на африканському континенті європейським країнам належало 10,8% усієї території. Менш ніж за ЗО років (до 1900 р.) володіння європейських держав становили вже 90,4% території континенту. Імперіалістичний поділ Африки був практично завершений. Імперіалісти одержали широкі можливості розкрадання природних багатств країн, жорстокої експлуатації, нечуваного збагачення.

Перша російська революція та світова імперіалістична війна дали могутній поштовх розвитку національно-визвольної боротьби в африканських країнах.

Єгипет, окупований Англією у 1882 р., фактично був її колонією. Єдину і до того ж дуже хитку опору колонізаторів становила невелика група аристократів та компрадорів на чолі із султаном Хусейном Камілем, що був поставлений Англією на престол у 1914 р. ІЗ листопада 1918 р., через два дні після закінчення світової війни, група єгипетських політичних діячів пред'явила англійському військовому комісару вимогу надати Єгиптові повну незалежність. Очолив боротьбу за визволення країни переконаний прибічник незалежності Саад Заглул-паша-

Боротьба тривала майже чотири роки. Як і в інших колоніальних країнах імперіалістичний режим виявив свою неспроможність. 28 лютого 1922 р. Англія опублікувала -декларацію про відміну протекторату над Єгиптом і проголосила його «незалежним королівством», зберігши за собою ряд прав і привілеїв, зокрема англійський контроль у зоні Суецького каналу. Хоча на цьому етапі національно-визвольний рух не досяг кінцевої мети, основи англійського колоніального панування були підірваними.

Наприкінці світової війни Алжир, Туніс і Марокко, які араби називали Магріб, тобто «країна Заходу», мали різний колоніальний статус. Алжир був французькою колонією на чолі з генерал-губернатором, Туніс і французька зона Марокко вважалися протекторатами, тут були місцеві уряди під контролем французьких резидентів. Частина Марокко входила до іспанської зони, а місто Танжер — до «міжнародної». Іноземні монополії безмежно панували в економіці Магріба, що створювало нестерпні умови для трудящих мас.

За національне визволення і рівні права боролися не лише трудящі, але й феодали і місцева буржуазія. Це було ще однією особливістю визвольного руху в Африці. Так, у Алжирі французький уряд зразу ж після закінчення світової війни з метою досягнення угоди з національною буржуазією видав декрет, що відміняв різницю між французами та алжирцями у податках та надавав правлячій частині виборчі права у виборах до органів місцевого самоврядування. Проте державна влада була в руках французьких колонізаторів. У липні 1922 р. під тиском народних мас уряд Франції був змушений видати декрет про конституційну реформу в Тунісі. 19 вересня 1921 р. була проголошена Незалежна Республіка Ріф, розташована у центральній частині Іспанського Марокко.

Країни Тропічної Африки (Гамбія, Сьєрра-Леоне, Золотий Берег, Нігерія, Конго та ін.) на початку століття були найвідсталішими районами світу. Усі, крім Ефіопії та Ліберії, були колоніями європейських держав. Антиімперіалістичні сили тут ще не сформувалися, національна буржуазія та робітничий клас лише зароджувалися, не було жодних політичних організацій. Але під впливом боротьби проти колоніального гноблення (особливо у Єгипті, Марокко) тут почали визрівати національно-визвольні ідеї, щоправда, вони поширювалися серед малочисельного прошарку африканської інтелігенції. Остаточне звільнення Африки від колоніалізму станеться значно пізніше.

Болгарія наполягала на виконанні попередніх угод. В ніч на 80 червня 1918 р. болгарські війська атакували сербів. Так почалася друга Балканська війна. На боці Сербії виступили Греція й Румунія, яка захопила північні райони Болгарії. Скориставшись моментом, Туреччина повернула собі Адріанополь. За Бухарестським миром 10 серпня 1918 р. майже вся Македонія увійшла до складу Сербії і Греції, частина болгарської території (Південна Добруджа) була захоплена Румунією, Туреччині поверталася більша частина Фракії.

Внаслідок війни 1913 р. Балканський союз розпався і відбулося остаточне перегрупування сил на міжнародній арені напередодні першої світової війни. Ослаблена Болгарія перейшла в табір австро-німецького блоку, в Туреччині зміцнилися позиції Німеччини, Румунія тяжіла до країн Антанти,

58

Сербія встановила тісні зв'язки з Росією. Значні територіальні надбання Сербії, її зростаюча військова могутність дратували Австре-Угорщину і спонукали Відень до розгортання воєнної ескалації. Поділ Європи на два ворогуючих блоки, шовіністична про'^ паганда і гонка озброєнь створювали умови-для світової війни.

Особливості розвитку країн Латинської Америки Латинська Америка - це та частина Північної, Центральної і Південної, що лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там іспанської і португальскої мов, які виникли на основі стародавньої латинської мови.

У країнах Латинської Америки, які здобули незалежність у першій половині XIX ст., склалися своєрідні політичні відносини, що значною мірою були успадковані від колоніального минулого.

Домінуюче становище у політичному житті посідали різні угруповання латифундистів - нащадків іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців) та негрів-рабів (рабство у деяких країнах існувало до кінця XIX ст.). Латифундії ставали центрами життя цих країн.

Після здобуття незалежності ці країни, крім Бразилії, були проголошені республіками, повнота влади в них належала вождям, які спиралися на армію і деякі угруповання латифундистів. При цьому в країнах формально зберігались конституції, представницькі органи, імітувалось проведення виборів.

Панування латифундій приводило до переважно аграрного характеру розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислове розвинутих держав — спочатку Англії, а згодом Німеччини і США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами і були основними ринками збуту для їх продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер: Аргентина - м'ясо, зерна; Бразилія, Колумбія - кава, Куба - цукор. Центральне американські держави- тропічні фрукти і т.д.

Таким чином, політичний суверенітет і економічна залежність стали особливістю розвитку