філін та ін.) на матеріалах писемних пам'яток давньоукраїнської (давньоруської) та староукраїнської мов. Усе це зумовлює актуальність дослідження історії формування ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин”.

Зв'язок праці з науковими планами і програмами. Дослідження є складовою частиною плану науково-дослідної роботи кафедри української мови Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди.

Мета дисертаційної роботи – визначити склад і характер формування сучасної номенклатури назв релігійних споруд і їх частин на різних етапах розвитку української мови (давньоукраїнська, староукраїнська, нова українська з урахуванням її мікродіахронії).

Поставлена мета зумовлює такі основні завдання дисертації:

1. Виділити ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” у лексичному корпусі української мови.

2. З'ясувати особливості процесу семантизації назв релігійних споруд і їх частин.

3. Визначити місце і роль іншомовної лексики у розвитку структурної організації досліджуваної ЛСГ, а також особливості її адаптації в лексико-семантичній і орфографічній системах української мови.

4. Виявити час уходження конституентів ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” до корпусу української мови.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених у роботі завдань застосовувалися етимологічний, лексикографічний, описовий, дефініційно-понятійний методи й елементи методів компонентного аналізу та компонентного синтезу.

Фактичним матеріалом дисертації є картотека автора, вибрана зі спеціальних, енциклопедичних і філологічних словників різних періодів функціонування української мови, а також із текстів різноманітної стильової приналежності, які представляють українську мову в Україні та діаспорі. У роботі розглядається близько 180 мовних одиниць, реалізованих більше ніж 3 тисячами ексцерпцій.

Наукова новизна дисертації визначається матеріалом дослідження й аспектами його вивчення. Уперше здійснюється монографічне комплексне дослідження назв релігійних споруд і їх частин в українській мові в широких часових межах (від давньоукраїнської мови до сучасної). Описано назви релігійних споруд різних релігій (язичництва, християнства, іудаїзму, мусульманства, буддизму) із залученням значного за обсягом фактичного матеріалу, вперше у лінгвістичній літературі проаналізовано склад і походження тих компонентів релігійної лексики, які входять до ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин”, показано історію їх розвитку, а також уточнено час появи в українській мові цілого ряду найменувань. Уперше ці компоненти розглядаються як конституенти ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин”, яка є складовою частиною лексико-семантичного поля (ЛСП) релігійної лексики.

Теоретичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що отримані результати дозволяють поглибити теорію лексико-семантичних полів, визначити семантичний і прагматичний потенціал сакралізмів, установити механізм змін у семантичній структурі слів на позначення релігійних споруд і їх частин.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертації, виконаної у плані вивчення історії та сучасного стану української літературної мови, можуть бути використані при описі шляхів розвитку української мови, при викладанні лексикології, стилістики української мови, а також при підготовці вузівських спецкурсів і спецсемінарів, укладанні словника богословських (літургійних) термінів. Доповнено і конкретизовано ряд словникових статей, які можуть придатися при укладанні нового Словника української мови. Робота становить певний інтерес і для спеціалістів з історії та богослов'я.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дослідження викладалися у доповідях і повідомленнях на підсумкових наукових конференціях викладачів Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди (1998-2000 рр.), на Всеукраїнській науковій конференції “Сучасна українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій” (Львів, 1998), на науковій конференції, присвяченій 120-й річниці від дня народження Олександра Олеся (Суми, 1998) та на Всеукраїнських Гнатюківських читаннях (Тернопіль, 1999).

За темою дисертації опубліковано 6 статей, з них 4 – у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури, списку умовних скорочень і додатка. Розділи поділяються на підрозділи. Загальний обсяг тексту – 177 сторінок, список наукової літератури включає 191 найменування, список використаних лексикографічних джерел становить 33 позиції, додаток поданий на 6 сторінках.

ОСНОВНий зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються мета і завдання, методи дослідження, його новизна, теоретичне й практичне значення.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження” проводяться спостереження над зв'язком мови і релігії в становленні людської свідомості, над місцем ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” у лексичній системі української мови, описується основний категоріальний апарат, висловлюється погляд автора на етапи становлення української релігійної лексики, подається огляд літератури з теми, розглядається специфіка функціонування української релігійної лексики у зв'язку з проблемою виділення релігійного стилю.

Мова тісно пов'язана із суспільством: чим більше воно розвинене, тим багатшою є мова, яка його обслуговує. Вона є своєрідним індикатором суспільних змін, чи то появи нових предметів і явищ, чи, навпаки, зникнення їх. Оскільки ж до складових частин ККС належить і релігійно-міфологічна, а сама мова виражає й експлікує картину світу, остання через посередництво спеціальної лексики входить у мову, вносячи в неї риси людини, її культури. Тому в українській мові, як і в більшості мов, релігійна лексика належить до найдавнішого й одного з найбільш численних шарів словникового складу.

