Велику роль у політичному житті країни здавна відігравали дві партії - Лейбористська і Консервативна (Торі). Вони по черзі приходили до влади й формували свої уряди. Лейбористський уряд К. Еттлі (1941-1951) провів націоналізацію і реконструкцію ряду галузей економіки. До рук держави перейшли Англійський банк, підприємства вугільної та газової промисловості, електростанції, залізниці, річковий і вантажний автомобільний транспорт. Колишні власники отримали 2,5 млрд. фунтів стерлінгів, хоч їхні підприємства були найвідсталішими і найзбитковішими. їхнє утримання й реконструкція лягли на плечі податкодавців. Це викликало невдоволення широких верств населення й разом з неефективністю соціальних реформ призвело до поразки лейбористів на виборах 1951 р.

Після цього ІЗ років країною правили консерватори. Вони скоротили асигнування на освіту, соціальне страхування, підвищили ціни на побутові послуги. Вартість життя зросла на 20 %, кількість безробітних перевищила 600 тисяч.

Консерваторам не вдалося зупинити розпад імперії. Колишні британські колонії одна за одною проголошували свою незалежність. Поразки у внутрішній і зовнішній політиці призвели до падіння уряду торі.

ПРАВЛІННЯ ЛЕЙБОРИСТІВ. У 1964 р. прем'єр-міністром Великої Британії став лідер Лейбористської партії Г. Вільсон. Його політика "соціального контракту" спричинилася до масового безробіття й погіршення матеріального становища трудящих.

Лейбористи обіцяли демократизацію системи освіти, поліпшення медичного обслуговування, збільшення асигнувань на житлове будівництво і встановлення контролю над квартирною платою. Вони заявили про свій намір проводити більш самостійну зовнішню політику і знайти шляхи та засоби поліпшення англо-радянських відносин. Проте лейбористи нічого не зробили для виконання своїх обіцянок.

Внутрішню політику кабінету Вільсона характеризувало піклування про власність капіталістів. Так, проводячи закон про націоналізацію металургійної промисловості, уряд сплатив великий викуп колишнім власникам підприємств, у той час як заробітну плату робітників і службовців було заморожено. У 1967 р. уряд провів девальвацію фунта стерлінга, тобто зниження вартості фунта відносно долара- Девальвація викликала подальше зростання цін на товари, що знову відбилося на життєвому рівні трудящих. Лейбористи зменшили асигнування на соціальні потреби, пояснюючи це необхідністю "економії коштів". Прямим наслідком цього було зростання армії безробітних - близько 700 тис. у 1969 р.

Уряд Вільсона, під тиском монополій і невдоволений зростанням страйкового руху, почав навіть розробляти закони проти страйків. Однак могутня відсіч робітничого класу змусила лейбористський кабінет відмовитися від своїх намірів-

У зовнішній політиці уряд Вільсона виступив за агресивний курс США. Зокрема, він надавав моральну підтримку діям американської вояччини у В'єтнамі.

Маси англійського народу, які голосували за лейбористів, висловили своє розчарування і глибоке невдоволення політикою уряду Вільсона. На позачергових парламентських виборах у червні 1970 р. більше чверті всіх виборців взагалі не взяли участі у голосуванні, а більшість тих, що голосували, віддали перевагу консерваторам, які різко критикували лейбористів. До влади в країні прийшов консервативний уряд на чолі з Едвардом Хітом.

ПОВЕРНЕННЯ КОНСЕРВАТОРІВ ДО ВЛАДИ. За час перебування при владі консерватори ясно показали, що вони стоять на сторожі інтересів великих монополій і проводять політику "твердої руки". Ціни на товари масового споживання значно зросли, а безробіття досягло найвищого рівня за

95

післявоєнний час. Коли робітники на знак протесту організували масові страйки, консервативний уряд провів через парламент реакційний закон "Про стосунки в промисловості". Цей закон зобов'язував усі профспілки реєструватися. Таким чином органи влади мали можливість відмовити деяким профспілкам у праві на існування. Було заборонено неофіційні (тобто не дозволені керівництвом тред-юніонів) страйки.

Порушення закону каралося великим грошовим штрафом. Прийнятий урядом закон урізував права профспілок і полегшував монополіям наступ на життєвий рівень трудящих.

Уряд консерваторів продовжив політику ігнорування законних прав шотландців, валлійців (жителів Уельсу) і особливо ірландського населення Північної Ірландії (Ольстеру). Фактично окупувавши Ольстер, уряд застосував грубу силу і криваві репресії, намагаючись будь-якою ціною придушити рух за демократичні перетворення в Північній Ірландії.

. У 1972 р. Велика Британія підписала договір про входження до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або "Спільного ринку"). У 1974 р. маятник знову хитнувся в бік лейбористів. За час свого правління вони Зуміли задовольнити вимоги шахтарів, підвищити пенсії за старістю, однак не спромоглися зупинити зростання цін і зменшити кількість безробітних.

ВНУТРІШНЯїЗОВНІШНЯПОЛІТИКА М. ТЕТЧЕР. У 1979 р. відбулася "зміна караулу" - до влади знову прийшли консерватори, цього разу надовго. Уряд очолила Маргарет Тетчер. Вона відмовилася від кейсіанської теорії державного регулювання економіки, якої довгі роки тримались англійські політичні діячі, й провела фактично "неоконсервативну революцію", повернувшись до вільних ринкових відносин.

М. Тетчер поклала в основу діяльності свого уряду жорстку монетаристську концепцію обмеження грошової маси в обігу. З метою стимулювання капіталовкладень уряд знизив податки на великі прибутки і збільшив на середні. Поряд з цим було скорочено державні витрати на будівництво комунального житла, прокладення шляхів, на культуру та освіту.

У жовтні 1980 р. було скасовано всі обмеження на експорт капіталу, що існували в країні 40 років.

В економіці продовжувалася структурна перебудова на користь сучасних наукоємних галузей, зросло виробництво в енергетиці, машинобудуванні, металургії. З 1980 р. Велика Британія досягла самозабезпечення нафтою, яку видобувають у Північному морі й навіть експортують- В економіку країни почали активніше вкладати кошти зарубіжні інвестори.

М. Тетчер денаціоналізувала державні підприємства, вважаючи, що держава не має коштів утримувати їх. Після приватизації 21 державної компанії 9 млн. жителів стали акціонерами, дві третини сімей - власниками будинків або квартир. Почався наступ на тред-юніони. Випробуванням для уряду став страйк шахтарів (1984-1985 рр.). М. Тетчер витримала цей натиск і не відступила