Масовою базою фашистського руху стали націоналістичні настрої ремісників, селян, ветеранів війни, безробітних. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.

Робітничий клас в меншій мірі піддавався впливу нацистів, але його значна частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів — прибічників соціалістичної революції. Запеклі суперечки й їтастра боротьба між ними та соціал-демократами зробили

47

неможливими єдині антифашистські дії лівих сил, як це було у Франції в 1934-1936 рр. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: І/З членів НСДАП складали люди у віці до ЗО років. Позначилась на поведінці виборців й тактика боротьби, яку використовували нацисти. Штурмовики і есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення Цілих районів, їхні дії в свою чергу демонстрували слабкість законної влади, яка часом не здатна була підтримувати елементарний порядок у містах й забезпечити безпеку громадян.

Фатальну для Веймарської республіки роль відіграли представники традиційної військово-бюрократичної еліти Німеччини, політичний вплив яких не був усунутий революцією 1918 року. Саме вони в момент, коли криза наближалась до кінця і намітились ознаки падіння впливу нацистів, вико-ристали свій вплив на президента Гінденбурга, щоб він вручив мандат на сформування уряду Адольфу Гітлеру. 20 січня 1933 року той став рейхсканцлером - головою уряду. Становлення фашистської диктатури Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Використавши як привід підпал рейхстагу, який самі ж і організували, вони почали відкритий терор проти своїх політичних противників - комуністів і соціал-демократів. Передусім Гітлер домігся підписання Гінденбургом спеціального указу "Про охорону народу і держави", що ліквідував основні права громадян та надавав необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 року були для них небажаними: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти - 43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно відмовляються від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократи та збереження конституції.

Принцип поділу влади, що лежав в основі Веймарської республіки, був відкинутий. Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 році. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої ліквідували земельні парламенти та органи місцевого само-врядування. Влада на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників.

В 1933 році вже формально були заборонені всі політичні партії, крім НСДАП, що злилась з державою. Партійні функціонери автоматично ставали державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям і породжувала посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату насилля. В країні була утворена таємна поліція (гестапо), аз 1933 року по всій країні з'явились концентраційні табори для утримання в них всіх неугодних режимові людей. Було ліквідовано основні політичні права громадян - свобода слова, зібрань, недоторканість житла, таємниця листування. Економічна політики нацистів

Важливі зміни відбулися і в економіці Німеччини. Уряд Гітлера пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя спочатку з метою виходу із кризи.

На кошти держави було розгорнуто будівництво загальнонаціональної мережі швидкісних автострад, що дозволило відразу різко скоротити чисельність безробітних та пожвавити будівельну індустрію. Пізніше основна увага була приділена прискореному розвитку військової промисловості. Військові витрати збільшились з 620 млн. рейхсмарок до 15,5 млрд. в 1933-1938 рр. З метою стимулювання економічного зростання вводились податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити знецінення їх та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою і почав поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це збільшило масштаби державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було пряме адміністративне регулювання господарства державою. Для цього всі підприємці були об'єднані в галузеві картелі та підпорядковані Імперському міністру господарства. Коли в 1936 році було, прийнято чотирирічний план розвитку військової промисловості, було призначено уповноваженим по реалізації цього плану Германа Герінга. Створене ним відомство взяло під контроль всю економіку країни. Держава стала безпосереднім володарем багатьох підприємств, що були конфісковані в більшості випадків у євреїв в ході "аріїзації"

48

промисловості. Так, на заводах державного концерну "Герман Герінг" було зайнято 600 тис. чоловік і виплавлялось 7,29 млн. т сталі.

Фашистська держава встановила також контроль над ринком робочої сили та трудовими відносинами. В роки Веймарської республіки останні будувались на визнанні протиріччя інтересів робітників та роботодавців, яке повинно вирішуватись шляхом тарифних погоджень між організаціями, що представляють інтереси кожної із сторін. Для нацистів такий підхід був неприпустимим у принципі. Трудові відносини вони намагались побудувати на основі своїх ідей про перевагу національних інтересів і вважали можливою гармонію між працею і капіталом під наглядом держави. В нацистській Німеччині були ліквідовані профспілки, а замість них