Формування релігійної лексики триває упродовж усього розвитку української мови. Спираючись у цілому на схему становлення української церковної термінології, розроблену С.Біблою, вважаємо, однак, що першим етапом формування релігійної лексики є період функціонування праслов'янської мови та її діалектної диференціації (VI – кін. Х ст.). Це зумовлене тим, що вже у дохристиянські часи існували слова, які називали релігійні поняття язичництва. На такий факт звертали увагу І.Огієнко (митрополит Іларіон), П.Черних та ін. Із уведенням християнства на Русі частина дохристиянських назв зникла, частина переосмислилася, набула нових значень, що відповідало інтересам нової на той час релігії.

У кінці Х – на початку ХІІІ ст. (період функціонування давньоукраїнської мови) спостерігається значна кількість запозичень з давньогрецької та церковнослов'яської мов, зумовлена запровадженням християнства. Як зазначають дослідники, особливістю функціонування релігійної лексики цього періоду є відсутність інваріанта на тлі широкої варіативності графічного, граматичного та семантичного характеру. Ця детермінація мотивована екстра- та інтралінгвально, зокрема неоднозначним і неодночасним прийняттям християнства в Київській Русі та наявністю різних перекладацьких манер (цьркъ?, црькъ?, цьркви, церкъ?, церкви).

XIV-XVII ст. характеризується входженням до староукраїнської мови значної кількості латинських і сполонізованих латинських елементів здебільшого на позначення понять католицької гілки християнства (каплиця, кляштор, плебан (клебан), плебанія (клебанія) та ін.). Разом із тим етап XIV-XVII ст. позначений активним збагаченням власне українськими назвами релігійної лексики (дзвіниця, бабинець, богомольник, духовник та ін.) і її помітним унормуванням. Очевидно, це зумовлюється тим, що із середини ХV ст. пожвавлюється переклад оригінальних церковнослов'янських текстів живою народною мовою. У ХVІ столітті провідною тенденцією української літературно-писемної мови було утвердження її на народномовній основі навіть у релігійній літературі. Свідченням цього є переклади “простою” мовою ряду релігійних текстів, а також творчість письменників-полемістів Івана Вишенського, Христофора Філалета, Герасима Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили та ін., які у полемічних творах використовували народну оповідну традицію.

Період з кінця ХVII до перших десятиліть ХІХ ст. характеризується сповільненням розвитку української релігійної лексики у зв'язку зі зміною політичної ситуації в Україні, зокрема скасуванням автокефалії, підпорядкуванням українських православних церков Московському патріархатові.

Наступний етап становлення релігійної лексики (30-ті роки ХІХ ст. - 20-ті роки ХХ ст.) відзначається посиленою увагою до її розвитку, зумовленою активізацією релігійного книгодрукування, появою перших перекладів Святого Письма новою українською мовою (П.Морачевського, П.Куліша – І.Пулюя – І.Нечуя-Левицького, І.Огієнка та ін.).

30-ті – 80-ті роки ХХ ст. – період гальмування розвитку української релігійної лексики, коли у зв'язку з ідеологічними чинниками релігія в Україні зазнавала певних утисків, а лексика, що її репрезентує, неповно відбивалася у лексикографічних джерелах, значна кількість зафіксованих у словниках раніших періодів назв відсутня у працях подібного типу ХХ ст.

З 90-х років ХХ ст. спостерігається активне відновлення релігійної лексики, розширення її функціонування, а в плані вивчення – науковий підхід до аналізу як української релігійної термінології зокрема, так і загалом до релігійної лексики. З'являються спеціальні дослідження з історії запровадження української мови у сферу релігії, розвитку релігійного (конфесійного) стилю. Конфесійною неоднорідністю української Церкви значною мірою пояснюються суперечності, пов'язані, з одного боку, із традиційністю вживання релігійної лексики та, з іншого боку, її осучасненням.

Спроби лінгвістів представити у вигляді лексичних мікросистем результати членування дійсності призвели до виникнення теорії семантичного поля. Підставою для об'єднання слів у групи, на думку вчених, є здатність слова узагальнювати в своєму значенні цілий клас однорідних предметів і явищ, яка виявляється у процесі функціонування слів. У нашому дослідженні користуємося термінами “лексико-семантичне поле”, “лексико-семантична група”, “лексико-семантичний варіант” (ЛСВ). Під ЛСП розуміємо сукупність лексичних одиниць, які об'єднані спільністю змісту (іноді й спільністю формальних показників) і відображають поняттєву, предметну або функціональну подібність позначуваних явищ. Це слова, пов'язані з одним і тим самим фрагментом дійсності, які належать до різних частин мови. Складовими ЛСП є не лексеми у повному складі їх значень, а їхні ЛСВ – окремі значення полісемантичного слова. У будь-якому ЛСП виділяються менші семантично пов'язані групи – ЛСГ, кожна з яких становить його певним чином обмежений і визначений фрагмент.

