УДК 930:327:94(73):(532)

Гребцов В.В., Міжнародний гуманітарний університет (м. Одеса)

"Доктрина Картера" як початок нової політики США в Перській затоці: аналіз американської історіографії

Публікація присвячена дослідженню сприйняття політичних процесів у регіоні Перської затоки в першій половині 80-х років ХХ століття політичним істеблішментом і провідними науковцями США, висвітленню оцінки ними найнебезпечніших загроз регіональній стабільності і американським інтересам у регіоні.

The paper investigates the US political establishment and scientific elite perception of political processes in the Persian Gulf region in the first half of 1980s; it provides analysis of their estimations of the most dangerous threats to the regional stability and national American interests in the region.За сучасних умов, коли відбувається трансформація більшості сталих, сформованих принципів, які заклали підвалини норм міжнародного права ХХ століття, роль регіону Перської затоки у світовій системі міждержавних відносин надзвичайно зросла. Саме тому важливість вивчення регіональних процесів та їхнього взаємозв'язку з процесами глобальними не піддається сумніву провідними діячами історичної науки як у нашій країні, так і за її межами. Дана публікація має на меті провести аналіз оцінок історичної думки США стосовно однієї з фундаментальних концептуальних розробок Вашингтона, яка призвела до активізації американської політики в регіоні Перської затоки; принципи її до цього часу не втратили актуальність для американського керівництва. Така спроба у вітчизняній історичній літературі робиться вперше.

Основоположним документом, що визначив напрям політики США в Перській затоці на початку 80-х років, стала "доктрина Картера", сформульована президентом США Дж. Картером у своєму традиційному зверненні до Конгресу "Про становище країни" від 23 січня 1980 року. Це послання значною мірою було присвячене регіону Близького Сходу загалом і Перської затоки зокрема. Доктрина стверджувала тезу про агресивність Радянського Союзу, що зросла в останні роки; інтервенція радянських військ до Афганістану розглядалася як просування до нафтових родовищ Перської затоки, спроба встановити свій контроль над цим районом. У зв'язку з цим Вашингтон, підкреслюючи виняткову значущість для економіки Заходу нафтових ресурсів регіону Перської затоки, проголошував його зоною своїх життєво важливих інтересів, які має захищати спеціально створений підрозділ збройних сил - сили швидкого розгортання (реагування). Їх пропонувалося використати у випадку, якщо країни - постачальники нафти з зони Перської затоки, дружні США, зазнають агресії ззовні або стануть жертвами спровокованих зовнішніми силами заворушень. На закінчення говорилося, що США не прагнуть "нав'язати іншим свою систему і свої інститути", але хочуть "підтримати зусилля інших націй створити свої власні інститути таким чином, щоб вони відповідали нездоланному прагненню людей до свободи і справедливості" [1].

Очевидно, що "доктрина Картера" була спрямована передусім проти СРСР, дії якого, на думку Вашингтона, становлять найбільшу загрозу національним інтересам США та їх союзників у Перській затоці, а також дружнім їм країнам цього регіону - Саудівській Аравії, Бахрейну, Катару, Кувейту, Об'єднаним Арабським Еміратам (ОАЕ) й Оману.

Реакція американських аналітиків на проголошення "доктрини Картера" була неоднозначною. У початковий період обговорення на її адресу нерідко висловлювалися критичні зауваження. Так, авторитетні періодичні видання, порівнюючи нову доктрину з її попередницями, доходили висновку, що вона не несе в собі нічого принципово нового. У ній помічали риси, характерні для "доктрини Трумена". Але на відміну від Трумена, на думку політичних оглядачів тижневика "Ньюсвік", Картеру буде набагато важче реалізувати задумане. По-перше, у США та їх союзників немає переваги у військовій силі в цьому регіоні. По-друге, помірковані країни затоки, яких США зобов'язуються захищати, не збираються ідентифікувати свою політику з американською. З багатьох питань їхня позиція співпадає з поглядом Вашингтона, але не настільки, щоб погодитися на розміщення військ США на своїй території [2]. Інші вбачали у "доктрині Картера" відродження концепції "масованої відплати" Ейзенхауера - Даллеса, яка втратила актуальність у сучасних умовах. Експерт з нафтових питань У.Леві, кажучи про практичну реалізацію "доктрини Картера", висловлює сумнів щодо здатності американських збройних сил досить ефективно реагувати на внутрішньополітичні конфлікти і зовнішні загрози для консервативних режимів Перської затоки. В інтересах США, на його думку, не нагнітати обстановку в цьому районі, а навпаки, сприяти зменшенню напруженості шляхом переговорів з Радянським Союзом і Китаєм. Крім того, важливе значення для безпеки регіону затоки має нормалізація відносин США з Іраном [3].

Однак, в цілому, більшість американських дослідників сприйняли "доктрину Картера" позитивно. Після тривалого періоду невдач у зовнішній політиці, переходу ініціативи в "холодній війні" до СРСР політична еліта США мала потребу в появі жорсткого зовнішньополітичного курсу, який відповідав амбіціям і можливостям наддержави. Поява "доктрини Картера" свідчила про поступову еволюцію політики Вашингтона в цьому напрямі. Тому критика положень даної доктрини переважаючою частиною дослідників США носила стриманий, конструктивний характер. Так, на думку Дж.Болла, який в минулому був заступником держсекрета- ря США, самі по собі сили швидкого розгортання не зможуть ефективно протистояти агресії. Вашингтону не треба діяти самостійно; тільки за допомогою Саудівського королівства він може контролювати цей район. Однак на нинішньому етапі американська політика відносно Саудівської Аравії недостатньо ефективна, щоб компенсувати підірвану довіру і престиж США в країнах Перської затоки. Тому необхідно в повному обсязі задовольняти запити Ер-Ріяда про постачання нових типів озброєнь, ігноруючи можливе незадоволення