У боротьбі з національно-визвольними рухами застосовувались різноманітні засоби: від прямої агресії до підриву національно-визвольних рухів з середини.

Однією з перших жертв більшовицької агресії стала Україна. Після невдалої спроби здійснити внутрішній переворот, вони вдались до прямої агресії і зуміли оволодіти більшою частиною території України. Політика "воєнного комунізму"

Поняття "воєнний комунізм" вперше було використано Леніним як поняття про сукупність соціальних та економічних заходів періоду громадянської війни.

Приводом до надзвичайних заходів було те, що в результаті виступу чехословацького корпусу (травень 1918 р.), конфлікту між Раднаркомом та українською Центральною Радою до центральної Росії перестав надходити хліб.

Проведення політики надзвичайних заходів на селі мало своїм наслідком розпад лівого соціалістичного блоку: розрив союзу між більшовиками та лівими есерами.

37

У травні 1918 року ВЦВК прийняв ряд декретів, які встановлювали продовольчу диктатуру на селі:

- введення державної монополії на продаж хліба та його заготівлю;

- заборона хлібної приватної торгівлі;

- дозвіл Наркомату продовольства примусово вилучати хліб у селянських господарствах.

Для забезпечення примусового вилучення хліба створювались спеціальні продовольчі загони. Їм надавалось право використовувати зброю при вилученні хлібних надлишків.

У січні 1919 р. було введено продовольчу розверстку, яка передбачала вилучення всього запасу хліба, а згодом і всіх сільськогосподарських продуктів. Поряд з цими заходами, в червні 1918 року були створені комітети бідноти - комбіди, що складались в основному з сільського люмпенпролетаріату. З метою стимулювання вилучення ними надлишків продуктів передбачалось, що частину вилученого буде поділено між членами комбідів.

Діяльність комбідів підтримувалась частинами "продовольчої армії" (продармії), яка складалась з безробітних, робітників та більшовиків-активістів. Для бійців продармій встановлювалась зарплата в 150 крб. та натуральна оплата, пропорційна вилученій кількості сільськогосподарської продукції.

Одночасно на селі проходив процес його комунізації -створення на базі поміщицьких господарств зразкових сільськогосподарських комун та радянських господарств. Для цього виділялась сума в 1 млрд. крб. Такі кроки більшовиків означали відмову від політики соціалізації і перехід до націоналізації земельної власності.

Процес "комунізації" села здійснювався примусовими методами. Так, у 1918 р. на території РРФСР радгоспів нараховувалось 3100, а в 1920 р. 4400, але в основному це були малоефективні господарства, соціальною базою котрих були найбідніші верстви населення.

Така політика більшовиків викликала масові виступи селянства проти радянської влади, жорстоку розправу селянства з її представниками та активістами. Відповіддю радянської влади були придушення невдоволення за допомогою військ. Лише в умовах нової загрози на фронтах громадянської війни більшовики змінили свою тактику і перейшли до співробітництва із селянством середнього достатку (середняком).

Проведення політики "воєнного комунізму" в промисловості розпочалось з червня 1918 р., коли було прийнято декрет про націоналізацію не тільки великої, а й всієї — середньої та малої — промисловості. Націоналізації підлягали підприємства навіть з кількістю робітників в 5 чол. при наявності механічного двигуна та з кількістю 10 чол. без двигуна.

На 1920 р. радянській державі належало 37,2 тис. підприємств. Політика "воєнного комунізму" означала встановлення повного державного контролю над управлінням промисловістю, створення вертикальної централізованої системи органів управління на чолі з главками та ВРНГ (Вища рада народного господарства).

Характерною рисою політики "воєнного комунізму" було введення безгрошових розрахунків, відміна торгівлі, введення прямого продуктообміну, урівненого розподілу продуктів серед працюючого населення, введення карткової системи.

Одним із екстремальних проявів цієї політики було здійснення "мілітаризації праці", тобто:

- введення загальної трудової повинності;

- введення "комуністичних суботників" (безплатна праця у вихідні дні);

- створення трудових армій (ця ідея належала Грецькому і була підтримана Леніним), трудових таборів (таборів примусової праці), мобілізація деяких груп населення на роботи, особливо так званих "буржуазних елементів".

Крім мобілізації, на ці верстви було накладено контрибуцію в розмірі 10 млрд. крб., сплата якої проходила примусово.

Таким чином, політика "воєнного комунізму" виступала не тільки, як тимчасова політика, що була викликана громадянською війною та кризою, але і як цілеспрямована "лобова атака на капіталізм" (за словами більшовицького лідера Леніна). Це була спроба перевести стару російську економіку до організації державної економіки на комуністичних засадах примусовими методами. Наслідками політики "воєнного комунізму" було: - катастрофічне падіння виробництва, ріст цін, інфляції, процвітання "чорного ринку" та спекуляції;

- бюрократизація державного апарату, впровадження адміністративно-командної системи,

38

ігнорування економічних важелів регулювання та управління народним господарством.

Політика "воєнного комунізму" привела до деформації суспільної свідомості, ототожнення "комуністичного суспільства" з "воєнним комунізмом".

Встановлення політичної диктатури - ще один найсуттєвіший наслідок періоду "воєнного комунізму", який означав знищення або підпорядкування більшовиками державних структур та органів, що виникли в роки революції (Рад, профспілок, заводських комітетів) та ліквідацію небільшо-вицьких партій. Цей процес проходив поетапно та у різних формах. Він проявлявся:

- у забороні опозиційних видань;

- арештах лідерів опозицій, оголошення опозиційних партій поза законом;

- у посиленні контролю над громадськими об'єднаннями та організаціями;

- посиленні терору з боку - ВЧК та їх місцевих органів. Поступово різними засобами з політичної арени були усунуті кадети (листопад 1918 р.), ліві есери (1918-1921 рр.), праві есери (1918-1922 рр.), меншовики (1919-1921 рр.), анархісти (в результаті ряду крупномасштабних операцій ВЧК у Петро-граді, Москві, на Україні).

Після декрету від 3 вересня 1918 року основним методом боротьби з опозицією став терор та організація концентраційних таборів для ізоляції класових ворогів Радянської Республіки. За даними західних істориків жертвами "червоного терору" за 1918-1922 рр. стали 140 тис. чоловік. Червоний та білий терор

Терор - це політика залякування та насильства, розправа з політичними противниками. Насильство стало універсальним методом пригнічення трудящих Росії та не менш