Спираючись на здобутки таких мовознавців, як Л.Васильєв, М.Кочерган, Л.Лисиченко, Б.Плотников, З.Попова, Й.Стернін та ін., що займалися дослідженням як окремих лексико-семантичних полів, так і їх теорії, виділяємо релігійну лексику, яка функціонує в українській мові, в окреме ЛСП, іменем і ядром якого можна вважати лексему церква, бо вона має ознаки ядерної.

Оскільки ЛСП “церква”, як і будь-яке інше ЛСП, досить складне за своєю структурою, у ньому виділяються ЛСГ, кількість яких різними вченими визначається неоднаково. Проте майже всі дослідники виділяють у ЛСП “церква” як одну з його складових ЛСГ, до якої входять ЛСВ лексем, що позначають приміщення для релігійних обрядів і богослужінь і їх частини. Ця ЛСГ іменована нами “назви релігійних споруд і їх частин”. Її конституентами є ЛСВ лексем, які позначають спеціальні будівлі (церква, кірха, костьол та ін.), також їхні внутрішні частини (нартекс, вівтар, амвон та ін.).

Ядром ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” є один із ЛСВ багатозначної лексеми церква – “будівля, в якій відбуваються християнські богослужіння” [СУМ, т.11, 202]. У центрі цієї ЛСГ знаходяться часто вживані ЛСВ лексем храм, собор, костьол (костел), їхні демінутиви, деякі інші ЛСВ або однозначні лексеми. На її периферії, як правило, перебувають маловживані, діалектні, архаїчні, екзотичні найменування релігійних споруд, історизми (фара, балган, скинія, теке, міхраб). Серед периферійних складових ЛСГ спостерігається неоднакова віддаленість від ядра: колишні екзотизми синагога, мечеть, мінарет повністю засвоїлися лексичною системою української мови і розташовані значно ближче до ядра, ніж екзотичні найменування релігійних споруд тюрбе, теке (такіє). Це підтверджує полевий характер релігійної лексики, у якій межа між ядром і периферією є нечіткою, становить собою дифузну зону. На рух ЛСВ окремих лексем від периферії до ядра і навпаки впливають як інтралінгвальні, так і екстралінгвальні чинники.

У складі ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” виділено такі 2 підгрупи – “назви християнських релігійних споруд” і “назви нехристиянських релігійних споруд”. До підгрупи “назви християнських релігійних споруд” належать мікрогрупи “назви християнських будівель-предтеч”, “назви православних релігійних споруд”, “назви католицьких і протестантських релігійних споруд”, “назви центральних християнських релігійних споруд”, “назви християнських релігійних споруд без вівтаря”, “назви частин християнського храму”, “назви приміщень – жител священиків і монахів”. Складовими підгрупи “назви нехристиянських релігійних споруд” є мікрогрупи “назви священних місць язичників” і “назви релігійних споруд східних релігій”.

Стан вивчення, опису релігійної лексики, незважаючи на відсутність єдиних критеріїв, відзначається сьогодні активністю наукових пошуків у розв'язанні проблем конкретного наукового характеру (правописних норм, функціонально-стильової приналежності, проблем перекладу та ін.).

Другий розділ дисертаційної роботи – “Розвиток і становлення слів на позначення християнських релігійних споруд в українській мові” – присвячено аналізові конституентів ЛСГ, які позначають християнські релігійні споруди і їх частини. Сема “приналежність до християнства” є інтегральною у словах названої підгрупи. Це пов'язане з тим, що саме християнство упродовж багатьох століть є офіційною релігією більшості слов'янських народів, у тому числі й українського.

Окрему мікрогрупу у межах зазначеної підгрупи становлять назви християнських будівель-предтеч (скинія, катакомби, крипта, кубікула, базиліка). Ці назви первинно не позначали приміщень для проведення Служб Божих, але перейшли до розряду релігійної лексики з появою перших християн, які почали їх використовувати як місця для молінь і богослужб.

