Підтримкою населення користувався зовнішньополітичний курс М. Тетчер, спрямований на нормалізацію відносин з Радянським Союзом, на послаблення напруженості в Європі.

Наприкінці 80-х рр. уряд консерваторів зіткнувся з рядом економічних труднощів. Проте позитивних змін у країні було більше.

М. Тетчер очолювала уряд Великої Британії протягом 11 років. У 1990 р. її змінив на посту прем'єр-міністра новий лідер консерваторів Дж. Мейджор. Загалом він продовжує політику своїх попередників. У 1992 р. консерватори на чергових парламентських виборах підтвердили свій статус правлячої партії.

Франція у другій половині ХХст.

ПІСЛЯВОЄННИЙ РОЗВИТОК, 40-50-ті рр. Друга світова війна послабила економіку Франції. Промислове виробництво в країні скоротилося майже втричі, а сільськогосподарське - вдвічі.

Великих змін зазнало і політичне життя. Старі буржуазні партії були дискредитовані, посилилось ліве крило демократичного руху. Народ вимагав соціально-економічних перетворень. На порядку денному постало питання про прийняття нової Конституції.

Становище було дуже складним. Двічі відбувалися вибори до Установчих зборів, тричі проводився референдум. Нарешті, ІЗ жовтня 1946 р. було прийнято Конституцію Четвертої республіки. Вона декларувала право на методи державного регулювання, було раціоналізовано автомобільні заводи "Рено", електростанції, підприємства газової промисловості, 5 найбільших банків.

96

Велику допомогу Франції надали Сполучені Штати, реалізуючи план Маршалла. За час існування Четвертої республіки змінилося 25 урядових кабінетів. Правляча верхівка країни намагалася запобігти остаточному розпадові імперії. Зазнавши поразки в "брудній війні" у В'єтнамі, Франція розв'язала 1954 р. колоніальну війну в Алжирі.

Із 9 млн. населення Алжиру 1 млн. складали французи, яким належали кращі землі. За статусом Алжир був не колонією, а заморським департаментом Франції. Алжирські французи були категорично проти надання йому незалежності. У травні 1958 р. там спалахнув заколот реакційного офіцерства, яке вимагало встановлення у Франції "сильної влади".

Налякані перспективою нового піднесення демократичного руху, владні структури пішли на ліквідацію Четвертої республіки. І червня 1958 р. Національні збори передали владу генералові Ш. де Голлю, а в жовтні того ж року було прийнято Конституцію П'ятої республіки, яка надала президентові надзвичайно широкі повноваження глави держави, виконавчої влади і головнокомандуючого всіма збройними силами, право розпуску Національних зборів і призначення нових виборів.

У Франції було введено мажоритарну систему представництва, згідно з якою обраним у першому турі вважається той кандидат, який здобув абсолютну більшість голосів (50 % + 1 голос). У другому турі виборів, щоб стати депутатом, досить було здобути відносну більшість /ио-лосів. Щоб перешкодити обранню представників від Французької комуністичної партії (ФКП), буржуазні партії блокувалися між собою і виставляли єдиних кандидатів. У результаті цієї системи комуністи на виборах до Національних зборів в 1958 р. провели в парламент лише 10 депутатів. У той же час заново створена партія Об'єднання на підтримку республіки, яка зайняла місце Республіканської партії, що втратила свій вплив, провела в парламент 188 своїх представників, хоча зібрала менше голосів, ніж компартія.

У П'ятій республіці утвердився режим особистої влади Ш. де Голля.

ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ В 60-70-х рр. Тривалий час першочерговою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики Франції була війна в Алжирі. Під тиском демократичних сил країни і світової громадськості уряд визнав у березні 1962 р. незалежність Алжиру.

З середини 60-х рр. зовнішня політика Франції змінюється. Переконавшись, що прив'язаність до НАТО звужує національний суверенітет, Франція в 1966 р. обмежила свою участь в структурах НАТО і вислала за межі території всі американські війська, штаби й воєнні бази. Французький уряд виступив за визнання кордонів по Одеру і Нейсе, проти оснащення бундесвера ядерною зброєю, за припинення американської агресії у В'єтнамі. Він засудив агресивні дії Ізраїлю на Близькому Сході Поліпшились і стали міцніти відносини Франції з СРСР та іншими соціалістичними країнами.

У той же час всередині країни протягом кількох років назрівала глибока соціальна і політична криза. За роки П'ятої республіки продуктивність праці збільшилася в півтора рази, а реальна заробітна плата зростала дуже

повільно. У ряді галузей вона навіть зменшилась. У 1967 р. уряд прийняв закон, за яким внески трудящих на соціальне страхування підвищувались, а належна їм допомога зменшувалась. Раціоналізація виробництва призвела до того, що безробіття досягло півмільйона чоловік.

У відповідь на наступ уряду піднялася трудова Франція. У травні 1968 р. першими застрайкували студенти і робітники націоналізованих автомобільних заводів "Рено". До них приєдналися робітники і службовці майже всіх галузей народного господарства. В кінці травня - на початку червня страйкувало вже близько 10 млн. чоловік. 29 травня на заклик профспілок 800 тис. робітників Парижа та його передмість вийшли на демонстрацію. Страйк виявився настільки могутнім та організованим, що уряд і підприємці були змушені піти на поступки. Зарплата трудящих збільшилася на 13-18 %, були задоволені інші вимоги.

Травневі виступи пролетаріату (найбільші від часу Народного фронту в 1936 р.) налякали правлячі кола Франції. Президент розпустив Національні збори і призначив нові парламентські вибори. На виборах у червні 1968 р. урядові партії (Об'єднання на підтримку республіки, "незалежні республіканці") оволоділи більшістю депутатських мандатів. Ліві сили, що зібрали майже стільки ж голосів виборців, дістали в чотири рази менше місць в Національних зборах.

Криза П'ятої республіки тривала. Переконавшись у неминучості процесу загострення внутрішньополітичної боротьби, ПІ. де Голль у квітні 1969 р. пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом