останніх, вишукували кошти на класні меблі, опалення приміщень, утримання училищних сторожів тощо; відкривали або поповнювали училищні бібліотеки, застосовували міри щодо максимального відвідування шкіл селянськими дітьми, а деякі навіть піклувалися про введення обов'язкового навчання [16, с.56]. Наприклад, опікунство села Галки, влаштувавши будинок для розміщення церковнопарафіяльної школи, спонукало парафіян узяти на себе утримання школи; тому громадою було вирішено: гроші, що надходили за право відкриття шинків, пожертвувати на утримання училища (100 крб. - наставнику, решту - використовувати на придбання класних меблів, книг для учнів та ін.). Були випадки, коли селяни на користь місцевих парафіяльних училищ сплачували своєрідний податок. Так, парафіяни села Гаврилівка Роменського повіту ухвалили: кожен рік збирати на церковнопарафіяльні школи з кожного домогосподаря, який мав млин на громадській землі, по 1 крб. та по 25 коп., якщо млин розташовувався на власній землі; за кожну десятину зручної та незручної землі - по 3 коп., а також на потреби школи віддавати з каси опікунства половину штрафних грошей [18, с.24-25, 36-37].
Іншого змісту набув громадський вирок трьох населених пунктів Березовської волості Прилуцького повіту (села Алексенців, села Грицівки, містечка Срібного). Державні селяни постановили: громадські хлібозапасні комори, які не відігравали прямого свого призначення, перебудувати на школи: у селі Алексинці та у містечку Срібному на спорудження шкіл використати по 2 комори, а у селі Грицівка - 1; винагорода наставникам була призначена у розмірі 2-х крб. сріблом за навчання однієї дитини „действительно обучающихся в течении года" [19, с.253], з фонду опікунства здійснювалася оплата за навчання сиріт, а також придбання необхідного шкільного приладдя та посібників [19, с.253-254]. Подібний характер носила більшість громадських вироків стосовно відкриття церковнопарафіяльних шкіл.
Опікунства створювали власні програми для подальшого функціонування. У цих програмах планувалися джерела надходження капіталу та направлення діяльності опікунств. Так, у програмі опікунства Золотоніської Свято-Троїцької церкви наголошувалося на негайному створенні училища для навчання дітей грамоті, „на каковый предмет пожертвование их уже должно быть обязательное, согласно приговору общества" (п. 9, 10) [20, с.603].
Положення 1864 р. не передбачало занадто численного складу опікунств. Там, де не було можливості знайти декількох кандидатів на членство в опікунстві, дозволялося обирати одного члена опікунства; вони набували звання „попечителя" [16, с.40-41]. Попечителя затверджував преосвященний за конкретні заслуги. Наприклад, на прохання затвердити козака Сампсона Тація опікуном школи грамоти хутора Свинковських Полтавського повіту у Резолюції Преосвященного зазначалося: спочатку необхідно знати про те, що зроблено ним на користь школи [21, с.168-169].
Хоча у більшості опікунств головами обиралися парафіяльні священики, але у деяких єпархіях, зокрема Полтавській, з успіхом часто головували заможні парафіяни (землевласники) або освічені представники інших суспільних станів. Така ситуація, на думку 1.1. Малишевського, пояснюється тим, що там зберігався зв'язок дворянства та козацтва із церквою: серед представників духовенства було чимало осіб дворянського роду. Не можна стверджувати, що розмір пожертвувань, які збиралися опікунствами, безпосередньо залежав від заможності населення тієї або іншої місцевості, від того, чи обіймав посаду голови опікунства парафіяльний священик та ін. Наприклад, у Подільській та Полтавській єпархіях часто головами опікунств були цивільні особи, у Київській - навпаки, як правило, головували в опікунствах священики. У перших двох єпархіях пожертвувань на користь опікунств було набагато більше, ніж в останній [16, с.46,54].
Часто відкриття шкіл було справою братств. Деякі з братств, що старанно піклувалися про школи, намагалися зробити школу водночас і місцем, де учні здобували освіту та практичні уміння і навички [22, с.437]. Загалом, влаштування та утримання церковнопарафіяльних шкіл було одним із провідних напрямків діяльності братств [23, с.12]. Так, у звіті голови Ради Полтавського єпархіального Свято- Макар'ївського братства, ректора семінарії, протоієрея Іоанна Пічета зазначалося, що головна діяльність Ради братства головним чином була зосереджена на церковнопарафіяльних школах [24, с.502].
Першочерговим завданням Лубенського Спасо-Преображенського (за Статутом) було опікування та допомога церковнопарафіяльним школам (як у Лубнах, так і Лубенському повіті) (§ 2, п. с) [25, с.880]. Відділення Лубенського братства, за статутом, могли відкриватися тільки у тих парафіях, де існували церковнопарафіяльні школи, які і засновувалися за умови опікування над ними відділеннями (§ 21) [25, с.885-886], (§ 1) [26, с.459]. Наприклад, у журналі постанов Ради Спасо-Преображенського братства зазначалося, що відділення братства у селі Луки може бути відкритим за умови, якщо парафіяни спочатку відкриють церковнопарафіяльну школу [27, с.497]. Діяльність одного з відділень Лубенського братства (у містечку Яблоново) виражалося у наступному: „братство збудувало школу, опалювало її, наймало для неї сторожа, виготовило велику класну дошку, 6 лавок та купувало папір, книги і письмове приладдя для учнів (40-а дітей)" [28, с.983-984].
Головна мета Полтавського єпархіального Свято-Макар'ївського братства, започаткованого 29-го квітня 1890 року при Полтавській Духовній семінарії [29, с.418] за Статутом (§§ 2; 3), полягала у сприянні релігійно-моральному просвітництві народу у дусі православної церкви на території Полтавської губернії [30, с. 120-121]. Першочергове завдання братства було визначено на перших засіданнях Ради і полягало у необхідності заснування центрального книжкового складу для усієї єпархії. Після відкриття такого складу Рада розглядала питання про влаштування церковнопарафіяльних бібліотек. З цією метою, по-перше, були розіслані в усі парафії Правила про церковні бібліотеки та бібліотеки церковнопарафіяльних шкіл [31, с.440-443]. За перший