Однією з найчисленніших мікрогруп серед назв християнських релігійних споруд є “назви православних релігійних споруд”, бо православ'я має в Україні найдавніші традиції і найбільш поширене серед населення нашої держави. До складу зазначеної мікрогрупи належать такі одиниці: церква, церков, церквиця, церковка, церковця, церковиця, церквичка, церквиця, храм, храмина, храминка, іклісія, приділ, дім Божий, дім Бога, святий дім, Господній дім, дім віри, дім хліба. Центральними конституентами у цій мікрогрупі, як і в усій підгрупі, є слова церква і храм. У давньоукраїнській мові саме церковь була звичайною назвою для християнського храму, у старослов'янській мові такою назвою була црькъй. У сучасній українській мові назва церква (церков) також уживається на позначення споруди, в якій відбуваються культові дійства християнства, особливо його православної та греко-католицької гілок. Ця лексема походить із давньогрецького kхpiakoн і, як і більшість давніх запозичень в українську мову, має значну кількість демінутивів (церковця, церковка, церковиця, церквиця, церквичка, церківка) та діалектних варіантів (цирьков, цирьква, церкова). Вона полісемантична і має такі значення: 1) “релігійна організація духівництва і віруючих, об'єднана спільністю вірувань і обрядовості”; 2) “будівля, в якій відбуваються християнські богослужіння” [СУМ, т.11, 202]. Обидва ЛСВ лексеми церква входять до ЛСП релігійної лексики. З диференціацією їхнього значення пов'язується одна з найбільших орфографічних проблем української мови – вживання великої букви. У спеціальній і науково-популярній літературі вже досить тривалий час спостерігається розрізнення у написанні цієї лексеми, де ЛСВ на позначення церкви-організації графічно передається з використанням великої літери, яке не затверджене останніми Українським правописом і Орфографічним словником.

Будучи центром усієї ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин”, ЛСВ лексеми церква “будівля, в якій відбуваються християнські богослужіння” водночас є і головним елементом мікрогрупи “назви православних релігійних споруд”. Цей ЛСВ є домінантою для називання релігійної споруди інших конфесій і релігій (пор. поширені в українській мові вислови лютеранська церква – про кірху, єврейська церква – про синагогу, мусульманська церква – про мечеть).

Слово храм є однією з найдавніших назв релігійних споруд, причому не лише християнських. Як найбільш ймовірне його джерело вважаємо праслов'янізм chormъ. У сучасній українській мові ХХ ст. лексема храм, як і церква, теж полісемантична, обидва її ЛСВ “будівля, де відбуваються богослужіння, релігійні обряди” і “релігійне свято на честь якогось святого або якоїсь релігійної події” [СУМ, т.11, 131] теж входять до різних ЛСГ релігійної лексики – “назви релігійних споруд і їх частин” і “назви релігійних свят”. Як видається, друге значення виникло шляхом такої семантичної трансформації: храм – “релігійна споруда, названа іменем якогось святого” ® храм – релігійне свято у селі, коли назва храму збігається з назвою дня святого” ® храм – “будь-яке релігійне свято”: “Вже сонце високо на небі, Вже в бубни Черемош гуде, Цвіте Гуцульщина квітками, На храм Гуцульщина іде” (О.Олесь). Із певною детермінологізацією релігійного значення пов'язується розширення семантики лексеми храм внаслідок появи ЛСВ “місце, яке викликає почуття глибокої пошани”. Реалізація цього ЛСВ у конструктивно зумовлених сполученнях храм мистецтва – “місце служіння мистецтву (про театр, музей і т.ін.)” і храм науки – “місце служіння науці (про інститут, університет і т.ін.)” завдяки наявності субстантивів-супровідників (культура, наука, мистецтво) призвела до зникнення ядерної семи “об'єкт поклоніння – Бог” і переходу суто релігійного слова храм до позарелігійної лексики. Цей приклад є ще одним свідченням динаміки розвитку мовної картини світу, яка, відбиваючи актуальний концепт, окремими своїми елементами демонструє явище поляризації членів семантичної опозиції і набуттям новим членом стилістичного значення.

На позначення християнських, зокрема православних релігійних споруд, в українській мові наявний ряд складених назв типу дім Божий, дім Бога, дім віри, святий дім, дім хліба. Традиція називати поняття “храм, церква” багатокомпонентними аналітичними найменуваннями зі словом дім є пережитком язичництва, у якому храм розумівся як дім, де живе бог. Із запровадженням християнства ці вирази поступово звільнилися від конкретності, стаючи метафоричними.

У зв'язку з тим, що в Україні, окрім православ'я, поширені, хоча й меншою мірою, інші гілки християнства, в українській мові наявні слова на позначення релігійних споруд цих релігій: костел (костьол), фара, кірха, дім молитви, молитовний дім, збір, божниця, божник, божонка. Усі вони об'єднуються в семантичну мікрогрупу “назви католицьких і протестантських релігійних споруд” (9 одиниць).

Назва костел, запозичена з латинської через польське посередництво ще у давньоукраїнській мові, і зараз номінує саме польський римо-католицький храм. Коли ж ідеться про католицькі храми в інших країнах, то найменування костел замінюється домінантою церква: “Хіба надгробний пам'ятник Боккаччо довірили створити не мені?!.. А Іоанн на церкві Сан-Джованні, де хрестять флорентійських немовлят? Мій перший твір!” (Л.Костенко).

Синонімічним до слова костел є іменник фара – “парафіяльний костел”, однак він відрізняється меншою частотністю вживання і має іншу мову-продуцент.

Лексема кірха (кірка) є значно молодшим, ніж уже згадані, запозиченням (ХVІІІ ст.) німецької мови і позначає лютеранський храм, лексема збір подекуди називає протестантський молільний дім.

До найдавніших найменувань релігійних споруд належать іменники боженка, божниця, які ще з ХІІ – ХІV ст. і по сьогодні називають чужу для суб'єкта мовлення релігію чи конфесію: “А грецька божниця є на Лисій горі над Подолом, зветься святого Іллі” (І.Білик); “Чи можу я визнати храмом божницю, в якій щодня проклинають людину, яка хотіла моєму народові дати волю?” (Р.Іваничук).

Фактичний матеріал свідчить, що існують функціональні відмінності в уживанні складених номенів цієї підгрупи. Якщо назви дім Божий, дім віри, святий дім використовуються на позначення переважно православного храму, то словосполучення дім молитви, молитовний дім – здебільшого для називання протестантських (баптистських й ієговістських та ін.) релігійних споруд: “Дознався був владика, що сліпий старець чинить у Божому домі одправу, – і заборонив” (Марко Вовчок); “Нарада священнослужителів Балтського повіту передала в розпорядження держави все золото і срібло з церков і молитовних домів” (В.Верига).

До мікрогрупи “назви центральних християнських релігійних споруд” належить 7 одиниць: собор, катедра (кафедра), кафедральний собор, католікон, кафедрал. Слово собор називає головні або великі храми всіх конфесій християнства в українській мові з ХІХ ст., очевидно, внаслідок метонімічного перенесення архаїчного нині значення “зібрання великої кількості людей в одному місці для розваги, відпочинку і т.ін.” [СУМ, т 9, 433]: “Він був чернець, з дияволом воїтель, печерник, боговгодний чоловік. Він був самітник. Дуже був суворий. Між богом – чортом душу не двоїв. І досі поминають у соборах: храмостороїтель Михаїл” (Л.Костенко).

На позначення кафедральних соборів в українській мові функціонують також складена назва кафедральний собор та іменники катедра, кафедрал і католікон. Релігійна лексика відзначається й певною регіональною специфікою функціонування, зокрема слово катедра вживається переважно у західноукраїнських землях, її поширення пов'язане значною мірою з дією екстралінгвального фактора – посиленням контактів з діаспорою, яка керується Правописом 1929 р.

Слова католікон і кафедрал – рідковживані в українській мові назви кафедральних соборів у середньовічній Греції та Грузії. Вони належать до пасивної лексики, їх використання пов'язане з відтворенням різних національно-культурних особливостей християн.

На підставі семи “відсутність вівтаря” виділяється мікрогрупа “назви християнських релігійних споруд без вівтаря”, представлена 14 одиницями: каплиця, капличка, капела, дзвіниця (дзвониця, звониця), дзвіничка, молитовня, молитовниця, молельня, молебник, молитвенниця, часовня, часовник, кампаніла, мартирій. Іменник каплиця – латинізм, який прийшов через польське посередництво ще у староукраїнську мову і тривалий час позначав саме католицьку або лютеранську релігійну споруду. Із ХІХ ст. ця лексема і її демінутиви називають і релігійну споруду церкви східного обряду: “У балці й поховали [Максима]. Чималу каплицю Поставили громадою” (Т.Шевченко). Синонімічною до цієї назви є лексична одиниця капела, яка хоча і не фіксується СУМ, проте вживається у мовленні та спеціальній літературі на позначення невеликої релігійної споруди без вівтаря переважно у католицизмі: “Сучасна людина … щонайменше з непорозумінням і великим внутрішнім збентеженням сприймає такі католицькі монастирі, як на Крутій Горі в Чехії або Капела смерті у монастирі капуцинів у Римі, інтер'єри яких оздоблено … кістками монахів” (Людина і світ)

Лексема дзвіниця – власне українська назва релігійної споруди без вівтаря – функціонує, ймовірно, з ХVI – XVII ст. і разом з демінутивом дзвіничка має значення “вежа для дзвонів на церкві, при церкві або окрема будівля з дзвонами” [СУМ, т.2, 264]. Однак унаслідок актуалізації сем “гучний звук”, “оповіщення навколишньої місцевості” у сучасному поетичному мовленні назва дзвіниця може вживатися у детермінологізованому нерелігійному значенні: “У душі виношуємо слово – Лагідне й безжальне, ніби криця. Мово рідна, мово колискова – Совісті народної дзвіниця!” (В.Земляний).

Мікрогрупу “назви християнських монастирів” становить 9 слів: монастир (манастир), мнишниця, мандра (мудра), обитель, обитальниця, кляштор, скит, пустинь, лавра. Вони об'єднується на підставі семи “комплекс різнофункціональних споруд”. Усередині цієї мікрогрупи найбільш виразно у порівнянні з іншими семантичними угрупованнями спостерігаються гіпо-гіперонімічні відношення: слово монастир є гіперонімом до кляштор, скит, обитель, лавра, пустинь як найбільш універсальна назва на позначення комплексу споруд, належних громаді ченців і черниць, і є такою, що позбавлена конфесійної диференціації. Як і більшість семантичних мікрогруп, зазначена є етимологічно неоднорідною: у ній наявні грецизми (скит, монастир, лавра), латинізми (кляштор), церковнослов'янізми (обитель, пустинь), які різняться також і частотністю вживання. Деякі конституенти мікрогрупи “назви християнських монастирів” є надбанням історії, належать у сучасній українській мові до периферії досліджуваної ЛСГ (мнишниця, мандра (мудра)).

Українська мова має в своєму розпорядженні ряд слів для номінації 3 частин християнського храму: вівтар, санктуарій, притвор, паперть, нартекс, атріум, бабинець, нава, корабель, неф та ін. (усього 57 одиниць). У релігійному обряді ці частини виконують триєдину функцію: західна частина уособлює сферу земного буття, середня частина – небесного, східна – божественного, а увесь храм є уособленням Царства Божого, єдиного у цих трьох сферах. Лексичні одиниці, що називають ці частини-сфери, об'єднуються в мікрогрупу “назви частин християнського храму” і мають складну семантичну організацію. У межах мікрогрупи чітко виокремлюються 3 семантичні парадигми: назви західної, середньої і східної частин храму.

Серед назв, які вживаються на позначення кожної з цих частин, наявна значна кількість синонімів, що виникли завдяки етимологічній неоднорідності в українській мові слів для вираження одного поняття. Це, в свою чергу, значною мірою зумовлено територіальними та конфесійними розмежуваннями і стилістичним функціонуванням мовних одиниць: вівтар – санктуарій; корабель – нава, неф, ораторія, ораторюм; притвор – нартекс, вестибюлум, атріум, пронаос, паперть, бабинець та ін. Наприклад, найменування вівтар, запозичене з латини, функціонує на позначення східної частини храму будь-якої християнської конфесії і не має стилістичного й локального обмеження, у той час як латинізм санктуарій – “вівтар” – уживається лише у релігійному стилі. Грецизм амвон – поширена на всій території України назва, яка позначає “підвищення в церкві перед так званими царськими вратами, з якого виголошуються проповіді” [СУМ, т.1, 38], має власне український південно-західний діалектний синонім казальниця: “Про неї [матір] говорять, що вона повинна замість мого батька ставати на казальницю і проповідувати” (О.Кобилянська).

Відсутність антонімічних відношень як у цій мікрогрупі, так і у підгрупі “назви християнських релігійних споруд” у цілому пояснюється позамовно: увесь релігійний обряд становить собою єдність здійснюваних певними особами дій, які виконуються за допомогою спеціальних предметів у відповідний час у точно визначеному місці. Саме ця єдність виключає можливість протиставлення на екстралінгвальному рівні і, відповідно, антонімії на інтралінгвальному.

Серед конституентів зазначеної мікрогрупи наявні власне українські назви з яскраво вираженою внутрішньою формою: лексеми бабинець, бабник називають окреме місце в церкві, де стоять жінки: “В правім притворі стояли чоловіки та парубки, в лівім – діди, на середині – малі хлопці, а в бабинці – молодиці та дівчата” (І.Нечуй-Левицький). Це ж стосується і діалектних назв місця у церкві для жінок жіношник, жінник, челідинець.

Серед назв частин храму переважають грецизми (санктуарій, пресвітерій, іконостас, дияконіон, протезис, пастофорій, нартекс та ін.). Латинізми теж посідають вагоме місце серед конституентів цієї групи (вівтар (олтар, алтар), захристія (сакристія, захристія), ораторіум, атріум та ін.). Найменування – старослов'янізми Царські врата, Горноє місце мають адаптовані до сучасної української мови компоненти – фонетичні варіанти ворота, горнє, горніє. Переважна більшість лексем цієї мікрогрупи є стилістично маркованими одиницями релігійного стилю.

До реєстру мікрогрупи назв приміщень-жител священиків і монахів входять попівство, плебанія (клєбанія), фара, приходство, балган, резиденція, пробоство, пасторат, келія, келиица, кельица (келеица), келійка (келенька), келієчка, молчальница, а також аналітичні назви попова хата, громадська (парихарна, парохіяльна) хата, батющиний двір. Серед конституентів цієї мікрогрупи наявна диференціація щодо конфесійної приналежності: назви попівство, попівщина досить активно вживаються у мовленні українців стосовно оселі і дому православного та греко-католицького священика, лексеми плебанія, фара називають дім католицького пароха, а слово пасторат – протестантського.

Слово келія, запозичене із давньогрецької ще у давньоукраїнську мову, порівняно з періодом ХІІ-ХVII ст. зменшило кількість демінутивів (іменники келиица, келенька, келієчка є зараз архаїзмами). Поряд із цим сьогодні спостерігається детермінологізація лексеми келія, яка набула жартівливого відтінку і позначає невелику кімнату самотньої людини. Таке явище свідчить про розширення семантики слова і входження сакралізмів у загальномовний простір: “– Тепер, мабуть, буде кому подарувати букет, - сказав Чепель… - А то лежать осінні листочки в капітанській келії без діла” (О.Донченко).

У третьому розділі “Розвиток і становлення слів на позначення нехристиянських релігійних споруд” аналізуються назви менш поширених, ніж християнство, в Україні релігій – язичництва, іудаїзму, мусульманства, буддизму тощо. Розділ складається з чотирьох підрозділів, у двох з яких – “назви священних місць язичників” і “назви релігійних споруд східних релігій” – розглядаються конституенти підгрупи “назви нехристиянських релігійних споруд”, інтеграційною семою для них є “приналежність до нехристиянства”.

Ця підгрупа представлена 52 конституентами, серед яких 28 одиниць – назви священних місць язичників (капище, требище (трібище), контина, святилище та ін.), і 24 одиниці – назви релігійних споруд східних релігій (пагода, ступа, мечеть, мінарет, теке, худжра, чайтья та ін.).

Більшість найменувань священних місць язичників утворилася переважно із праслов'янської мови, однак, у зв'язку з різко негативним ставленням християнства як узагалі до язичництва, так і до місць культових дійств язичників, значна частина цих назв зникла (живець, п'ятниця), частина – переосмислилася, стала називати християнські релігійні споруди (святиня, контина, вівтар). Праслов'янська назва святиня, позначаючи спершу язичницький храм, із запровадженням християнства почала вживатися і як найменування християнської релігійної споруди – церкви: “Вчора я був свідком закладення каменю під новий Храм. Довго триватиме будівництво, та поки вивершиться свята споруда золотою банею, творім святині у власних душах!” (Р.Іваничук). Подібних переосмислень зазнали й лексема-праслов'янізм контина, і латинізм олтар. Замість втрачених праслов'янських назв на позначення язичницьких священних місць у давньоукраїнську мову були запозичені церковнослов'янізми кап, капище, мольбище, церквище, требище, жертвище, жертвенник, кумирнище, ідольниця та ін. переважно із негативною конотацією. Це ж стосується і латинських назв священних місць язичників фан і фан?м. У сучасній українській мові і досі з негативним забарвленням часто уживається лексема кумирня: “А собори оці – це не що інше, як кумирні, де тільки чад і фіміам, і стоять вони на перепоні до розвитку вільної особи, тому й дзвони з них треба стягати й бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже” (О.Гончар).

Основною семантичною ознакою конституентів мікрогрупи є сема “наявність місця принесення жертви (вівтаря)”. До нашого часу дійшли й досить активно побутують слова капище, кумирня, святиня, святилище. До пасивної лексики належать назви контина, требище (трібище), живець, п'ятниця, святище. Ряд назв є надбанням історії і є фактами давньоукраїнської мови: кап, капищниця, жертвище, церквище, кумирниця, кумирище, чтилище, ідольниця, фанум, фан, святіє, св ятило.

Серед назв релігійних споруд іудаїзму найуживанішою є лексема синагога, яка запозичена із грецької, як вважає П.Черних, ще у праслов'янську добу. У давньоукраїнській мові іудейський храм мав ще церковнослов'янські найменування соборище і сонмище, які фіксуються “Матеріалами до словника давньоруської мови” І.Срезневського і “Повним церковнослов'янським словником” Г.Дяченка і зараз є архаїзмами.

Найбільш поширеною назвою релігійних споруд мусульманства є лексема мечеть (мечет), яка увійшла до лексичного фонду української мови у XVI – XVII ст. із турецько-арабського mдsdzid “місце поклоніння” внаслідок посилення військових контактів із мусульманським Кримським ханством і Туреччиною. Найдавнішими назвами мусульманських храмів в українців у ХІІ – ХІV ст. були перекручені арабізми mдsdzid (?асджит) – мізгат, мізгит, мезгит, мізгить, які зараз є архаїзмами. Це ж стосується давньоукраїнських назв мечеті ропата, (ропота, ропать). Порівняно пізнім запозиченням із турецької в українську мову (поч. ХХ ст.), однак досить поширеним зараз, є найменування мінарет. Проте і мечеть, і мінарет, і інші назви мусульманських релігійних споруд та їх частин (міхраб (міграб), мінбар, теке, тюрбе, худжра) в українській мові належать до екзотичної лексики, оскільки тюркські народи вирізняються з-поміж інших помітною своєрідністю в культурі, побуті, віросповіданні. Цим, певною мірою, і пояснюється граматична і фонетична неадаптованість більшості таких найменувань в українській мові: відсутній єдиний спосіб графічної передачі деяких назв релігійних споруд та їх невідмінюваність: “Чорною купою заснув на землі монастир – “теке”, а над ним стоїть мінарет, як білий привид” (М.Коцюбинський); “Цей буйний платан привертав увагу місцевих жителів, паломників, невольників, що тягнулися журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких дервішів ордену Хаджі Бекташа, які заснували на околиці міста такіє” (Р.Іваничук).

Переважно із санскриту в українську мову запозичені найменування буддійських, індуїстських, синтоїстських релігійних споруд і їх частин пагода, ступа, хонден, хайден, дзіндзя, девагріха, гурдвар, чайтья, дзінгудзі, кондо, кодо. Більшість їх, як і назви мусульманських релігійних споруд, є екзотичними, не адаптованими до граматичної системи української мови і вживаються переважно у науково-популярній релігієзнавчій літературі: “Перед синтоїстськими святилищами навіть почали будувати дзінгудзі (буквально “буддійський храм при святилищі”)” (З журналу). Однак частина екзотичних назв релігійних споруд східних релігій адаптувалася до граматичної системи мови-реципієнта, наприклад, ступа – в індійській архітектурі – “культова споруда, призначена для зберігання буддійських реліквій або увічнення подій” [СУМ, т.9, 805], гурдвар – “сикхський храм, центр релігійного і взагалі громадського життя сикхів”: “Реліквії Будди, що зберігалися в центрі ступи, символізували нірвану, і поступово сама ступа ставала видимою й зовнішньою маніфестацією Будди” (З журналу); “У гурдварі відбувається богослужіння, спільні трапези, святкові збори, політичні та військові зібрання тощо” (Релігієзнавчий словник).

У зв'язку з незначною кількістю в Україні віруючих цих конфесій більшість слів на позначення нехристиянських храмів і їх частин знаходяться на периферії лексичної системи української мови. Вони вживаються в основному для створення національного колориту в художній та науково-популярній літературі. Ряд найменувань релігійних споруд нехристиянських релігій не є замкнений, його поповнення можливе за рахунок лексем-екзотизмів із мов, носії яких сповідають такі релігії, як буддизм, мусульманство тощо.

ВИСНОВКИ

Аналіз релігійної лексики дозволяє говорити про існування специфічної сфери використання української мови – релігійного стилю – з властивими йому стилістично маркованими лексикою, морфологічними засобами, синтаксичними особливостями та стилістичними фігурами.

За внутрішньою організацією релігійна лексика має полевий характер, тобто являє собою лексико-семантичне поле. У межах цього поля виділяється ряд ЛСГ, однією з яких є ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин”. Дослідження семантичної структури названої ЛСГ дозволило визначити інтеграційну для всіх її конституентів сему “церква”, яка притаманна всім елементам системи.

На підставі семантизації конституентів ЛСГ виділено дві диференційні опозиційні семи – “приналежність до християнства” і “приналежність до нехристиянства”. За наявністю цих сем ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” поділяється на 2 підгрупи – “назви християнських релігійних споруд та їх частин” і “назви нехристиянських релігійних споруд”.

Найчисленнішою є підгрупа “назви християнських релігійних споруд і їх частин”, що відбиває сучасний та історичний